Кримська стежинка

До побачення, Стежинка

Ольга Пернацька — Thu, 05 Nov 2009 08:34:37 +0000

Ось йду я осіннім лісом, і в голову приходять різні думки. Люблю осінь (втім, як і інші пори року), а нинішня дала багато подарунків у вигляді сонячних днів, здійснених мандрівок, душевних знайомств.

Брожу цією стежкою і захотілось мені з неї зійти. Чи то набридло, чи то стежка занадто довга, чи то важко її стало розгледіти під свіжоопавшим буковим листям. Так, я припиняю регулярні публікації тут.

Я раніше це погано розуміла, але тепер точно знаю, що “Кримська стежинка” була створена на хвилі любові, і з неї зіткана. Кохання минулося, я продовжувала писати ще пару місяців просто по інерції, за звичкою. Пробувала різні форми, структуру, співпрацю. І раптом усвідомила, що мені не хочеться тут більше писати, немов чуже й не моє.

Видаляти я нічого не буду, “Стежинка” буде існувати в мережі й надалі, тільки в статичному, неоновлюваному вигляді. Тому на головній повісила список фотозвітів та статей, а останні записи блогу переместила на окрему сторінку.

Можливо, створю щось інше, а можливо – ні, бо в мережі багато краєзнавчих сайтів та більш ніж достатньо сайтів із красивими фотографіями. Я це вирішу потім. Поки я роблю велику перерву щоб подумати, порадіти життю. Якщо додумаюсь до того, що дійсно маю сказати цікаве та непересічне, то буду робити це трохи згодом. Якщо ні – то, вибачайте, ні. В будь-якому випадку

ДЯКУЮ ВСІМ, ХТО ЧИТАВ МІЙ БЛОГ, КОМЕНТУВАВ ТА ІНОДІ ПРОСТО РОЗГЛЯДАВ ФОТОГРАФІЇ!

Я дуже рада, якщо ця стежинка виявилася для Вас зручною та приємною.

Випадкові записи:

Круті схили миса Айя

Ольга Пернацька — Wed, 04 Nov 2009 12:17:58 +0000

Десь над Інжиркою.

7 лютого 2009 р.

Випадкові записи:

Ангарський з висоти Чатирдагу

Ольга Пернацька — Sun, 18 Oct 2009 20:44:16 +0000

Ангарський перевал – повз нього, цією дорогою їхали всі, чий шлях лежав на Південний берег, з Сімферополя в Алушту. Така звична дорога, хороша, підтримується в належному стані. І не завжди можна усвідомити, що це справжня гірська дорога. Тому ось вам фотографія зверху, з плато Чатирдагу.

Навпроти – Демерджі-яйла, а внизу – дорога через перевал, що йде долиною річки Ангара. Праворуч світла пляма з будівлями – найвища точка перевалу, 752 метри над рівнем моря.

На наступному фото – справжнє чудо, яке мені вдалося спіймати в об’єктив. Я досі не вірю, що змогла сфотографувати цього ворона, красивого та величного птаха. Це Шатер-гора зробила мені подарунок на честь сходження на Еклізі-бурун.

Їх там було кілька. Займалися своїми справами. І літали, літали, літали… Над горами, річками, лісами.

Випадкові записи:

Каміння, що слідкує за людським часом

Ольга Пернацька — Thu, 15 Oct 2009 14:18:20 +0000

Бельбецькі ворота… Величезні скелі, що піднімаються над берегами річки. І навіть пальці не піднімаються надрукувати, що “однієї з річок”. Бо вона особлива. Її долина древня, гори навколо прекрасні та навіть назва говорить про давні часи. Бельбек – одна з небагатьох готських назв, що залишилися, перекладається як ” джерело сокири”.

І так приємно сидіти тут, біля обриву, споглядаючи як внизу пливе життя. Та намагаючись розгадати, куди дивляться 2 кам’яні обличчя: одне - чоловіче, а друге трохи менше – або дитяче, або жіноче.

Охороняють долину? Чи це двоє закоханих? Таємницю залишили ті, хто будував Сюйренську фортецю, що знаходиться в кільках сотнях кроків.

