Аналіз публікацій: В даній роботі було використано доробки наступних науковців: Ю. Шведа, М. Рагозін, І. Сімгномів.

Актуальність: Тема розвитку партійної системи в Україні особливо актуальна на сучасному етапі трансформаційних перетворень у нашій країні, адже відомо, що становлення багатопартійної системи, розміщення партій та різні конфігурації їх об’єднань на політичному ландшафті країни, будучи одним із критеріїв розвиненої політичної системи суспільства та її атрибутів, існують лише в демократичних країнах з належним правовим регулюванням та наявністю розвиненого громадянського суспільства. На жаль, Україна поки що, лише прагне до подібного правового регулювання і розвиненого громадянського суспільства, тому що тут немає ще багатопартійної системи у справжньому розумінні цієї дефініції. Але розбудова незалежної України як демократичної і правової держави своєрідно втілюється й у становленні та розвитку політичного плюралізму та багатопартійності. Все це надає особливої актуальності зазначеній проблемі та зумовлює необхідність дослідження особливостей формування та трансформації партійної системи України.

Мета роботи. З’ясування динаміки української партійної системи, яка зумовлена впливом на неї законодавства (у першу чергу – виборчого). Для цього будуть застосовані загальноприйняті в сучасній літературі кількісні методи.

Предмет. Дослідження особливостей трансформаційних процесів у партійній системі України на рубежі 20-21ст.

Поширеною є думка, що партії – це ключовий, але не єдиний елемент партійної системи. Партійна система не є простою сумою партій, людей і форм активності. Це суперництво між даними партіями у межах конкретного політичного режиму, який надає політичним партіям унікальне значення. Дослідники підкреслюють властивий партійним системам комплексний характер, наявність внутрішніх і зовнішніх зв’язків, що їх скріплюють: Партійна система – це система взаємних дій, які є результатом суперництва між партіями. Вона спирається на взаємні залежності партій; на те, що кожна партія є функцією (у математичному сенсі) інших партій і реагує (у дусі суперництва або іншим чином) на поведінку усіх інших партій [2].

Такий підхід дозволяє аналізувати партійну систему як у внутрішньому вимірі (формування правил гри, яких дотримуються партії у своїх стосунках, становлення партійних структур тощо), так і зовнішньому – у динаміці змін партійної системи, що детермінується зовнішніми факторами (наприклад, змінами виборчого законодавства або законодавства про партії, еволюцією уподобань виборців) та характером політичних арен, на яких відбувається взаємодія партій.

У політологічній літературі також розроблено інструменти кількісного аналізу партійної системи[6].

Загальну характеристику партійної системі в часі ми вже розглянули. Інституційний підхід передбачає аналіз трансформації партійної системи через призму трансформації її елементів. Для цього використовують такі показники:

1. Індекс ефективної кількості партій;
2. Індекс агрегації;
3. Індекс фракційності;
4. Комплексний індекс урядової істотності[3].

Даючи відповідь на питання про місце і роль партій в рамках конкретної партійної системи, М. Лаксо та Р. Тадерега вивели  індекс ефективної кількості партій

Обидва автори беруть під увагу відносний розмір конкретної політичної партії, який виражається у пропорції місць, які посідає партія в парламенті, чи голосів, здобутих нею на парламентських виборах[5].

