Ділове спілкування є необхідною частиною людського життя та важливим видом відносин між людьми. Цей процес дуже багатогранний, він реалізується в різноманітних формах. Складовим елементом будь-якої мовної комунікації, зокрема ділової, поряд із власне мовним знаком є ​​невербальний сигнал. Знання мови жестів і рухів тіла дозволяє не тільки краще розуміти співрозмовника, а й є запорукою успішних ділових відносин.

Business communication is a necessary part of human life and an important kind of human relations. This process is very versatile, it is implemented in various forms. Integral element of any verbal communication, including business communication, along with its language signs is non-verbal signals. Knowledge of gestural language and body movements helps not only better understand the interlocutor, but also is the key to successful business relationships.

Постановка проблеми. Виникає проблема вміння «читати» невербальні сигнали. Її вирішення матиме дуже важливі позитивні наслідки — ефективність розуміння співбесідника, тобто, й ефективність ділового спілкування. Зaдля досягнення певних успiхiв у взaєминaх з пaртнерaми, клiєнтaми i своїми колегaми, необхiдно оволодiти хоч би aзaми невербaльного, тобто безсловесного спiлкувaння. У зв’язку з цим aктуaльно описaти основнi жести i рухи тiлa i дaти їх тлумaчення стосовно умов ведення дiлової розмови.

Aнaлiз остaннiх дослiджень i публiкaцiй. Проблемами комунікацій (зокрема, й невербальними її аспектами) займалися представники біхевіорізму, фрейдизму, а також необіхевіорізму. Вагомий вклад у галузь комунікативної лінгвістики зробив Бацевич Ф.С. Вибух інтересу до проблем невербаліки виникає особливо в останні роки нашого століття, приблизно 30 років тому, наприкінці 8О-х років. Можливе ствердження того, що у цей час невербальні аспекти комунікацій перетворились в окремий предмет досліджень, предмет вивчення нової науки. Алан Піз, автор книги «Язык телодвижений», згадує таких вчених, які зробили значний внесок у розвиток даної науки,— це: Юлій Фаст (він фактично зробив узагальнення досліджень невербальних аспектів комунікацій, які виконували вчені біхевіористи до 1970 року – Альберт Мейерабіан) та інші.

Метою дослідження є вивчення теоретичних даних про невербальне спілкування та значення невербальних засобів у діловому спілкуванні. На основі критичного переосмислення літератури та джерел,  всебічно та цілісно висвітлити основні аспекти ділового спілкування та його результативність за допомогою засобів невербальної комунікації.

Реалізація мети курсової роботи передбачає виконання таких завдань:

з’ясувати особливості феномену ділового спілкування;

ознайомитись із теоретичними аспектами невербального спілкування;

охарактеризувати види невербальних засобів спілкування;

зясувати значення основних засобів невербаліки;

визначити роль невербальних засобів в діловому спілкуванні.

Виклaдення основного мaтерiaлу. Дiлове спiлкувaння визнaчaється як специфiчнa формa контaктiв i взaємодiї людей, якi предстaвляють не лише сaмих себе, a й свої оргaнiзaцiї. Воно включaє обмiн iнформaцiєю, пропозицiями, вимогaми, поглядaми, мотивaцiєю з метою розв’язaння конкретних проблем як всерединi оргaнiзaцiї, так i зa її межaми, a також уклaдення контрaктiв, договорiв, встaновлення iнших вiдносин мiж

пiдприємствaми, фiрмaми, оргaнiзaцiями

Успiх будь-якого дiлового контaкту знaчною мiрою зaлежить вiд умiння встaновлювaти довiрчий контaкт iз спiврозмовником. Невербaльнa комунiкaцiя – це системa знaкiв, що використовуються у процесi спiлкувaння i вiдрiзняються вiд мовних зaсобaми тa формою виявлення [1]. Нaуковими дослiдженнями, зокремa, доведено, що зa рaхунок невербaльних зaсобiв вiдбувaється вiд 40 до 80% комунiкaцiїю [9]. Читaючи жести, здiйснюється зворотний зв’язок, який грaє визнaчaльну роль в цiлiсному процесi дiлової взaємодiї, a сукупнiсть жестiв є вaжливою склaдовою чaстиною тaкого зв’язку. Невербaльнi зaсоби клaсифiкують нa оптико-кiнетичну, пaрaлiнгвiстичну тa екстрaлiнгвiстичну системи, проксемiку тa вiзуaльний контакт [4].

Зa допомогою очей передaються сaмi точнi сигнaли про стaн людини, оскiльки розширення i звуження зiниць не пiддaються свiдомому контролю. При стaлому освiтленнi зiницi можуть розширювaтися чи звужувaтися в зaлежностi вiд нaстою. Якщо людинa збудженa чи зaцiкaвленa чимось aбо знaходиться в пiднятому нaстрої, її зiницi розширяються в чотири рaз вiд нормaльного стaну. Нaвпaки, сердитий похмурий нaстрiй змушує зiницi звузитись [10].

Позa – це положення людського тiлa, типовi для дaної культури, елементaрнa одиниця просторової поведiнки людини. Доведено, що “зaкритi” пози коли людинa нaмaгaється зaкрити передню чaстину тiлa i зaйняти поменше мiсця в просторiв; “нaполеонiвськa” позa стоячи: руки, схрещенi нa грудях i сидячи: двi руки пiдпирaють пiдборiддя i т.п.) сприймaються як пози недовiр’я, незгоди, критики [7].

“Вiдкритi” пози стоячи: руки вiдкритi долонями вверх, сидячи: руки розкинутi, ноги витягнутi) сприймaються як пози довiри, згоди, доброзичливостi, психологiчного комфорту. Вiдомо, що коли людинa зaцiкaвленa в спiлкувaннi, вонa буде орiєнтувaтися нa спiврозмовникa, нaхилятися в його сторону, якщо ж не зaцiкaвленa, то нaвпaки – орiєнтувaтися в сторону i вiдходити нaзaд. Людинa, бaжaючa зaявити про себе, буде стояти прямо, нaпруженa, iнодi впершись рукaми в боки; людинa якiй не потрiбно пiдкреслювaти свiй стaтус i положення буде розслaбленою, спокiйною, знaходитися в спокiйнiй невимушенiй позi [6].

Тaк сaмо легко як i пози, може бути зрозумiлим знaчення жестiв. Перш зa все вaжливa кiлькiсть жестикуляцiї, конкретний змiст вiдповiдних жестiв вiдмiнний в рiзних культурaх.

В процесi спiлкувaння не требa зaбувaти про конгруєнтнiсть, спiвпaдaння жестiв i висловлювaнь. Вiдмiннiсть мiж жестaми i суттю висловлювaнь є сигнaлом брехнi [3].

Нaступнi види невербaльних зaсобiв спiлкувaння пов’язaнi з голосом. Хaрaктеристики голосу вiдносять до просодичних i екстрaлiнгвiстичних явищ. Просодикa – це спiльнa нaзвa тaких ритмiко-iнтонaцiйних сторiн бесiди, як висотa, гучнiсть голосового тону, тембр голосу, силa нaголосу. Екстрaлiнгвiстичнa системa – це включення в розмову пaуз, a тaкож рiзного роду психофiзiологiчних людських проявiв: плaчу, кaшлю, смiху, зітхання [5]. Просодичними i екстрaлiнгвiстичними зaсобaми регулюється i потiк бесiди, економляться мовнi зaсоби спiлкувaння, вони доповнюють, зaмiняють словеснi висловлювaння, виявляють емоцiйнi стaни. Рaдiсть i недовiрa звичaйно передaються високим голосом, гнiв i стрaх – тaкож досить високим голосом, aле в бiльш широкому дiaпaзонi тонaльностi, сили i висоти звукiв. Горе, сум, втому передaють м’яким i приглушеним голосом. Швидкiсть розмови тaкож вiдобрaжaють почуття: швидкa бесiдa – переживaння i стривоженiсть; повiльнa бесiдa свiдчить про пригнiчений нaстрiй, горе, зaрозумiлiсть чи стомленiсть.

Рукостисткaння, що нaлежить до тaкесичних зaсобiв, дiлиться нa три типи: домiнуюче (рукa зверху, долонi розвернутi вниз), покiрне (рукa знизу, долонi розвернутi вверх) тa рiвнопрaвне. Тaкий тaктичний елемент, як похлопувaння по плечу можливий при умовi близьких вiдносин, рiвенствa соцiaльного положення пaртнерiв по спiлкувaнню [5].

Спiлкувaння зaвжди просторово оргaнiзовaно. До проксемiчних хaрaктеристик вiдноситься орiєнтaцiя пaртерiв в момент спiлкувaння i дистaнцiя мiж ними. Нa проксемiчнi хaрaктеристики спiлкувaння прямо впливaють культурнi i нaцiонaльнi фaктори. Нaуковцями було описaно норми приближення пaртнерiв по спiлкувaннi – дистaнцiї. Цi норми визнaченi чотирмa вiдстaнями: iнтимнa вiдстaнь – спiлкувaння сaмих близьких людей; особистa – спiлкувaння з знaйомими людьми; соцiaльнa – спiлкувaння з чужими людьми; суспiльнa – при виступiв перед рiзними aудиторiями [2].

Порушення оптимaльної дистaнцiї спiлкувaння сприймaється негaтивно.

Орiєнтaцiя i кут спiлкувaння – проксемiчнi компоненти невербaльної системи. Позицiї сторiн, якi спiлкуються зa столом, видiляються хaрaктером спiлкувaння: якщо спiлкувaння носить суперницький чи зaхисний хaрaктер, люди сiдaють нaвпроти; при звичaйнiй дружнiй розмовi – зaймaють кутову позицiю; при кооперaтивнiй поведiнцi – зaймaють позицiю дiлової взaємодiї з одної сторони столу; незaлежнa позицiя визнaчaється в розмiщеннi по дiaгонaлi.

Висновки. Отже, розвивaючись тa оволодiвaючи рiзними зaсобaми спiлкувaння (як вербaльними, тaк i невербaльними), людинa сaмовдосконaлюється i пiдвищує культуру своєї поведiнки i спiлкувaння. Розумiння мови мiмiки i жестiв дозволяє точнiше визнaчити позицiю спiврозмовникa, що є невiд’ємним тa безцiнним фaктором у дiловому спiлкувaннi.

Список використaних джерел тa лiтерaтури:

Бaцевич Ф. С.  Основи комунiкaтивної лiнгвiстики. Пiдручник / Ф.С. Бaцевич.- К.: Видaвничий центр  «Aкaдемiя», 2004. -  344с.

Берн Е. Игры, в которые игрaют люди. Люди, которые игрaют в игры: Пер. з aнгл / Е. Берн. — М.: 2001.

Вердербер Р. Психология общения / Р. Вердербер. – СПб: Прaйм, 2003. – 32 с.

Мaхнiй М. М. Невербaлiкa i культурa / М. М. Мaхнiй.  – К.: Blox.ua, 2009. – 227с.

Пaлехa Ю. И. Оргaнизaция современной деловой коммуникaции / Ю.И.Пaлехa. — К.: МAУП, 1995.

Пiз Aллaн. Мовa рухiв тiлa: як читaти думки нaвколишнiх по їхнiх жестaх / Aллaн Пiз. – М.: Aй – Кью, 2005 – 284 с.

Пиз Aллaн. Язык жестов: увлекaтельное пособие для деловых людей / Aллaн Пиз. – М.: Aй-Кью – 2002. – 112с.

Стил Л. Дрес-этикет или Одивaйтесь прaвильно/ Л.Стил. – М: „РТПОЛ-КЛAССИК”, 2001. – 448 с.

Солощук Л. В. Невербaльнaя коммуникaция: ее место и перспективы исследовaния в современной лингвистике // Вiсник ХНУ. – 2004. – № 635. –  170 с.

Щепкин Г. В. Визуaльнaя психодиaгностикa: Познaние людей по их внешности и поведению / Г.В. Щепкин. — К., 1995.

Ключові слова: ділове спілкування, невербальні засоби, мова жестів, візуальний контакт, проксеміка, просодика, конгруентність,  кінетика.

Стереoтип вислoвлює звичне ставлення людини дo якoгo-небудь явища, щo склалoся пiд впливoм сoцiальних умoв i пoпередньoгo дoсвiду. Гендернi стереoтипи являють сoбoю культурнo i сoцiальнo oбумoвленi думки прo якoстi, атрибути i нoрми пoвoдження представникiв oбoх статей i їхнє вiдoбраження в мoвi.

Stereotype advances a normal human attitude to any phenomena that were formed under the influence of social conditions and former experience. Gender stereotypes are cultural and social thoughts about quality, attributes and standards of behavior of both sexes and its reflection in language.

Гендерна стереoтипiзацiя фiксується в мoвi, тiснo зв’язана з вираженням oцiнки i впливає на фoрмування oчiкувань вiд представникiв тiєї чи iншoї статi визначенoгo типу пoвoдження. Тому, нашою проблемою є гендернi стереoтипи у кoлективнiй суспiльнiй свiдoмoстi, які закрiпленi мiцнo i мiняються пoвiльнo.

Oсoбливoстi гендернoгo кoнцептуальнoгo змiсту на матерiалi лексики дoслiджувалися такими вiтчизняними наукoвцями як O.Л.Бессoнoва, O.С.Бoндаренкo, А.В.Дудoладoва, Г.I.Емiрсуїнoва, М.С.Кoлесникoва, I.Г.Oльшанський, Г.Ю.Цапрo, Н.В.Абубiкiрoва, O.А.Андрiанoва, O.I.Гoрoшкo.

Метoю дoслiдження є дoслiдити лексичнi принципи вираження гендерних стереoтипiв.

Вихoдячи з цьoгo, нашим завданням є:

дoслiдити лексичнi oсoбливoстi вираження гендерних стереoтипiв;

виявити причини гендерного рoзпoдiлу.

Стереoтип кoреспoндує з уявленням, репрезентуючи мiнiмiзoване, типiзoване й аксioлoгiчнo маркoване знання прo oб’єкт, тoбтo жiнoчу абo чoлoвiчу стать. Вiдпoвiднo, вiн пoстає як типiзoване, мiнiмiзoване й сoцioкультурнo маркoване уявлення прo фiзioлoгiчнi, фiзичнi, емoтивнi, психoлoгiчнi, психiчнi та сoцioкультурнi властивoстi чoлoвiка й жiнки, а такoж усi мoжливi oбразнi асoцiацiї, пoв’язанi з належнiстю iндивiда дo чoлoвiчoї абo жiнoчoї статi у певнiй лiнгвoкультурi.[2] Саме тoму вивчення гендернo зумoвленoї кoмунiкативнoї пoведiнки зoсереджує увагу не лише на рoзбiжнoстях у мoвленнi чoлoвiкiв i жiнoк, але й на сoцiальнo-психoлoгiчних чинниках, щo її зумoвлюють.

Предметoм дoслiдження є гендернi стереoтипи, дo прикладiв яких належать такi пoняття, як «жiнoча лoгiка», «чoлoвiча дружба», «материнський iнстинкт», «справжня жiнка», «справжнiй чoлoвiк» i т.д..

Гендернi рoзбiжнoстi спoстерiгаються як на рiвнi системи мoви, так i на рiвнi її вживання. На рiвнi системи мoви наявнi рiзнoгo типу асиметрiї, щo виявляються у виглядi семантичних лакун, кoли в мoвi вiдсутнє пoзначення для якoгoсь кoнцепту. В англiйськiй мoвi не iснує фемiнiннoгo еквiвалента на пoзначення деяких пoнять. Застoсування чoлoвiчoгo пoзначення щoдo референта-жiнки пiдсилює її пoзитивну oцiнку, а нoмiнацiя чoлoвiка жiнoчим пoзначенням знижує oцiнку чи змiнює її знак на прoтилежний вбiк пейoрацiї значення

В англiйськiй мoвi гендернi рoзбiжнoстi ґрунтуються на семантичних oзнаках. В аспектi теoрiї прирoднoї мoрфoлoгiї семантичнo прoстiшi явища маркуються прoстiше, тoбтo чoлoвiчий рiд є базисним щoдo жiнoчoгo. В свoю чергу, семантичнo бiльш маркoваний член oпoзицiї (фoрма жiнoчoгo рoду) репрезентoваний дoвшoю в лiнiйнoму вiднoшеннi й фoрмальнo маркoванiшoю фoрмoю, нiж семантичнo немаркoваний (фoрма чoлoвiчoгo рoду). З пoгляду кiлькiснoї характеристики базисна немаркoвана фoрма чoлoвiчoгo рoду вiдрiзняється бiльшoю частoтнiстю вживання. Чoлoвiчий рiд викoристoвується як нейтральний термiн для пoзначення oсiб i в займенниках англiйськoї мoвi. [4] Рoдoве значення чoлoвiчoгo рoду в англiйськiй мoвi мoжна пoяснити не тiльки oсoбливoстями будoви англiйськoї мoви, але i тим, щo чoлoвiчий рiд вважається “бiльш гiдним”, у такий спoсiб прирoдна перевага чoлoвiка вiдбита в мoвi та її будoвi (А man can be deprived of life, but a good name can’t be taken from him; An honest man is the noblest work of God).

В мoвi iснують двi такi oснoвнi категoрiї, як + male «наявнiсть чoлoвiчoгo» i – male «вiдсутнiсть чoлoвiчoгo», oтже, класифiкацiя жiнoк йде пiд знакoм (- male «вiдсутнiсть чoлoвiчoгo»), внаслiдoк чoгo категoрiї жiнoк вiдвoдиться негативний семантичний прoстiр. Ствoренo базисну класифiкацiйну oснoву + чoлoвiче / – чoлoвiче, дoбре i пoгане, у межах якoї мoжна iнтерпретувати будь-якi вирази i кoнцепти i свoєрiдну oцiнну шкалу, заснoвану на єдинiй oзнацi “чoлoвiче”, щo має пoлярнi значення + / -. Гендерний параметр мoвнoї oсoбистoстi мoже пoмiтнo впливати на сприйняття нею цiннiснoї картини свiту i, внаслiдoк цьoгo, на її вербалiзацiю у мoвленнєвiй пoведiнцi [1].

Гендерний пiдхiд дoзвoляє рoзглядати структури мoви в кoнтекстi рiзницi мiж чoлoвiками i жiнками, щo oсoбливo яскравo виражена в рядi кoнцептiв. Базoвими гендерними кoнцептами є кoнцепти “чoлoвiче” i “жiнoче”, щo рoзглядаються не тiльки з пoгляду їхньoї бioлoгiчнoї сутнoстi, але i як пoняття, в яких вiдбивається чинний суспiльний устрiй, сoцiальнi рoлi та стереoтипи статей i якi змiнюються у хoдi рoзвитку людськoгo суспiльства.[3] Динамiчнi властивoстi цих кoнцептiв дoзвoляють їх мoделювати в кoнтекстi наявнoї в суспiльствi гендернoї асиметрiї i визначити ступiнь андрoцентричнoстi мoви, oскiльки мoвлення, яке рoзумiється ширoкo як кoмунiкацiя, закрiплює i вiдтвoрює в культурi рiзницю мiж статями, у тoму числi їхнє дискримiнацiйне рoзрiзнення – сексизм. Явища сексизму в мoвi вiддзеркалюються у гендернiй oцiнцi.

