Третій енергоблок атомної електростанції Олкілуото став рентгеном сучасної вартості великих атомних проєктів у Європі. По ньому добре видно, чому це не помилка однієї країни, а набір системних ризиків, які повторюються з проєкту в проєкт.

Проєкт «під ключ»

Олкілуото – це атомний майданчик у муніципалітеті Еурайокі на узбережжі Ботнічної затоки. Там працюють три енергоблоки. Два старші, Олкілуото-1 та Олкілуото-2, і новий – Олкілуото-3. Але тут цікава не географія, а контраст. На одному майданчику видно, як відносно стабільно експлуатуються модернізовані блоки, і водночас видно, наскільки складно будувати новий реактор у XXI столітті, коли контроль, вимоги до безпеки та стандарти якості стали значно жорсткішими.

Згідно з фінською моделлю Mankala, електроенергію тут виробляють для акціонерів за собівартістю, а не для максимізації прибутку оператора. Компанія-оператор Teollisuuden Voima Oyj  (TVO) не заробляє на коливаннях ринкової ціни. Натомість ризики великих капітальних витрат і довгого будівельного циклу розподіляються між багатьма власниками та покупцями електроенергії через багаторічні контракти.

Ключовою обіцянкою став підхід «під ключ» разом із заявленою фіксованою ціною. Суть проста: постачальник бере на себе ризики будівництва і має здати готовий об’єкт. Для політичної картинки це зручно. Можна показати суспільству контракт, бюджет і дату. Але Олкілуото-3 продемонстрував, що в будівництві нових АЕС ці терміни дуже швидко перестають працювати як гарантія.

«Перший у своєму роді» майже завжди означає більше проблем

Олкілуото-3 належить до дизайну EPR. За типом, це реактор з водою під тиском (PWR). Потужність становить близько 1,6 ГВт. У матеріалах проєкту фігурував орієнтир приблизно 13 ТВт·год річного виробітку і проєктний ресурс близько 60 років. Концептуально EPR подавався як еволюційний дизайн із посиленими рішеннями безпеки. Йшлося, зокрема, про кращу готовність до важких аварій та захист від зовнішніх впливів.

Фінський ядерний регулятор STUK ще у 2006 році казав, що йому доводилося брати участь у великій кількості аудитів постачальників. Він вимагав специфічні саме для Олкілуото-3 плани якості. Також регулятор бачив потребу підвищити компетенції частини виробників.

На практиці це означає просту річ. Виявлена невідповідність запускає ланцюг виправлень. Далі йдуть повторні перевірки. Після цього частину робіт доводиться перезапускати. У результаті термін будівництва стає залежним від контролю якості та безпеки. Його вже неможливо продавити політичними очікуваннями.

Тому у 2018 році, після дев’ятирічної затримки, сторони були змушені зафіксувати мирову угоду, щоб розблокувати завершення проєкту. І тільки у 2021-му фінський ядерний регулятор STUK видав дозвіл на завантаження палива. У 2022 році блок уперше підключили до мережі. У 2023-му стартувала комерційна експлуатація.

Гроші й ризики

У фінансовій звітності TVO за 2022 рік зазначалося, що з урахуванням графіка постачальника та умов мирової угоди 2018 року, яка включала компенсації і механізм фінансування добудови, загальна інвестиція TVO оцінюється приблизно у 5,8 млрд євро.

Близько 11 млрд євро – згідно ширшої методологічної оцінки, яку наводить NEA. Її сенс у тому, що атомний мегапроєкт створює витрати не лише для замовника, а й для постачальника. NEA прямо зазначає, що загальна оцінка вартості проєкту стала приблизно на 8 млрд євро вищою, ніж початкові очікування. Якщо базова точка була 3,2 млрд євро, то порядок близько 11 млрд євро стає зрозумілим як масштаб загальної ціни затримок і переробок для всієї системи.

Щоб зрозуміти, що Олкілуото-3 не є винятком, корисно подивитися на два інші європейські кейси EPR, які часто згадують поруч.

Фламанвіль-3 у Франції. Початково йшлося про 3,3 млрд євро і очікуване введення близько 2012–2013 років. Далі оцінка завершення зросла до 13,2 млрд євро (EDF, 2022). Підключення до мережі відбулося у грудні 2024 року. Вихід на повну потужність і перехід у комерційну фазу описували як перехідний період 2025-2026 років.

Гінклі-Поїнт C у Великій Британії. У 2016 році називали суму 18 млрд фунтів. Далі йшло 31-34 млрд у цінах 2015 року. Запуск очікували не раніше 2029-го, із ризиком до 2031 року.

Отже, дорого і довго вочевидь не є особливістю однієї країни. Це наслідок поєднання складності мегапроєкту, обмежень у ланцюгах постачання, жорсткого контролю і того, що інфляційні впливи в багаторічному будівництві множаться.

Контрактний «хвіст»

Далі головне питання, яке зазвичай замовчують у презентаціях. Якщо проєкт дорожчає і затягується, то хто реально несе ризики. Хто приносить додаткові гроші, щоб будівництво не зупинилося.

NEA описує фінансовий каркас Олкілуото-3 як поєднання приблизно 25% власного капіталу і 75% боргу. Це означає, що більшість фінансування йшла через позики.

Причому це були позики не від одного банку. Йшлося  кредит, який надає група банків. Кожен банк бере на себе частину суми і частину ризику.

Частину ризиків додатково підстраховував французький механізм експортного кредитування Coface. Це гарантійно-страховий інструмент, який підтримує експортні постачання і зменшує для фінансистів ризик у великих контрактах. Але навіть із таким страховим ременем затримки робили своє. Коли термін будівництва розтягувався і потреба в грошах зростала, акціонери TVO давали проєкту додаткові позики, щоб будівництво не зупинилося.

TVO не будує блок для того, щоб заробляти на коливаннях ринкової ціни. Він виробляє електроенергію для акціонерів за собівартістю. Але ризики будівництва нікуди не зникають. Коли проєкт затягується і дорожчає, потрібні нові гроші на добудову та обслуговування боргів. І тоді фінансовий тягар лягає на акціонерів. Це відбувається через додаткові позики, докапіталізацію та інші внески. Без них проєкт просто зупинився б.

Ризики, що лежать на поверхні

У повсякденному впливі найбільший ефект має тепло. У звіті Environmental Report 2021 TVO називала нагрів морської води від скидного охолодження найважливішим екологічним впливом і наводила масштаб проблеми. У 2021 році використали 2 232 млн м³ морської води для охолодження та зафіксували теплове навантаження 26,2 ТВт·год. У звіті також зазначено ліміти за водозабором і тепловим навантаженням, максимум 56,9 ТВт·год. Їх не перевищували.

У 2009 році TVO повідомляла про понад 4 300 працівників на майданчику. Водночас фінські медіа й профспілки висвітлювали проблеми умов праці для частини іноземних працівників. Йшлося про оплату, соціальні внески, конфлікти. У будівництві АЕС якість проходить через людей. А слабкий контроль у субпідрядних ланцюгах може стати прихованою технічною вразливістю.

У конструкції Олкілуото-3 закладено управління тяжкими аваріями. Зокрема передбачений уловлювач розплаву активної зони та пасивні механізми охолодження.

Але березень 2025 року нагадав про ризик, який не зводиться до металу й бетону. На енергоблоці стався витік частини теплоносія через людську помилку. Під час планового ремонту не зачинили люк. За повідомленням TVO, йшлося приблизно про 100 м³, і витік потрапив у приміщення, ізольовані від довкілля.

Політичний тест для України

Чи готова Україна брати на себе фінансові ризики атомного мегапроєкту у тому вигляді, якому вони проявляються у європейських партнерів: тобто через затримки, додаткові позики, компенсаційні механізми і довгий хвіст після формального запуску?

Чи існує інституційна спроможність, яка гарантує, що безпека не стане предметом компромісу чи корупційних домовленостей?

Треба чесно оцінювати ризики нових проєктів подібного масштабу. Тобто не підганяти час під політичні дати, а виходити з того, що перший у своєму роді проєкт майже завжди з’їдає роки на перевірках, переробках і навчанні людей.

Ризики затримок треба закладати в контракті й фінансовій моделі так, щоб вони не перетворилися на аварійний порятунок за рахунок бюджету або підвищення тарифів для населення.

Дискусія про нові блоки в Україні часто йде так, ніби це насамперед про політичне рішення, необмежений час та відсутність альтернатив новому реактору. Насправді альтернативи є, і вони зазвичай працюють набагато швидше. Це модернізація та децентралізація мереж, щоб система краще тримала аварії й пікові години навантаження. Енергоефективність, яка зменшує потребу в генерації. Розподілена генерація, як-от ВДЕ, та накопичувачі, які складніше вибити одним ударом. Якщо ці варіанти дійсно не покладені на стіл поруч із мегапроєктом, то країна обирає не між реальними варіантами, а між презентаціями. А фінський кейс показує, що в реальності найважчі питання починаються там, де закінчується презентація.

Джерело – 24tv.ua

«Визначення безумства. Робити одне й те саме знову і знову, очікуючи іншого результату».

(Насправді це не Айнштайн, але дуже влучно.)

Куди не глянь, машина з розкрутки атомної енергетики працює на повних обертах. Центр глобальної енергетичної політики Колумбійського університету закликає до «ядерного відродження зі швидкістю світла». Goldman Sachs, Microsoft і уряд Великої Британії просувають малі модульні реактори (ММР, англ. SMR) як універсальну панацею для боротьби зі зміною клімату та гарантування енергетичної безпеки. Техномільярдери наймають ветеранів атомної галузі. Волл-стріт пошепки говорить про «цілодобову електроенергію» для дата-центрів штучного інтелекту. Велика Британія робить ставку на мільярди фунтів, інвестованих у «мініядерку», щоб закрити майбутній дефіцит енергії.