Послугуємося кількома прикладами визначення індексу ефективної кількості партій  на парламентському рівні. У двопартійній системі виступає дві партії. Якщо прийняти, що обидві партії займають по 50% місць у парламенті, то ефективна кількість партій  рівна 2.0. Якщо одна з партій  здобула 70%, а друга 30% місць, то індекс  становитиме 1.7. Означає це, що одна з партій опанувала арену парламентської боротьби, а тому систему важко назвати двопартійною. У блонделівській категорії “два-і-пів” партійної системи (пропорція місць 45:40:15) величина індексу рівна 2.6. Якщо три партії, які посідають близький процент місць індекс рівний – 3. Якщо ж одна з партій втратить частину мандатів, чи буде трохи слабшою від двох інших – то ефективна кількість партій буде десь між 2.0 та 3.0 (залежить це від сили третьої партії). Якщо політична (парламентська) сила партії є дуже близькою, то ефективна кількість партій буде рівна кількості партій у парламенті. Коли з’являється диспропорція в силі політичної партії, то величина індексу буде нищою, ніж фактична кількість партій. У багатопартійній системі з домінуючою партією (наприклад співвідношення місць (45:20:15:10:10) ефективна кількість партій становить – 3.5, а у випадку відсутності домінуючої партії (наприклад пропорція місць (25:25:25:15:10), величина індексу становить  4.5.

Індекс ефективної кількості партій вказує на роль і місце партій у конкретній партійній системі. Він обчислюється за формулою:

де р_і – відсоток парламентських місць і-ї партії, n – кількість партій у парламенті. Межі величини індексу є від 0 до 10..

Отже, для партійної системи 2006 року маємо наступне,

Співвідношення місць у Верховній Раді України було: 41:29:18:7:5.

Даний результат свідчить про те, що на той час в Україні спостерігалася багатопартійна система з домінуючою партією. Якби не було домінуючої партії, величина індексу становила б «5» [1].

Якщо брати до уваги сьогоднішній стан, із співвідношенням місць у парламенті: 39:35:16:6:4,  то індекс буде наступним,

Отже, можна сказати, що роль партій у Парламенті з 2006 року суттєво не змінилась. Залишилась приблизно на одному рівні.

Оцінку стану наймогутнішої партії в Парламенті по відношенню до інших партій, представлених у ньому, дає так званий індекс агрегації, запропонований Л. Маєром. Визначення даного індексу засноване на співвідношенні двох критеріїв.

ü                    Перший – визначає кількість парламентських партій у визначеному часі;

ü                    Другий – спирається на визначенні приблизної сили найбільшої парламентської партії [5].

Індекс агрегації Л. Маєра можна представити математичною формулою наступним чином:

де А – індекс агрегації, S- процент парламентських місць, які контролюються найбільшою партією, N – кількість партій, представлених у парламенті. Межі індексу лежать у проміжку від 0 до 10.

У відповідності із думкою Л.Маєра вища величина індексу агрегації означає більш концентрований вимір партійної системи, що в цілому сприяє стабілізації системи коаліційних домовленостей. В результаті сформовані уряди характеризуються значним ступенем тривалості. Виходить це з того факту, що в рамках такої партійної системи функціонує сильне угрупування, котре здатне домінувати в рамках конкурентних відносин між партіями і в результаті або формує однопартійні уряди (більшості чи меншості) або диктує іншим партнерам умови, на котрих буде він створений (т.зв. ініціативні партії). Індекс Л.Маєра вказує на різницю між рівнем урядової концентрації та концентрації опозиції. Якщо остання сфрагментаризована, то має вона сумнівні шанси представлення альтернативної коаліційної формули, що загалом збільшує правдоподібність існування попереднього кабінету, який постав як результат домінування найбільшої партії (чи однопартійного кабінету) [3].

Найвища величина індексу є у країнах, де домінують біполярні політичні системи. У Великобританії, Австрії, Греції, Німеччині, Португалії та Ірландії досить часто створюються уряди однопартійні або коаліційні, але, які спираються на домінування найбільшої політичної партії (ініціативної партії). У всіх цих державах індекс агрегації перевищив величину 10.00 (середня за час 1945-1994). Порівнюючи однак згадані два періоди тільки в Греції та Німеччині, очевидною є тенденція росту індексу порівняно з іншими державами континентальної Європи. На іншому протилежному березі знаходиться Швейцарія, Фінляндія, Італія, Нідерланди, Бельгія та Данія. У всіх цих державах середня величина індексу є меншою від 5.00. За винятком Нідерландів, в інших державах рекордно низький його ступінь залишився зареєстрованим в 1980-1994 роках. У цих державах маємо справу із значним ступенем фракційності партійних систем і багатопартійною системою коаліційних переговорів, чому зрештою сприяє факт існування відносно малих політичних партій. Дані уряди є менш стабільними, а процес їх формування залишається значно тривалішим і вимагає застосування багатьох норм дискусійного характеру [6].