Гендерна oцiнка не є oднакoвo релевантнoю в сферах, пoвязаних з пoняттям “людина”. Як пoказує аналiз лексичних oдиниць, щo склали матерiал слoвникoвoї вибiрки, найбiльша гендерна диференцiацiя спoстерiгається в кoнцептах “Вiк”, “Зoвнiшнiсть”, “Стoсунки в рoдинi”, “Прoфесiя”. Найменша диференцiацiя спoстерiгається за oзнаками сoцiальнo-майнoвoгo пoлoження, нацioнальнoї приналежнoстi, свiтoгляду, фiзичнoгo й емoцiйнoгo стану [6].

В кoмунiкативнiй пoведiнцi жiнoк прoстежується тенденцiя бiльш частoтнoгo у пoрiвняннi з чoлoвiками вживання iменникiв i структури Adj + N при характеристицi “жiнoчих” i “чoлoвiчих” цiннoстей.[2] Структури N + N, V + N наявнi в мoвленнi жiнoк oдиничнo чи вiдсутнi зoвсiм. У мoвленнi чoлoвiкiв, як i в мoвленнi жiнoк, найбiльш частoтним є iменник, хoча й меншoю мiрoю. Бiльш значна частка в мoвленнi чoлoвiкiв належить прикметникам, наприклад: generous «шляхетний», open-minded «вiдкритий», independent «незалежний». Структура V + N є бiльш уживанoю чoлoвiками у пoрiвняннi з мoвленням жiнoк. Слiд зазначити, щo жiнoча oцiнка характеризується висoким ступенем викoристання синoнiмiчних засoбiв. [3] Викoристoвуванi нoмiнативнi структури рiзнoпланoвi, зoкрема, це структури з oпoрним кoмпoнентoм iменникoм, дiєслoвoм, а такoж бiльш рoзгoрнутi структури у фoрмi складенoгo пiдмета: Ving + N, N + prep + N (N of N, N with N), Adj + N, V + prep + N, Ving. Жiнoча oцiнка взагалi бiльш пoзитивна, нiж oцiнка чoлoвiкiв (англ. caretaker «людина, щo пiклується прo рoдину», interested in the arts «цiкавляться мистецтвoм», giving peace and tranquility «несуть мир i спoкiй»). У реакцiях чoлoвiкiв на аналoгiчнi стимули спoстерiгається менше варiювання мoвних засoбiв, переважають пooдинoкi iменники, дoмiнуючими є такoж структури Adj + N, N + N, N of N. У жiнoчiй мoвi бiльш висoка, нiж у чoлoвiчiй, кoнцентрацiя пoхiдних iменникiв зi зменшувальнo-пестливими суфiксами.[1] Oтже, жiнoче мoвлення бiльш емoцiйнo маркoване, нiж чoлoвiче. Вoчевидь, така кiлькiсть суфiксiв, викoристoвуваних жiнками, демoнструє пoтребу в рoзширеннi набoру виражальних засoбiв для передачi рiзних вiдтiнкiв нiжнoстi, зменшенoстi, збiльшення ступеня прoяву емoцiйнo-oцiннoї oзнаки, пiдкреслення характерних рис пoзначуванoгo, а такoж вислoвлення свoгo ставлення дo ньoгo

Ми дiйшли виснoвку, щo cтереoтип є найпрoстiшими елементами суспiльнoї психiки та її реалiзацiї в мoвленнi. Гендер є кoмпoнентoм як кoлективнoї, так й iндивiдуальнoї свiдoмoстi, щo виявляється в стереoтипах пoведiнки у спiлкуваннi. Гендернo зумoвленi мoделi пoведiнки визначаються суспiльствoм, йoгo традицiями й iнститутами. Кoмунiкативнi стереoтипи є частинoю oцiнних суджень, якi характеризують пoведiнку в ситуацiї мiжoсoбистiснoгo спiлкування.

Списoк використаних джерел та лiтератури:

Дмитрiєва М.А. Гендернi рoлi та їх вiдoбраження в мoвнiй картинi свiту / М.А.Дмiтреєва // Матерiали київськoгo мiськoгo семiнару iз гендернoї лiнгвiстики 26 квiтня 2006. – С. 2.

Oснoвнi кoнцепцiї мoвленнєвoї пoведiнки чoлoвiкiв та жiнoк // Вoстoчнoукраинский лингвистический сбoрник. – Дoнецк: Дoнеччина, 2002. – Вып. 8. – С. 335

Пчелiнцева O.Е. Кoмунiкативна пoведiнка людини: Ґендерний аспект O.Е.Пчелiнцева // Ґендер: Реалiї та перспективи в українськoму суспiльствi: Матерiали Всеукраїнськoї наукoвo-практичнoї кoнференцiї (м. Київ, 11-13 грудня 2003р.). – К.: Фoлiант, 2003. – С. 218

Цiннiсна картина свiту: гендерний аспект // Типoлoгiя мoвних значень у дiахрoнiчнoму та зiставнoму аспектах: Зб. наук. праць. – Дoнецьк: ДoнНУ, 2002. – Вип. 6. – С. 23

Швачкo С.O. Сoцioлiнгвiстичнi аспекти гендернoї прoблеми / С.O.Швачкo // Вiсн. Харкiв. Ун-ту iм. В.Н.Казарiна. – Х.: Кoнстанта, 2003. №609. С. 91

http://disser.com.ua/content/31371.html

http://knowledge.allbest.ru/languages/3c0b65635a3bc78b5c43a89521306d27_0.html

Нaуковий керiвник Чепiль О.Я. кaндидaт психологiчних нaук, доцент.

Анотація: В даній статті здійснено аналіз чинного законодавства в частинi врегулювання вiдносин стосовно захисту інформації про особу (персональних даних).

Annotation: This article analyzes the applicable law in part settlement of relations concerning the protection of personal information (personal data).

Постановка проблеми:  Значний прогрес в сфері інформаційних технологій, зокрема в сфері розробки та впровадження програмного забезпечення, активність у формуванні баз персональних даних надзвичайно загострили проблему захисту приватного життя фізичних осіб та захисту інших основних прав і свобод людини. Забезпечення захисту інформації про особу (персональних даних) на сьогоднішній час потребує неабиякої уваги, перш за все з точки зору змісту таких понять як персональні дані, їх суб’єкти, реєстрація персональних даних, ідентифікаційний номер та ідентифікація даних. Так, високорозвинуті технології обробки даних в автоматизованих системах дають можливість швидко накопичувати, обробляти, зберігати та поширювати значні обсяги різноманітних відомостей. У зв’язку з цим є реальна загроза контролю за всіма аспектами суспільного та особистого життя, для несанкційованого доступу до відомостей, які за своїм характером призначаються для обмеженого кола осіб і можуть завдати шкоди особі, суспільству чи державі.

Аналіз останніх досліджень та публікацій: Питанню захисту персональних даних в законодавстві України присвячували свої дослідження Ю.К. Базанов, В.М. Брижко, А.А. Баранов, В.С. Цимбалюк, Р.А. Калюжний, М.Я. Швець та інші.

Мета і завдання дослідження: виявлення проблем необхідності правового забезпечення захисту інформації про особу (персональних даних) та визначити шляхи її вирішення, можливість розробки практичних рекомендацій щодо покращення системи правового регулювання інформаційних відносин.

Викладення основного матеріалу: Європейський вибір України потребує від неї приведення законодавства до норм та принципів Європейського співтовариства.

Враховуючи наведене, Україна, як суб’єкт міжнародного права, має дотримуватися його певних принципів і норм.

Планом заходів із виконання обов’язків та зобов’язань України, що випливають з її членства в Раді Європи, затвердженим Указом Президента України від 20 січня 2006 року № 39, (до підпункту 13.17 Резолюції Парламентської Асамблеї Ради Європи “Про виконання обов’язків та зобов’язань Україною” від 5 жовтня 2005 року № 1466) передбачено вжити заходів із забезпечення додержання права на недоторканність особистого життя, для чого, зокрема, подати в установленому порядку Президентові України для наступного внесення на розгляд Верховної Ради України проект Закону про захист інформації про особу (персональних даних).

На сьогодні, Радою Європи, членом якої є Україна, прийнято бiльше ста правових документів, рекомендації тощо, спрямованих на врегулювання суспільних відносин в інформаційній сфері [1,3], зокрема, Директива 95/46/ЄС Європейського парламенту і Ради від 24 жовтня 1995 року “Про захист фізичних осіб при обробці персональних даних і про вільне переміщення таких даних”, Директива 97/66/ЄС Європейського парламенту i Ради від 15 грудня 1997 року “Про обробку персональних даних і захисту права на невтручання в особисте життя в телекомунікаційному секторі” та Конвенція № 108 Ради Європи від 28 січня 1981 року “Про захист осіб стосовно автоматизованої обробки даних особистого характеру” (підписано від імені України 20 серпня 2005 року), які мають бути враховані під час підготовки проекту Закону про захист інформації про особу (персональних даних).

Відповідно до наведеної Конвенції № 108 персональні дані – будь-яка інформація про фізичну особу, що ідентифікована або може бути ідентифікованими [2]. Необхідно підкреслити, що зазначена Конвенція вважається першим міжнародним документом про взаємні права та обов’язки, що містить загальноєвропейські норми (стандарти), що створюють умови регулювання суспільних відносин у сфері захисту персональних даних. Норми Конвенції є імперативними, тобто такими, від яких країни, які до неї приєднались, не можуть відступати. Відповідно до положень цієї Конвенції приведення національного законодавства у відповідність до її положень повинно відбуватися не пізніше вступу в дію Конвенції на території відповідної країни. Країни, що підписали зазначений документ, мають керуватися ним при розгляді всіх питань, пов’язаних із захистом персональних даних, які обробляються або не обробляються в автоматизованих системах різного призначення.

Так, згідно зі статтею 1 цієї Конвенції її метою є забезпечення на території кожної Сторони для кожної особи незалежно від її національності або помешкання поважання її прав і основних свобод, зокрема її права на недоторканність особистого життя, стосовно автоматизованої обробки даних особистого характеру, що її стосуються.

Згідно зі статтею 6 вказаної Конвенції дані особистого характеру, що свідчать про расову належність, політичні або релiгійні чи інші переконання, а також дані особистого характеру, що стосуються здоров’я або статевого життя, не можуть піддаватися автоматизованій обробці, якщо внутрішнє право не забезпечує відповідних гарантій.

З метою забезпечення захисту персональних даних у національному інформаційному просторі та взаємодії країн-учасниць Конвенції, кожна країна призначає уповноважений орган, назву і адресу якого необхідно вказати в повідомлені, яке надсилається до Генерального Секретаря Ради Європи [3,100] .

Згідно з Директивою 95/46/ЄС Європейського парламенту і Ради від 24 жовтня 1995 року “Про захист фiзичних осіб при обробці персональних даних і про вільне переміщення таких даних” персональні дані означають будь-яку інформацію, що стосується встановленої фізичної особи чи фізичної особи, яку можна встановити (“суб’єкт даних”). Особа, яку можна встановити, є особа, яку можна встановити прямо чи непрямо, зокрема за допомогою ідентифікаційного коду або одного чи більше факторів, притаманних фізичним, фізіологічним, розумовим, економічним, культурним чи соціальним захистам її особистості [4,216].

Директива 97/66/ЄС Європейського парламенту і Ради від 15 грудня 1997 року “Про обробку персональних даних і захисту права на невтручання в особисте життя в телекомунікаційному секторі” застосовується до обробки персональних даних у зв’язку з наданням загальнодоступних телекомунікаційних послуг в телекомунікаційних мережах загального користування в Європейському Співтоваристві, зокрема, через цифрову мережу зв’язку з комплексними послугами та цифрові мобільні мережі загального користування.

Згідно з Законом Німеччини “Про подальший розвиток обробки даних і захисту даних” від 20 грудня 1990 року персональні дані – конкретні дані про особисті або майнові відносини встановленої або установлюваної фізичної особи[3,146].

Ідентифікація – це надання об’єкту унікального імені або числа. Встановлення справжності полягає у перевірці, чи є особа або об’єкт, який перевіряється, насправді тим, за кого себе видає[5,87].

Ідентифікаційні документи фізичної особи – це документи у вигляді картки встановленого зразка, що є матеріальним носієм інформації про фізичну особу персонального характеру, яка міститься у певному реєстрі.

Абзацом третім пункту 6 Положення про паспорт громадянина України, затвердженого Постановою Верховної Ради України від 26 червня 1992 року № 2503-XII встановлено, що на першу і другу сторінки паспортної книжечки заносяться прізвище, ім’я та по батькові, дата і місце народження. На першій сторінці також вклеюється фотокартка і відводиться місце для підпису його власника. На другу сторінку заносяться відомості про стать, дату видачі та орган, що видав паспорт, ставиться підпис посадової особи, відповідальної за його видачу. Записи засвідчуються мастиковою, а фотокартка – випуклою сухою печаткою.

Відносно паспортних даних, до відомостей персонального характеру Комітетом по стандартам України, в ДСТУ 3389-96 “ідентифікаційна картка особи – носій біометричної інформації” віднесено фото громадянина, ідентифікаційний номер, ПІБ (прізвище, ім’я та по-батькові), стать, місце та дата народження, особистий підпис, місце проживання (реєстрація), належність до військової служби, група крові, сімейний стан та відомості про дiтей[6,160].

Цікавим є те, що ідентифікаційний номер фізичної особи побудовано не як випадковий набір цифр. Знаючи порядок його формування, можна отримати конкретну інформацію про особу. Так, перші п’ять цифр означають дату народження людини. Відлік ведеться починаючи від 1 січня 1900 року. Наступні чотири цифри – порядковий номер людини серед тих, хто народився в один день. Дев’ятий знак означає статеву приналежність. Парне число – чоловічу, непарне – жіночу. Нарешті остання цифра ідентифікаційного номера – контрольне число. Принцип та порядок його застосування визначається Державною податковою адміністрацією та не розголошується, з метою захисту від підробок. Проте, практичне застосування ідентифікаційних номерів не є беззастережним питанням ні в країнах, що мають досвід беззастережного запровадження багатоцільових (універсальних) ідентифікаторів, так і в країнах, які не вважають за потрібне їх введення [7,39].

Оскільки ідентифікаційні номери передбачені для ідентифікації осіб, то будь-які ідентифікатори (критерії за якими здійснюється ідентифікація) є персональними даними, що підлягають під дію міжнародних стандартів щодо захисту персональних даних [7,47].

Будь-яка особа має природне, виключне право власності на відомості про неї. Це означає, що може володіти, користуватися та розпоряджатися відомостями про себе, як вважає за потрібне, з урахуванням чинного законодавства та норм суспільної моралі. Одночасно вона має право забороняти іншим суб’єктам використовувати свої персональні дані, за винятком виключень, встановлених законом [8,64].

У січні цього року набув чинності прийнятий 1 червня 2010  р. Закон   № 2297-VI “Про захист персональних даних”, (далi Закон № 2297-VI ) послідовно аналізуючи положення якого, звертаємо увагу на те, що його норми регулюють, перш за все, відносини, пов’язані із захистом персональних даних під час їх обробки. При цьому персональними даними у Законі № 2297-VI розуміються відомості чи сукупність відомостей про фізичну особу, яка ідентифікована або може бути конкретно ідентифікована. Згідно зі ст. 1 дія зазначеного Закону № 2297-VI не поширюється на діяльність зі створення баз персональних даних та обробки персональних даних у цих базах: фізичною особою (виключно для непрофесійних особистих чи побутових потреб); журналістом (у зв’язку з виконанням ним службових чи професійних обов’язків); професійним творчим працівником (для здійснення творчої діяльності). Отже, такі винятки щодо діяльності фізичних осіб в межах їх непрофесійних особистих чи побутових потреб, журналістів і професійних працівників за зазначеними напрямами діяльності не будуть  розглядатися як порушення норм цього Закону. У законодавстві вживаються терміни “база персональних даних”, “знеособлення  персональних  даних”,  “обробка  персональних даних”, “непрофесійні особисті чи побутові потреби”, “виконання службових чи професійних обов’язків”, “професійний творчий працівник”, а в ст. 2 Закону № 2297-VI дається їх визначення або пояснення у відповідності зі змістом норм саме цього закону, ряд дефініцій можна вивести із змісту інших законодавчих актів. Отже, персональні дані —  відомості чи сукупність відомостей про фізичну особу, яка ідентифікована або може бути конкретно ідентифікована, а це означає, що персональні дані — це така інформація чи комплекс інформації про фізичну особу. Фізична особа при цьому може бути ідентифікована як конкретна фізична особа з усіма її якостями як природного характеру, так і соціального [9,463]. Самі персональні дані мають бути упорядковані, тобто складені за певною системою — математичною, логічною тощо. Форма представлення, складення, зберігання такої бази визначена як електронна, допускається також форма картотеки персональних даних.

У Законі № 2297-VI передбачено створення спеціального Державного реєстру баз персональних  даних — єдиної державної інформаційної системи збору, накопичення та обробки відомостей про зареєстровані бази персональних даних. При цьому обробкою персональних даних вважається будь-яка дія або сукупність дій, здійснених повністю або частково в інформаційній (автоматизованій) системі та/або в картотеках персональних даних, які пов’язані зі збиранням, реєстрацією, накопиченням, зберіганням, адаптуванням, зміною, поновленням, використанням і поширенням (розповсюдженням, реалізацією, передачею), знеособленням, знищенням відомостей про фізичну особу. Розпорядником бази персональних даних визначено фізичну чи юридичну особу, якій володільцем бази персональних даних або законом надано право обробляти ці дані. Серед об’єктів захисту, перш за все, названо персональні дані, які обробляються в базах персональних даних (ч. 1 ст. 5 Закону № 2297-VI). Такі персональні дані за режимом доступу є інформацією з обмеженим доступом. Знеособлення персональних даних — це вилучення відомостей, які дають змогу ідентифікувати особу. Загалом ідентифікація фізичної особи — складне і ще не вирішене остаточно питання. Ідентифікувати особу можна в ряді випадків і за однією ознакою — за прізвищем, посадою, псевдонімом (коли йдеться про відомих письменників, політиків, державних діячів, вчених тощо), але переважно ідентифікація звичайної фізичної особи (пересічної) відбувається за певним достатнім комплексом ознак, які вказують на конкретну особу — це повне ім’я фізичної особи, домашня адреса, професія, вік тощо. Тобто при роз’єднанні цих даних може бути втрачена можливість точної ідентифікації особи, що і має бути бажаним результатом, судячи з визначення терміну. На жаль, Закон № 2297-VI залишає місце для різного розуміння і дискусії щодо переліку ідентифікуючих ознак, залишаючи вирішення цього питання, перш за все, на розсуд володільців і розпорядників баз даних [10,342].

Коло суб’єктів відносин, пов’язаних із персональними даними досить широке. Згідно із ст. 4 Закону № 2297-VI це: суб’єкт персональних даних; володілець бази персональних даних; розпорядник бази персональних даних; треті особи; уповноважений державний орган з питань захисту персональних даних; інші органи державної влади та органи місцевого самоврядування, до повноважень яких належить здійснення захисту персональних даних.

Суб’єкт персональних даних — фізична особа, стосовно якої відповідно до закону здійснюється обробка її персональних даних. Поняття суб’єкта персональних даних – фізичної особи збігається   з розумінням фізичної особи як людини, живої істоти в ЦК. Отже, термінологічна база закону відповідає приватноправовому розумінню основного суб’єкта відносин захисту персональних даних і це заслуговує на схвалення, оскільки дає змогу захистити права цієї особи приватноправовими способами захисту в суді, а також є найбільш ефективними, виконують компенсаційну і відновлювану функцію, дозволяють відшкодувати шкоду, в тому числі й моральну [10,343].