Випадкові записи:

Печери Челтер-Коба

Ольга Пернацька — Wed, 07 Oct 2009 21:33:26 +0000

У Бельбецькій долині. Печерний монастир.

Випадкові записи:

Пам’ятник будівельникам дороги

Ольга Пернацька — Sun, 04 Oct 2009 20:26:00 +0000

Сьогодні я розповім Вам про зупинку. Само собою, як завжди, не про звичайну зупинку. Але не про мозаїчну, як минулий раз. Власне, саме скамійка, сміттярка, пару стовбів та дах від дощу нічого примітного не представляють (хоча під час дощу вони якраз привертають найбільше уваги тих, хто забув вдома парасольку). А от те, що знаходиться поряд…

Але по порядку. Зупинка називається Верхній Місхор, розташована вона на Севастопольському шосе, так званій Верхній дорозі. Є ще вища – Траса, яка взагалі-то насправді Південнобережне шосе. Так вже склалося. Тут її кличуть Верхньою, хоч насправді найвищою серед доріг, що йдуть вздовж Південного берегу Криму, вона стане тільки після Алупки, коли перетне шосе та спрямує шлях подорожуючих нею ближче до гір, іноді підходячи до скельних обривів Головної гряди.

Дорога, яка зв’язала багато південнобережних сел, була завершена у 1848 році. Вона і зараз є головною вулицею багатьох селищ, але нумерація будинків у кожному окрема, а не наскрізна, тому, шукаючи адресу, треба обов’язково уточнювати, в якому це селищі, особливо якщо вони розташовані поряд та майже злилися в один населений пункт.

Необхідність дороги очевидна: Ялта, якій надали статус міста, курорт, що розвивається, відповідно, будівництво маєтків. До речі, тоді як і зараз було багато махінацій із продажем землі, із захмарними цінами на проживання. Вже тоді писали книжки, в яких порівнювали Ялтинський курорт і французьку рів’єру за якістю розміщення, сервісом, цінами.

Але повернемося до пам’ятника. Відреставрували його недавно. Стоїть чистенький (але періодично доводиться вичищати фонтан від пластикових пляшок та іншого сміття).

Колись поряд був чудовий оглядовий майданчик, але зараз внизу побудували магазин, тому крім даху, побачити можна мало. Краще використати для оглядин місцевості майданчик самого пам’ятника. Дещо цікаве побачити можна. Наприклад, початок вулиці Южная, що серпантинами в’ється Місхором вздовж старих будинків майже до самого берегу.

Або мис Ай-Тодор, що знаменитий своїми Ластівчиним гніздом, Давньоримською фортецею Харакс та однойменним парком.

А ще – Юсуповським палацем, що багато років був однією із закритих державних дач, а в часи незалежності – готелем для обраних. Та й зараз туди попасти дуже важко. А шкода, бо це одне з творінь геніального архітектора Миколи Краснова, завдяки якому Південний берег Криму (і не тільки він) може похвалитися чудовими будівлями. Надзвичайно добре, коли головним архітектором міста стає така талановита, добросовісна та працьовита людина, а він пропрацював на цій посаді (головного архітектора Ялти) багато років.

Від зупинки вище – дільнична колись лікарня, а тепер – амбулаторія, ще старі вулички Місхору з чудовими краєвидами на гори та море і неспішний підйом.

Не проходьте та не проїжджайте повз,зупиніться на хвильку, щоб побачити його – це пам’ятник тим, хто будував для Вас цю дорогу. І дорозі цій вже півтори сотні років.

—-
На гугль-мапі: Пам’ятник будівельникам дороги Севастопольське шосе.

Випадкові записи:

Нікітська розщелина

Ольга Пернацька — Thu, 01 Oct 2009 14:32:27 +0000

Для того, щоб відвідати селище Нікіту, що недалеко від Ялти, не треба шукати особливі причини. Тут тобі й чудо рук людьких – Нікітський сад (в якому, доречі, вже починають цвісти хризантеми), і парк Монтодор, і заповідник Мис Мартьян. Але зараз піде мова про інше симпатичне місце. Називається Нікітська розщелина.