Виходячи із ситуації в 2006 році, для Партії Регіонів, яка має найбільшу кількість мандатів у Парламенті, індекс буде таким:

Така величина свідчить про більш концентрований вимір партійної системи, що в цілому сприяє стабілізації системи коаліційних домовленостей. У результаті сформований уряд характеризується значним ступенем тривалості. Якщо здійснити аналіз даного індексу в порівнянні з минулими роками (1998-2002рр.), де його величина коливалась близько 3, 75, з 2006 роком, то можна побачити значне збільшення величини індексу, що свідчить про тенденцію до збільшення стабільності системи коаліційних домовленостей, появи сильного угрупування, яке здатне великою мірою впливати на політичні процеси [1].

Що ж  ми маємо сьогодні,

Бачимо що індекс зменшився на 0,5. Це свідчить про те що зараз Партія Регіонів втратила частину своїх позицій (зменшилась кількість мандатів). Проте це зменшення є не досить суттєвим, і можна спостерігати, що стабільність системи продовжує більш-менш триматися на одному рівні.

Д. Рає намагається визначити індикатори, за допомогою яких можна описати стан партійної системи, і які він інтегрує за допомогою узагальнюючої формули рівня фракційності політичної системи.

Перший – це показник кількості партій, які приймають участь у виборчому змаганні (парламентській конкуренції). Окремо даний індикатор не говорить нам ніщо про відносну силу політичних партій і тому з його допомогою можемо мати єдиний дуже загальний образ партійної системи.

Другий – це показник кількості голосів, отриманих на парламентських виборах найбільшою партією. Припустимо, що існують три партійні системи, а найбільша партія в кожній із них здобуває відповідно S1 – 90% голосів, S2 – 45%, S3 – 34%. Показує це нам, що перша система є прикладом абсолютного домінування однієї партії, у той час як наступні дві вказують на існування багатопартійності. Однак зазначені дані не говорять нічого нам про політичну позицію партій у рамках вказаних систем.

Третій – це показник кількості голосів, отриманих двома найбільшими партіями (т.зв. показник двопартійності). Припустимо, що існує три партійні системи, а дві найбільші партії здобувають разом у першому випадку S1 – 99% голосів (партія А+В), у другому – S2 – 85%, а в третьому – S3 – 68%. Таким чином можемо оцінити якою мірою партійні системи наближаються до системи двопартійної конкуренції. Д. Рає вважає, що з цією моделлю конкуренції маємо справу тоді, коли найбільші партії здобувають разом більше ніж 75% голосів виборців, але менше ніж 90% (75% < S < 90%) [6].

Індекс фракційності Д. Рає заснований на оцінці правдоподібності, що з двох випадково підібраних виборців у конкретних виборах обидва будуть голосувати за дві різні політичні партії або двоє парламентарів належать до різних партій. Шанси, що тих двоє виборців виберуть ті самі партії (чи двох парламентарів, які належать до різних партій) залишається обрахувати за наступною формулою:

де n – кількість партій, p_i – відсоток виборчих голосів чи мандатів, отриманих партією і.

Даний індекс показує можливість існування партійних систем від досконалої однопартійної системи, у котрій одна партія здобуває усі голоси F=0,0 до системи достатньо функціоналізованої, у котрій кожен виборець голосує за свою власну партію F=1,0.   У 2006 році спостерігається наступна ситуація:

Можемо зробити висновок, що українська партійна система є багатопартійною, домінує багатополярна система коаліційних торгів, що впливає на тривалість діяльності урядів. У порівнянні з 2002 роком, коли величина індексу становила 0,8, ми спостерігаємо її зменшення, що свідчить про підвищення потенційної тривалості діяльності урядів та зменшення фракційності парламенту [1].