Для тих, хто достатньо дорослий, аби це пам’ятати, усе це звучить знайомо. Для тих, хто не пам’ятає, варто уважно послухати. Я провів понад 50 років у ядерній галузі, дослужився до старшого віцепрезидента та керував проєктами на 70 атомних електростанціях. Я власник патенту з ядерної безпеки та співавтор трьох рецензованих наукових статей про поширення радіації після розплавлення активної зони реактора.

Арні Ґундерсен із запропонованою моделлю атомної електростанції в Монтаг’ю, штат Массачусетс, 1973 рік.

Колись я вірив у цю мрію. Я допомагав будувати цю мрію. І тепер, спостерігаючи за тим, як розгортається третій акт, я можу лише похитати головою від відчуття дежавю. Тому що остання пропозиція атомної галузі не є революцією. Це повтор. Дороге і шкідливе відволікання від реальних кліматичних рішень.

Що таке ММР

Малі модульні реактори є новою блискучою мрією атомної галузі. Це радше надія, ніж стратегія. ММРи існують лише в уяві ядерної індустрії та її прихильників. Їх можна знайти лише на глянцевих слайдах PowerPoint. Саме тому Майкл Шнайдер назвав ММРи «реакторами PowerPoint». Не існує жодних детальних інженерних проєктів, жодних креслень і жодних працюючих прототипів.

Попри це, ідея полягає в будівництві вдосконалених ядерних реакторів, зазвичай потужністю до 300 мегаватів. Це менш ніж третина потужності звичайної атомної електростанції.

Слово «малий» означає зменшену потужність і фізичний розмір. «Модульний» означає, що реактори нібито виготовлятимуться на заводах, транспортуватимуться на майданчики та встановлюватимуться за потреби. За задумом це має зробити їх дешевшими й швидшими у впровадженні, ніж традиційні реактори. Теоретично можна поступово додавати модулі, нарощуючи потужність, немов складаючи конструктор LEGO.

Занадто малі, щоб бути успішними

Не варто піддаватися на слово «малий». Навіть один ММР є гігантською, надзвичайно радіоактивною промисловою установкою. Вона здатна забезпечити електроенергією місто середнього розміру і містить значний обсяг радіоактивних матеріалів, значно більший за той, що був у бомбах, скинутих на Хіросіму та Нагасакі.

Позначка «малий» є відносною лише в порівнянні з гігантами минулого століття. На практиці «малий» реактор приносить усі великі проблеми звичайного реактора. Це небезпечне радіоактивне паливо, складні системи безпеки та ризик катастрофічної аварії або саботажу. Єдине, що справді мале в ММРах, це їхня нездатність отримати вигоду від ефекту масштабу. Саме цей ефект теоретично мав зробити великі реактори доступними за ціною, але цього так і не сталося.

Усі ризики без жодної переваги

ММРи є програшним варіантом. Усі ризики й головний біль традиційної атомної енергетики поєднуються з відсутністю цінових або масштабних переваг, які й так ніколи не матеріалізувалися.

Це не зупиняє ядерних фанатиків від просування чергового провального розділу в сумній історії комерційної атомної енергетики. Відчувши слабкість, побита ядерна галузь повертається з найбільш нахабною пропозицією. Вона лобіює ММРи у всьому світі з метою отримання грошей платників податків. Причина проста. Жоден приватний інвестор не доторкнеться до атомної енергетики навіть 10 метровим урановим стрижнем.

Іронія очевидна. Поки Goldman Sachs, Microsoft і Amazon проголошують ММР рішенням усього, від енергетичного апетиту штучного інтелекту до відмови від вугілля, самі ж виробники ядерних установок не наважуються пообіцяти, що атомна енергія буде дешевшою за відновлювану. Ймовірно, вони пам’ятають керівників Westinghouse, яких ув’язнили за обман громадськості щодо вартості атомних проєктів. Вони знають те, що знаю я. Думати, що менші й менш потужні ММРи раптом забезпечать дешеву електроенергію, є чистою фантазією. Енергетика так не працює.

Спадщина провалів і моя роль у ній

Я почав свою кар’єру на початку 1970-х років як молодий інженер із магістерським дипломом і ліцензією оператора реактора на першому енергоблоці АЕС Майлстоун у Коннектикуті. Ми мали зробити електроенергію настільки дешевою, що її не потрібно буде рахувати. Натомість ми зробили її надто дорогою, щоб її можна було дозволити, і надто складною для надійної експлуатації.

Майже 75 років американська громадськість була покупцем останньої інстанції для сотень збиткових атомних електростанцій, уперше розроблених ще за адміністрації президента Дуайта Ейзенхауера. Жоден реактор у США ніколи не був побудований вчасно або в межах бюджету. Ще 130 атомних електростанцій були скасовані ще до того, як виробили хоча б один ват електроенергії. Жодна з них не була фінансово життєздатною без масових субсидій платників податків.

На початку 2000-х років галузь спробувала повернутися з обіцянкою «ядерного ренесансу». Було анонсовано два десятки реакторів. Усі, крім двох, скасували. Єдині, що вижили, це енергоблоки 3 і 4 АЕС Вогтль у Джорджії. Вони виробляють найдорожчу електроенергію в країні, з удвічі вищою вартістю, ніж планувалося, і з багаторічними затримками.

Промити, повторити, перейменувати

Настало нове століття, і галузь знову повертається. Тепер із малими модульними реакторами. Обіцянка полягає в тому, що конвеєрне виробництво забезпечить якість і знизить витрати. Але конвеєри так само ефективно тиражують дефекти, як і деталі.

У 1970-х роках я перевіряв завод у Чаттанузі, де кожен корпус реактора мав забруднені зварні шви. Шість реакторів прибули на майданчики з пошкодженнями заводського походження. Це скоротило строк їхньої служби та знизило ефективність.

Варто також згадати, що кожен парогенератор, коли-небудь побудований для реакторів у США, виходив з ладу передчасно. Замінені генератори теж ламалися, іноді вже за рік. ММРи використовуватимуть ту саму технологію, але нас просять повірити, що цього разу результат буде іншим.

Ранні прототипи, приблизно такого ж розміру, як сучасні ММРи, регулярно зазнавали відмов, іноді катастрофічних. Сумнозвісний реактор SL-1 в Айдахо вибухнув, убивши всіх трьох операторів. Wall Street Journal назвала такі установки «позолоченими», тобто дорожчими та менш ефективними, ніж очікувалося.

Я на власні очі бачив, наскільки ненадійними можуть бути атомні електростанції. Майлстоун-1 закривали на місяці через повторювані механічні несправності. Ми усували одну проблему, і за рік вона виникала знову.

Нове не означає краще

Новизна породжує невизначеність. Хоча ММРи і традиційні атомні реактори формально належать до однієї категорії, подібність на цьому майже закінчується. ММРи створюють цілу низку нових інженерних викликів, які не були достатньо проаналізовані або перевірені в традиційних АЕС. Це може звести нанівець будь-які очікувані переваги та лише подовжити шлях до надійної експлуатації.

Кожна з цих змін створює нові можливості для відмов. Жодна з них не є достатньо вивченою, а їх усунення потребує значних витрат. ММР приносять із собою цілий набір неперевірених проблем, зокрема використання палива з високим рівнем збагачення, наближеним до рівня, придатного для створення ядерної зброї, що підвищує ризики розповсюдження ядерних матеріалів і загрози безпеці.

Через менший фізичний розмір зони реактора, у якій відбувається поділ ядер, такі установки частіше втрачають нейтрони, ніж традиційні. Це призводить до складніших ушкоджень самого реактора та утворення нових типів радіоактивних відходів. З такими відходами складніше поводитися і їх важче захоронювати.

Такі ж небезпечні, як і раніше

Попри «модульні» обіцянки, кожен ММР залишається великою одиницею радіоактивної інфраструктури. Він потребує такого самого рівня фізичної охорони, аварійного планування та довгострокового управління відходами, як і будь-який інший ядерний реактор.

Економіка догори дриґом

ММРи поєднують усі ризики й складність із ще вищою вартістю одиниці енергії. Причина полягає у втраті ефекту масштабу. Саме тому атомна енергетика ніколи не була фінансово життєздатною. Кожна АЕС у США потребувала державних субсидій. Кожна спроба знизити питомі витрати шляхом збільшення розміру реактора, модульного заводського проєктування або скорочення систем безпеки завершувалася катастрофою або розчаруванням.

Провалені обіцянки

Нова обіцянка галузі полягає в тому, що масове виробництво ММРів знизить вартість. Вона ігнорує жорстокі уроки економії на масштабі. В атомній енергетиці «більше» завжди мало означати «краще». А тепер раптом «менше» оголошують відповіддю. Це не інновація. Це відчай.

Яскравим прикладом провалених обіцянок є широко розрекламований проєкт NuScale в Юті, який мав стати першим ММРом у США. У листопаді, посилаючись на стрімке зростання витрат, Асоціація муніципальних енергетичних систем Юти скасувала проєкт. Анонсований у 2015 році, він передбачав будівництво 12 реакторів до 2023 року загальною вартістю 3 млрд доларів. На момент скасування кошторис уже потроївся.

Регуляторне захоплення. Лис охороняє курник

Якщо здається, що Комісія з ядерного регулювання США (англ. Nuclear Regulatory Commission, скорочено NRC) дбає про громадську безпеку, це помилка. NRC неодноразово послаблювала вимоги до безпеки та персоналу на вимогу виробників ММРів. Це класичний приклад, коли наглядовий орган фактично починає діяти в інтересах галузі, яку мав би контролювати. Ситуація нагадує катастрофічний нагляд FAA за Boeing 737 MAX.