Скелі, розсічені навпіл зі сходу на захід – така картина постає перед очима людини.

В.Г. Єна в книзі “Заповідні ландшафти Криму” пише про розщелину так:

Словно рассеченные гигантским мечом, скалы образуют здесь мрачное, холодное ущелье. Отвесные стены высотой в 25-30 м нависают над головой, вдоль верхней кромки ущелья растет лес. При ширине около 30 м Никитская расселина простирается с востока на запад почти на 200 м. Царство угрюмых скал дополняется каменными хаосами и осыпями, глубокими трещинами, из которых тянет холодом. Эти скалы являются своеобразным естественным конденсатором и аккумулятором влаги. Все три выхода из расселины загромождены пирамидальными скалами. Крутизна ущелья привлекает сюда скалолазов, а романтическая его живописность – художников и кинематографистов.

І справді, фільмів тут знімалося чимало. Дуже зручно – недалеко від траси, можна під’їхати та не треба дертися високо в гори. Так що можна сказати, що ці скелі “для лінивих” – тих, хто хоче подивитися скельний пейзаж і не топати для цього кілька кілометрів. Кожному – своє. Та й дуже зручно для автомобільних туристів: по дорозі з Ялти (чи в Ялту) зупинитись в Нікіті та відвідати цю пам’ятку природи.

Пам’ятку, про яку мало хто здогадується, бо з дороги тих скель зовсім не видно.

В кількох місцях скеля розколота та утворює щілі, що може пролізти людина.

Але обережно! Ця наочна ілюстрація формування скельного рельєфу може бути й небезпечною. Щілі можуть перейти у провалля, а крутий схил – в отвісну скельну стіну.

Особливо небезпечні місця огорожені та прикриті сіткою, занадто близко розщелина розташована до цивілізації, могло бути багато нещасних випадків. Під час останніх відвідань довелося зганяти двох дітлахів, які уявили себе скелелазами та бавилися без жодної страховки на скельному виступі.

Це місце, яке ще називають Аянськими скелями – популярне серед скелелазів. На них прокладено кілька маршрутів, закріплено приладдя (уважно придивіться на скелю на наступній фотографії і побачите).

Є навіть такий пам’ятний знак:

А прямо над розщелиною піднімається скелястий пагорб Палеокастрона – невеличкого середньовічного укріплення, що, ймовірно, охороняло шляхи Південного берега Криму.

Є версія, що в розщелині кілька сот років тому теж було поселення, і як підтвердження цього вказують на залишки кераміки.

Цце говорить і одна з південнобережних легенд, про дівчину Марію та її братів, що переховувались від помсти турків.

Оглядаючи розщелину з півдня, можна помітити залишки старого обладнаного джерела під однією зі скель. Вода звідси пішла, ймовірно, після землетрусу 1927 року – видно, що канава перегороджена великими каменями, які могли тоді відколотися. Якби джерело працювало, то їх прибрали.

А так – те, що від нього залишилось, руйнується та заростає потихеньку сорною травою.

Випадкові записи:

Сосняк. Зупинка

Ольга Пернацька — Thu, 24 Sep 2009 13:18:38 +0000

По дорозі в Ялту, коли далеко позаду залишився Ангарський перевал, Алушта, Партеніт і купа південнобережних селищ, або просто повертаючись з відвідань Нікітського саду, з вікна автобуса або тролейбуса можна побачити одну з мозаїчних автобусних зупинок.

Вона набагато цікавіша, аніж попередня “Ботанічна”, що позначає селище Нікіту, але, на жаль, занедбана та постраждала від вандалізму.

Є продовженням стіни та одночасно немов підпираючи схил, вона оберігає людей від дощу та вітру, дозволяє дочекатися потрібного транспорту. Його тут багато: Південнобережне шосе як-ніяк.

Розгледіти щось важко, я трохи підретушувала, аби можна було краще роздивитись центральну частину. Зображені дерева та лисичка, що біжить по лісу. У правій частині добре видно голуба.

Боковинкам пощастило більше - ліворуч симпатичне оленятко з квітками та птахом.