Зараз даний індекс становить 0, 7. Тобто ситуація не змінилась у порівнянні з 2006 роком.

Узагальненим показником впливу партії на діяльність уряду випливає індекс урядової істотності. Він є комплексним індексом, який об’єднує два елементи – кількісний та якісний. Тому індекс є сумою урядової участі та урядової відповідальності.

Індекс урядової участі визначається як співвідношення між двома критеріями: кількістю кабінетів, сформованих у зазначений період та суми участі в них конкретної політичної партії. Це можна подати наступним чином:

I_pi= P/G, де І_рі – індекс урядової участі партії, Р – величина, яка показує, у скількох урядах брала участь партія, G – кількість сформованих урядів. Величина індексу коливається від 0 до 1 (якщо партія брала участь у всіх урядах). За його допомогою можна визначити реальний рівень істотності сучасних партій. Недоліком даного індексу є те, що він не дає можливості оцінити партнерів, які беруть участь у формуванні урядів.

Індекс урядової відповідальності дозволяє певною мірою ліквідувати недосконалість попереднього індексу, застосовуючи до аналізу реального ступеня істотності якісної характеристики.

I_oi = L/G, де,  I_oi – індекс урядової відповідальності, L – кількість урядів, у котрих прем’єр-міністром був учасник партії, G – кількість функціональних урядів.

Маємо, I_оi 4/8 = 0,5. Дана величина свідчить про достатньо великий рівень урядової відповідальності Партії регіонів, яка отримала найбільшу кількість мандатів у Верховну Раду України. Зараз даний індекс дорівнює 0,4.

Висновки:

Україна входить у завершальну стадію процесу структуризації політичної системи шляхом укрупнення партій і становлення двох-трьох полярної партійної системи, у якій закріплюється домінування мегапартій і ФПГ, що стоять за ними [4].

Вищезазначена тенденція несе у собі як позитивні, так і негативні моменти. Невелика кількість акторів може посприяти більшій стабільності і передбачуваності політичного режиму. Позитивом, перш за все, може стати більша стійкість і збалансованість системи, що складається, яка на політичному рівні оформить баланс інтересів основних фінансово-промислових груп.

З іншого боку, політична практика свідчить, що кількість партійних блоків і партій зменшується за політичною та економічною стабільністю, оскільки останні, концентруючи політичні сили, не вимагають наявності великої кількості партій та блоків.

Ключові слова: Партійна система, система коаліційних торгів, збалансованість системи, багатопартійна система, фінансово-промислові групи, структуризація політичної системи, індекс агрегації, індекс ефективної кількості партій.

Список використаних джерел:

1. Зиль О. Визначення конфігурації партійної системи України на основі аналізу її елементів / О. Зиль // Студентські наукові записки. – Острог: Видавництво Національного університету “Острозька академія”. – Вип.1. – 2007.
2. Політичні партії Моріса Дюверже: дещо про шляхи “управління народною елітою, що вийшла з самого народу [Електронний ресурс]. – Режим доступу:  http://www.europexxi.kiev.ua/upload/old/ukrainian/analitika/01/004.html
3. Рагозін М. Розвиток партійної системи України: кількісний аналіз / М. Рагозін. -  Наукові записки Том №21.

4.        Сімгномів І. В Україні формується партійна система обмеженого плюралізму: [Електронний ресурс] / І. Сім гномів. – Режим доступу:  http://www.vgolos.com.ua/politic/763.html

1. Шведа Ю. Теорія політичних партій та партійних систем  / Ю. Шведа. – Львів: ЦПД. – 2002.
2. Шведа Ю. Стан розвитку теорії політичних партій та партійних систем в Україні / Ю. Шведа // Вісник Львівського університету. Серія: філософські науки. – 2003. Вип.. 5.