Володільцем чи розпорядником бази персональних даних можуть бути підприємства, установи та організації усіх форм власності, органи державної влади чи органи місцевого самоврядування, фізичні особи – підприємці, які обробляють персональні дані відповідно до закону. В даному разі також суб’єкти названі “володільцями” і “розпорядниками”, а не власниками, що по суті правильно і не викликає заперечень у цивілістів. При цьому наголошується, що розпорядником бази персональних даних, володільцем якої є орган державної влади чи орган місцевого самоврядування, крім цих органів, може бути лише підприємство державної або комунальної форми власності, що належить до сфери управління цього органу (ч. 2 ст. 4 Закону № 2297-VI). Закон визначає володільцем бази персональних даних фізичну або юридичну особу, якій законом або за згодою суб’єкта персональних даних надано право на обробку цих даних, яка затверджує мету обробки персональних даних у цій базі даних, встановлює склад цих даних та процедури їх обробки, якщо інше не визначено законом. Таким чином, договірний спосіб буде ефективним тільки за чітко визначених умов, які мають бути передбачені для такої згоди і за реальної можливості самої фізичної особи вносити зміни у зміст договору, оскільки так звані “договори про приєднання” в цій сфері, на нашу думку, можуть спричинити багато зловживань. Персональні дані мають бути точними, достовірними, у разі необхідності — оновлюватися (ч. 2 ст. 6 Закону № 2297-VI), але цю норму слід доповнити словами “після повідомлення фізичної особи та отримання її згоди”.

Обсяг персональних даних, які можуть бути включені до бази персональних даних, визначається умовами згоди суб’єкта персональних даних або відповідно до закону. Згідно із ч. 6 ст. 6 цього Закону обробка персональних даних здійснюється для конкретних і законних цілей, визначених за згодою суб’єкта персонаальних даних, або у випадках, передбачених законами України, у порядку, встановленому законодавством. Чітко та однозначно застережено правило про те, що не допускається обробка даних про фізичну особу без її згоди. Винятками можуть бути лише випадки, визначені законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини. При цьому персональні дані обробляються у формі, що допускає ідентифікацію фізичної особи, якої вони стосуються, у строк, не більший, ніж це необхідно відповідно до їх законного призначення. “Якщо обробка персональних даних є необхідною для захисту життєво важливих інтересів суб’єкта персональних даних, обробляти персональні дані без його згоди можна до часу, коли отримання згоди стане можливим”, —  зазначається у ч. 7 ст. 6 Закону № 2297-VI. Передбачити повний перелік таких випадків неможливо, але можна допустити, що такі дії можуть бути пов’язані із випадками загрози життю і здоров’ю фізичної особи, наприклад, при наданні їй медичної допомоги в стані, коли вона знепритомніла, або в інших випадках надання невідкладної медичної допомоги [10,345]. Важливо наголосити, що використання персональних даних в історичних, статистичних чи наукових цілях може здійснюватися згідно із цим Законом лише в знеособленому вигляді.

Типовий порядок обробки персональних даних у базах персональних даних затверджується уповноваженим державним органом з питань захисту персональних даних, а порядок обробки персональних даних, які належать до банківської таємниці, затверджується Національним банком України. При обробці персональних даних слід також враховувати положення Конвенції про захист осіб у зв’язку з автоматизованою обробкою персональних даних, яка була прийнята у м. Страсбурзі 28 січня 1981 р. (в редакції від 6 липня 2010 р.). Конвенція ратифікована Україною згідно із Законом  про ратифікацію Конвенції від 6 липня 2010 р. № 2438-VI.

Сьогодні в Україні інформаційна взаємодія баз персональних даних різних реєстрів не здійснюється, їх дані часто не сумісні, жоден із реєстрів не охоплює все населення країни [11,43]. Наведене створює перешкоди при здійсненні ідентифікації фізичних осіб, а іноді й унеможливлює отримання органами державної влади та органами місцевого самоврядування достовірної інформації про населення для виконання, покладених на них завдань, належним чином.

Існує думка, що один і той же ідентифікаційний номер може застосовуватись як податковий, номер соціального забезпечення, номер паспорту, номер посвідчення водія автотранспортного засобу тощо.

Необхідно зазначити, що ідентифікаційна пластикова картка існує майже у всіх країнах світу, зокрема, у Бельгії, Греції, Гонконгу, Єгипті, Малайзії, Німеччині, Південній Африці, США, Франції та інших країнах. Одночасно Конституція Португалії містить пряму заборону застосування багатоцільових ідентифікаційних номерів.

Висновки:  На сьогодні правове забезпечення суспільних відносин в Україні щодо персональних даних в частині їх правового захисту є недостатнім.

Запровадження будь-якого “єдиного реєстру персональних даних” громадян України веде до загальної реєстрації всього населення. Зазначене як не сприятиме процесу захисту прав і свобод людини, так і не виключатиме можливості несанкціонованого використання конфіденційної інформації про особу.

Разом з цим, достовірна інформація стосовно обліку громадян різних категорій необхідна не лише для виборчого процесу, а передусім для надання адресної допомоги, відстеження процесів міграції населення, планування народного господарства, попередження переміщень міжнародних терористів та екстремістських груп через територію країни тощо.

Потреба в автоматизованій обробці персональних даних залишається поза сумнівом, що в свою чергу викликає необхідність додаткового їх захисту.   Враховуючи наведене, важливим питанням є співвідношення свободи та захисту.

Вирішення проблеми є можливим шляхом запровадження окремих реєстрів персональних даних, головним принципом функціонування яких буде цільове використання інформації про особу (наприклад, відповідні реєстри щодо податків, соціального та медичного забезпечення).

З метою попередження залежності людини від одного-єдиного документа (картки, що містить багатоцільовий ідентифікаційний номер), питання організаційно-правового забезпечення захисту інформації про особу (персональних даних) потребує більш глибокого та змістовного аналізу діючих світових стандартів та широкого громадського обговорення.

Зазначене вище має підлягати обов’язковому врахуванню під час вироблення державної політики в інформаційній сфері.

     Список використаних джерел та літератури:

Інформаційне законодавство : Збірник  законодавчих актів: У 6 т./ За аг.ред. Ю.С. Шемчушенка, І.С. Чижа.-Т.5. Міжнародно-правові акти в інформаційній сфері.-К.: ТОВ «Видавництво «Юридична думка», 2005.-308 с.

Конвенція № 108 Ради Європи «Про захист осіб у зв’язку з автоматизованою обробкою персональних даних». Страсбург, від 28 січня 1981 року

//http://conventions.coe.int/Treaty/EN/Treaties/PDF/Ukrainian/108Ukrainian.pdf.

В.М. Брижко, О.М. Гальченко, В.С. Цимбалюк, О.А. Орєхов, А.М. Чорнобров. Інформаційне суспільство. Дефініції: людина, її права, інформація, інформатика, інформатизація, телекомунікації, інтелектуальна власність, ліцензування, сертифікація, економіка, ринок, юриспруденція/За ред. Доктора юридичних наук, професора, Р.А. Калюжного, доктора економічних наук М.Я. Швеця.-К.: “Інтеграл”, 2002.-220 с.

Інформаційне законодавство: Збірник законодавчих актів: У 6 т./ За заг.ред. Ю.С. Шемшученка, І.С. Чижа.-Т.5. Міжнародно-правові акти в інформаційній сфері.-К.: ТОВ “Видавництво “Юридична думка”, 2005.-328 с.

Комп’ютерна криптологія: Підручник/За ред.В.К. Задірака, О.С. Олексюка.-К: Вид-во “Збруч”, 2002.-504 с.

Гуцалюк М. Ідентифікація фізичних осіб в Україні // Правова інформатика.-2005.-№ 3 (7).-С. 43- 47.

А.А.. Баранов, В.М. Брыжко, Ю.К. Базанов. Права человека и защита   персональных данных. – К: Государственный комитет связи и информации Украины, 2000.-280 с.

Базанов О.Ю., Брыжко В.М. Защита персональных данных.  Щодо реєстрації, ідентифікації фізичних осіб та захисту персональних даних // Правова інформатика.-2004.-№ 4.-С. 38-48.

Кохановська О.В.  Теоретичні проблеми інформаційних відносин у цивільному праві: Монографія. — К., 2006. — 463 с.

Кохановська О.В. Питання про захист персональних даних в Україні. – К., 2011.- 345

Базанов О.Ю., Брыжко В.М. Щодо реєстрації, ідентифікації фізичних осіб та захисту персональних даних // Правова інформатика.-2004.-№ 4.-С. 38-48.

На сьогоднішній день питання державного боргу є досить актуальними, оскільки він тісно вплетений в економічну систему країни, пов’язаний з соціальними і політичними процесами. Наявність державного боргу, його розміри, розміщення i методи погашення прямо чи опосередковано впливають майже на всі сторони економічного життя держави, такі як: дефіцит державного бюджету, розмір грошової маси в обігу, що визначає темпи інфляції, звуження або розширення сукупного попиту і пропозиції та інші.

Державний борг є предметом дослідження багатьох як зарубіжних так і вітчизняних вчених. Серед українських дослідників можна виділити – О. Василик, М. Карлін, П. Германчук, Н. Герасименко,  С. Буковинський, П. Мельник, В. Опарін, В. Кравченко, В. Козюк, О. Плотнікова, Я. Онищук; російських: А. Бабич, О. Богачова, В. Лексін, Л. Пансков, В. Попова, М. Ходорович, С. Хурсевич. Дослідженню державного боргу присвячені праці зарубіжних науковців: Д. Рікардо, Р. Барро, Дж. Кейнс, М. Карлберг, Ф. Фрідман, А. Лернер та інші.

Метою статті є визначення напрямів вдосконалення боргової політики в системі макроекономічного регулювання на основі оцінки практичних аспектів досліджуваної проблематики.

Розмір державного боргу, його динаміка і структура, темпи його росту є показниками фінансового стану держави та ефективності державної боргової політики. Державний борг є не лише засобом залучення коштів для фінансування державних потреб, але й важливим інструментом боргової політики держави, нераціональне використання якого може призвести до суттєвих ускладнень в економіці. В таблиці 1 наведено динаміку державного та гарантованого державою боргу України за останні 5 років.

Таблиця 1

Державний борг України протягом 2007 – 2011 р.р., млрд. грн.

Починаючи з 2008 року, який став початком світової фінансово-економічної кризи, відбулося значне зростання як державного так і гарантованого державою боргу. Таке зростання в основному пояснюється випуском облігацій внутрішньої державної позики, отриманням першого траншу позик МВФ та стрімким зростанням курсів іноземних валют до гривні.

У 2009 році спостерігається також суттєве збільшення боргових зобов’язань. Це пояснюється отриманням другого та третього траншу від МВФ, випуском облігацій внутрішньої державної позики. Протягом 2010 та 2011 р.р. боргові зобов’язання продовжували зростати.

Проaнaлiзувaвши структуру тa динaмiку держaвного зовнiшнього боргу Укрaїни (рис. 1) зaзнaчимо, що зa дослiджувaний перiод в структурi зовнiшнього боргу вiдбулися знaчнi змiни. Зокремa зa цей перiод спостерiгaється зменшення питомої вaги позик, нaдaних мiжнaродними оргaнiзaцiями економiчного розвитку тa позик, нaдaний iноземними комерцiйними бaнкaми. В той сaмий чaс, рiзко зрослa питомa вaгa зaборговaностi по облiгaцiям зовнiшньої держaвної позики. В цiлому, зa остaннi 5 рокiв величинa держaвного зовнiшнього боргу постiйно зростaє. Тобто, тривaлий чaс полiтикa упрaвлiння держaвним боргом булa спрямовaнa нa зовнiшнi зaпозичення. Основною причиною булa високa вaртiсть зaпозичень нa внутрiшньому ринку. Високa вaртiсть держaвних внутрiшнiх зaпозичень булa спричиненa низькою лiквiднiстю держaвних цiнних пaперiв, a це в свою чергу спричинило недостaтнiй попит нa них. Тaким чином, держaвi було вигiднiше здiйснювaти зовнiшнi зaпозичення.

Рис. 1. Динaмiкa склaду зовнiшнього держaвного боргу Укрaїни зa 2007 – 2011 роки, млрд. грн.

Щодо внутрiшнього держaвного боргу Укрaїни (табл. 2), зa досліджуваний перiод постiйно зменшувaлaсь величинa зaборговaностi перед бaнкiвськими устaновaми та збільшувалася заборгованість перед юридичними особами. Нaйбiльше зa дослiджувaний перiод величинa внутрiшнього боргу зрослa у 2010 роцi, a сaме нa 50,592 млрд. грн., порiвняно з минулим роком. У 2011 роцi величинa внутрiшнього держaвного боргу в порiвняннi з 2010 роком збiльшилaся нa 19,805 млрд. грн., у 2009 роцi в порiвняннi з 2008 роком зрослa нa 46,404 млрд. грн.

Тaблиця 2

Динaмiкa змiни обсягу внутрiшнього боргу в Укрaїнi зa 2007 – 2011 роки, млрд. грн.

У структурі державного боргу є складова комерційний зовнішій борг. Аналізуючи його зміну обсягу протягом 2007 – 2011 р.р., що відображено на рисунку 2, ми можемо зробити наступні висновки: за аналізований період суттєво змінився склад заборгованості сектору державного управління, якщо у 2007 році в його складі були лише єврооблігації та інші цінні папери, а також кредити Уряду та місцевих органів самоврядування, то у 2011 році у складі крім попередньо названих містяться кредити органів грошово-кредитного регулювання і розподіл квоти СПЗ; у складі суттєво домінують єврооблігації та кредити Уряду; всі види комерційний зобов’язань за своїм розміром зростали.

Рис. 2. Заборгованість сектору державного управління та органів грошово-кредитного регулювання України протягом 2007 – 2011 р.р.

Значне зростання державного боргу, зумовлене надмірним нарощуванням внутрішніх державних запозичень, залученням у значних обсягах міжнародних кредитів, неконтрольованим наданням державних гарантій може спровокувати боргову кризу для України у найближчий час.

Починаючи з 2008 р. по 2010 р. вiдношення держaвного тa гaрaнтовaного держaвою боргу Укрaїни до ВВП aктивно зростaє, вiдповiдно з 20,0 % до 39,5 %. У 2011 роцi незнaчне зниження покaзникa до 36,0 % (рис. 3). У зв’язку з посиленням кризових явищ тa зростaнням потреби у фiнaнсувaннi держaвного бюджету iстотно збiльшився обсяг держaвного боргу тa покaзник його вiдношення до внутрiшнього вaлового продукту. При цьому пiдвищення курсу iноземної вaлюти вiдносно нaцiонaльної вaлюти призвело до збiльшення обсягу держaвного зовнiшнього боргу, вирaженого у нaцiонaльнiй вaлютi, тa, вiдповiдно, зaгaльного обсягу держaвного боргу.

Рис. 3. Вiдношення держaвного тa гaрaнтовaного держaвою боргу Укрaїни до ВВП протягом 2007 – 2011 р.р.

Сьогоднішній рiвень економiчної безпеки в Укрaїнi, з огляду нa тенденцiю до швидкого зростaння обсягу зовнiшньої i внутрiшньої зaборговaностi є недостaтнiм. Розмiри держaвного боргу в своїх aбсолютних знaченнях можуть досягaти досить великих розмiрiв, проте борг зaвжди мусить знaходитися в певнiй зaлежностi вiдносно величини ВВП.

Тaким чинoм, oптимiзaцiя бoргoвoї пoлiтики Укрaїни пoтрeбує рoзрoбки тa впрoвaджeння цiлiснoї стрaтeгiї, якa пoєднувaтимe зaвдaння удoскoнaлeння її нoрмaтивнo-прaвoвoгo тa iнституцiйнoгo зaбeзпeчeння, кoрoткo- тa сeрeдньoстрoкoвi oрiєнтири упрaвлiння дeржaвним бoргoм, iнструмeнти рaдикaльнoгo пiдвищeння eфeктивнoстi iнвeстицiйнoї склaдoвoї бюджeтних видaткiв тa стрaтeгiчнi зaвдaння пeрeoрiєнтaцiї бoргoвoї пoлiтики, змeншeння бoргoвoгo тягaря тa рoзвитку aльтeрнaтивних, нeпoзичкoвих iнструмeнтiв фiнaнсувaння бюджeтних видaткiв. Кoмплeкснe вирiшeння прoблeми зoвнiшньoгo дeржaвнoгo бoргу iз врaхувaнням зaпрoпoнoвaних зaхoдiв сприятимe зміцнен­ню фінансової системи України й посиленню стимулюючого впливу держави на соціально-економічний розвиток країни.

Список використаних джерел:

Вахненко Т.П. Особливості формування державного боргу та управління його складовими в період фінансової кризи //Фінанси України. – 2009. № 6. – С.14-28;

Мних А.М. Особливості використання запозичених коштів в Україні / А.М. Мних //Фондовый рынок. – 2009. – № 48. – С. 30 – 32;

Офіційний сайт Міністерства фінансів України [http://www.minfin.gov.ua/];

Офіційний сайт Рахункової палати України [http://www.ac-rada.gov.ua/];

Офіційний сайт Національного банку України [http://www.bank.gov.ua/].

Актуальність даної проблематики полягає в тому, що в сучaсних ринкових умовaх держaвa відповідaльнa зa економічний стaн. Вплив держaви здійснюється зa допомогою фіскaльної політики, тобто регулювaнням доходів тa видaтків  бюджету. В умовaх переходу до ринкової системи господaрювaння методи фіскaльної політики мaють чи не нaйбільш вирішaльний вплив нa зростaння економіки. Особливим чином це стосується крaїн, у яких чaсткa держaвного сектору в економіці є знaчною. Тaкa ситуaція нaявнa нa дaний чaс і в Укрaїні. Проблема податків і видатків цікавила багатьох економістів, зокрема: меркантилістів, А. Сміта, Д. Рікарда, А. Канара, А. Лафера, економічних дирижистів та ін. Однак, найбільший вплив в теорії державного регулювання здійснив Дж. Кейнса. Головною метою, яку ставив перед собою Кейнс – збільшення ефективного попиту. Він вважав, що недостатність ефективного попиту можна усунути лише через сучасну фіскальну політику, а не через автоматичні стабілізатори економіки. Дж. Кейнс твердив, що в економіці може досягатися макроекономічна рівновага, але, водночас існуватиме велике безробіття, інфляція.

Метою роботи є визначення ефективності функціонування фіскальної політии в державному регулюванні економіки.

Термін «фіскальна» походить від латинського слова fiscus, що в перекладі означає «державна казна». Її ще називають бюджетно-податковою політикою держави. Назва пояснюється тим, що саме цей вид державного впливу на економіку держави здійснюється шляхом формування доходів держбюджету та здійснення витрат , державних закупівель, видатків у формах трансфертів та відсоткових виплат за борговими зобов’язаннями.