Праворуч – білочка і… знову ж квіти та мальовниче гіллясте дерево. Зроблено з різних матеріалів: смальти, природного каменю, навіть уламків плитки.

Мабуть, це відображає сучасний стан санаторію, який теж доволі занедбаний. Але зараз, як не крути, зупинка – громадська власність, і на ній, як і на багатьох інших, люди проводять багато часу.

Рука реставраторів, або хоча б відновлювачів, не торкнулася її, максимум що робиться – це фарбування скамійки, підновлення назви та побілка з пульверизатору із частковим псуванням мозаїки. Добре, хоч не додумалися її повністю фарбою замазати (а буває і таке!)

Хочеться, аби вона була трохи в кращому стані. Є ж хороші приклади – Резервне, Гончарне.

Випадкові записи:

Фортеця Фуна

Nick — Mon, 21 Sep 2009 08:20:00 +0000

Поблизу Південної Демерджи, дуже близько від «Долини привідів», є цікаві руїни фортеці Фуна (перекладається — Димна). Найсхідніша цитадель князівства Феодоро, побудована ймовірно в ХІІІ ст. У залишках фортеці чітко прослідковуються контури замку та руїни християнського храму, а також господарські прибудови. Про існування цієї фортеці було відомо вченим, але відкопали її порівняно недавно — у 80-ті роки минулого століття.
Фуна була східним оплотом князівства Феодоро. Вважають, що тут знаходився центр однієї з кримських єпархій Константинопольського патріархату.

Дорога сюди пролягає з села Лучисте (якщо рухатися з траси Сонячногірське—Алушта або Сімферополь—Алушта). Орієнтир — Долина привидів (вивітрені форми конгломератів вулканічного походження, які нагадують скам’янілих істуканів. Дехто порівнює ці форми дефляції з фалосами. Ну знаєте, кому що болить, той те і бачить).

Кам’яні ідоли-істукани.

Село Лучисте оточене до певної міри фермами, які спеціалізуються на розведенні коней і розведенні розвезенні на цих конях туристів. Запах навколо природно-неісторичний. Зате це зручний спосіб для мандрівки верхи по скелястим місцям.

Пасуться.

Очікують туристів-наїзників.

Фуна
У Х столітті жителі одного з поселень рятуються від пожежі, переселяючись високо в гори, в Долину Привидів. Це місце менш придатне для життя, але більш безпечне. Сама ущелина була розділена глибокими скелястими ярами, а місця, де міг би бути прохід для ворога, вручну закривалися кам’яними стінами. На терасах крутих схилів будувалися будинки, а на двох скелястих мисах — дві невеликі церквушки, біля однієї з яких лежав некрополь. Для могил використовувалися природні, трохи заглиблені і розширені скелясті тріщини.
Скорше за все, що попередником майбутньої фортеці став монастир, який був зруйнований в ХІІІ ст. Через кількадесят років на його руїнах спорудять укріплення з потужними стінами і двома баштами.

Вид з гори на руїни Фуни.

Укрпілення було зведено не раніше 1422 р. і не пізніше кінця 1423 р. У жовтні–листопаді 1423 р. у результаті сильного землетрусу було частково поруйноване. Вважають, що в 1425 році укріплення було знову відновлено. Наступним випробуванням стали пожежі, які неодноразово спалахували і спопеляли твердиню. Паліями, ймовірно, були або генуезці, які в 1434 р. здійснити проти феодоритів каральну експедицію на чолі з Карло Ломелліні, або османи, які в 50-х роках XV століття неодноразово грабували узбережжя.

Один з ходів.

У 1459 році фортечний ансамбль зазнав суттєвої реконструкції і був перетворений у замок. Тут знаходилася резиденція спадкоємця феодорійського престолу. А вже в 1475 році в результаті захоплення Криму турками-османами Фуна припинила своє існування.

Залишки стін фортеці.

Камінь з Фуни з символікою князів Феодоро.