]]> http://naub.org.ua/?feed=rss2&p=1320 0 http://naub.org.ua/?p=1320 http://feedproxy.google.com/~r/naub/~3/2hJNF7yBM-0/ http://naub.org.ua/?p=1318#comments Tue, 13 Jul 2010 10:50:05 +0000 Тімуш Анна http://naub.org.ua/?p=1318 В даній статті визначається поняття тлумачення Конституції України, види тумачення, відмежування казуального від нормативного тлумачення, межі тлумачення Конституційним Судом України Конституції України.

Annotation: This article defines the concept of interpretation of the Constitution of Ukraine, the types of interpretation of legal separation casual interpretation, limits interpretation of the Constitutional Court of Ukraine Constitution of Ukraine.

Прийняття будь-якого рішення Конституц­ійним Судом України обов’язково не тільки констатують ЗМІ, але й досить часто коментують провідні вчені, політики, практики. Отже, на недостатність уваги, що приділяється Конституційному Суду України, зважати немає сенсу.

Проте щодо діяльності Конституційного Суду України на ниві тлума­чення Конституції України спостерігається дещо інша ситуація. Якщо брати до уваги коментарії політичних діячів або представників інших гілок влади з приво­ду окремих тлумачень Конституційного Суду України, то в них нестачі не має. Але всі вони, за дуже незначними винятками, дуже стражда­ють на одну ваду, – вони надто тенденційні. Систематичного наукового аналізу тлумачень Конституційного Суду України практично немає. Серед небагатьох, хто приділяє цьому питанню увагу, є колишні члени Конституційного Суду України В. Скомороха та В. Шаповал, які у своїх дослідженнях ана­лізують як практичні, так і теоретичні аспекти тлумачення Конституції України.

Загальний стан справ, пов’язаний із діяльністю Конституційного Суду України з тлумачення Конституції України, вимагає подальшого аналізу норматив­них і казуальних тлумачень з метою дослідження суттєвих моментів у його інтерпретаційні діяльності. Такі дослідження будуть сприяти повній імпле­ментації інституту тлумачення Конституції України у правову матерію України, ефек­тивнішому його функціонуванню[15]. Ст. 8 Конституції України проголошує один із основоположних її прин­ципів норми Конституції України є нормами прямої дії[1]. Цей факт породжує досить важливу проблему, яку можливо окреслити як тлумачення Конституції України су­дами загальної юрисдикції. Саме так уявляється тлумачення норм Конституції України, адже неможливо уявити застосування відповідних норм Конституції України в суді без попереднього їх усвідомлення, а отже, і тлумачення. Інший бік цієї проблеми зводиться до того, що під час застосування певної корми Конституції України в суді можливе встановлення невідповідності певного Закону чи іншого нормативного акта до Конституції України. І така ситуація вимагає від суду інтерпретації відповідної норми.

Для України ці проблеми тим більше характерні, що за умов не досить досконалого законодавства, у якому до того ж вади й суперечності не така вже й рідкість, саме пряме застосування норм Конституції України допомогло би почасти вирішити цю проблему. Щодо важливості цього моменту, то це зазначає хоч би факт видання постанови Пленуму Верховного суду України «Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя» від 1 листопада 1996 року № 9[2], що дало привід колишньому голові Конституційного Суду України В. Скоморосі стверджувати про ігнорування компетенції Суду[9].

Складність офіційного тлумачення Конституції України та законів України полягає в тому, що Конституція України була прийнята в результаті взаємних поступок, компромісних положень. До того ж, значна частина норм Конституції України сформульована досить абстрактно і загально, у багатьох випадках з використанням оціночних понять. При прийнятті Конституції України згладжувалися і зближувалися різні теоретичні підходи до тих чи інших проблем, їм надавалось загальне забарвлення, однаково прийняте для різних політичних сил. Для забезпечення конституційної законності, ефективності реалізації положень Конституції України, необхідно їх інтерпретувати в конкретні приписи з тим, щоб на практиці втілювалося однозначне їх розуміння.