«NRC є по-справжньому захопленим регулятором. Галузева лобістська організація Nuclear Energy Institute поскаржилася, що запропоновані агентством формулювання нового правила щодо послаблення безпеки для нових реакторів були надто суворими. NRC погодилася і повністю випотрошила проєкт документа. Це виглядає жалюгідно», — сказав доктор Едвін Лайман із Союзу стурбованих учених.

Хто є хто серед ММРів

Holtec. Компанія ніколи не будувала реактор. Її проєкт змінювався тричі за три роки. Кожна нова версія ставала складнішою, більшою та дорожчою. В якийсь момент Holtec стверджувала, що її реактор буде таким же безпечним, як шоколадна фабрика. Віллі Вонка навряд чи погодився б із цим.

Natrium. Проєкт, який підтримав Білл Ґейтс. Він використовує рідкий натрій як теплоносій і складну систему теплового накопичення. Конструкція настільки заплутана, що єдине, що вона стабільно генерує, це пресрелізи та, можливо, додаткові державні гранти. Ключовий момент полягає в тому, що єдине паливо для першого завантаження активної зони Natrium мало надходити з росії. Після повномасштабного вторгнення росії в Україну проєкт одразу затримали щонайменше на два роки. Це наочно продемонструвало абсурдність створення нового покоління реакторів, залежних від одного геополітично-токсичного джерела палива.

NuScale. Перша компанія, що отримала схвалення NRC для дизайну ММР. Вона не має клієнтів і скасувала свій флагманський проєкт через перевищення бюджету. Початковий проєкт на 50 МВт швидко збільшили до 77 МВт, коли економіка перестала сходитися. Після чергового перегляду креслень нову версію схвалили у травні. Потенційних покупців без субсидій не існує.

Westinghouse. Старожил галузі. Реактори AP1000 у Джорджії ледь не призвели до банкрутства компанії. Тепер вона повернулася з малим AP300. Логіка проста. Якщо з першого разу не вдалося, зменш реактор і спробуй знову.

Goldman Sachs, Microsoft і Велика Британія. Нові істинні віруючі

Факти не повинні заважати гарній історії. Майже зворушливо спостерігати, як фінансові та технологічні гіганти світу шикуються за ММРами, за умови що їх субсидуватиме хтось інший. Goldman Sachs прогнозує, що ММРи можуть забезпечити цілодобову електроенергію для дата-центрів майбутнього і навіть припускає, що їхня вартість може бути нижчою за великі проєкти відновлюваної енергетики. Microsoft активно наймає ветеранів атомної галузі, щоб пришвидшити власну стратегію ММРів. Компанія переконана, що малі реактори допоможуть зберегти її хмарні та ШІ-амбіції безвуглецевими.

Уряд Великої Британії робить ставку на мільярдні інвестиції в Rolls-Royce і нове покоління «мініядерки». Це подається як спосіб закрити майбутній енергетичний розрив, створити робочі місця, зміцнити безпеку та забезпечити низьковуглецеве майбутнє.

Чому атомна енергетика не може конкурувати з відновлюваними джерелами

Початкова мрія атомної енергетики полягала в тому, що видобуток урану буде значно дешевшим, ніж видобуток вугілля. Реальність виявилася протилежною. Витрати на атомну енергетику постійно зростають. Водночас вітрова та сонячна енергетика, а також накопичувачі електроенергії з кожним роком стають дедалі дешевшими й надійнішими.

Відновлювані джерела вже є найдешевшим варіантом нової генерації електроенергії в більшості ринків. Атомна енергетика ніколи не досягала зниження вартості завдяки накопиченому досвіду або масове виробництво. Кожен новий дизайн є новим експериментом із новими ризиками та новими витратами.

Кожен долар, витрачений на ММРи, це долар, не вкладений у перевірені, дешевші й швидкі для встановлення відновлювані джерела енергії. Крім того, затримки та перевитрати, що переслідують ядерні проєкти, означають, що ММРи не можуть бути побудовані вчасно для досягнення нагальних кліматичних цілей. Тим часом вітер, сонце та системи накопичення вже забезпечують надійну, доступну й чисту електроенергію.

Кліматична криза вимагає рішень, які є перевіреними, масштабованими та доступними. Атомна енергетика в будь-якій формі ніколи не демонструвала цих якостей.

Після пів століття в ядерних окопах я можу сказати це з упевненістю. Нинішня кампанія ММРів не є революцією. Це повтор. Дорогий і небезпечний відступ від реальної роботи з декарбонізації енергетичної системи. Кліматична криза вимагає перевірених, масштабованих і доступних рішень. Атомна енергетика таких рішень не дає.

ММРи ніколи не збудують

Фінальна іронія полягає в наступному. Попри всі гучні заголовки й мільярди державних субсидій, ММРи ніколи не збудують. Принаймні не вчасно і не за розумною ціною. Проте це не зупинить галузь від спалювання ще мільярдів державних коштів у погоні за фантазією, яка відволікає ресурси від реальних і перевірених рішень.

Як сказав Йогі Берра, це знову дежавю. А як людина, яка прожила кожен акт цієї атомної опери, я можу лише додати: обдурити мене один раз, ганьба вам. Обдурити вдруге, ганьба мені. Обдурити втретє — це вже просто ядерне безумство.

Арні Гандерсен – колишній топменеджер атомної галузі та головний інженер організації Fairewinds Energy Education. Він неодноразово виступав міжнародним експертом із питань безпеки та надійності атомної енергетики.

Джерело: Climate & Capital Media

Недавно у Верховній Раді презентували законопроєкт, що закладає правові основи для розгортання малих модульних реакторів в Україні. Чим вони стануть: відповіддю на виклики чи лише черговим дорогим експериментом для українців?

Що таке малі модульні реактори

Малі модульні реактори (small modular reactors, SMR) – це відносно невеликі ядерні установки потужністю до 300-400 МВт. Вони в кілька разів менші за звичайні енергоблоки АЕС і складаються з окремих модулів, які теоретично можна виготовляти на заводі та швидко монтувати на майданчику.

Технологія передбачає використання того самого ядерного палива, що і в традиційних реакторах, але в компактнішому форматі та з різними системами охолодження. Прихильники вважають, що модульність спростить будівництво, зменшить витрати і зробить енергосистему гнучкішою.

Що пропонує законопроєкт

Проєкт знімає держмонополію на комерційні атомні установки малої потужності, спрощує процедури їх будівництва і дозволяє приватним компаніям володіти ядерним паливом для цих реакторів. Держава збереже контроль над відходами.

Ініціатори документа посилаються на потребу відновити енергосистему після війни і замінити застарілі та зруйновані вугільні ТЕС “технологіями майбутнього”.

ММР дійсно подають як новітню проривну ядерну технологію і пов’язують з нею великі сподівання. Деякі посадовці та експерти впевнено заявляють, що малі реактори здатні врятувати енергетику. Приміром, звучать твердження, що ММР допоможуть відбудувати не лише енергетику, а й усю економіку країни.

Однак у цій хвилі захоплених оцінок майже не чути критичного аналізу. Складно знайти виважену позицію, адже медіапростір заповнений гучними епітетами без обговорення потенційних ризиків та викликів. Така однобокість небезпечна: коли перспективи подаються лише в рожевих тонах, важливі рішення ризикують ухвалюватися радше з популістичних мотивів, ніж на основі холодного розрахунку.

Варто поглянути на ММР тверезо і зважити їх реальні перспективи та ризики, перш ніж ухвалювати доленосні для енергетики рішення.

Урок з Америки: від NuScale до NuFail

Найбільш показовою історією про обіцянки і реальність ММР став проєкт американської компанії NuScale Power. Її розробка вважалася флагманом серед малих реакторів, а Україна навіть уклала з NuScale меморандум про будівництво ММР. Утім, перший проєкт “міні-АЕС” NuScale у США закінчився провалом.

Планувалося побудувати шість малих реакторів сумарною потужністю 462 МВт у штаті Юта, але в листопаді 2023 року цей проєкт скасували через стрімке зростання вартості. Замість обіцяних 58 дол. за мегават-годину електроенергії собівартість підскочила до 89 дол. – на 53% більше за початкові розрахунки.

Будівництво станції подорожчало з 5,3 млрд дол. до 9,3 млрд дол., тобто на 75%. Учасники проєкту втратили впевненість, що знайдуть споживачів, готових платити майже вдвічі дорожче за електрику, і визнали проєкт економічно недоцільним.

Це справжній удар по ядерних амбіціях США і водночас попередження для всіх, хто захоплюється ММР. Не випадково дотепники охрестили NuScale, компанію, що обіцяла революцію в атомній енергетиці, NuFail (з англійської fail – невдача). Чому провалилася така, здавалося б, перспективна “технологія майбутнього”?

По-перше, зіграли роль чинники, притаманні всій атомній галузі: перевищення кошторису, подорожчання матеріалів, затримки і складність проєктування. Є й проблеми, специфічні для ММР. NuScale рекламувала свої реактори як дешевші завдяки модульності, проте реальність показала протилежне.

Вартість електроенергії зрівнялася з показниками найдорожчих великих АЕС – як скандально відомий проєкт двох блоків Ві-Сі Саммер у США, який не завершили через значні перевитрати. ММРи втратили одну з головних заявлених переваг: економію.

По-друге, інвестори та майбутні споживачі занепокоєні ризиками. Навіть у стабільних Сполучених Штатах перший проєкт не зміг гарантувати, що наступні розрахунки не зростуть ще більше. Реактор NuScale досі не пройшов усі етапи ліцензування і не побудований, тож попереду могли бути нові ускладнення.

Приклад будівництва великих АЕС підказує, що здорожчання та затримки майже неминучі. У результаті міста-учасники виходили з проєкту, не бажаючи ризикувати бюджетами. Враховуючи це фіаско, варто задуматися, чи не занадто оптимістичні оцінки ми чуємо щодо швидкого й успішного впровадження таких реакторів?