Порівнюючи Фуну з іншими фортецями Гірського Криму XIII-XV ст., варто зазначити, що тут не знайдено жодного знаряддя праці (пила, молоток не беруться до уваги, оскільки виконували роль столярних інструментів). Виявлені тільки предмети озброєння (наконечники стріл для стрільби з лука та арбалету, уламки меча, кам’яні ядра для балісти й пращі, фрагменти збруї. А жорна й гирі використовувалися як будівельний матеріал. Значним був також і запас їжі: приблизно в половині зі знайдених резервуарів-піфосів зберігалося зерно, в інших, вочевидь, вода або вино (?). Гадаю, стає вже очевидним, що гарнізон фортеці займався виключно несенням караульної служби.

Вид на частину укріплення.

Важливе місце в архітектурному ансамблі фортеці займає церква св. Феодора Стратилата, руїни котрої можна спостерігати й нині. Після руйнації фортеці церква збереглася найкраще. Цей храм неодноразово був у ремонті й перебудовувався, що дозволило зберегти його до початку ХХ століття.

Кам’яне царство-лицарство.

Моторошну легенду, змінену n у степені (n-1), переповідають туристам екскурсоводи. А туристи, то ж народ ласий до фантастики й нереальщини, вірить усьому і вуха свої для локшини поширше розвішує. Хочете дізнатися, яка легенда з Фуною пов’язана?

Екскурсоводиха роз’яснює, як виглядала фортеця.

Легенда-натяк №1.
Існує бувальщина, що в цій місцині була захоронена Королева Готів, а також її знаменита корона. Після захоплення Криму фашистами і проведення там німцями розкопок, ця легенда не підтвердилася.

Десь тут лежать незнайдені скарби.

Легенда-бренд №2.
У прадавні часи ці краї були захоплені жорстокими кочівниками. Місцеві жителі чинили опір, тому для скорення їх духу завойовники влаштували на вершині гори Фуни гігантську, прездоровезну кузню, де кував зброю злий коваль. Сюди для помочі приганяли чоловіків з довкружних поселень, і вони гинули від важкої роботи й голоду. Полум’я, яке пашіло в кузні, знищувало все довкола: пересихали ріки, горіли ліси, виноградники, посіви. І тоді місцева дівчина-краля Марія, донька одного зі старійшин, вирішила відправитися до коваля з метою змилосердити його, попросити не губити людей. Зловісний регіт зустрів Марію, коваль залишався глухим до її прохань. Він вимагав, щоб дівчина стала його дружиною і, отримавши відмову, вбив красуню.

Панорама того, про що йдеться. Клік-клік!

Стара гора не витримала такого злодіяння. Здригнулася вона від основи до вершини, зашаталися її піки, на яких тримався шатер, і рухнули на горни і на наковальні. Розкрилося жерло гори, і провалився в його розпечену середину злий коваль.
Коли згасло полум’я, вляглася пилюка, долетіли до підніжжя уламки скель, стало видно знизу незвичайне видовище: на схилі гори підносилися вгору кам’яні статуї невідомого чудовиська-коваля та його посіпак-ворогів. А на найвищому місці гори з’явилася скеля, схожа на жіночу голову. Вона нагадувала місцевим про красуню Марію — останню жертву коваля.
З того часу згасла Фуна, не стало видно над її верхів’ям полум’я кузні, і забуте давнє ймення гори — Димляча. Але запам’ятав народ все пережите і закріпив за горою нове ім’я — Демерджи, що значить «коваль».

Покарання гори. Клік-клік!

Істина — за межами реальності.

—-

Світ вперше дізнався про цю статтю тут: http://nick-coll.livejournal.com/98558.html

Випадкові записи:

Місто, де живе найкраще в світі небо

Ольга Пернацька — Wed, 16 Sep 2009 07:50:31 +0000

Так, саме живе. Своїм власним життям, та ділиться тим життям із іншими. Підзаряджає новою енергією, розповідає про різноманістність, вчить красі існування. Яким би воно не було: замовим похмурим, радісним літним, обіцяючим весняним та мальовничим осіннім. З хмарами чи без них. В дощ чи сніг. В будь-який час доби.

Я люблю тебе, ялтинське небо.

Далі тільки фотографії.

10.

11.

12.

13.

14.

15.

16.

17.

18.

19.

20.

21.

22.

23.

24.

25.