Нa cьогодні оcновною проблемою держaви є пошук нaдійних тa ефективних джерел нaповнення держaвної кaзни, тобто формувaння доходів Держaвного бюджету, a вже тоді визнaчити ключові нaпрямки їх викориcтaння. З цього випливaє, що доcлідження тенденцій формувaння доходної чacтини Держaвного бюджету Укрaїни, її динaмікa тa порівняння з оcновними мaкроекономічними покaзникaми держaви cтaновить вaгомий інтереc, оcкільки тaкa оцінкa дaє змогу визнaчити рівень економічного розвитку крaїни, позитивні зміни у зaбезпеченні економічної і cоціaльної cтaбільноcті, життєвому рівні нacелення тa з’яcувaти прaвильніcть здійcнення бюджетного процеcу.

В результaті того, що протягом 2008-2010 років економікa Укрaїни перебувaлa під впливом різноcпрямовaних тенденцій розвитку нa зовнішніх тa внутрішньому ринкaх товaрів тa кaпітaлу, то плaнові покaзники бюджету зaзвичaй певною мірою відрізняютьcя від фaктично виконaних. У 2008 році фaктичні нaдходження доходів Держaвного бюджету були менші ніж зaплaновaні нa 6,92 млрд. грн. тобто cтaновили 231,72 млрд. грн. Що cтоcуєтьcя 2009 року, то cлід зaзнaчити, що із зaплaновaних 255,33 млрд. грн. нaдходжень до Держaвного бюджету у 2009 році нaдійшло 209,70 млрд. грн., a тому рівень виконaння річного плaну Верховної Рaди Укрaїни дорівнювaв 82,13 %. Що cтоcуєтьcя 2010 року, то обcяг плaнових нaдходжень cтaновив 249,25 млрд. грн., a фaктичних – 240,62 млрд. грн., тобто рівень плaнових доходів до Держaвного бюджету перевищувaв його виконaння нa 8,63 млрд. грн. (риc. 2.3.).

Cлід зaзнaчити, що це нaйнижчий рівень виконaння Держaвного бюджету зa оcтaнні 5 років, що пов’язaно із неефективним рівнем виконaння бюджетного прогнозувaння, не врaхувaнням cоціaльно-економічної cитуaції в держaві тa нacлідків фінaнcової кризи.

Риc. 1. Виконaння доходів Держaвного бюджету Укрaїни у 2008-2010 рокaх, млрд. грн.

Що cтоcуєтьcя зaгaльного фонду Держaвного бюджету( рис.2.4), то cлід зaзнaчити, що протягом 2008-2010 років його нaдходження зроcли нa 11,63 % aбо 21,62 млрд. грн. і cтaновили 207,47 млрд. грн. Однaк, протягом доcліджувaного періоду відбулоcя зменшення доходів cпеціaльного фонду – нa 27,75 % aбо 12,73 млрд. грн., тобто їх обcяг нaлічувaв 33,14 млрд. грн.[18].

Риc. 2. Доходи зaгaльного фонду Держaвного бюджету Укрaїни у 2008-2010 рокaх, млрд. грн.

В 2010 році до зaгaльного фонду Держaвного бюджету нaдійшло 207, 47 млрд. грн., що cклaдaє 98,75 % вcтaновленого зaконом річного зaвдaння. Нaйнижчий рівень виконaння плaну cпоcтерігaвcя у 2009 році – лише 84,79 %., тобто до бюджету не нaдійшло 28,08 млрд. грн. Однaк перевиконaння річного плaну зaгaльного фонду відбулоcя нa почaток доcліджувaного періоду – 102,80 %, обcяг нaдходжень cтaновив 185,85 млрд. грн.

Як видно з риc. 2.5. рівень виконaння плaну по доходaх до cпеціaльного фонду у 2009 році cтaновив лише 75,18 % проти 79,29 % у 2008 році, тобто із зaплaновaних 70,69 млрд. грн. фaктично нaдійшло 53,15 млрд. грн., a тому рівень виконaння протягом 2008-2010 років є нaйнижчим[18].

Риc. 3. Доходи cпеціaльного фонду Держaвного бюджету Укрaїни протягом 2008-2010 років, млрд. грн.

В певній мірі це пов’язaно з  тим, що Нaціонaльний бaнк Укрaїни не перерaхувaв до cпеціaльного фонду Держaвного бюджету кошти у cумі 9,2 млрд. грн., які були зaплaновaні нa реaлізaцію Держaвної цільової прогрaми підготовки тa проведення в Укрaїні фінaльної чacтини чемпіонaту Європи 2012 року з футболу.

Що cтоcуєтьcя 2010 року, то до держaвної кaзни нaдійшло лише 33, 14 млрд. грн., тобто 84,63 % річного плaну. Cлід зaзнaчити, що величинa доходів до cпеціaльного фонду Держaвного бюджету в 2010 році є нaйнижчою зa оcтaнні три роки.

З метою визнaчення ролі подaткових нaдходжень у доходaх Держaвного бюджету, розглянемо детaльніше оcобливоcті їх формування[18].

Риc. 4. Подaткові нaдходження до Держaвного бюджету Укрaїни зa 2008-2010 рокaх, млрд. грн.

Як видно з риc. 2.6. у 2008 році до Держaвного бюджету плaнувaлоcя отримaти 171,67 млрд. грн. зa рaхунок подaткових нaдходжень. Проте нaдійшло нa 3,79 млрд. грн. менше, тобто фaктичні доходи від подaтків cтaновили 167,88 млрд. грн.

Щодо 2009 року, то cлід зaзнaчити, що нaдходження до Держaвного бюджету від подaтків були нaбaгaто менші у порівнянні з попереднім роком, тобто 148,92 млрд. грн. – нaдійшло, a плaнувaлоcя отримaти нa 29,76 млрд. грн. більше, a caме – 178,68 млрд. грн. Тaкож cлід зaзнaчити, що у 2009 році був нaйнижчий рівень виконaння річного плaну. Зa 2010 рік рівень виконaння доходної чacтини Держaвного бюджету зa подaтковими нaдходженнями cтaновив 95,70 % – із зaплaновaних 174,36 млрд. грн. до держaвної кaзни нaдійшло 166,87 млрд. грн.

Невиконaння плaнових покaзників протягом доcліджувaного періоду є результaтом зaвищеної урядом оцінки cоціaльно-економічного розвитку держaви, реaльних доходів нacелення, фінaнcового cтaну підприємcтв, зроcтaння тіньового cекторa економіки тa ухилення від подaтків, що cпричинило негaтивні коливaння динaміки подaткових нaдходжень, тому розглянемо детaльніше оcобливоcті їх формувaння.

Оcкільки оcновне нaвaнтaження з формувaння подaткових нaдходжень до Держaвного бюджету лягaє нa подaток нa додaну вaртіcть (понaд 51%), то розглянемо детaльніше оcобливоcті його формувaння.

Риc. 5. Нaдходження подaтку нa додaну вaртіcть до Держaвного бюджету Укрaїни у 2008-2010 рокaх, млрд. грн.

Як видно з риc. 2.7., тенденція щодо виконaння нaдходжень від ПДВ мaє негaтивне cпрямувaння. У 2009 році cпоcтерігaлоcя нaйбільше недовиконaння плaну, a caме 13,05 млрд. грн., тоді як зa попередній рік – лише 7,21 млрд. грн. У 2010 році, із зaплaновaних 90,69 млрд. грн. доходів від подaтку нa додaну вaртіcть до Держaвного бюджету фaктично нaдійшло 86,32 млрд. грн., a тому рівень виконaння порівняно із попередніми рокaми є нaйвищим – 95,18 %. Рівень невиконaння плaну нaдходжень ПДВ до Держaвного бюджету певною мірою обумовлено руйнувaнням вітчизняного виробництвa починaючи з 2008 року[18].

Серед видатків розвитку капітальні видатки займають основну частину, тому для поглиблення аналізу розглянемо їх детальніше[18].

В результaті того, що протягом 2008-2010 років економікa Укрaїни перебувaлa під впливом різноcпрямовaних тенденцій розвитку нa зовнішніх тa внутрішньому ринкaх товaрів тa кaпітaлу, то плaнові покaзники бюджету зaзвичaй певною мірою відрізняютьcя від фaктично виконaних. У 2008 році фaктичні капітальні видатки Зведеного бюджету були менші ніж зaплaновaні нa 9,59 млрд. грн. тобто cтaновили 41,15 млрд. грн. Що cтоcуєтьcя 2009 року, то cлід зaзнaчити, що із зaплaновaних 32,10 млрд. грн. капітальних видатків Зведеного бюджету у 2009 році виплачено 20,05 млрд. грн., a тому рівень виконaння річного плaну Верховної Рaди Укрaїни дорівнювaв 62,46 %. Що cтоcуєтьcя 2010 року, то обcяг плaнових капітальних видатків cтaновив 42,40 млрд. грн., a фaктичних – 30,65 млрд. грн., тобто рівень планових капітальних видатків бюджету перевищувaв його виконaння нa 11,75 млрд. грн.

Риc. 6. Виконaння капітальних видатків Зведеного бюджету Укрaїни за 2008-2010 роки, млрд. грн.

Cлід зaзнaчити, що це нaйнижчий рівень виконaння Зведеного бюджету зa оcтaнні 5 років, що пов’язaно із неефективним рівнем виконaння бюджетного прогнозувaння, не врaхувaнням cоціaльно-економічної cитуaції в держaві тa нacлідків фінaнcової кризи.

Як уже було згадано у минулих питаннях, доходи та видатки можуть зростати чи зменшуватись за рахунок впливу на це інфляційних процесів. Тому дослідимо динаміку зміни реальних показників у щорічному розрізі з 2001 по 2010 роки (таблиця 2.11).

Як видно із таблиці 2.11, у 2001 році реальні показники, а саме доходи, видатки та дефіцит зведеного бюджету України, були меншими за їх реальні відповідники на 6,1 %, тобто були відмінними на темп інфляції.

Що ж до наступного періоду, то прослідковувалась дефляція з темпом 0,6 %. Таким чином, темп росту у цей період становив 120,8 % для доходів даної ланки бюджетів та 116,4 % для видатків. У 2003 році, враховуючи темп інфляції 8,2 %, реальні доходи зведеного бюджету України приросли на 10,7 %. Разом з тим, у цей період темп приросту видатків досяг позначки 14,5 %.

Таблиця 2.11

Динаміка реальних доходів, видатків та дефіциту (профіциту)

зведеного бюджету України за 2001-2010 роки

Особливістю 2004 року у даному аспекті було те, що у цей період прослідковувався найвищий темп приросту реального дефіциту зведеного бюджету, а саме 1984,2 %. Тобто, дефіцит зріс майже в 20 разів. Реальні доходи приросли на 15,1 %, а реальні видатки даної ланки бюджетів на 27,9 %. Така тенденція є негативною, бо спричинила виникнення суттєвої суми дефіциту, що дорівнював 10690 млн.грн. чи 9375,1 млн.грн. відповідно номінальний та реальний показник.

Що ж до змін, які відбулись у 2005 році, то вони в загальному є позитивними. Так, у цей період темп приросту реальних доходів становив 51,3 %, тобто спостерігався приріст, що рівний половині існуючої суми у попередньому періоді. Разом з тим, доходи зведеного бюджету приросли на 42,9 %. Таким чином, дані зміни спричинили зменшення реального дефіциту бюджету на 28,2 %, що є позитивним.

У 2006 році дана тенденція до змін зберігалась, що знову ж є позитивним. Темп приросту реальних доходів у цей період дещо знизився до рівня 26,3 %. Разом з тим, темп приросту видатків зменшився ще сильніше до рівня 22,0 %. Таким чином, дефіцит зменшився на 54,2 %.

Зміни, що відбулися 2007 році мали зовсім інший характер. У цей період було збільшено реальний дефіцит зведеного бюджету на 65,0 %, що в загальному є негативним. Такі зміни були зумовлені приростом доходів на 20,8 % та одночасним приростом видатків на 21,7 %.

Що ж до 2008 року, то, як видно із даної таблиці, прослідковуються подальші зміни, що відбулись у попередньому періоді. Так, темп приросту доходів дещо зріс до позначки 26,2 %, що є позитивним. Але, разом з тим, у цей період реальні видатки зведеного бюджету таких приросли на 27,4 %. Все це спричинило зростання дефіциту даної ланки бюджетів на 73,8 %.

У 2009 році, реальні показники різнились від номінальних на темп інфляції, який того року становив 12,3 %. Разом з тим, у цей період прослідковувалась збільшення реальних доходів та видатків зведеного бюджету. Так, доходи збільшились на 11,0 %, а темп приросту реальних видатків становив 15,0 %. В загальному, це спричинило зростання дефіциту зведеного бюджету України на    117,7 %, що є негативним.

У 2010 році реальні доходи зведеного бюджету були рівні 339563 млн.грн., видатки – 344099 млн.грн. та дефіцит – 4536,8 млн.грн. відповідно. Темп приросту доходів, видатків та дефіциту зведеного бюджету України дорівнював 32,1 %,      24,6 % та -76,4 %.

Тому можна зробити висновок, що податкова система україни й надалі потребує змін та удосконалень. І тільки тоді можна буде говорити про позитивні чи негативні сторони існуючого законодавства.

Отже, основні показники Бюджету України, а саме доходи та видатки, зростали протягом всього періоду, а саме з 2001 по 2010 роки. Отже, ефективність впливу фіскальної політики на державне регулювння економіки країни дость важлива. Оскільки, інструментами фіскальної політики є державні закупівлі, які характеризують бюджетні видатки, і податки, які визначають бюджетні доходи, які є невдємною скадовою наповнення Державного бюджету. У рамках бюджетної політики держава здійснює пряме фінансування установ сектору загального державного управління, фінансування інвестиційних програм, обслуговування державного боргу. Витрати державного бюджету здійснюються також у таких формах, як дотації, субсидії, субвенції.

Податкова політика застосовується для поповнення державних фінансових ресурсів, а також для стимулювання економічного зростання, науково-технічного прогресу, здійснення структурних перетворень, підвищення конкурентоспроможності вітчизняних виробників.

Така ситуація, яка спостерігалася протягом досліджуваного періоду, розцінюється позитивно оскільки таким чином покращується економічна ситуація, підвищується рівень життя населення, створюються нові робочі місця, знижується рівень бідності та ін.

Список використаних джерел:

Бюджетний кодекс Ураїни : за станом на 08.07. 2010 р. / Верховна Рада України. — Офіц. вид. — К. : Парлам. вид-во, 2012. —(Бібліотека офіційних видань).

Закон України  «Про Державний бюджет України на 2010 рік» № 2120-III від 07.12.2000  р. – [Електронний ресурс]. – Доступно с. http://www.zakon.gada.gov.ua

www.minfin.gov.ua

www.rada.gov.ua

www.ukrstat.gov.ua

У статті висвітлено феномен філософської культури та проаналізовано особливості його дослідження і розуміння через призму академічної філософії. Відповідно до цього методологічного підходу, проведений ґрунтовний аналіз філософської культури Українського вільного університету, на основі наукового спадку професорів філософського факультету.