Дешево і швидко тільки на папері

Попри гучний піар, ММРи стикаються з комплексом проблем. Так, згідно з оцінкою Німецького інституту економічних досліджень (DIW Berlin), будівництво ММР коштує 6 312 дол. за кВт потужності, що робить їх надзвичайно витратними порівняно з іншими джерелами енергії. Це значно дорожче, ніж еквівалентні потужності вітрових чи сонячних станцій, навіть з урахуванням накопичувачів.

У поясненні до проєкту вказані орієнтовні капіталовкладення для ММР: 6-12 тис. дол. за кВт. Тобто навіть за найкращого сценарію електрика з ММРів коштуватиме дуже дорого. Виникає питання: чи конкуруватиме така генерація без дотацій?

Проєкт NuScale у США розраховував отримати понад 4 млрд дол. прямих субсидій і податкових пільг, але його не врятувало навіть це. Чи зможе бюджет України підтримувати такі експерименти за умови обмеженості ресурсів?

Також прихильники ММР говорять про швидкість будівництва модульних реакторів, але забувають про реалії ліцензування та запуску. Наразі у світі не працює жоден комерційний ММР. Усі проєкти малих модульних реакторів перебувають на стадії експериментів, демонстраційних установок або проєктування.

Найближчий до втілення дизайн (NuScale) в оптимістичному сценарії міг би почати будуватися не раніше 2029-2030 років, але тепер зведення відклали на невизначений термін. Інші проєкти, як-от канадський BWRX-300, британський Rolls-Royce SMR чи реактор Holtec, теж не будуть готові раніше кінця десятиліття.

Тобто навіть якщо Україна зараз ухвалить усі закони і знайде інвесторів, електроенергію від ММР вона отримає в кращому разі через вісім-десять років. Це може розтягнутися на десятиліття або взагалі залишитися на папері.

Для країни, що страждає від дефіциту потужностей та відключень, ставка на таку далеку перспективу виглядає вкрай сумнівно. Є серйозний ризик витратити час, гроші та людські ресурси на проєкт, який урешті не запрацює, тоді як ці ресурси можна скерувати на швидші та значно дешевші рішення.

Малі реактори – великі ризики

Інші гучні епітети щодо ММР стосуються безпеки. Мовляв, менші розміри і нові системи захисту мінімізують шанси катастрофи. Проте дані не такі оптимістичні. Ризик аварії нікуди не зникає: за історію атомної енергетики вже був випадок серйозної аварії на малому реакторі: у 1966 році в США на реакторі “Фермі-1”.

Так, за пів століття технології удосконалилися, проте цілковито усунути людський фактор і технічні збої неможливо. Приклад – аварія у Фукусімі у 2011 році.

Уявімо, що якась модель малого реактора буде масово впроваджена, а згодом виявиться прихований дефект конструкції. В автомобілях чи літаках виробники оголошують відкликання продукції, але як відкликати десятки встановлених ядерних реакторів? На це питання наразі немає відповіді.

Слід згадати і про радіаційні загрози. Попри заяви про чистоту ММР, вони так само генерують відпрацьоване ядерне паливо та радіоактивні відходи, як і традиційні реактори. Надійного рішення для їх довгострокової утилізації досі немає.

Чомусь усі ніби забувають, з яким сусідом нам доводиться мати справу. Будь-який ядерний об’єкт стає потенційною ціллю або заручником військових дій.

Це показала ситуація на Запорізькій АЕС. При пошкодженні чи відключенні систем охолодження будь-який реактор може перетворитися на джерело радіаційної небезпеки. Якщо ТЕС обстрілом можна вивести з ладу без глобальних наслідків, то удар по ядерному реактору загрожує техногенною катастрофою.

Малі реактори, хоч і меншої потужності, все одно містять значну кількість радіоактивного матеріалу. Зважаючи на це, впроваджувати нові ядерні установки в країні, що протистоїть агресору, передчасно. Особливо коли існують відновлювані джерела енергії, які в разі диверсій не становлять масштабної загрози.

Не менш відірваною від реальності видається пропозиція долучити до атомної енергетики приватні компанії як інвесторів і власників майбутніх ММР. Чи готові наші інституції до нагляду за приватним сектором у такій чутливій сфері?

Хто відповідатиме в разі аварії: власник чи експлуатант? Яким буде страхове покриття збитків, якщо станеться найгірше? Якою буде модель розподілу відповідальності між оператором та власником? Якими будуть фінансові гарантії?

Не можна допустити ситуації, коли прибутки йтимуть приватним компаніям, а ризики і збитки залишаться державі та суспільству. У світі майже нема прецедентів приватного будівництва атомних станцій, тим паче малих та експериментальних, тож Україні доведеться рухатися значною мірою непевним шляхом.

Україні потрібна енергія зараз

Світовий досвід і здоровий глузд підказують: малі модульні реактори – не панацея для української енергетики, особливо в осяжному майбутньому.

Ця технологія виглядає привабливо на папері: гнучкі модульні блоки, можливість розміщувати на місці старих ТЕС. Україна як партнер США в проєкті Phoenix уже вивчає майданчики для пілотного впровадження ММР. Держава розраховує на допомогу союзників у цьому напрямі. Однак не можна дозволити, щоб ентузіазм з приводу “технології майбутнього” затьмарив нам реальність сьогодення.

Україна має нагальну потребу в нарощуванні генерації, яка працюватиме уже в найближчі роки, а не через десятиліття. Потрібні рішення, які дадуть ефект швидко, за прийнятні кошти і без зайвих ризиків. Такі рішення є: відновлювані джерела енергії, енергоефективність та сучасні технології накопичення енергії.

За останнє десятиліття сонячні та вітрові електростанції стали кратно дешевшими за атомні і продовжують дешевшати. Вони децентралізовані, тобто розподілені по території, тому в разі ударів по одній ділянці інші залишаються неушкодженими, що підвищує стійкість системи. Відновлювана енергія не потребує імпортного палива і не створює небезпечних відходів. Будувати такі станції можна за місяці.

Перш ніж захоплено говорити про ММР як про рятівну технологію, слід визнати: це дорого та складно і це існує тільки в далекій перспективі. В умовах післявоєнної відбудови кожна гривня та кожен рік – на вагу золота, тож пріоритет варто віддавати рішенням, які принесуть користь напевно і незабаром.

Енергобезпека України має залежати не від примарних обіцянок, а від тверезого розрахунку і вибору на користь безпечних, надійних, сталих технологій.

Автор – Артем Колесник

Джерело – epravda.com.ua

Дійте на захист майбутнього разом із нами! Приєднуйтеся до боротьби із небезпечною та дорогою атомною енергетикою!

ДОЛУЧИТИСЬ СЬОГОДНІ

Новий законопроєкт, презентований у Верховній Раді, передбачає, що такі реактори зможуть будувати навіть приватні компанії. Ініціатори подають це як інновацію, що допоможе замінити зруйновані ТЕС.

Проте станом на 2025 рік, жоден із нових проєктів малих модульних реакторів не введений у промислову експлуатацію. За даними МАГАТЕ, перші комерційні ММР у США та Канаді можуть з’явитися не раніше початку 2030-х років.

Як відзначив Артем Колесник, попри гучний піар, малі модульні реактори стикаються з комплексом невирішених проблем. Вони ще не пройшли усіх випробувань, а електроенергія з них буде надто дорогою.

«У світі є кілька демонстраційних або експериментальних реакторів малої потужності, проте жоден із них не був виготовлений серійно, тобто без використання ключової переваги, яка мала б відрізняти ММРи від традиційних атомних блоків. Отже, головна заявлена перевага, а саме швидке заводське виготовлення, досі не доведена на практиці. По суті, уряд будує плани національної енергетичної стратегії, покладаючись на технологію, яка поки що існує лише на папері. Тож всі заяви про «готову до впровадження технологію» є передчасними: нинішні ММР – це окремі експериментальні зразки, а не серійна технологія, здатна стати частиною енергосистеми», – наголосив Артем Колесник.

Як пояснив експерт Екодії, згідно з оцінкою Німецького інституту економічних досліджень (DIW Berlin), будівництво такого реактора обійдеться близько $6312 за кВт потужності, що робить їх надзвичайно витратними порівняно з іншими джерелами енергії. Це значно дорожче, ніж еквівалентні потужності вітрових чи сонячних станцій.

«Нині Україна має нагальну потребу в нарощуванні генерації, яка працюватиме уже найближчими роками, а не через десятиліття. Потрібні рішення, які дадуть ефект швидко, за прийнятні кошти і без зайвих ризиків. В українських реаліях не можна ігнорувати фактор безпеки в умовах війни, адже будь-який об’єкт енергетики стає потенційною мішенню для обстрілів», – додав фахівець.

За його словами, замість того щоби робити ставку на дорогі експерименти, Україна має інвестувати у сонячні, вітрові станції, енергоефективність і накопичувачі енергії. Вони децентралізовані, тобто розподілені по території, тому в разі ударів по одній ділянці інші залишаються неушкодженими, що підвищує стійкість енергосистеми.

Історія і мотивація запуску проєкту Гінклі-Поїнт C

Гінклі-Поїнт С – це атомна електростанція нового покоління, яку будують у графстві Сомерсет на південному заході Англії, поруч із майданчиком старих станцій Гінклі-Поїнт A та Гінклі-Поїнт B. Ідея звести тут нові енергоблоки виникла на тлі повернення Британії до ядерної енергетики після тривалої перерви. На майданчику зводяться два реактори EPR (European Pressurised Reactor) потужністю по 1630 мегават кожен.