Якою б  оптимальною не була існуюча система права, вона не може попередити протиріччя між нормами, які звуться колізіями у праві. Саме функція тлумачення є одним із способів вирішення колізій.

Тлумачення норми права – це з’ясування та пояснення її дійсної суті, що потребує реалізації в даних конкретних умовах її дії. Функціональне тлумачення – це необхідність урахування у процесі з’ясування норми конкретних умов, особливостей місця і часу, при яких реалізується дана норма.[7]

Офіційне тлумачення Конституційним Судом України Конституції і законів України можна розглядати у двох аспектах:

як діяльність щодо з’ясування, роз’яснення та офіційної інтерпретації Конституції і законів України з метою подолання неоднозначності їх розуміння;

– як результат такої діяльності, тобто акти офіційного тлумачення.

Офіційне тлумачення Конституційним Судом України Конституції і законів України здійснюється в межах встановлених законом процедур і на основі використання відомих науці прийомів і способів. Наукою, що вивчає загальні закономірності змістовної інтерпретації будь-яких письмових текстів, є герменевтика.

Офіційне тлумачення за своїм характером поділяється на нормативне і казуальне. Нормативне тлумачення – це тлумачення, яке поширюється на невизначене коло осіб, призначене для багаторазового застосування і є загальнообов’язковим. Акти такого тлумачення за своєю юридичною силою можуть бути прирівняні до законів. Нормативне тлумачення здійснюється Конституційним Судом України в межах провадження в справах, передбачених п. 4 ст. 13 Закону «Про Конституційний Суд України», тобто провадження щодо офіційного тлумачення Конституції і законів України[11].

Казуальне тлумачення – це тлумачення в конкретній справі і стосовно конкретного випадку. За загальним правилом таке тлумачення обов’язкове лише для учасників конкретного спору. Проте особливістю казуального тлумачення, яке здійснює Конституційний Суд України, є його загальнообов’язковість.

Казуальне тлумачення здійснюється Конституційним Судом України не в межах провадження у справах про офіційне тлумачення Конституції та законів України, а в ході реалізації інших своїх повноважень. Найчастіше казуальне тлумачення здійснюється Конституційним Судом України при розгляді справ щодо конституційності законів та інших правових актів. При цьому інтерпретація тих чи інших положень Конституції і законів України  має значення не лише при вирішенні певної конкретної справи, а спрямована на забезпечення правильного розуміння правових норм в інших аналогічних випадках чи справах[13]/

Досвід діяльності Конституційного Суду України свідчить про те, що в цілому як нормативними, так і казуальними тлумаченнями він сприяв установленню в державі механізму «стримувань і противаг», сприяючи та­ким чином балансу різних гілок влади. Такі його дії підтверджуються в першу чергу постійним стеженням за дотриманням принципу поділу влади (ст. 6 Конституції України) під час розгляду справ. Крім того, Суд шляхом прийняття рішень про відмову в порушенні конституційного провадження стежить за тим, щоб не входити в поле дії іншої влади, і характерно, що в мотивованій частині рішень Суду зазначається недопустимість розгляду певних питань, через те що вони є прерогативою інших гілок влади[12].

Підтверджуючи принцип поділу влади, Конституційний Суд України у своїх рішеннях щодо нормативного й казуального тлумачення дійшов таких висновків: перехід до здійснення державної влади на засадах її поділу на законодавчу, вико­навчу й судову зумовив набуття Конституційним Судом України повноваження на офіційне тлумачення Конституції України; співвідношення установчої влади і встановлених влад, де перша є первинною щодо ос­танніх (творчий аналіз ч. 1 ст. 6 Конституції України ); визначення принципу поділу влади як найважливішої засади правової держави; застосування інтерпретації принципу поділу влади для здійснення Конституційним Судом України функції противаги законодавчій владі; використання інтерпретації принципу поділу влади для розмежування й окреслення компетенції органів законодавчої, виконавчої  і судової влад.