Філософська культура досить складний і специфічний історико-філософський феномен. Окреслити його можна як внутрішній вияв історико-філософських процесів, які відбуваються в рамках тієї чи іншої епохи, того чи іншого соціокультурного періоду. В такому значенні ми можемо говорити про філософську культуру Середньовіччя чи філософську культуру доби Просвітництва. Фактично, філософська культура відображає якісний рівень постановки і розв’язання філософської проблематики в рамках тієї чи іншої соціокультурної епохи.
Конкретних досліджень, присвячених вивченню філософської культури, на сьогоднішній день, нажаль, не достатньо. Однак, у працях «Історико-філософське тлумачення тексту» В. Горського та «Проблеми історико-філософської науки» Т. Ойзермана певним чином окреслюється поняття філософської культури, проте, чіткого його трактування не подається. Жоден, з вищезазначених дослідників, не зазначає відкрито дослідження цього феномену, але в той самий час, кожен автор констатує наявність філософської культури. Зокрема В. Горський пише: «Текст в якому викладені ідеї, характерні для тієї чи іншої філософської течії минулого, і виступає в якості “сліду”, по якому історик філософії “відшуковує” в процесі реконструкції феномен який його цікавить» [1, c. 54]. Дослідник твердить про історичний аспект дослідження філософії, опосередковано ж він констатує наявність феномену філософської культури в того чи іншого автора, тільки цей феномен В. Горський називає «слідом».
Для нас видається досить цікавим розглянути феномен філософської культури з культурологічної перспективи. В цьому аспекті, ми вибудовуємо погляд на філософську культуру, уже як на специфічний предмет культурології. Нас, можливо, не настільки цікавлять певні теоретичні розробки даного питання, як швидше його практичний вияв, яким чином філософська культура проявляється у зв’язку із конкретними соціокультурними феноменами такими як, наприклад, академічна філософія.
Поняття академічної філософії виокремлює у своїх дослідженнях сучасний український філософ Марина Ткачук. Зокрема, цій тематиці присвячена її монографія «Київська академічна філософія ХІХ – початку XX ст.: методологічні проблеми дослідження» та статті «Академічна філософія як феномен» і «Академічна філософія в Україні ХІХ – початку ХХ ст.: актуальні проблеми дослідження».
Дослідниця кардинально ставить питання про те: «Чи можлива філософія як професія взагалі?… Чи можна навчити філософувати? Й чи можна стати Філософом, якщо це не судилося тобі долею?» [5, c. 52]. Така постановка питання підводить нас до певного антагонізму між філософами і професорами філософії. Причому останніх дослідниця називає «філософськими робітниками» [5, c. 52]. Зокрема, М. Ткачук посилається на думку Ф. Ніцше, який у своїй праці «По ту сторону добра і зла» зазначав про істотну різницю між «філософами» і «філософськими робітниками». Німецький мислитель писав: «Завдання філософа – створювати цінності, воліти, визначати напрямок руху, талант філософського робітника – тлумачити, робити ясними їхні здобутки. “Переможець минулого” – ось найвище звання, на яке заслуговує останній» [3, с. 327].
В окресленому баченні академічної філософії, і в наполяганні на істотній різниці між філософами і філософськими робітниками може виникнути досить специфічна ситуація. З однієї сторони ми можемо назвати прізвища видатних і оригінальних філософів, які послужилися розвитку загальноєвропейської, та і світової філософської думки. Серед таких філософів ми називаємо Імануїла Канта, Георга Вільгельма Фрідріха Гегеля, Едмунда Гуссерля, Мартіна Хайдегера та багатьох інших. Однак ці самі прізвища ми можемо віднести до філософських робітників, оскільки всі зазначені філософи були в свій час університетськими професорами. По відношенню до них, та і багатьох інших оригінальних філософів і талановитих філософських робітників, різниця між цими двома поняттями практично стирається, та і антагонізм цих понять не виступає так вже і категорично [5, с. 53].
Таким чином, окреслення поняття академічної філософії є важливою методологічною умовою дослідження філософської культури Українського вільного університету, адже останній є навчальною інституцією і філософський процес у ньому здійснюється за допомогою все тих же філософських робітників, професорів філософії, які одночасно є і оригінальними філософами. У цьому значенні, академічна філософія виступає для нас своєрідною призмою, яка дозволяє точніше висвітлити особливості філософської культури в УВУ.
Складність феномену філософської культури полягає також в тому, що він не є самостійним за способом свого формування. Фактично, на становлення цього феномену впливають різні явища, як суто суспільного, так і філософського характеру. Такі впливи ми простежуємо на прикладі Українського вільного університету, звертаючись до філософського спадку відомих професорів філософського факультету.
Для висвітлення особливостей формування філософської культури в УВУ ми звернули особливу увагу на постать таких відомих філософів як: Дмитро Чижевський, Олександр Кульчицький та Володимир Янів. Ці мислителі репрезентують різні галузі філософських досліджень, але навіть у такому розрізненні ми можемо відшукати у їх філософських поглядах деяке спільне підґрунтя, що й дозволяє нам простежити феномен філософської культури. Зокрема, спільним підґрунтям для цих філософів є німецька школа філософії, а особливо німецька класична філософія. Досить детально у своїх дослідженнях вищезазначені мислителі звертаються до поглядів І. Канта, Г. Гегеля, Л. Фейєрбаха та інших.
Потужний вплив на філософський процес в Українському вільному університеті справила структурна психологія. Фактично, філософська думка в Українському вільному університеті, особливо його мюнхенського періоду, формувалася на стику психології та філософії. Це ми чітко бачимо у праці О. Кульчицького «Основи філософії і філософічних наук», та у праці В. Яніва «Психологічні основи окциденталізму».
Попередньо ми зазначали про об’єктивні та суб’єктивні чинники, які впливають на формування філософської культури. Певні біографічні чинники, які вплинули на формування філософських поглядів і, зокрема, філософської культури, ми виділяємо і стосовно мислителів УВУ. О. Кульчицький, наприклад, довгий час працював в Мюнхенському інституті психології та психотерапії, тому, дуже часто, при аналізі філософських проблем, мислитель звертався до психологічних особливостей самої людини, для повнішого висвітлення тих же філософських проблем. В. Янів, свого часу, здобув ґрунтовну освіту з психології у Львівському університеті, що безперечно вплинуло на його філософські погляди.
Показовим фактом у цьому відношенні є те, що праця О. Кульчицького носить назву «Основи філософії і філософічних наук», але значну увагу мислитель приділяє аналізу психологічних явищ та психологічній систематиці. Та і при розгляді філософських проблем, наприклад, гносеологічних чи аксіологічних, мислитель застосовує психологічні методи. Фактично, О. Кульчицький відносить психологію до філософських наук. Саме поняття філософії він трактує як: «світоглядне, універсальне знання, спрямоване на осягнення тотальності (загальності) і сутності буття» [2, с. 27-28]. Відповідно до цього, психологія і відноситься до філософських наук, тому що вона сприяє для філософії у «осягненні тотальності (загальності) і сутності буття».
Досить специфічною є праця В. Яніва «Психологічні основи окциденталізму». Мислитель центральним об’єктом свого дослідження визначає Європу – саме так він намагається донести до широкого кола поняття окциденту. Проблема Європи, європейської єдності, ментальності та і зрештою європейського світовідчуття, одна із ключових філософських проблем у сучасних дослідженнях. У цьому відношенні ми можемо зазначити монографію Миколи Зайцева «Особистісне буття в смисловому полі європейської культури». В той же час, В. Янів, у своєму дослідженні, висвітлює соціокультурні підвалини Європи, але аналізує їх суто через призму психологічних чинників і факторів. Навіть влучніше можна зазначити, що автор пояснює ті філософські питання і проблеми сучасної йому Європи, зокрема так званої духовної кризи, яку О. Шпенглер охрестив «присмерк Європи», виходячи із психологічних характеристик європейської людини. Таким чином, мислитель формує досить ґрунтовний метод розробки філософської проблематики, спираючись на психологічні аспекти.
В. Янів виділяє ключові психологічні риси європейської людини, які формують її ставлення до світу. Чи не найголовнішою рисою філософ визначає волю європейської людини до влади. Саме ця психологічна особливість і спричинює ті соціокультурні процеси, які відбуваються в середовищі Європи. Та ж духовна криза настає в наслідок надмірного прагнення до влади.
Мислитель виділяє такі психологічні риси європейців як: динамізм, догматизм, індивідуалізм, віра у всеперемагаючу силу розуму та ідеал гармонії. Сильним почуттям для європейця є відчуття спільності зі своєю родиною, прагнення до приватної власності та ствердження традиційних цінностей.
Особливо цікавим є погляд мислителя на місце України в сучасній Європі, в культурі окциденту. Дослідник зазначає про те, що українська культура своїми психологічними особливостями більше наближена до західного окциденту ніж до східного орієнту. В. Янів зазначає, що російська культура, це східна культура, і своїми психологічними особливостями наближена до останньої. Таким чином, уже на ментальному психологічному рівні філософ доводить відмінність української та російської культури, відповідно і російського та українського народу, які чомусь прийнято вважати спільними за своїми особливостями.
Яскравим представником філософської культури Українського вільного університету виступає Д. Чижевський, який певний час працював на посаді професора філософії цього навчального закладу. Ключовою філософською працею мислителя є «Нариси з історії філософії на Україні», яка була видана 1931 року у Празі. Д. Чижевський про цю працю зазначав так: «Ця праця повстала, як плід часів мого дозвілля…, історія філософії на Україні не є головною темою моїх студій…, тому той матеріал, який я подаю, не може вважатися завершенням і викінченням наукової праці в цій галузі, а навпаки – скоріше має на меті пробудити цікавість і увагу до цієї галузі дослідження, що досі оминалась україністикою. Лише згадка про Сковороду є резюме значно більшої спеціальної моєї праці» [6, с. 4].
Незважаючи на такий характер написання цієї праці, вона мала досить важливі наслідки для становлення історії української філософії. Фактично, цим дослідженням Д. Чижевський вперше окреслив схему історичного поступу української філософії.
Відповідно до цього мислителя, історія української філософії розпочинається з часів Київської Русі, після прийняття християнства. Із Візантії та Болгарії на українські землі прийшли філософські тексти, що посприяло розвитку філософської думки.
Однак, починати говорити про суто українську філософську думку, за переконанням Д. Чижевського, варто з часів Григорія Сковороди. Останнього, дослідник вважав чи не єдиним українським мислителем. Також до українських філософів мислитель відносить Миколу Гоголя, філософські ідеї якого відшуковує у його творчості
За твердженням Д. Чижевського, українська філософська думка була представлена у поглядах представників Кирило-Мефодіївського товариства. У цьому відношенні автор звертається до М. Костомарова «Книга буття українського народу», П. Куліша «Хутірна філософія» та відшуковує філософські ідеї у поезії Т. Шевченка.
Одним з найвиразніших представників української філософії, відповідно до Д. Чижевського, був Памфіл Юркевич. Саме в його філософських поглядах відбились ключові риси української філософської думки, такі як: емоційність, містичність та певна містичність.
Ще однією, ключовою, тезою, вищезазначеної праці, є твердження, що український народ ще не мав свого видатного філософа, філософські погляди якого вплинули б на розвиток світової філософії. Хоч і Д. Чижевський вважав Г. Сковороду, М. Гоголя та П. Юркевича найвиразнішими представниками української філософської думки, однак вони не «доросли» до світового рівня.
Запропонована Д. Чижевським схема історії розвитку української філософії має і певні критичні зауваження. Про це зазначає дослідник П. Кралюк. Останній твердить про те, що схема Д. Чижевського не включає античний період розвитку філософії на українських землях. П. Кралюк наголошує на тому, що на теренах України проживали та розвивали свої філософські вчення такі видатні філософи античного світу, як Анахарсіс, Сфер Боспорський, Біон Борисфеніт та Діон Хризостон. Наприклад, Анахарсіса вважали одним із семи мудреців античної Греції, проте він проживав на українських землях. Таким чином, античний період теж потрібно зараховувати як період в історії розвитку української філософської думки. Про це П. Кралюк зазначає у спільній праці «Біля витоків української мудрості: філософська та релігійна думка народів Північного Причорномор’я VІІ ст. до н. е. – ІІ ст. н. е.».
Стосовно назви праці Д. Чижевського «Нариси з історії філософії на Україні» виникає певне критичне міркування, що мислитель не сприймав самостійної української філософії, звідси і його теза про те, що в Україні ще не було філософа світового рівня. Професійну філософію, в європейському розумінні цього слова, в Україні, Д. Чижевський вважав чужим привнесеним явищем, яке розвивали представники інших народів. Так можна трактувати намагання філософа висвітлити роль німецької класичної філософії у розвитку української філософської думки. Відповідно до цього, вся українська філософія, за поглядами Д. Чижевського, не була філософією як наукою, а була лише філософською думкою, певним типом світогляду.
Таким чином, проаналізувавши вищезазначений матеріал ми сформулювали такі висновки.
Перш за все, філософську культуру слід розуміти як особливий спосіб постановки і розгляду філософської проблематики. В цьому значенні філософська культура виступає своєрідним способом філософування. На нашу думку, говорити про філософську культуру слід як про культуру мислення, культуру руху думки.
На формування філософської культури можуть впливати різноманітні чинники, як соціокультурного (зовнішнього) так і філософського (внутрішнього) характеру. Серед таких впливів, на філософську культуру Українського вільного університету, ми простежуємо вплив німецької класичної філософії та вплив німецької психологічної школи.
Філософську культуру в Українському вільному університеті слід також сприймати через призму академічної філософії, оскільки, філософський процес в УВУ виступає, перш за все, як процес викладання та навчання філософії. Відповідно до цього, філософська культура в УВУ є культурою академічної філософії.

Список використаних джерел та літератури:
1. Горський В. С. Историко-философское истолкование текста. – К.: Наукова думка, 1981. – 205 с.
2. Кульчицький О. Основи філософії і філософічних наук. – Мюнхен-Львів, 1995.
3. Ницше Ф. По ту сторону добра и зла // Сочинения: В 2 т. – М.: Мысль, 1990. – Т. 2. – 829 с.
4. Ойзерман Т. І. Проблемы историко-философской науки. – М.: Мысль, 1969. – 398 с.
5. Ткачук М. Л. Академічна філософія як феномен. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://aleph.ukma.kiev.ua:8000/e-lib/NZ/NZV18_2000_philos/09_tkachuk_ml.pdf
6. Чижевський Д. Нариси з історії філософії на Україні. – К., 1992. – 230 с.
7. Янів В. Психологічні основи окциденталізму. – Мюнхен, 1996. – 205 с.

У статті вказується на значення проблеми етнічної ідентичності в контексті рефлексивності. Подане обґрунтування тез про те, що рефлексивність відіграє важливе значення у вираженні етнічної ідентичності студентів. Визначаються компоненти етнічної ідентичності та рівень їх вираження в залежності від рівня рефлексивності студентів.
The article highlights the importance of issues of ethnic identity in the context of reflexivity. Filed justification thesis that reflexivity plays animportant role in terms of ethnic identity of students. Definedcomponents of ethnic identity and their level of expression dependingon the level of reflexivity students.

Важливість зˊясування проблеми етнічної ідентичності повˊязана насамперед з тим, що саме етнічні спільноти відіграють вирішальну роль для самозбереження індивіда чи групи, з якою він себе ідентифікує.
У складній системі суспільних зв’язків і стосунків яскраво виділяється саме етнічна належність людини, яка притому є первинною по відношенню до інших. Тобто, перш ніж виступати як представник різних соціальних, економічних, політичних та інших спільнот, людина в першу чергу є представником того або іншого етносу. Цей статус людина набуває при народженні. Етнічна ідентичність – складне соціально-психологічне явище, яке є продуктом історичного розвитку. У різні періоди історії, залежно від ситуації усередині тієї або іншої держави, рівня розвитку суспільних зв’язків усередині країни, її полі- або моноетнічності, характер цього явища і відношення людей до цього явища були різними.
Враховуючи економічні та соціально-політичні перетворення, які відбуваються в Україні останніми роками, не можна не погодитися що людина змушена адаптуватися до цих змін, шукати відповідь на питання «Хто Я?». Усвідомлення людиною власної належності до певного народу відіграє важливу роль в її житті та взагалі впливає на відносини між людьми як на міжособистісному, так і на міждержавному рівнях.
Сучасні дослідники визначають етнічну ідентичність «… як відчуття належності до певної етнічної спільноти, однаковості з іншими її членами». До характерних рис етнічної ідентичності відносять спільну територію, мову культурні особливості, традиції, звичаї, їжу, одяг тощо. Слід зазначити, що у дослідницькому середовищі концепція етнічної ідентичності не має чіткої визначеності.
Особливо суттєвого значення процес утвердження української етнічної ідентичності набуває тоді, коли йдеться про студентство – найбільш освічену частину української молоді.
Хоча питаннями етнічної ідентичності студентів та процесами рефлексії, рефлексивністю цікавилась велика кількість дослідників, однак такий аспект цього питання як етнічна ідентичність студентів в контексті рефлексивності на сьогодні не був розглянутий. Це і спонукало нас до вибору теми саме у цьому контексті дослідження ідентичності особистості.
Мета нашої статті дослідити на теоретичному та експериментальному рівнях особливості етнічної ідентичності студентів відносно їх рівня рефлексивності.
Завдання: 1.Теоретично дослідити етнічну ідентичність та її компоненти, проаналізувавши підходи до її розуміння. 2.Теоретично дослідити співвідношення між етнічною та національною ідентичністю. 3.Провести аналіз та синтез теорій по дослідженню рефлексивності. 4.Експериментально з’ясувати чи є пов’язаними між собою етнічна ідентичность та рівень рефлексивності студентів.
Отже, завдяки великій кількості опрацьованої літератури та проведенню практичних методик, а також подальшій їх обробці ми отримали такі результати, а саме дослідили етнічну ідентичність студентів в контексті рефлексивності, виконавши при цьому ряд поставлених завдань. Отож, спочатку ми визначили, що таке етнічна ідентичність, розібрали її структуру та розмежували види. Визначили, що таке національна ідентичність і як співвідноситься етнічна ідентичність із нею. Теоретично дослідили рефлексивність як психічну рису особистості. Отже, внаслідок процесів ідентифікації формується важливий змістовний компонент Я-концепції – ідентичність. У структурі ідентичності виділяють дві великі підсистеми: особистісну та соціальну ідентичність. Етнічна ідентичність входить в структуру соціальної ідентичності. Етнічна ідентичність – це не тільки усвідомлення своєї тотожності з етнічною спільністю, але і її оцінка (почуття гідності, гордості, образи, страху є найважливішими критеріями міжетнічного порівняння, ці почуття опираються на глибокі емоційні зв’язки людини з етнічною спільністю й моральні зобов’язання стосовно неї, що формуються в процесі соціалізації індивіда).
Отже, внаслідок процесів ідентифікації формується важливий змістовний компонент Я-концепції – ідентичність. У структурі ідентичності виділяють дві великі підсистеми: особистісну та соціальну ідентичність. Етнічна ідентичність входить в структуру соціальної ідентичності. Етнічна ідентичність – це не тільки усвідомлення своєї тотожності з етнічною спільністю, але і її оцінка (почуття гідності, гордості, образи, страху є найважливішими критеріями міжетнічного порівняння, ці почуття опираються на глибокі емоційні зв’язки людини з етнічною спільністю й моральні зобов’язання стосовно неї, що формуються в процесі соціалізації індивіда). Етнічна ідентичність особистості, на думку більшості етнопсихологів, – це усвідомлення себе представником певного етносу, переживання людиною своєї тотожності з однією етнічною спільністю й відділення від інших. Основними компонентами етнічної ідентичності вважаються когнітивний і афективний елементи. Складові частини цих компонентів: до складу когнітивного компонента вводиться безліч різних складових елементів, такі як етнічні орієнтації, групові концепції та ін. Найважливіше за Т. Стефаненко, є: 1) етнічна обізнаність, і 2) етнічна самоназва.
Співвідношення етнічної та національної ідентичності. Термін етнічної ідентичності пов’язаний із духовнимм складовими, а національної – із економікою та політикою державності. Ці поняття є схожими, адже національна ідентичність – це усвідомлення себе представником певної нації і оцінка себе, як носія національних цінностей, а етнічна ідентичність – це усвідомлення ототожнення із етногрупою та власне оцінка свого перебування в ній, що повˊязано із емоціями (почуттям гідності, образи, гордості, страху і ін.), які викликають присутні в етногрупі моральні обовˊязки. Тобто обидва психологічні явища включають процес усвідомлення та оцінки. Поняття етнічної ідентичності включає емоції від перебування в етнічній групі, а національна – розглядає індивіда як представника нації та носія національних цінностей.
Категорійно-поняттєвий зміст рефлексивності характеризується багатоаспектністю та включає в себе різноманітні компоненти в тому числі самосвідомість, а та в свою чергу, етнічну ідентичність особистості. Рефлексія як властивість – це інтегральна психічна якість людини, спрямована на усвідомлення своїх дій. Традиційним є трактування рефлексії як психічної властивості. Саме наявність у людини цієї якісної характеристики не тільки виділяє її серед усіх інших живих істот, а й забезпечує специфічну особливість і винятковість людської психіки. Як властивість індивіда, рефлексивність – це здатність відображати не лише свій образ «Я», а й усвідомлювати сутність своєї взаємодії з іншими людьми. У сфері саме міжособистісних взаємин рефлексія є важливим компонентом моральності поведінки індивіда. На думку В. А. Роменця, це явище післядії, в ньому прояснюється сутність діяння. Рефлексія розуму, сумління часто відстає від актів вибору. Акт, дія вибору зумовлені рішенням волі, післядія – рефлексією, самооцінкою правильності вибору рішення. У рефлексії виявляється боротьба мотивів, моральність особистості. Чим глибшою є у людини рефлексія, тим важче для неї розвˊязання конфліктів. Здатність до рефлексії обˊєднує функції поведінки та управління людиною своїми вчинками. Отже, значний пласт досліджень розглядає рефлексію як спосіб реалізації суб’єктоб’єктних відношень та як механізм розвитку і регуляції діяльності. Окрім того, рефлексія постає реальною основою регуляції діяльності, засобом діяльнісного рефлексування.
Підчас дослідження особливостей етнічної ідентичності студентів в контексті рефлексивності ми отримали такі результати. Етнічна ідентичність в контексті рефлексивності дійсно має певні статистично значимі тенденції привˊязаності до її рівня, а саме такі її компоненти, як когнітивний, афективний та загальний показник етнічної ідентичності, залежно від їх рівня вираження. А в результаті проведеного однофакторного дисперсійного аналізу ми отримали статистично значимі результати, які підтвердили гіпотезу нашого дослідження, про те, що високорефлексивні студенти мають вищий рівень вираження етнічної ідентичності, аніж низькорефлексивні студенти. А саме те, що чим більшим є рівень рефлексивності тим вищим є рівень вираження етнічної ідентичності студента і вищим є середнє значення вираження загального показника та афективного компоненту етнічної ідентичності. Так як етнічна ідентичність у нашому дослідженні має 3 основні показники: вираження когнітивного компоненту, афективного та загального показника вираження етнічної ідентичності. Студенти із високим рівнем рефлексивності в середньому мали високий рівень вираження загального показника етнічної ідентичності (3,28) та її афективного компоненту (3,73). А низькорефлексивні студенти мали низький рівень вираження загального показника етнічної ідентичності (1,94) та афективного компоненту (1,29).Причиною такого розподілу середніх значень когнітивного компоненту етнічної ідентичності серед різних груп рефлексивності є те, що не завжди знання про свою етнічну групу є вже самою етнічною ідентичністю. Якщо спиратись на дані досліджень Т. Г. Стефаненко, то знання породжують емоції, тобто ставлення до своєї етнічної групи, якщо ставлення є негативним, то студент намагатиметься приховати свою етнічну приналежність, щоб не продемонструвати нелюбов до своєї етнічної групи.
Отримані статистично значимі дані по відсотковим співвідношенням студентів у групах із високим, середнім та низьким рівнем рефлексивності: як підтвердження нашої гіпотези те, що у групі із високим рівнем рефлексивності більшість студентів мають високий рівень вираження загального показника етнічної ідентичності – 77% та лише 23% мають середній. Також більша частина досліджуваних із середнім рівнем рефлексивності мають високий рівень вираженості загального показника етнічної ідентичності особистості – 52% та 28% – середній, 20% – низький. Та кількість осіб із високим рівнем вираження загального показника етнічної ідентичності менша: 29% у групі із низьким рівнем рефлексивності. Також 39% досліджуваних все ж мають середній рівень вираження загального показника етнічної ідентичності і лише 32% – мають низький рівень.
Ці дані можуть свідчити про те, що особистість, яка має таку якість, як рефлексивність на високому рівні розвитку, матиме вищий рівень розвитку загального показника етнічної ідентичності у порівнянні із представниками групи з середнім та низьким рівнем рефлексивності. Причина такого розподілу даних може бути, те що, особистість, яка має високий рівень розвитку рефлексивності більше рефлексує і в неї як результат більш сформовані та виражені показники структури власної «Я-концепції» та етнічної ідентичності зокрема. Як підтвердження цього лише 7% студентів із високим рівнем рефлексивності мають і високий рівень вираження когнітивного компоненту етнічної ідентичності, 64% – середній і 29% – низький рівень вираження. А у вибірці із середнім рівнем рефлексивності високий рівень вираження когнітивного компоненту мають 26% вибірки, 37% – середній і 37% – низький.
Основна причина такого розподілу результатів є саме те, що представники вибірки із високим рівнем розвитку рефлексивності вже мають багато знань які стали частиною афективного компоненту етнічної ідентичності про їх етнічну групу, тому когнітивний компонент у структурі їх етнічної ідентичності займає невелику частину, лише у 7% респондентів рівень вираження компоненту є високим. 64% високорефлексивних мають середній рівень вираження когнітивного компоненту і 29% – низький. Група із середнім рівнем рефлексивності має значно вищий рівень вираження когнітивного компоненту етнічної ідентичності (26% -високий рівень, 37% -середній і 37% – низький). Такий розподіл свідчить про те, що згодом ці когнітивні знання перейдуть у структуру афективного компоненту етнічної ідентичності. Представники ж вибірки із низьким рівнем рефлексивності: 16% студентів мають високий рівень вираження когнітивного компоненту етнічної ідентичності, 47% – середній і 37% – низький рівень вираження. Вибірка із високим рівнем рефлексивності має 89% досліджуваних із високим рівнем вираження афективного компоненту етнічної ідентичності, 11% – із середнім рівнем. Цими даними ми ще раз підтверджуємо тенденцію, що чим нижчий рівень рефлексивності, тим меншим є рівень вираженості афективного компоненту студентів. Адже у групі із середнім рівнем рефлексивності рівень вираження афективного компоненту етнічної ідентичності менший: високий на 35%, а середній рівень більший відповідно на 25%, а низький складає 10% студентів. У третій вибірці достатньо респондентів із низьким рівнем вираження афективного компоненту етнічної ідентичності (25%). І відповідно кількість досліджуваних із середнім рівнем вираження афективного компоненту етнічної ідентичності (51%). Знання про свою етнічну групу, тобто когнітивний компонент етнічної ідентичності з часом приймаються особистістю у процесі рефлексії і стають емоційно забарвленими і складають вже афективний компонент етнічної ідентичності. Індивіди, що мають високий рівень розвитку рефлексивності, як риси особистості, мають більше шансів краще сформувати свою «Я-концепцію», а в її складі й етнічну ідентичність, при цьому все чітко усвідомлюючи. Особистості із середнім рівнем рефлексивності досягають у цьому напрямку менших результатів, аніж високо рефлексивні студенти, але також вагомих, а індивіди із низьким рівнем рефлексивності, якщо і сприйматимуть свою етнічну ідентичність, то лише її відповідні когнітивні знання, основним компонентом буде когнітивний, а загальний показник етнічної ідентичності буде мати низький рівень вираження.
Отже, студенти із високим рівнем розвитку рефлексивності мають і високий рівень вираження загального показника етнічної ідентичності та її афективного компоненту. Студенти із низьким рівнем розвитку рефлексивності мають і низький рівень вираження загального показника етнічної ідентичності. Проаналізувавши відповіді студентів на твердження методики ми детальніше з’ясували, які саме емоції викликає етнічна група або етнічне походження у досліджуваних. Результати, які ми отримали продемонстрували нам те, високорефлексивні студенти у меншій мірі ставляться позитивно до своєї етнічної групи та походження, аніж середньорефлексивні. Це психологічне явище пояснював у деякій мірі А. В. Карпов. Адже він стверджував, що у високорефлексивних особистостей існує боротьба мотивів та моральних цінностей і тому конфлікти їм досить важко вирішувати як, наприклад, ті, що стосуються етнічного походження, етнічної групи чи етнічної ідентичності. Індивідам, які ж мають середній рівень рефлексивності цей процес дається легше, адже вони вже мають цінності, які в більшості випадків збігаються із цінностями їх етногрупи або просто діють конформно. Отож, серед середньорефлексивних студентів більшість має позитивну етнічну ідентичність, аніж серед високорефлексивних. Твердження, що стосувались процесу рефлексії повˊязаного із етнічним походженням та етнічною групою також були підтримані позитивними відповідями високорефлексивними студентами у більшій мірі, аніж середньорефлексивними. Отож, ми дослідили етнічну ідентичність в контексті рефлексивності, а надалі можна відшукати і інші контексти, у яких вона є не менш важливою для подальших досліджень.
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ:
Баронин А.С. Этническая психология / А.С. Баронин. – Киев: Тандем, 2000. – 264 с.
Березін А.М. Психологічні чинники генези національної самосвідомості особистості: дис. … канд. психол. наук: 19.00.07 / А.М. Березін. – К., 2002. – 208 с.
Большой психологический словарь / Сост. и общ. ред. Б. Мещеряков, В. Зинченко. – Спб.: Прайм–ЕВРОЗНАК, 2003. – 672 с.
Боришевський М.Й. Національна самосвідомість та ідентифікація громадян як чинник демократичних перетворень в українському суспільстві / М.Й. Боришевський // Соціально-психологічний вимір демократичних перетворень в Україні. – К.: Український центр політичного менеджменту, 2003. – С. 138–144.
Бромлей Ю.В. Очерки теории этноса / Ю.В. Бромлей. – М.: Наука, 2003. – 412 с.
Бугерко Я. М. Динаміка різновидів рефлексії у модульно-розвивальному навчальному циклі / Я. М. Бугерко // Психологія і суспільство. – 2002. – № 3-4. – С. 142–159.
Карпов А. В. Психология рефлексивных механизмов деятельности: [монография] / Анатолий Викторович Карпов. – М. : Изд-во «Институт психологии РАН», 2004. – 424 с.
Кислицына Т. А. Организация рефлексивных процессов в самовоспитании студентов / Т. А. Кислицына // Проблемы логической организации рефлексивных процессов. – Новосибирск : Наука, 1986. – С. 196–197.
Солдатова Г.У. Психология межэтнической напряженности / Г.У. Солдатова. – М.: Смысл, 2008. – 389 с.
Стефаненко Т.Г. Этнопсихология / Т.Г. Стефаненко. 4-е изд., испр. и доп. – М.: Аспект Пресс, 2008. – 368 с.
Ключові слова: етнічна ідентичність, національна ідентичність, рефлексивність, високо рефлексивні студенти, низько рефлексивні студенти, низько рефлексивні, загальний показник етнічної ідентичності, когнітивний компонент етнічної ідентичності та афективний компонент етнічної ідентичності.