Станом на середину 2025 року будівництво Гінклі-Поїнт С триває уже понад 8 років. Готовність першого енергоблоку перевищила 70%: повністю зведено будівлю реактора і допоміжні споруди, встановлено реакторний котел та інші ключові компоненти. На другому блоці продовжується збирання герметичної  оболонки. Втім, попереду ще багато роботи.

Комерційна експлуатація першого енергоблоку очікується до середини 2029 року, якщо не станеться непередбачуваних затримок. Другий блок, за прогнозом, запрацює через 12-18 місяців після першого, тобто до кінця 2030 або в 2031 році. Таким чином, Гінклі-Поїнт С запізниться приблизно на 6 років відносно початкового плану, згідно з яким запуск мав відбутись у 2025 році.

Фінальний кошторис проєкту оцінюють у 45 мільярдів фунтів стерлінгів. Ця сума включає чисті витрати на будівництво, але не враховує процентів за позиками під час будівництва. Проте перевитрати ляжуть на плечі французької EDF та китайської CGN, а не британських споживачів чи держави, адже контракт фіксує тариф, але не гарантує компенсації будівельного бюджету. EDF вже визнала майбутні втрати прибутків через зростання витрат, а уряд неодноразово наголошував, що не даватиме додаткових дотацій понад узгоджені механізми. В результаті проєкт є фінансово обтяжливим для EDF – компанія на 85% належить державі Франція.

Хронологія реалізації

Французька компанія EDF (Електроенергетична компанія Франції) – один з найбільших операторів АЕС у Європі, виявила зацікавленість і ще до формального затвердження майданчика заявляла, що змогла б ввести перший реактор у Британії до 2017 року (що, як з’ясувалося, було надто оптимістичним прогнозом).  У 2012 році проєкт отримав ліцензію ядерного регулятора на будівництво. Мотивація уряду була чіткою: замінити старі реактори (майже всі діючі АЕС Британії мають бути виведені з експлуатації до 2030 року) і забезпечити близько 7% потреб країни в електроенергії за рахунок нової станції.

Спершу у проєкті також брала участь британська Centrica (материнська компанія British Gas) із 20% часткою, але в 2013 році вона вийшла зі спільного підприємства, побоюючись зростання витрат. EDF залишилася основним інвестором і шукала додатковий капітал. Восени того ж року уряд Великої Британії погодив основні умови довгострокового контракту, а саме зафіксовану ціну на електроенергію.

У 2014 році Єврокомісія провела перевірку цієї державної підтримки (щоб упевнитися, що вона не порушує правил конкуренції ЄС) і врешті схвалила пакет субсидій. Тоді ж загальна кошторисна вартість проєкту оцінювалася вже у 24,5 млрд фунтів стерлінгів. Важлива подія сталася у жовтні 2015 року – було підписано угоду з китайською державною корпорацією CGN, яка погодилася інвестувати близько 33% коштів в обмін на частку в проєкті. Умовою партнерства було також сприяння британської сторони в майбутньому допуску китайських технологій. Зокрема, планувалося, що після Гінклі-Поїнт С і ще одного спільного проєкту китайці зможуть побудувати в Британії свою станцію (проєкт Bradwell B) із реакторами китайської розробки HPR1000.

28 липня 2016 року правління EDF затвердило фінансування будівництва Гінклі-Поїнт С. Тодішня новопризначена прем’єр-міністерка Тереза Мей неочікувано вирішила призупинити фінальне схвалення – уряд взяв паузу для перегляду угоди, зокрема через побоювання щодо національної безпеки через роль Китаю та високої ціни для споживачів. Однак уже у вересні 2016 року британський уряд дав офіційне «зелене світло» проєкту, ввівши додаткові умови: держава отримала спеціальну «золоту акцію», що забороняє EDF без згоди Лондона продавати контрольний пакет Гінклі-Поїнт С, а частку китайського CGN обмежено пакетом акцій, що не дозволяє брати безпосередню участь в управлінні та без доступу до критичних технологій. Ці запобіжні заходи заспокоїли побоювання, і контракт з інвесторами було підписано. Наприкінці 2016-го Гінклі-Поїнт С офіційно перейшла у фазу будівництва, а на початку 2017 року на майданчику почалися підготовчі роботи.

Будівництво і затримки

Перший бетон на фундамент реактора залили у березні 2017. Ця дата вважається початком основного будівництва. Графік передбачав пуск першого блоку у 2025 році, а другого – приблизно за рік після того. Проте дуже швидко стало очевидно, що строки оптимістичні. До 2019 року EDF повідомила про відставання від графіка на кілька місяців через проблеми з ланцюгом поставок і нестачу кваліфікованих кадрів у підрядників. Накопичувались і фінансові труднощі – бюджет довелось переглянути. У 2020 р. будівництво суттєво пригальмувала пандемія COVID-19: через карантинні обмеження кількість персоналу на майданчику скорочували, виникали перебої з матеріалами. Разом із наслідками Brexit (ускладненням імпорту та відтоку частини робочої сили) це дало ще кілька місяців затримки.

У 2021-2022 роках графік завершення зсунувся: EDF офіційно вказувала нову дату запуску першого блоку – червень 2027 року. Проте і її не вдалося дотриматися. У лютому 2023 року компанія в черговому звіті повідомила про додаткові проблеми, а в січні 2024-го – публічно перенесла прогнозований пуск на 2029 рік.

За оновленим сценарієм, перший із двох реакторів Гінклі-Поїнт С буде підключено до мережі не раніше 2029 року, а другий – приблизно за рік потому (тобто до 2030–2031 рік). Це означає майже 6 років відхилення від плану 2016 року. Загальний кошторис знову зріс до 31-34 мільярдів фунтів стерлінгів (у цінах 2015 р.), що відповідає приблизно 42-48 мільярдам у цінах 2024 року. Для порівняння, у 2016-му йшлося про 18 мільярдів, тобто витрати збільшилися майже вдвічі. У EDF пояснили, що головні причини перегляду бюджету – подовження тривалості електромонтажних робіт та ускладнення громадських робіт (фундаменти, конструкції), які потребували на 35% більше сталі та на 25% більше бетону, ніж спершу розраховували.

Фінансова модель проєкту

Проєкт Гінклі-Поїнт С є нетиповим з точки зору фінансування: на відміну від більшості інфраструктурних мегапроєктів у Європі, його реалізують фактично без прямих вкладень британського держбюджету. Інвесторами виступають дві великі державні енергокомпанії – французька EDF (через дочірню EDF Energy) та китайська CGN. Спочатку частки розподілялися як 66,5% у EDF і 33,5% у CGN, але станом на 2023 р. частка Китаю, за деякими даними, знизилася до ~25% (китайці відмовилися від участі в наступних проєктах, тому EDF перерозподілила частку). Витрати на будівництво покриваються самими інвесторами (через власний капітал та кредити), тобто усі ризики перевитрат несе EDF та її партнери.

Водночас без державної підтримки та гарантій проєкт був би неможливий. Річ у тім, що на ринку електроенергії інвестори не могли б окупити такі великі вкладення за умов звичайного продажу електрики за ринковими цінами. Щоб зробити інвестицію привабливою, уряд уклав з NNB Generation Co (спільна компанія EDF і CGN для Гінклі-Поїнт С) спеціальну угоду – Contract for Difference. За цим контрактом, протягом 35 років з моменту запуску станції кожна мегават-година електроенергії буде оплачуватися за ставкою 92,50 фунтів стерлінгів (у цінах 2012 р.). Якщо ринкова оптова ціна електрики нижча за цей рівень, оператору доплачуватимуть різницю з коштів спеціального фонду (який наповнюється за рахунок надбавки до тарифів для споживачів). Якщо ж ринкова ціна буде вища (теоретично можливо при різких стрибках цін на енергоносії), тоді вже оператор повертає надлишок державі. Така модель гарантованого тарифу покликана забезпечити стабільність доходів і інвестору, і кредиторам, адже будівництво АЕС – дуже капіталомісткий і тривалий цикл, і без гарантій ніхто б не ризикнув вкладати приватні кошти.

В результаті ці події породили ключове питання – економічна доцільність проєкту. Особливо на фоні того, що за час підготовки угоди (2010–2016) відновлювана енергетика зробила прорив: собівартість електроенергії від вітропарків і сонячних ферм різко знизилась. Опоненти стверджують, що за ті гроші, які вкладають в Гінклі-Поїнт С, можна побудувати більше потужностей ВДЕ і зберігання енергії.

Навіть відомий еколог Джордж Монбіо, прихильник атомної енергетики, назвав проєкт «абсурдним білим слоном, спеціально створеним, щоб відбити у людей віру в ядерну енергію».

«Рибний конфлікт»

Гінклі-Поїнт розташована на узбережжі Северна – акваторії з багатою екосистемою риб, молюсків та інших морських істот. Для охолодження двох потужних реакторів станція забиратиме колосальні об’єми води (понад 120 кубометрів за секунду) прямо з затоки і повертатиме підігріту воду назад. Це становить загрозу для морської фауни: риба та інші організми можуть засмоктуватися у водозабір.

Спершу, щоб мінімізувати шкоду, проєкт передбачав встановлення спеціальної акустичної системи відлякування риби. Під водою мали розмістити орієнтовно 300 гучномовців, які генерували б шум високої частоти, відлякуючи риб від труб. Однак у 2019 році EDF раптом звернулася до регулятора із проханням прибрати цю систему з проєкту. Компанія заявила, що обслуговувати підводні динаміки на такій глибині небезпечно для водолазів, а ефективність такої системи під питанням. Регулятор погодився, і «рибний відлякувач» скасували, залишивши лише сітки-фільтри і систему повільного забору води. Це, однак, означає, що значна кількість морських організмів потраплятиме в реакторні контури. За оцінками самої EDF, без відлякувача щороку в системі охолодження будуть гинути від 18 до 46 тон риби.

Компанія запропонувала компенсаційний екопроєкт: створити поблизу штучні болота площею 340 гектарів, що слугуватимуть новим середовищем для нересту риби. Проте місцеві фермери і екологи виступили проти цієї ідеї, оскільки перетворення земель на болотисті угіддя може вплинути на господарство і не факт, що повністю відновить втрати фауни.

Станом на 2025 рік, дискусія зайшла у глухий кут: EDF відклала реалізацію плану з болотами, а остаточного дозволу на експлуатацію систем охолодження без системи відлякування риби не отримала. EDF публічно попередила, що якщо рішення не знайдуть найближчим часом, це може додатково відкласти запуск станції. Водночас уряд оголосив плани спростити екологічні погодження для інфраструктурних об’єктів, аби «протестувальники не заважали стратегічним проєктам».

Ситуація з Гінклі-Поїнт С стала прикладом дуалізму, коли під прикриттям розвитку «чистої енергії» ігнорують збереження довкілля.

Висновки для України

Досвід Гінклі-Поїнт С показує, що навіть у стабільних країнах нові атомні проєкти супроводжуються затримками та перевитратами. В Україні ж подібні ризики можуть бути ще гострішими через обмежені фінансові ресурси, особливо в умовах війни.

Уряд водночас визнає важливість децентралізації та розвитку відновлюваної енергетики, проте робить сильну ставку на атомні проєкти, що створює певний дуалізм у політиці. З одного боку, декларується курс на швидке зростання відновлюваних джерел енергії (ВДЕ), а з – іншого величезні ресурси планують спрямувати у довготривалі й дорогі атомні проєкти.

Саме тому Україні варто критично оцінити британський досвід й зважити, чи справді нові атомні блоки відповідають нагальним потребам. Адже відновлювані джерела енергії здатні забезпечити незалежність і гнучкість енергосистеми швидше та дешевше, тоді як атомні мегапроєкти залишаються вкрай ризикованими і малопередбачуваними.

Джерело – 24tv.ua

Автор – Артем Колесник
 

У 2007 році Франція почала будівництво третього енергоблоку атомної електростанції у Фламанвілі – проєкту, який мав стати гордістю французької ядерної індустрії. Його серцем мав стати реактор нового, третього покоління (European Pressurised Reactor або ж EPR), розроблений компаніями Framatome та EDF France. Тоді очікувалося, що це буде «еталон» безпечної, ефективної і високотехнологічної атомної енергетики майбутнього.

Проте за понад 17 років проєкт перетворився на приклад технічних труднощів, бюджетних провалів і стратегічних помилок. І хоча Франція з великими зусиллями намагається довести його до кінця, Україна сьогодні лише розмірковує над використанням подібного обладнання для добудови Хмельницької АЕС. Це змушує уважно поглянути на уроки, які ми вже маємо перед очима.

Від амбітного старту до хронічних затримок

Спочатку бюджет будівництва третього енергоблоку атомної електростанції у Фламанвілі оцінювався всього у €3,3 млрд, а запуск планували на 2012 рік. Реактор EPR (1650 МВт) мав стати флагманом французьких ядерних технологій. Однак реальність обернулася десятирічною епопеєю затримок та подорожчань.

Уже в 2012 році стало ясно, що графік зривається, а компанія EDF оголосила перенесення пуску на 2016-й і збільшення кошторису до €8,5 млрд.

Далі проєкт переслідували проблеми із постачанням обладнання, технічними дефектами та відставанням від графіка. Дату запуску переносили знову і знову: на 2017, 2020, 2022 роки.

Ключові технічні провали

У 2015 році з’ясувалося, що метал для корпусу реактора має аномально високий вміст вуглецю, що знижує його міцність. Французький ядерний регулятор дозволив продовжити будівництво лише за умови, що дефектну кришку реактора буде замінено після введення в експлуатацію.

Згодом виникла інша серйозна проблема – дефектні зварні шви у системах охолодження реактора. У 2018-2019 роках було виявлено понад сотню ненадійних зварних швів, у тому числі в важкодоступних місцях контурів первинного охолодження. Це змусило EDF здійснити трудомісткий ремонт: понад 50 з 122 швів довелося переробляти. Лише на виправлення проблем зі зварюванням пішло кілька додаткових років і близько €1,5 млрд, що підняло кошторис до €12,4 млрд, а з урахуванням подальших затримок – до €12,7-13,2 млрд.

Символічний запуск із 12-річним запізненням

У результаті Flamanville-3 запізнився більш ніж на 12 років від початкового графіка. Замість 2012-го його фізичний запуск відбувся лише у вересні 2024 року (тоді реактор вперше вийшов на мінімальну потужність).

21 грудня 2024 року реактор вперше підключили до енергомережі Франції. Цей символічний етап – перше вироблення електроенергії національній мережі – настав через 12 років після запланованого і коштував приблизно €13 млрд, що у чотири рази перевищує початковий бюджет. Flamanville-3 став першим новим атомним енергоблоком у Франції за останні 25 років.

Реальна вартість – майже €24 мільярди

Вартість проєкту перетворилася на окрему критичну тему. EDF тривалий час наводила офіційний кошторис лише прямих будівельних витрат (близько €13 млрд, станом на 2022 рік). Однак справжня повна ціна з урахуванням фінансових витрат через затримки є значно вищою.

Французька Рахункова палата провела детальний аудит і дійшла висновку, що сумарні інвестиційні витрати на Flamanville-3 становитимуть близько €23,7 млрд (у цінах 2023 року з врахуванням відсотків за час будівництва). Для порівняння, ще у 2020 році аудитори оцінювали проєкт у €19,1 млрд, але подальші переноси термінів додали до рахунку нові мільярди.

Таким чином, Flamanville-3 перетворився з флагманського проєкту на приклад того, як неочікувані технічні складнощі та прорахунки в управлінні можуть призвести до багаторазового перевищення бюджету і графіка.

Глобальні проблеми з реакторами нового покоління

Водночас історія про електростанцію у Фламанвілі – це не поодинокий випадок. Інші проєкти з реакторами нового покоління у Фінляндії, Китаї та Великій Британії також стикалися з багаторічними затримками, здорожчанням та технічними складнощами.

У Китаї два реактори були запущені, але один із них мав тривалі простої через проблеми з паливом. У Фінляндії реактор EPR на Олкілуото-3 запустили майже на 18 років пізніше за графік. У Великій Британії вартість проєкту Hinkley Point C із зросла з 16 до понад 35 мільярдів фунтів стерлінгів, і дата завершення постійно зміщується.

Україна має врахувати ці ризики

Для України, яка веде переговори про будівництво нових енергоблоків ХАЕС 5,6 за технологією AP1000 від американської компанії Westinghouse, це повинно стати серйозним попередженням. В умовах війни, макрофінансової нестабільності та обмеженого доступу до довгострокового фінансування, ризик отримати «український Фламанвіль» – надзвичайно високий.

По-перше, жоден великий проєкт з реакторами третього покоління у світі не був реалізований у встановлений термін і з дотриманням бюджету. Всі без винятку виявились дорожчими і повільнішими, ніж обіцяли початкові оцінки. Це свідчить не лише про слабкості управління, а й про надмірну складність самої технології.

По-друге, Франція одна з найпотужніших ядерних держав світу, з великим досвідом і повноцінною інфраструктурою. Якщо навіть вона не змогла ефективно реалізувати реактори нового покоління у власній юрисдикції, є всі підстави сумніватися, що це буде під силу Україні – без повного локального циклу, без досвіду в роботі з цією технологією і без стійкої фінансової підтримки.

По-третє, ситуація на ринку змінюється. У Європі йде активне скорочення обсягів нових інвестицій у великі АЕС. Замість цього зростає фінансування децентралізованої генерації, накопичувачів, розвитку гнучких систем електропостачання. Попри те, що деякі країни заявляють про наміри будувати Малі модульні реактори, досвід EPR показує, що навіть «надійні» великі реактори можуть бути економічно провальними.

Україна, яка і без того має високе навантаження на енергетичну систему, повинна зробити свій вибір виважено. Не повторювати чужих помилок — одне з головних правил стійкого розвитку. І приклад Фламанвіля – це саме та помилка, з якої ще можна зробити висновки.

Джерело – 24tv.ua

Автор – Артем Колесник

Про це свідчать результати дослідження агенції Info Sapiens, проведеного на замовлення ГО “Екодія” за підтримки Фонду ім. Гайнріха Бьолля.

Дослідження показує, що атомна енергетика сприймається як корисне, але водночас небезпечне джерело електроенергії. Найбільше занепокоєння викликає поводження з радіоактивними відходами: 80% респондентів вважають це головною проблемою атомної енергетики. Окрім того, 76% опитаних згодні з тим, що перебування поруч з АЕС небезпечне завжди, а під час війни ці ризики лише зростають.

Артем Колесник, фахівець з енергетичної політики ГО “Екодія”, зазначив, що дослідження стало необхідним у контексті планів добудови Хмельницької АЕС. Верховна Рада ухвалила законопроєкт №11392, який дозволяє закупівлю російських реакторів із замороженого болгарського проєкту “Белене”. Це рішення вже викликало жорстку критику експертів через економічні, технічні та безпекові ризики.

“Ключове питання зараз – як до цього ставляться українці? Чи готове суспільство підтримати добудову ХАЕС після стількох років невизначеності? Саме для цього ми замовили соціологічне дослідження. Ми хочемо зрозуміти, що думають люди: чи бачать вони у цьому перспективу, чи мають побоювання”, – підкреслив Артем Колесник.

Згідно з дослідженням, щодо майбутнього атомної енергетики населення не має однозначної думки, зберігається амбівалентне ставлення. З одного боку, погоджуються, що електростанції забезпечують велику кількість енергії, з іншого – що будівництво є дорогим і складним процесом.