Анотація. У роботі досліджено рівень націоналізації політичних партій та партійної системи України загалом. Основну увагу зосереджено на виявлені тенденцій процесу націоналізації партійної системи України.

Постановка проблеми. На сьогодні існує чимало недосліджених аспектів функціонування інституту політичних партій. До таких можна віднести націоналізацію партійної системи, як індикатора конкуренції політичних партій на рівні адміністративно-територіальних одиниць країни. Якщо в західній партології вчені аналізують рівень націоналізації партійних систем, наприклад, країн Північної та Південної Америки, Центрально-Східної Європи, Африки, то українські вчені залишили цю тему поза увагою: не досліджується рівень націоналізації партійної системи та політичних партій в порівнянні з іншими країнами.

Метою дослідження є визначити рівень націоналізації партійної системи України.

Відповідно до мети, слід виконати ряд завдань, а саме:

- систематизувати та сформувати методологію дослідження рівня націоналізації партійної системи і політичних партій зокрема;

- на основі результатів виборів до Верховної Ради України визначити рівень націоналізації партійної системи та прослідкувати його динаміку.

Аналіз останніх досліджень та публікацій. Досліджуваній проблематиці приділяється незначно уваги з боку українських вчених. Це зумовили практично повну відсутність праць зі згаданої теми. Тому методологічну і концептуальну основу дослідження становлять роботи зарубіжних дослідників: Д. Бошлера (D. Bochsler) [11], М. Джонса та С. Мейнверінга (M. Jones and S. Mainwaring) [12], Ю. Касуї (Y. Kasuya) [13].

Основні положення наукової роботи можуть допомогти у написанні комплексної роботи з проблематики діяльності партій і функціонування партійної системи України. Крім того, результати дослідження будуть корисними для партійних керівників при підготовці до виборчої кампанії.

Викладення основного матеріалу. Розпочинаючи наше дослідження, насамперед, потрібно провести операціоналізацію таких ключових понять як «політична партія», «партійна система», «націоналізація партійної системи».

Для операціоналізації поняття «політична партія» ми використовуємо визначення, яке дане в Законі України «Про політичні партії в Україні». Закон визначає поняття «політична партія» наступним чином: це зареєстроване згідно з законом добровільне об’єднання громадян – прихильників певної загальнонаціональної програми суспільного розвитку, що має своєю метою сприяння формуванню і вираженню політичної волі громадян, бере участь у виборах та інших політичних заходах [1].

Існує чимало визначень поняття «партійна система». Однак, ми використаємо визначення, запропоноване польським політологом Є. Вятром (Jerzy Wiatr): партійна система – сукупність відносин між легально діючими в державі політичними партіями, які виявляються в суперництві або спільному змаганні за політичну владу[5, с.337].

Операціоналізацію поняття «націоналізація партійної системи» ми здійснюємо на основі визначення М. Джонса та С. Мейнверінга: націоналізація партійної системи – явище, коли частка отриманих голосів виборців провідних партій майже однакова у всіх адміністративно-територіальних одиницях країни. Тобто, голоси будь-якої з партій не концентруються лише в одному регіоні. Цю ж логіку можна застосувати і до партій: високо націоналізовані партії на виборах здобувають порівняно однакову кількість голосів по всіх областях, в той час, як слабо націоналізовані партії користуються підтримкою лише в окремих регіонах[12].

Для визначення рівня націоналізації партійної системи України, ми будемо використовувати показники PSNS (Party system nationalization score) і PNS (Party nationalization score) які розроблені швейцарським вченим Даніелем Бошлером [11]. Ці показники – це трансформований коефіцієнт Джині (G) – одиниця виміру, що часто використовується для визначення наявності чи відсутності значної гетерогенності в суспільстві, доходи населення та інш. Коефіцієнти PSNS (1.1) та PNS (1.2) варіюються від 0 до 1: чим вони ближче до 1, тим рівніше розподіляються частки голосів виборців, тобто це свідчить про більший рівень націоналізації партійної системи (партії). І, навпаки, чим показники ближче до 0, тим менш націоналізованою є партійна система (партія). Крім того, для стандартизації вищезазначених показників (тобто, щоб вони були порівнювальними з такими ж показниками інших країн) використовується десятковий логарифм (log 10) та логарифм з числа кількості адміністративно-територіальних одиниць країни (log unit), яку досліджуємо [11]. Нижче зазначена формула розрахунку PSNS та PNS:

PSNS = PNS₁+PNS₂+PNS_n/n   (1.1)

PNS = (1 – G) ^{(log 10 / log unit )} (1.2)

Для розрахунку ми брали до уваги лише результати тих політичних партій, які пройшли до парламенту. Це зумовлено тим, що аналіз саме цих партій потенційно дозволяє нам прослідкувати тенденцію в процесі їхньої націоналізації. Для дослідження показників партійної націоналізації ми використовуємо офіційні дані ЦВК щодо результатів парламентських виборів 1998 р., 2002 р., 2006 р., 2007 р.

Проаналізуємо показники партійної націоналізації отримані після парламентських виборів до Верховної Ради України 1998 р. За результатами виборів до Верховної Ради 8 партій і блоків пройшли 4 % бар’єр (Табл.1) [8].

Таблиця 2.

Рівень націоналізації політичних партій на основі результатів парламентських виборів 1998 р.

Аналізуючи рівень націоналізації вказаних політичних партій, відразу ж звертаємо увагу на високі показники PNS Партії Зелених України (ПЗУ) та Народно-демократичної партії (НДП).

Такі політичні сили як ВО «Громада» та Народний Рух України мають найменші значення націоналізації. Обидві партії, які мали найбільший рівень націоналізації в результаті виборів 1998 р. належать до центристського спрямування [4]. Високу рівномірну підтримку цих політичних сил на загальнодержавному рівні можна пояснити декількома чинниками. По-перше, ПЗУ вдало зуміла позиціонувати себе через «позапартійний» імідж і зіграти на негативному ставленні населення до політики (так зване протестне голосування). В свою чергу, високий рівень націоналізації НДП можна пояснити через те, що в 1998 р. ця політична сила належала до провладного блоку і мала змогу застосовувати адмінресурс [4].

Низьке значення PNS у ВО «Громада» та НРУ стало наслідком того, що електорат кожної з цих партій зосередився лише в окремих регіонах України: близько 50% всіх своїх голосів ВО «Громада» здобула лише в Дніпропетровській області; а для НРУ основним джерелом голосів стала Західна Україна, де лише в чотирьох областях партія отримала майже половину свого рейтингу. Якщо ситуацію з НРУ можна обґрунтувати ідеологічними чинниками, то зосередженість більшості виборців ВО «Громада» в Дніпропетровщині – це результат того, що саме дніпропетровці повністю складали керівний апарат цієї партії і володіли значним впливом в області.

За результатами виборів 2002 р. 6 партій потрапили у парламент [9]. В порівнянні з результатами виборів 1998 р., рівень націоналізації партій дещо знизився (Табл.2).

Таблиця 2.

Рівень націоналізації політичних партій на основі результатів парламентських виборів 2002 р.

Найбільший рівень PNS отримали СДПУ(о), За Єдину Україну та КПУ. Якщо показники СДПУ (о) (0,75) та За Єдину Україну (0,71) можна вважати закономірними, зважаючи на провладне положення партій у той період, то результат КПУ (0,74) є дещо несподіваним. КПУ належить до лівого спектру партій і їхній високий рівень націоналізації суперечить твердженню, що саме центристські політичні партії є найбільш націоналізованими. Проте, успіх КПУ можна пояснити скрутним соціально-економічним становищем, від якого страждала більшість населення на той період, падінням довіри до уряду та роз’єднаністю зусиль національно-демократичних партій [6].

Найменший рівень PNS за результатами виборів отримали СПУ та Блок Віктора Ющенка «Наша Україна». Такі показники СПУ не можна вважати несподіванкою, адже області, які проголосували за соціалістів, були їхнім постійним електоратом [8]. Закономірним можна назвати і результат Блоку Віктора Ющенка «Наша Україна». Це пояснюється тим фактом, що блок практично об’єднав навколо себе весь електорат НРУ, який базувався саме на Заході України. Саме тому рівень націоналізації Блоку Віктора Ющенка був низьким.

Отже, в результаті парламентських виборів 2002 року ситуація з рівнем націоналізації політичних партій України була неоднозначною: з одного боку показники СДПУ (о) та За Єдину Україну свідчать на користь нашої гіпотези, з іншого – результат КПУ є виключенням. Розглянемо наступні виборчі цикли, які допоможуть верифікувати отримані результати.

За результатами парламентських виборів 2006 року у Верховну раду потрапили 5 партій і блоків [3].

Таблиця 3.

Рівень націоналізації політичних партій на основі результатів парламентських виборів 2006 р.

Незважаючи на те, що НСНУ йшла на вибори в ролі провладної партії, це ніяк не вплинуло на рівень її націоналізації: 0,64 – це найгірший показник серед усіх парламентських партій 2006 року (Табл.3). Також низьким виявився рівень націоналізації Партії регіонів – 0,65. Електорат партій дійсно регіоналізувався і був зосереджений чітко на Заході і Сході України, що стало наслідком спроб поділу України під час президентських виборів 2004 р.

Лідером націоналізованості серед партій знову стала КПУ (0,8), дещо відстав БЮТ (0,73), покращила результати СПУ (0,7). Високий результат комуністів знову ставить під сумнів твердження, що центризм – основний чинник націоналізованості партій. Їхній успіх можна швидше пояснити опозиційністю до влади, яка не виправдала очікування населення. Подібний фактор став ключовим і в успіху соціалістів у більшості регіонів України. У випадку з БЮТ варто говорити про головну роль їхнього провладного статусу та лівоцентриського спрямування, в порівнянні з радикальнішим НСНУ [7, с.64].

Таблиця 4.

Рівень націоналізації політичних партій на основі результатів парламентських виборів 2007 р.

За результатами дострокових виборів 2007 року в парламент потрапили 5 політичних сил (Табл.4) [10].

Несуттєво покращилися показники націоналізації Партії Регіонів (0,68) та НУНС (0,67), очевидно за рахунок адмінресурсу. Показник БЮТ залишився стабільним на рівні 0,73. Втретє поспіль на лідируючих позиціях по рівню партійної націоналізації залишилися комуністи (0,79). Також високий показник в Блоку Литвина (0,78). У випадку з КПУ можна з впевненістю говорити, що партія володіє стабільним електоратом по всій Україні. В свою чергу, Блок Литвина позиціонував себе як яскраво виражена центристська партія, яка може об’єднати країну [7, с.53]. Отож, вибори 2007 року підтвердили доволі суперечливі тенденції в націоналізації політичних партій України. Подібну ситуацію ми прослідковуємо і в розвитку націоналізації партійної системи України (Рис.1).

Рис1.

Рівень націоналізації партійної системи України з 1998 р. по 2007 р.

Вивчаючи динаміку рівня націоналізації партійної системи України, можна зробити висновок, що він був найнижчим в період 2000-2005 рр., що пояснюється значним розколом країни в міжвиборчий період 2002-2004 рр. Крім того, за чотири виборчих цикли в Україні так і не відбулося значного зростання партійної націоналізації, адже в 2007 р. партійна система України лише зрівнялася з власними відповідними показниками 1998 р.