“Водночас українці не підтримують відмову від атомної енергетики, але вірять, що хоча б частково її можна замінити відновлюваними джерелами. Така ситуація, ймовірно, пояснюється низьким рівнем обізнаності через відсутність доступної та зрозумілої інформації, адже тема є складною”, – зазначила Анастасія Шуренкова, керівниця відділу соціально-політичних досліджень Info Sapiens.

Як зазначила народна депутатка Інна Совсун, іноземні партнери активно запитують, чому вони мають підтримувати українську енергетику, якщо Україна витрачає 600 млн євро на закупівлю блоків, які не будуть виробляти електроенергію в найближчі роки.

“Коли законопроєкт про добудову атомних енергоблоків потрапив до парламенту, спочатку він не викликав великої реакції. Лише пізніше почалися бурхливі дебати, а головним питанням стало не тільки майбутнє атомної енергетики, але й рівень корупції в «Енергоатомі» та Міністерстві енергетики. Це була основна причина, чому навіть серед депутатів монобільшості не було готовності підтримати цей проєкт. Але після тривалих переконувань частина депутатів все ж погодилась голосувати за купівлю блоків”, – зауважила Інна Совсун.

Журналіст і засновник проєкту “Наші гроші” Юрій Ніколов додав, що ціла низка ознак свідчить про те, що історія з реакторами має на меті отримання вигоди в короткостроковій перспективі.

“Згідно з інформацією з болгарських джерел, вартість енергоблоків, які ми купуємо у Болгарії, може сягати понад мільярд доларів. Додаткові кошти можуть бути переведені на рахунки приватних компаній, а потім виведені за кордон. Важливо, що ми купуємо реактори, які нам насправді навіть не потрібні, і при цьому не маємо чіткого уявлення, коли та як саме відбудеться будівництво. Я досі не чув, в якому стані перебуває один із затоплених блоків Хмельницької АЕС, який понад 30 років простояв у воді. На жаль, ми можемо витратити величезні кошти і отримати репутацію корумпованої країни, яка під час війни витрачає значні ресурси на сумнівні проєкти, замість того, щоб інвестувати в обороноздатність”, – сказав Юрій Ніколов.

Ольга Лящук, координаторка проєктів у ГО «Екоклуб», також висловила стурбованість щодо водозабезпечення атомних станцій. За її словами, прогнози щодо зміни клімату в Україні показують, що середня температура зросте на 1° (за оптимістичними прогнозами), а за більш реалістичними – на 3-4°. Це призведе до збільшення випаровування води та посилення нерівномірного розподілу опадів. Влітку, коли атомні станції потребують більше води для охолодження, її може не вистачити.

“Тобто ми маємо дуже добре замислитись, чи дійсно нам вистачить води для охолодження вже існуючих блоків, для охолодження цих потенційних третього і четвертого блоку. І чи не постане вибір: охолоджувати реактори чи забезпечувати прісною водою сільське господарство та інших споживачів”, – зауважила Ольга Лящук.

У підсумку, експерти вважають, що в умовах війни будівництво нових атомних енергоблоків є недоцільним через високі витрати, довготривалість та корупційні ризики. Вони наголошують на важливості переорієнтації коштів на більш швидкі та ефективні рішення, зокрема розвиток відновлюваної енергетики.

Довідка. Дослідження провела агенція Info Sapiens на замовлення ГО «Центр екологічних ініціатив «Екодія» та за підтримки Фонду ім.Гайнріха Бьолля, Бюро Київ та «Друзів Землі Норвегії» (Naturvernforbundet). Його метою є отримання об’єктивних та збалансованих даних про ставлення населення України до атомної енергетики та її ролі у майбутньому відновленні України.

Якісний етап дослідження охопив 12 фокус-групових дискусій з населенням по 6 учасників. Терміни проведення: 30 жовтня — 13 листопада 2024 року

Вибірка кількісного етапу – 1004 респонденти, 18+. Опитування проводилося з 27 листопада по 11 грудня 2024 року.

Запис презентації дослідження:

Окрім ризиків військових дій, українці мають значні побоювання щодо довгострокових наслідків атомної енергетики. Дослідження показало, що:

• 80% респондентів вважають проблему поводження з радіоактивними відходами однією з головних у сфері атомної енергетики.

• 76% опитаних погоджуються, що перебувати поруч із АЕС небезпечно навіть у мирний час, а у воєнний ці ризики лише зростають.

• Лише 46% українців упевнені, що в Україні є ефективні рішення для зберігання та утилізації відпрацьованого ядерного палива, тоді як більшість не довіряють державній політиці в цій сфері.

Детальні результати та методологію дослідження можна переглянути тут:  
 

Created using FlowPaper Flipbook Maker ↗

Заванатажити публікацію:

Ставлення до атомної енергетики 2025 (PDF)

Попри активне лобіювання будівництва атомних енергоблоків, Україна має ефективнішу альтернативу – швидке збільшення відновлюваних джерел енергії (ВДЕ) із системами накопичення.

Відновлювана енергетика як ключ до європейського майбутнього

Україна прагне інтегруватися до Європейського Союзу, а там один із пріоритетів – Європейський зелений курс, що передбачає досягнення кліматичної нейтральності до 2050 року. Одним із основних напрямків цього курсу є декарбонізація енергетичної системи, зокрема перехід до енергетики, що в значною мірою покладається на відновлювані джерела енергії.

Для України це не лише вимога майбутнього членства, а й можливість залучити інвестиції у власну енергетику та створити нові робочі місця. Вже зараз зелені енергетичні проєкти отримують фінансування від міжнародних партнерів, тоді як атомні станції вимагають десятиліть окупності та залежать від іноземного ядерного палива.

За даними Асоціації сонячної енергетики України, у 2024 році побудовано приблизно 800-850 МВт сонячних електростанцій за рахунок бізнесу та домогосподарств. А державні банки України торік схвалили кредити на встановлення 83 МВт дахових СЕС із системами накопичення енергії – це рекордний показник за весь час реалізації таких проєктів у країні.

Водночас нам треба пришвидшувати темпи встановлення сонячних панелей та збільшити амбітність, адже наразі національні цілі щодо розвитку ВДЕ не дуже оптимістичні. Згідно з Національним планом з енергетики та клімату за наступні 5 років, Україна планує побудувати лише 4,8 ГВт нових потужностей сонячних електростанцій. Це стільки ж і навіть менше, ніж деякі країни будують за один рік.

Наприклад, Польща за 2023 рік побудувала 4,6 ГВт нових потужностей сонячної енергетики, Італія – майже 5 ГВт. Німеччина за 2023 рік – 14,1 ГВт і майже 10 ГВт за перші 6 місяців 2024 року. В цілому українські плани на наступні 5 років навіть значно менші, ніж найбільша сонячна електростанція (6 ГВт), яку планують звести в Австралії.

Чи справді атомна енергетика дешева?

Атомну енергетику традиційно вважають дешевою, але це міф. За розрахунками інвестиційного банку Lazard, сонячна енергетика з акумуляторами вже дешевше за виробництво електроенергії на нових атомних блоках.

Проте в Україні атомна енергетика виглядає дешевою через особливості регулювання тарифів. Держава штучно утримує низькі ціни для населення, а різницю компенсують державні компанії «Енергоатом» та «Укргідроенерго» через механізм ПСО (покладання спеціальних обов’язків). Це приховує реальну вартість атомної електроенергії, яка включає не лише будівництво, а й значні витрати на експлуатацію, утилізацію відпрацьованого палива та заходи безпеки, а штучне регулювання цін не відображає реальної економічної ефективності проєкту.

Це означає, що реальні витрати на виробництво та транспортування електроенергії залишаються вищими, ніж ми звикли платити.

У світовому масштабі сонячна енергетика вже випереджає ядерну. Потужність сонячних електростанцій перевищує 1 000 ГВт, що у п’ять разів більше, ніж загальна потужність ядерної енергетики (367 ГВт), за даними звіту про стан світової атомної промисловості за 2024 рік.

Чи справді відновлювана енергетика нестабільна?

Одним із ключових аргументів проти відновлюваної енергетики є її залежність від погодних умов. Проте сучасні технології значно знижують цей фактор ризику:

• Системи накопичення енергії. Літій-іонні акумулятори дозволяють накопичувати надлишкову електроенергію та використовувати її під час пікових навантажень. У кількох країнах, зокрема США, діють масштабні проєкти з розгортання батарейних накопичувачів як альтернативи традиційним ТЕС.
• Розумні енергетичні мережі (smart grids). Вони забезпечують гнучке управління генерацією та споживанням електроенергії, що дає змогу балансувати систему навіть за нестабільної генерації від ВДЕ.
• Поєднання різних джерел генерації, таких як сонячна та вітрова енергетика, сталої біоенергетики, а також накопичувачів, дозволяє забезпечити більш рівномірний розподіл потужностей протягом доби.

Розвиток цих технологій означає, що ВДЕ можуть ефективно функціонувати без суттєвих перебоїв у постачанні електроенергії.

Які проблеми з будівництвом атомних енергоблоків: світовий досвід і українські реалії

Будівництво атомних блоків, а тим більше цілих нових станцій, надзвичайно дороге і триватиме роками. В умовах повномасштабної війни та енергетичної кризи Україна просто не має часу і ресурсів на такі авантюри.

Наприклад, добудова третього та четвертого енергоблоків Хмельницької атомної електростанції обійдеться приблизно у 160 мільярдів гривень. Ця сума є попередньою оцінкою, оскільки останнє техніко-економічне обґрунтування було розроблено у 2018 році, і з того часу відбулися значні зміни в економічних умовах та курсі валют. Наразі Київський науково-дослідний та проєктно-конструкторський інститут «Енергопроєкт» працює над оновленням ТЕО, результати якого очікуються протягом кількох місяців.