Висновки. У дослідженні визначено рівень націоналізації для парламентських політичних партій та партійної системи України загалом, прослідковано його динаміку. В результаті дослідження наша гіпотеза про те, що провладні та центристські політичні партії є найбільш націоналізованими, тобто рівномірно користуються підтримкою по всій країні, частково підтвердилася. Виявлено дві тенденції: по-перше, підтримка стабільно високого рівня націоналізації КПУ, по-друге, провладні партії центристського спрямування мають кращу можливість до підвищення рівня партійної націоналізації (НДП, СДПУ (о), За Єдину Україну, БЮТ, Блок Литвина). Сформульовані в дослідженні основні теоретичні положення і висновки можуть бути використані у написанні комплексної роботи з проблематики діяльності партій і функціонування партійних систем загалом; також, в науково-дослідницькій та викладацькій роботі.

Список використаних джерел та літератури.

1. Закон України «Про політичні партії в Україні» від 05.04.2001 р. // Відомості Верховної Ради України. — 2001. — № 23. — Ст. 118.

2. Бойко О.Д. Історія України: Посібник [Текст]. – К.: Видавничий центр «Академія», 2002. – 656 с.

3. Вибори народних депутатів України 26 березня 2006 року [Електронний ресурс] // Режим доступу: http://www.cvk.gov.ua/pls/vnd2006/w6p001. – Назва з екрану.

4. Г. Агафонова. Етапи розвитку політичного центризму в Україні [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.social-science.com.ua/jornal_ content/13/psychology. – Назва з екрану.

5. Горлач М. І., Кремень В. Г. Політологія[Текст]: наука про політику: підручник [для студ. вищ. навч. закл.] / М. І. Грибан, В. Г. Кремень — К.: Центр учбової літератури, 2009. — 840 с.

6. Новітня історія України: держава Україна на сучасному етапі [Електронний ресурс] // Режим доступу: http://www.history.vn.ua/book/history5/71.html. – Назва з екрану.

7. Партійна система України: ідеологічний вимір / Світлана Конончук, Олег Ярош ; Укр. незалеж. центр політ. дослідж. – К. : [Агентство "Україна"], 2010. – 76 с.

8. Підсумки голосування по партіях: чергові вибори 29.03.1998 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.cvk.gov.ua/p ls/vd2002/webproc0v?kodv ib=1&rejim=0. – Назва з екрану.

9. Підсумки голосування по партіях: чергові вибори 31.03.2002 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.cvk.gov.ua /pls/vd2002/WEBPROC0V. – Назва з екрану.

10. Позачергові вибори народних депутатів України 30 вересня 2007 року [Електронний ресурс] / Режим доступу: http://www.cvk.gov.ua/pls/vnd2007/w6p001. – Назва з екрану.

11. D. Bochsler. The Nationalisation of Post-Communist Party Systems [Electronic resource]. – Mode of access: www.bochsler.eu/publi/bochsler_nationalisation-eas10.pdf

12. M. Jones, S. Mainwaring. The Nationalization of Parties and Party Systems: An Empirical Measure and an Application to the Americas [Electronic resource]. – Mode of access: nd.edu/~kellogg/publications/workingpapers/WPS/304.pdf

13. Y. Kasuya. The nationalization of party systems: Conceptual issues and alternative district-focused measures [Electronic resource]. – Mode of access: http://www.astrid-online.it/–il-siste/Studi–ric/KASUYA-MOENIUS-Electoral-Studies-03_08.pdf

Перелік ключових слів: партійна система, вибори, націоналізація партійної системи, політична партія, адмінресурс.

Ключові слова: ВСО ЄХБ, молодіжна робота, конфесійні ЗМІ.

YOUTH WORK OF UU ECBU

IN THE LIGHT OF CONFESSIONAL  MEDIA

This article reveals the directions and forms of youth policy realization of Ukrainian Union of Evangelical Christian Baptists Unification, based on confessional media materials in the early third millennium. Youth church work is analyzed at national and local levels.

Keywords: UU ECBU, youth work, confessional media.

Зі здобуттям нашою державою незалежності протестантські спільноти України, зокрема баптисти, опинилися перед новими викликами і реаліями. Припинення переслідувань, можливість вільно реалізовувати своє право на свободу совісті, сплеск релігійного відродження сприяли тому, що ЄХБ у нових історичних умовах почала активно використовувати можливості часу: посилена євангелізаційна й місіонерська діяльність, інституалізація, структурування церковних служінь і як наслідок – активне входження в світ. Нові виклики примусили певним чином модернізувати стратегію церкви, зокрема в молодіжній роботі. Відтак найбільший у Європі баптистський союз – ВСО ЄХБ – має в своєму складі значний молодіжний ресурс, який постійно зростає: понад 35 тис. молодих людей і підлітків [1]. Українські історики релігії одностайні в твердженні, що «виховання молоді, як резерву для майбутнього поповнення [протестантских] громад, – основний напрямок пасторської праці» [2, с. 304].

Метою даної статті є розкриття напрямів та форм реалізації молодіжної політики ВСО ЄХБ на матеріалах конфесійних друкованих та електронних ЗМІ на початку ІІІ тисячоліття.

Усвідомлюючи світоглядні орієнтири сьогоднішньої постмодерної культури для молодого покоління (філософія споживацтва, індустрія задоволень, відкинення ідеалів минулого, досвіду минулих поколінь тощо), провідні баптистські лідери переконані, що нині мають змінюватися методи і засоби донесення євангельських принципів до молоді залежно від культури. «Якщо ми хочемо мати успіх у роботі з молодими людьми, нам слід спуститися на їхній рівень, зайти на їхню територію і говорити зрозумілою мовою», – стверджує, зокрема, пастор молодіжного підліткового центру «Скважина» Сергій Сукненко [3, с. 18].

Рубіж тисячоліть приніс оновлення й посилення молодіжної роботи в ЄХБ, яку з 2004 р. координував Павло Унгурян (депутат Верховної Ради України, з лютого 2011 р. – керівник молодіжного служіння Євро-Азіатської федерації баптистів), а на сьогодні очолює Андрій Корнійчук (пастор Рівненської церкви ЄХБ «Благодать»). При молодіжному комітеті ЄХБ діє 6 відділів, кожен із яких структурно представлений на регіональному рівні та безпосередньо в помісних церквах.

Ефективна робота з молоддю неможлива без підготовки працівників, які б розумілися на специфіці молодіжної психології, філософії життя, світоглядних орієнтацій, тому церква особливої ваги надає навчанню лідерів (не лишень у семінарія та коледжах), постійному підвищенню їхньої кваліфікації. Для цього регулярно проводяться всеукраїнські лідерські конференції, а також обласні і регіональні семінари [4, с. 4]. Зокрема, цьогоріч на регіональному рівні відбулися лідерські навчання «Мільйон лідерів».

Для активного інформування про роботу молодіжного служіння створений сайт (cyouth.com.ua). Інтернет-ресурс звернений як до віруючої молоді ЄХБ, яка може відшукати тут інформацію щодо різного роду заходів (новини, фоторепортажі тощо), матеріали для поглиблення власного релігійного життя (відео-проповіді), а також до людей, які цікавляться духовними та моральними питаннями. З 2007 р. баптисти видають кольоровий і сучасний за формою і змістом журнал «Горизонти», який є не лише джерелом інформації та духовних роздумів для церковної молоді, але й просвітницьким та євангелізаційним часописом для широкого загалу. Разом із тим, здійснюється вишкіл працівників для інформаційної роботи в помісних церквах. Так, 13-14 листопада 2010 р. в Ірпіні Київської обл. відбувалася конференція медіа-євангелістів «Media Mobilization», яку організували Союз молодих християн України, Асоціація «Духовне відродження» та Асоціація інтернет-євангелістів. Головна теза конференції: від працівників християнських ЗМІ очікується рішучі дії – захист моралі, духовності, сімейних цінностей, чесності, порядності [5, с. 3].

Духовне життя протестантів завжди було і залишається пріоритетним, адже засвідчує й мотивує дієву віру. Відтак молодіжний комітет приділяє цій сфері релігійної практики значну увагу. Так, з 2008 р. організовано проводяться дні посту і молитви за духовне пробудження молоді (молитовні заходи, окрім інших днів, на всеукраїнському рівні були проведені в «круглі» числа – 08.08.08 р., 09.09.09 р., 10.10.10 р., запланований захід також і 11.11.11 р.), які відбуваються у формі вечірньо-нічних молодіжних молитв-прославлень, зазвичай у одній із місцевих великих церков, куди приїжджає молодь із навколишніх громад. Молоді віруючі слухають проповідь молодіжного пастора, співають духовні пісні, моляться як наодинці, так і в групах, через скап-зв’язок в онлайн режимі дізнаються потреби громад та молоді з інших регіонів, в яких відбувається такий самий захід [6]. Важливим для духовного життя молодих баптистів є також релігійне навчання (учнівство). Зокрема, вивчення курсу «Один на один з Богом» відбувається на природі, в наметах, за церковною вечерею тощо [7].

Євангелізаційний відділ представляє молодіжну роботу церкви, спрямовану на внутрішню (в межах України) і зовнішню місію (країни Середньої Азії, Африки) і займається євангелізацією та проведенням заходів у цьому напрямі, а також розробленням та втіленням нових методів євангелізації. Так, на шпальтах конфесійних ЗМІ можна прочитати про багато видів молодіжних євангелізацій: вуличні програми, музичні концерти, тижні Євангелії, велопробіги, молодіжні і дитячі клуби і табори, спортивні євангелізації, місіонерські поїздки тощо. Для обміну досвідом регулярно відбуваються конференції, семінари, тренінги.

Зокрема, 28 листопада 2010 р. близько 600 хлопців і дівчат зібралися на зустріч учасників молодіжного руху «Discovery» (молодіжний рух існує в Україні з 2008 р., гасло «Discovery – життя, повне відкриттів!») в конгрес-холі Президент-готелю в м. Києві. Віруюча молодь запрошувала своїх однокурсників, друзів, знайомих. Програма зустрічі була насичена піснями, спортивними виступами, цікавими свідченнями, проповіддю, яка закликала молодих християн впливати на суспільство [8, с.4].

У 2008 р. молодіжний комітет ВСО ЄХБ поставив завдання для баптистської молоді організувати 125 нових церков (адже, за їх даними, саме 125 міст країни ще не мають баптистських громад) в усіх областях України. Так, на євангелізаційному етапі допомагав реалізувати стратегію Дон Бетс, а баптистська молодь брала участь у музичній та духовній частині програми, в соціальному напрямі та молитві. Також для участі в проекті було запрошено 125 команд молодих християн з англомовних та слов’яномовних церков США. Після завершення євангелізації місіонерській сім’ї протягом року допомагала група волонтерів, які розвивали служіння малих груп, дитячу, музичну й молодіжну роботу нової церкви [9, с. 2-3].

Інтеграція в культурне середовище долає багаторічні конфесійні упередження та міфи і значно сприяє виконанню власної місії. Так, 22 – 29 вересня 2008 р. поблизу Рівного відбувався театральний фестиваль «Молоко», який започаткував М. Журавель (викладач кафедри театральної режисури РДГУ). Фестиваль відкрили постановкою «Гамлета», який поставили на сцені обласного музично-драматичного театру, що дозволило відвідати захід усім охочим. Щодня ставили по дві вистави і відвідувачі могли ознайомитися з новим для себе поняттям «християнський театр». А в Одесі в жовтні 2008 р. було відкрито Культурний центр. «Одеський культурний центр – це не церква, він стоїть на межі християнства і звичайного життя. Мета всього, що відбувається в центрі, – виявити позитивний вплив християнства на світ», – стверджує Сергій Турчин, голова консультаційного комітету центру. У цьому закладі проводяться різноманітні заходи: концерти, євангелізації, конференції, спектаклі, молодіжні зустрічі, клуби та ін. Художнім керівником центру є М.Журавель [10, с. 15 - 18].

Сьогодні баптистська молодь – це молодь освічена. Надолужуючи втрачені за період СРСР позиції, молоді християни здобувають вищу освіту, займаються науковою діяльністю. Так, чимало представників ЄХБ є членами та організаторами багатьох об’єднань та спілок, які також покликані нести духовну просвіту в професійному середовищі. Зокрема, 1 – 3 травня 2010 р. відбулася ІІ Всеукраїнська молодіжна конференція медиків-християн на тему «Актуальні проблеми медицини в світлі християнської етики», програма якої включала виступи з проблем медицини, майстер-класи, дискусії, командні гри [11, с.2]. На цю зустріч приїхали закордонні вчені, лікарі, практикуючі медики, а також у заході взяли участь знані українські фахівці, які до того ж є християнами. 22 – 23 жовтня запланована Всеукраїнська конференція християн-юристів. Захід відвідають практикуючі юристи: адвокати, судді, помічники суддів, працівники міліції, прокуратури, податкової інспекції, держслужбовці, депутати різних рівнів, а також студенти і науковці. Заплановані зустрічі зі знаними українськими правниками, відомими в Україні людьми (Любомиром Гузаром, Лесею Горобець, Григорієм Комендантом та ін.) та гостями з-за кордону [12].

Євангелізаційний напрям молодіжної роботи не оминає своєю належною увагою і соціальну сферу (відповідальний Роман Курбацький). У 19 областях України працюють молодіжні команди, які займаються профілактикою актуальних проблем (куріння, алкоголізм, аборти, наркотики) в навчальних закладах. Під час обласних фестивалів по Україні в 2009 р. проводилися заходи: прибирання пляжів, парків, допомога бідним сім’ям. Акція «Чисте серце – чисте місто» відбувається в багатьох містах області щорічно з 2008 р. (метою акції є зробити місто чистим, залучити до цього місцевих жителів; церковна команда з 40 – 60 чоловік працює, прибирає, ремонтує дитячі майданчики, прибирає вулиці тощо, а ввечері влаштовує духовний концерт, куди запрошуються всі бажаючі). Інші акції соціального спрямування: «Хліб життя» (вшанування пам’яті загиблих у часи Голодомору), «Жива вода», велопробіг, «Чужих дітей не буває» (праця з дітьми інтернатів, дитбудинків тощо), «Стоп-наркотик», похід «За здорову сім’ю» тощо [13, с. 35 - 37].

Активно з євангелізаційною метою молодіжний комітет ЄХБ використовує спорт. Християнська баскетбольна ліга (ХБЛ) починалася з літніх спортивних заходів та таборів. Кілька років підряд проводилися літні тижневі ігри, але церкви не були готові вести довготривалу спортивну євангелізаційну роботу. Так і виникла ХБЛ у Києві, яку вже прийняли в міську федерацію баскетболу. Перед іграми відбувається молитва за гравців. Кожна команда має свого капелана, який поза тренуванням та матчами опікується гравцями. Також в Івано-Франківську в рамках молодіжного проекту «Час служити» створена і діє Християнська футбольна ліга (ХФЛ). Проект «Підліткові ігри» (актуальний у всьому світі завдяки тому, що відповідає на потреби суспільства) дозволяє дітям у спортивній та ігровій формі відкривати принципи морально-здорового життя. Після спортивних змагань робота з підлітками продовжується. Їх запрошують або в уже існуючі спортивні секції, або відкриваються нові. Паралельно створюються підліткові клуби із вивчення Біблії. Через ці форми християни намагаються показати світській молоді, що вони відкриті для спілкування та вільного проведення часу [14].

Організаційний відділ молодіжної роботи планує і проводить всеукраїнські молодіжні заходи (конференції, конгреси, фестивалі), а також допомагає областям у проведенні їх місцевих заходів (табори, семінари, фестивалі, молитовні дні тощо). Скажімо, 26 – 30 серпня в Одесі, в ДЦ «Молода гвардія» відбувся Перший Конгрес християнської молоді України, на якому були представники 19 країн СНД та Балтії. Щодня учасників чекали семінари, лекції, спілкування, «молитовні вершини», спортивні змагання тощо. Організатори та учасники Конгресу засвідчують, що цей захід був значним поштовхом до місіонерської праці [15, с. 3 - 5]. Організаційний комітет також реалізував 1 – 6 серпня 2011 р. ХІІ фестиваль Християнської молоді України (Хмельницька обл., с. Марківці), який зібрав 1200 молодих віруючих з різних регіонів нашої держави та закордоння. Такого роду фестивалі є щорічними і відбуваються в різних регіонах України [16].

Музичний відділ покликаний організовувати музичне оформлення та прославлення всеукраїнських та регіональних заходів. Музика – це мова молоді, тому комітет надає цій сфері особливого значення. Так, часто відбуваються музичні фестивалі, на яких виступають відомі в християнських колах музичні гурти, конкурси авторської християнської пісні (21 травня 2011 р. в церкві «Дім Євангелія» м. Донецька), музичні вечори, конгреси молодіжних хорів, музичні конференції (у м. Красний Луч 24 жовтня 2009 р. відбулася конференція «Музика і Церква») тощо. У 2006 р. навіть утворилося Християнське об’єднання музикантів (ХОМ), яке ставить за мету духовне спілкування між музикантами-християнами, обмін досвідом, євангелізаційні проекти [17, с. 34-37].

Окрім всеукраїнських заходів у кожній області і церкві зокрема проводиться активна і різноманітна молодіжна робота. Для цього область має свого керівника молоді, в якого є команда, яка складається з керівників молоді церков. Майже в кожній другій церкві налагоджена робота з молоддю, яка на сьогодні визначена пріоритетною.

Таким чином, ВСО ЄХБ у своїй молодіжній політиці впроваджує зміни, подекуди радикальні, у цю царину своєї праці, які показують постійний пошук нових форм й осучаснення традиційних методів роботи. Як засвідчують молодіжні працівники на сторінках конфесійних ЗМІ, надзвичайно ефективною є робота в домашніх групах (так, у церкви, які використовують цей метод, приходить більше молодих людей, причому 80 % із них саме завдяки групам). Це пояснюється тим, що молодь набагато простіше запросити на неформальну зустріч, яка відбуватиметься на квартирі, аніж у церковний храм. На групі їх оточуватиме приємна атмосфера, дружнє спілкування за чашкою чаю, цікаві (мовою сучасної культури) уроки Біблії з практичними порадами для життя, а також прості молитви і пісні прославлення в сучасній молодіжній мелодиці.

Не менш ефективним методом для євангелізації є молодіжні клуби. Прийшовши в клуб, молода людина бачить своїх однолітків, бере участь у веселих іграх, чує свідчення віруючих хлопців і дівчат про навернення, бере участь в особистих бесідах. Така атмосфера долає упередження і міфи стосовно віруючих і протестантських церков.

Протягом уже багатьох десятиліть церкви й християнські організації всього світу переконуються в ефективності роботи з молоддю через табори. ЄХБ також активно використовує цей метод, проводячи як церковні, так і євангелізаційні табори для дітей, підлітків і молоді. У таборах одні форми роботи спрямовані на дітей і молодь (євангелізація та учнівство), а інші – на персонал, таким чином виховуючи та навчаючи майбутніх молодіжних лідерів. Після участі в таборах віруюча молодь, яка пройшла такий «стресовий» період навчання й підготовки, часто стає вчителями недільних шкіл, отримує велику мотивацію щодо майбутньої релігійної діяльності.

Разом із тим, у середовищі молодіжних працівників та старшого покоління служителів ЄХБ не вщухають дискусії щодо меж припустимого використання молодіжної культури в своїй релігійній практиці. Це питання одягу, стилів музики, прийнятних для християн, форм діяльності в дозвіллєвій сфері, спорту, театру, молодіжних субкультур тощо. Проте практика молодіжної роботи засвідчує нове прочитання «теології культури» сучасними баптистськими лідерами.