Паралельно природоохоронні організації України вже виступили з принциповою позицією – вимагають повної зупинки проєкту. Критичним моментом є відсутність належних досліджень впливу на довкілля, що прямо передбачено законодавством.

Міжнародний контекст також додає скептицизму. Американський кейс АЕС Вогтль у штаті Джорджія – майже підручник з провалених інфраструктурних проєктів. Початкова вартість у $14 мільярдів перетворилася на $36,8 мільярда. Перший реактор запустили лише 2023 року замість запланованого 2013-го.

Якщо порівняти прогнози Міненерго – $5 мільярдів за реактор для добудови п’ятого та шостого енергоблоків ХАЕС – з американською реальністю у $18 мільярдів, стає очевидним: або українські оцінки грішать надмірним оптимізмом, або ми живемо в паралельних реальностях.

Показовим є польський приклад. У співпраці з американською компанією Westinghouse вони планують три реактори AP1000. Орієнтовна вартість – $40 мільярдів, термін введення – до 2040 року. Тобто навіть на етапі планування закладають $13,3 мільярда на реактор та 15-річний цикл будівництва.

Для України це означає лише одне: навіть якщо розпочати будівництво негайно, реактори не допоможуть подолати поточну енергетичну кризу найближчими роками.

В умовах війни та системної трансформації енергетики такі мегапроєкти виглядають анахронізмом. Країні потрібні швидкі, гнучкі рішення, здатні забезпечити енергетичну стійкість вже сьогодні. Наприклад, великі сонячні станції зводяться за 6-12 місяців, а вітрові – за 1,5-2 роки.

Атомна енергетика: стабільність під питанням

Окрім високої вартості та тривалого будівництва енергоблоків, існують ще кілька ключових ризиків.

1. Безпека під час війни. Окупація Запорізької АЕС показала, що атомні станції є стратегічними мішенями для ворога. У разі аварії наслідки можуть бути катастрофічними.

Відкритий розподільчий майданчик АЕС – це комплекс обладнання, який включає трансформатори, перемикачі та роз’єднувачі тощо. Він потрібен для передачі електроенергії від станції до загальної мережі. Однак через централізовану структуру та відкриту територію ці об’єкти – легка мішень для російських обстрілів.

Натомість децентралізована генерація дозволяє швидше реагувати на зміни споживання електроенергії та забезпечує стабільність постачання. Якщо одна частина мережі постраждає, локальні джерела енергії зможуть продовжити роботу й забезпечити електрикою окремі громади, ба навіть цілі регіони. Це допоможе уникнути повного відключення світла й полегшить відновлення енергопостачання.

2. Залежність від імпортного урану. Україна не має власного циклу збагачення урану і змушена закуповувати його за кордоном.
3. Проблема з відходами. Вони поділяються на кілька типів, серед яких найнебезпечнішим є відпрацьоване ядерне паливо.

Високоактивні відходи, які містять продукти поділу і важкі радіоактивні елементи (наприклад, плутоній), можуть залишатися небезпечними протягом десятків тисяч років. Наприклад, плутоній-239 має період напіврозпаду близько 24 000 років.

Що Україні варто робити вже зараз?

На початку повномасштабного вторгнення атомна енергетика забезпечувала понад 50% електрогенерації в країні. Тож не дивно, що і наразі вона відіграє основну роль у забезпеченні електропостачання.

Ця залежність стала наслідком багаторічної енергетичної політики та інфраструктурних рішень. І такий підхід швидко показав свої недоліки, адже з окупацією Запорізької АЕС ми втратили приблизно 20-25% загальної електрогенерації в Україні. Це ще раз підкреслює вразливість централізованої системи електрогенерації.

Натомість відновлювані джерела енергії:

• не залежать від імпортного палива,
• отримують підтримку міжнародних партнерів,
• відповідають курсу на інтеграцію з ЄС,
• вже зараз можуть стабілізувати енергосистему.

Моделювання фахівцями “Укренерго” розвитку енергосистеми показало, що основну роль у забезпеченні стабільності в найближчі роки може відіграти саме ВДЕ — вітрова та сонячна генерація загальною потужністю більше 8 ГВт (4,5 ГВт вітрової та 3,8 ГВт сонячної), до 1,5 ГВт ТЕС на біопаливі та 1 ГВт систем накопичення енергії разом з деякими допоміжними потужностями на газі.

Наша країна терміново потребує швидкої відбудови, особливо враховуючи руйнування генеруючих потужностей – у нас немає можливості розкидатися обмеженими ресурсами та витрачати їх на проєкти, які можуть затягнутися на десятиліття і не принести позитивного результату.

Автори – Артем Колесник, фахівець з енергетичної політики ГО «Екодія»

Дарина Ярошовець, фахівчиня з енергетичної політики ГО «Екодія»

Джерело – mind.ua

Що відбулося?

16 січня на своєму засіданні Комітет вніс правки до ухваленого у першому читанні законопроєкту №11392 від 2 липня 2024 року.

Раніше документ стосувався питань ринку електроенергії, зокрема спрощення приєднання до електромереж, але до другого читання було подано значну кількість правок. У результаті всі правки були скасовані правкою №267, а до тексту додана нова правка №268 авторства народних депутатів Костюха Анатолія Вячеславовича, Скороход Анни Костянтинівни та Семінського Олега Валерійовича, яка дозволяє закупівлю болгарського обладнання для енергоблоків Хмельницької АЕС.

Як зазначив голова комітету Андрій Герус, у процесі переговорів із болгарською стороною було досягнуто домовленості, що рішення необхідно ухвалити до 12 березня, адже саме до цієї дати діє дозвіл на продаж обладнання. Проте добудова блоків передбачає затвердження окремого закону, який має базуватися на оновленому техніко-економічному обґрунтуванні, адаптованому до сучасних умов.

Також законопроєкт отримав зауваження від Головного юридичного управління Верховної Ради України. Вони зазначають, що назва законопроєкту не відповідає його суті, і він мав би регулювати зовсім інші питання, ніж ті, які передбачені в його тексті. ухвалення цього законопроєкту може суперечити принципам належного врядування.

Чому це небезпечно?

Ідеться про реактори ВВЕР-1000 серії В-466Б, виготовлені для болгарського проєкту на АЕС “Белене”. І хоча вони формально належать Болгарії, їх обслуговування потребує російської технічної участі — прямої чи опосередкованої. У час, коли Україна шукає максимальних шляхів позбутися будь-якої залежності від держави-агресорки, запровадження законодавчих можливостей для використання саме російського устаткування виглядає, м’яко кажучи, сумнівним рішенням.

Недоліки обладнання “Белене”

Реактори, запропоновані для використання на Хмельницькій АЕС, не відповідають початковим технічним параметрам енергоблоків №3 і №4. Їх інтеграція вимагатиме масштабної реконструкції, а отже — додаткових грошей та часу. Відповідне техніко-економічне обґрунтування (ТЕО) базується ще на даних 2019 року, які давно втратили актуальність. Інфляція, ринкові коливання цін на обладнання та паливо, а також економічні виклики воєнного часу суттєво змінюють вартість будь-якого великого інфраструктурного проєкту. Проте “Енергоатом” наполегливо спирається на застаріле ТЕО, не забезпечуючи оновлених розрахунків і чітких гарантій технічної незалежності від російських сервісних компаній.

Небезпека залежності та брак прозорості

Навіть за формальної “болгарської” реєстрації обладнання, ризик залежності від російських технологій для технічного обслуговування залишається значним. У стратегічному вимірі це створює загрозу енергетичної залежності від країни, що веде повномасштабну війну проти України. Такі ризики мали б бути ретельно досліджені та виключені через оновлене техніко-економічне обґрунтування. Однак “Енергоатом” знову ж таки продовжує покладатися на застаріле ТЕО, яке не містить оцінки сучасних технічних викликів та умов ринку.

Непрозорість процедур ухвалення рішень лише ускладнює становище: нинішнє рішення про добудову ХАЕС було ухвалено до початку роботи наглядової ради, що суперечить принципам належного корпоративного врядування, яких Україна має дотримуватися в межах співпраці з міжнародними партнерами. Саме наглядова рада повинна забезпечувати прозорість і результативність роботи компанії, зокрема у сфері фінансових витрат і стратегічного планування.

Попри те, що Міністерство енергетики України публічно заявляє про підтримку проєкту міжнародними партнерами, такі твердження виглядають маніпулятивними, адже міжнародні партнери, зокрема G7, наголошують на необхідності створення незалежної наглядової ради в “Енергоатомі”.

Це свідчить про систематичне нехтування рекомендаціями партнерів і ключовими засадами прозорого управління. Відсутність ухвалення такого рішення спершу від наглядової ради підриває довіру до компанії та створює загрозу прийняття рішень, що можуть бути невигідними державі. Зважаючи на величезні кошти, передбачені для модернізації та адаптації реакторів, вкрай важливо мати незалежний і неупереджений нагляд, аби уникнути корупційних ризиків і гарантувати максимальну прозорість.

Що далі?

Правка №267 має бути вилученою із законопроєкту №11392. В такому вигляді законопроєкт демонструє недотримання ключових демократичних принципів: брак публічного обговорення, відсутність оновленої експертизи та ігнорування небезпеки російської участі в стратегічно важливому для України енергетичному секторі. Нинішній крок виглядає поспішним політичним рішенням, яке може призвести до довгострокової технічної та фінансової залежності нашої країни від російських технологій. Якщо держава справді прагне енергетичної безпеки та незалежності, не варто вестися на короткотермінові “вигоди”, ігноруючи їх ризиковану ціну та вразливість, яку вони відкривають для агресора.