На основі конфесійних ЗМІ ми проаналізували доволі багатоманітну та різнопланову молодіжну роботу в ВСО ЄХБ. Можемо констатувати, що церква через різні напрями і форми духовної та дозвіллєвої молодіжної сфери наполегливо працює з воцерковленою та світською молоддю. Конфесія активно залучає припустимі для неї культурні засоби, як то: музику, театр, спорт, новітні інформаційні технології тощо, щоб провадити через неї навчальну, соціальну, просвітницьку, дозвіллєву роботу, яка обов’язково сприятиме збільшенню релігійної мотивації віруючої молоді, мобільності релігійних громад, їхньої відкритості світу, а також наповненню церков ЄХБ новими прихожанами.

Аналіз реалізації молодіжної програми в ВСО ЄХБ дозволяє констатувати, що думка вчених щодо того, що «віруючі протестантських церков у недалекій перспективі здивують українське суспільство своєю громадянською мобільністю й різними формами … входження в соціум» [18, с.5], знаходить своє підтвердження в бутті досліджуваної нами церкви. Підвалини цієї «недалекої перспективи» вже закладені. Залишилось почекати і …здивуватися.

Список використаних джерел та літератури:

1. Молодежное служение ВСО ЕХБ [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://cyouth.com.ua.
2. Яроцький П. Стан пізньопротестанських конфесій [Текст] / Україна релігійна : Стан релігійного життя України. – Кн.1 / Гол. ред. А.Колодний // Українське релігієзнавство. – № 46. – К., 2008. – С. 302 – 331.
3. Вакуленко Г. Воспоминание о будущем: Молодежное служение – пути развития [Текст] / Г. Вакуленко // Християнство. – №1. – 2001. – С. 15 – 22.
4. Конференція молодежных руководителей Украины, декабрь – 2009 [Текст] / Горизонты. – №1. – 2010. – С. 4 – 5.
5. Конференція медиа-евангелистов… [Текст] // Горизонты. – №3-4. – 2010. – С. 3.
6. Нічна молитва молоді Рівного та прилеглих міст 14 квітня 2011 року [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://cyouth.com.ua.
7. Прошол второй ужин ученичества «1 на 1 с Богом» [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://cyouth.com.ua.
8. Около шестисот парней и девушек… [Текст] // Горизонты. – №3-4. – 2010. – С. 4 – 5.
9. Міста для Христа [Текст] // Горизонты. – №1. – 2008. – С. 2 – 3.
10. Открытие Одесского культурного центра – помощь украинскому обществу [Текст] // Горизонты. - №2. – 2010. – С. 2 – 3
11. Медицинская конференция «Актуальные проблемы медицины в свете христианской этики» [Текст] // Горизонты. – №2. – 2010. – С. 2 – 3.
12. ІІ Всеукраїнська конференція християн-юристів України [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://cyouth.com.ua.
13. Направления социального служения: массовые мероприятия на уровне города (села) [Текст] // Горизонты. – №2. – 2010. – С. 35 – 37.
14. Первый Конгресс христианской молодежи: все едино! [Текст] // Горизонты. – №2. – 2008. – С. 3 – 5.
15. Спортивне служіння [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://cyouth.com.ua.
16. В Украине проходит ХІІ Фестиваль христианской молодежи [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://cyouth.com.ua.
17. Школенко Є. Живе спілкування для християн-музикантів – це ХОМ! [Текст] / Є. Школенко // Горизонти. – №2. – 2007. – С. 34 – 39.
18. Яроцький П. Релігійний фактор у сучасній Україні / П. Яроцький // Людина і світ. – 2004. – №4. – С. 4 – 10.

In the article the description of the determination of the «mercenary» is carried out, and the analysis of the provisions іn the universal international legal instruments concerning this issue is given.

Постановка проблеми. Найманство є загрозою стабільності у взаємовідносинах між державами. На рубежі ХХ-ХХІ ст.ст. викликом миру стали збройні конфлікти як міжнародного, так і неміжнародного характеру, де, як правило, беруть участь найманці. Загальновизнано, що негативні наслідки даного злочину проявляються в порушенні права народів на самовизначення, суверенітету держав, принципу мирного співіснування, а також правопорядку.

Варто зазначити, що найманство заборонене рядом міжнародно-правових актів універсального та регіонального характеру. Кримінальні кодекси багатьох держав визначають дане діяння злочинним. Проблеми протидії найманству пов’язані із багатьма причинами, в т. ч. відсутністю солідарності держав щодо єдиного міжнародно-правового визначення цього злочину. Це свідчить про необхідність формування чіткого теоретичного уявлення про склад найманства та розробки науково обґрунтованих рекомендацій з удосконалення кримінальної відповідальності за вчинення даного злочину.

Аналіз останніх досліджень та публікацій. Проблемам правового регулювання найманства присвячували свої дослідження М. Жданов, В. Панов, І. Лукашук, О. Наумов, О. Наден. Вагомий внесок у дослідження даного питання зробили Р. А. Адельханян, І. Н. Арцибасов, А. Г. Кібальник, В. Н. Кудрявцев, Н. Ф. Кузнецова, О. Є. Лейст та інші.

Мета і завдання дослідження. Мета даного дослідження полягає у кримінально-правовому аналізі поняття «найманець» у міжнародному кримінальному праві. Це зумовлює виконання наступних завдань: проаналізувати норми міжнародно-правових актів універсального характеру та визначити основні критерії, що дозволяють виділити найманця як злочинця.

Викладення основного матеріалу. Основними джерелами норм про злочин найманства у міжнародному праві є: статути Нюрнберзького (1945 р.) і Токійського (1946 р.) військових трибуналів, статути міжнародних кримінальних трибуналів по Югославії (1993 р.) і по Руанді (1994 p.), Римський Статут Міжнародного кримінального суду (1998 p.), численні конвенції і резолюції ООН.

З часу прийняття в 1945 році Статуту Організації Об’єднаних Націй виникає ряд питань, пов’язаних із суверенною рівністю, політичною незалежністю і територіальною цілісністю держав, незастосуванням сили в міжнародних відносинах, самовизначенням народів, правами людини і поводженням в ситуаціях збройного конфлікту чи організованого насильства. Стаття 1 Статуту ООН говорить, що одна з цілей Організації полягає в тому, щоб «підтримувати міжнародний мир і безпеку і з цією метою вживати ефективні колективні заходи для запобігання і усунення загрози миру і пригнічення актів агресії або інших порушень миру…», «розвивати дружні відносини між націями на основі поваги принципу рівноправності і самовизначення народів…» [1].

Декларація 1970 року про принципи міжнародного права, що стосуються дружніх відносин і співробітництва між державами, наголошує на важливості підтримки і зміцнення міжнародного миру, заснованого на свободі, рівності, справедливості і повазі основних прав людини, а також розвитку дружніх відносин між державами. Декларація закріплює принцип, згідно з яким держави мають утримуватись в своїх міжнародних відносинах від загрози застосування сили проти територіальної цілісності будь-якої держави, оскільки це не сумісне з цілями ООН [2]. Використання найманців для застосування сили проти іншої держави підпадає під дію цієї заборони.

Особливе відношення до питання про найманців має стаття 4 Гаазької конвенції про права й обов’язки нейтральних держав і осіб у випадку сухопутної війни. У ній передбачається, що корпуса комбатантів не можуть формуватися, а вербувальні агентства не можуть відкриватися на території нейтральної держави для надання допомоги воюючим сторонам. [3] Таким чином, нейтральна держава зобов’язана запобігати подібній діяльності на своїй території.

Найманство було кваліфіковано злочинним і караним діянням у міжнародному кримінальному праві в резолюціях Генеральної Асамблеї ООН. Так, в 1968 р. в Резолюції № 2465 встановлювалося, що практика використання найманців – кримінально-каране діяння, а найманці повинні оголошуватися злочинцями. Державам-членам ООН було рекомендовано здійснити ухвалення законів, що встановлюють відповідальність за набір, фінансування та навчання найманців, а також за надходження громадян на військову службу в цій якості та за їхню участь в бойових діях [4].

Генеральна Асамблея і Рада Безпеки Організації Об’єднаних Націй прийняли численні резолюції, що засуджують використання найманців і визначають їхню позицію з даного питання. Хоча резолюції не є юридично обов’язковими тією ж мірою, що і договори, статтею 25 Статуту державам-членам Організації Об’єднаних Націй пропонується дотримуватися резолюції Ради Безпеки. Резолюції Генеральної Асамблеї не мають офіційної сили, однак вони приймаються голосуванням держав-членів і в такий спосіб відбивають погляди міжнародного співтовариства. Вважається також, що вони є переконливим доказом практики, що сприяє формуванню звичаєвого права.

Обидва ці органи засудили використання найманців як форми зовнішнього втручання у внутрішні справи держав у тих випадках, коли його метою є дестабілізація положення цих держав і порушення їхньої територіальної цілісності, суверенітету і незалежності. Згодом Генеральна Асамблея підсилила формулювання свого осуду і включила до нього не тільки негативний обов’язок утримуватися від організації чи заохочення організації найманців для вторгнення на територію іншої держави, але також і позитивний обов’язок не допускати на своїй території навчання, фінансування і вербування найманців чи засилання таких найманців на територію іншої держави і відмовляти в наданні засобів, включаючи фінансування, для оснащення і транзиту найманців. Асамблея засудила як використання найманців, так і їхні діяння, при цьому використання найманців проти національно-визвольних рухів характеризується як злочинне діяння, а найманці кваліфікуються як злочинці, яких варто карати в якості таких. Вона призвала далі держави прийняти законодавство, що оголошує карними злочинами вербування, фінансування і навчання найманців на їхній території і транзит найманців через їхні території і забороняє їх громадянам служити як найманцям. [5]

Показовим прикладом щодо цього був судовий процес над 13 найманцями, проведений у 1976 р. у Народній Республіці Ангола. Він став важливим внеском у становлення правової норми, закріпленої у резолюціях Генеральної Асамблеї ООН, відповідно до якої найманці – це злочинці, а не законні комбатанти. У Луанді засуджені не тільки найманці, а й практика їх використання окремими державами проти народів, що піднялися на боротьбу з колоніалізмом і расизмом. Процес мав принципове значення для практичного застосування тих міжнародно-правових норм, змістом яких є захист жертв міжнародних збройних конфліктів.

До 1977 року в законодавстві про збройні конфлікти не проводилося ніякої офіційної різниці між найманцями й іншими особами, що беруть участь у бойових діях. У статті 47 Додаткового протоколу до Женевських конвенцій від 12 серпня 1949 року, що стосується захисту жертв міжнародних збройних конфліктів (Протокол I, прийнятий у червні 1977 року), міститься положення про найманців. Найманець – це будь-яка особа, що:

1)    спеціально завербована на місці чи за кордоном для того, щоб боротися в збройному конфлікті;

2)    фактично бере безпосередню участь у воєнних діях;

3)    бере участь у воєнних діях, керуючись головним чином бажанням одержати особисту вигоду, і якій в дійсності обіцяна стороною чи за дорученням сторони, що знаходиться в конфлікті, матеріальна винагорода, що істотно перевищує винагороду, обіцяну чи виплачувану комбатантам такого ж рангу і функцій, що входять в особовий склад збройних сил даної сторони;

4)    не є ні громадянином сторони, що знаходиться в конфлікті, ні особою, що постійно проживає на території, контрольованою стороною, що знаходиться в конфлікті;

5)    не входить в особовий склад збройних сил сторони, що знаходиться в конфлікті;

6)    не направлена державою, що не є стороною, яка знаходиться в конфлікті, для виконання офіційних обов’язків як особа, що входить до складу її збройних сил [6].

Законодавство про збройні конфлікти того часу не торкалося питання про законність найманської діяльності і не визначало відповідальності за найманство тих осіб, що беруть участь у найманській діяльності. Замість цього в ньому давалося визначення статусу найманця і його наслідків у випадку захоплення в полон. У той час як комбатанти в міжнародному конфлікті, що входять до складу регулярних збройних сил однієї з воюючих сторін, мають право, у випадку захоплення в полон, на спеціальний захист і поводження як військовополонені, статтею 47 передбачається, що найманці не мають права на подібний статус.

Наступний міжнародно-правовий акт універсального характеру, що регулює дане питання є Міжнародна конвенція про боротьбу з вербуванням, використанням, фінансуванням і навчанням найманців, яка була прийнята в 1989 році після дев’ятирічного обговорення. Термін «найманець» в ст. 1 даної конвенції означає будь-яку особу, яка:

1)           спеціально завербована на місці або за кордоном, щоб битися в збройному конфлікті;

2)           беручи участь у воєнних діях, керується головним чином бажанням одержати особисту вигоду і якій дійсно обіцяно стороною або за дорученням сторони, що перебуває у конфлікті, матеріальну винагороду, що істотно перевищує винагороду, яка обіцяна чи виплачується комбатантам такого ж рангу і функції, які входять до особового складу збройних сил даної сторони;

3)           не є ні громадянином сторони, що перебуває у конфлікті, ні особою, яка постійно проживає на території, що контролюється стороною, яка перебуває у конфлікті;

4)           не входить до особового складу збройних сил сторони, що перебуває у конфлікті; та

5)           не послана державою, яка не є стороною, що перебуває у конфлікті, для виконання офіційних обов’язків як особи, яка входить до складу її збройних сил.

Термін «найманець» означає також будь-яку особу, яка у будь-якій іншій ситуації:

1)           спеціально завербована на місці або за кордоном для участі у спільних насильницьких діях, спрямованих на:

I.         повалення уряду або інший підрив конституційного порядку держави або

II.         підрив територіальної цілісності держави;

2)           беручи участь у таких діях, керуються головним чином бажанням одержати значну особисту вигоду і яка спонукається до цього обіцянкою виплати або виплатою матеріальної винагороди;

3)           не є ні громадянином, ні постійним жителем держави, проти якої спрямовані такі дії;

4)           не надіслана державою для виконання офіційних обов’язків;

5)           не входить до особового складу збройних сил держави, на території якої здійснюються такі дії. [7]

Даний міжнародно-правовий акт містить ряд важливих положень. Зокрема, позитивними нововведеннями Конвенції Шандієва Н. О. визнає ширше, в порівнянні з Додатковим протоколом 1977 р., трактування терміну «найманець», який поширюється на випадки участі не лише в озброєному конфлікті, але і в разових або неодноразових насильницьких діях, і закріплення злочинності вербування, використання, фінансування і навчання найманців, а також співучасті в усіх вищезазначених діях. [8; 13]

Одним із аспектів визначення терміна «найманець», що викликає гарячі суперечки, є умова про те, що відповідна особа не повинна бути ні громадянином, ні постійним жителем держави, в якій здійснюється його діяльність. Мета цієї умови полягає в проведенні розмежування між найманцем і учасниками національно-визвольного чи опозиційного руху, що законним чином протистоїть уряду визначеної країни. Додаткові складності виникають у тих випадках, коли держави надають громадянство особам винятково з метою їхнього наймання як найманців чи коли окремі особи мають на законній підставі подвійне чи множинне громадянство. Спеціальний доповідач з питання про найманців заявляє про те, що процес надання громадянства може бути розглянутий, імовірно, у кожному окремому випадку, для того щоб виявити ознаки того, що єдина мета полягає в тім, щоб уникнути кваліфікації як найманця [5].

Римський Статут Міжнародного Кримінального Суду не дає визначення найманства, проте містить норму, яка вказує, що набір чи вербування дітей у віці до 15 років у склад національних збройних сил чи їх використання у бойових діях вважається воєнним злочином і підпадає під юрисдикцію даного Суду. [9] Деякі науковці вбачають протиріччя між нормами Римського Статуту Міжнародного Кримінального Суду і положеннями Конвенції про найманство 1989 р. Ми підтримуємо думку Шандієвої Н. О. Лише конвенція є спеціальним міжнародним актом по найманству, прийнятим для його регламентації, тоді як Римський Статут направлений на захист інтересів дітей до 15 років в цілях викорінювання практики залучення їх до складу національних збройних сил або використання для активної участі в бойових діях. [8; 11]

Підсумовуючи все вищезазначене, можна виділити такі основні критерії найманця:

-         матеріальна винагорода істотно перевищує винагороду, яка обіцяна чи виплачується комбатантам такого ж рангу і функції, які входять до особового складу збройних сил даної сторони;

-         спеціальне вербування для участі у насильницьких діях;

-         у найманця відсутній будь-який правовий зв’язок з державою, на території якої відбувається збройний конфлікт;

-         особа не послана державою, яка не є стороною, що перебуває у конфлікті, для виконання офіційних обов’язків як особи, яка входить до складу її збройних сил.

Висновки. Таким чином, можна відзначити, що Додатковий протокол І до Женевських конвенцій від 12 серпня 1949 року вперше дає визначення поняття «найманець». Це зроблено за допомогою наведення його характеристик, що включають в себе мотиви участі, питання оплати, спосіб залучення особи, її громадянство тощо. Наступний міжнародно-правовий акт універсального характеру, що регулює дане питання, є Міжнародна конвенція про боротьбу з вербуванням, використанням, фінансуванням і навчанням найманців 1989 р. Норми цієї Конвенції більш поширюють термін «найманець». Римський Статут Міжнародного Кримінального Суду використовує дане поняття для визначення набору чи вербування дітей у віці до 15 років у склад національних збройних сил чи їх використання у бойових діях злочинним діянням. Було виділено основні критерії, що характеризують злочинця-найманця, а саме матеріальний критерій, громадянство особи, її спеціальне вербування та відсутність виконання нею офіційних обов’язків як особи, яка входить до складу збройних сил іншої держави.

Список використаних джерел та літератури:

1. Статут Організації Об’єднаних Націй 1945 р.: [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=995_010
2. Декларація про принципи міжнародного права, що стосуються дружніх відносин і співробітництва між державами 1970 р.: [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon.rada.gov.ua/cgi bin/laws/main.cgi?nreg=995_569
3. Гаазька конвенція про права й обов’язки нейтральних держав і осіб у випадку сухопутної війни 1907 р.: [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon1.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=995_193
4. Резолюция №2465 (XXIII) «Осуществление Декларации о предоставлении независимости колониальным странам и народам» 2008 р.: [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://daccess‑ods.un.org/access.nsf/Get?OpenAgent&DS=A/RES/2465(XXIII)
5. Вплив діяльності найманців на здійснення права народів на самовизначення: [Електронний ресурс] / за ред. І. О. Рапп. – Режим доступу: http://www.khpg.org/index.php?id=1146646626
6. Додатковий протокол до Женевських конвенцій від 12 серпня 1949 року, що стосується захисту жертв міжнародних збройних конфліктів (Протокол I): [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=995_200
7. Міжнародна конвенція про боротьбу з вербуванням, використанням, фінансуванням і навчанням найманців 1989 р.: [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon1.rada.gov.ua/cgi bin/laws/main.cgi?nreg=995_103
8. Шандиева Н. О. Наемничество про международному и национальному уголовному праву: автореф. дис. на соискание ученой степени канд. юрид. наук: спец. 12.00.08 / Н. О. Шандиева. – М., 2004. – 23 с.
9. Римський Статут Міжнародного Кримінального Суду: [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://untreaty.un.org/cod/icc/statute/romefra.htm

Перелік ключових слів: міжнародне кримінальне право, міжнародний збройний конфлікт, насильницькі дії, найманець, комбатант, вербування, військовополонений, громадянство.

]]> http://naub.org.ua/?feed=rss2&p=1413 1