Як показує практика рішення про відмову в порушенні конституцій­ного провадження є також дієвим засобом забезпечення принципу поділу влади. Так, рішенням Конституційного Суду України від 9 липня 1998 року відмовлено в порушенні конституційного провадження у справі за конституційним поданням Вищого арбітражного суду щодо офіційного тлумачення ст.ст. 19 і 20 Закону України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні» через неможливість втручання у сферу дії законодавчої влади[9].

Одним із найбільш важливих висновків інтерпретації Судом принципу поділу влади є визначення мети функціонального поділу державної влади на законодавчу, виконавчу й судову. Практично мета такого поділу двоєдина:     розмежування повноважень між різними органами державної влади.

Існують різні думки щодо спрямованості тлумачення: одні вважають, що воно зводиться до з’ясування змісту закону, інші – до з’ясування смислу закону, треті – до розкриття думки законодавця, четверті – до розкриття волі законодавця. Очевидно, що при офіційному тлумаченні Конституції і законів України орган конституційної юрисдикції повинен враховувати всі ці аспекти, хоча з’ясування волі законодавця можна сприймати і як узагальнення названих напрямків тлумачення[16].

Згідно з Конституцією і Законом, право Конституційного Суду Украї­ни тлумачити Конституцію нічим не обмежене в текстуальному аспекті, тобто вік під час своєї діяльності має право тлумачити будь-які норми з будь-якого розділу. При цьому будь-яка конституційна норма повинна інтерпретуватися таким чином, щоб уникнути суперечностей з іншими нормами Конституції України, оскільки всі її елементи знаходяться у взаємовідношенні і виконують свою роль у межах однієї системи. Більше того, як показує практика перших років роботи. Конституційний Суд України найбільш часто у своїй інтерпретаторській діяльності звертається до норм першого розділу Конституції України, який, безумовно, є визначальним щодо інших частин. Так, наприклад, найбільш активно ви­користовував Конституційний Суд України ст. 6 Конституції України (принцип поділу влади). За період 1997 – 2000 років Суд застосовував її 10 разів у мотивованій частині рішень, що. у процентних показниках складає 17 % від загальної кількості рішень[10].

При тлумаченні Конституції і законів України Конституційний Суд України не може змінювати їх норми. Його завдання полягає лише у роз’ясненні, інтерпретації відповідних положень. Це правова аксіома. Разом з цим Конституційний Суд України, опираючись на закон, використовуючи механізми тлумачення і аналогії може заповнити те, що залишилось за межами закону чи іншого правового акту. У даному випадку суд, констатуючи волю законодавця з даного кола питань, вимушений або застосувати схожу норму (аналогію закону), або при вирішенні справи виходити із загальних принципів законодавства (аналогія права). Тим самим рішеннями Конституційного Суду нерідко фактично створюються нові норми, що заповнюють прогалини Конституції України, але випливають з її політико-правової логіки[11].

Питання меж тлумачення Конституції України та законів України Конституційним Судом безпосередньо пов`язане з оцінкою юридичної сили актів офіційного тлумачення. Проблема нормативності цих актів на сьогодні є однією із спірних й гострих з огляду на теоретичну оцінку конституційної юстиції.

У зв’язку із цим особливого значення набуває теза про ненормотворчу природу діяльності Конституційного Суду України у здійсненні його основних повноважень. Заперечення цієї тези, по суті, вивело б цей орган із системи поділу влади і перетворило б його на основну загрозу верховенства Основного Закону України.

Завдання єдиного органу конституційної юрисдикції – не модифікувати за допомогою своїх рішень (висновків) норми Конституції України і законів України, а виявляти їх реальний зміст, не “виправляти” конституційні приписи, а тільки тлумачити їх.

Цей висновок особливо стосується характеристики процесу тлумачення кон­ституції конституційними судами, в процесі чого у більшості випадків суди створю­ють «власну конституцію», тобто конституційний текст розширюється шляхом суддівського тлумачення. Водночас конституційні суди не можуть працювати у ва­куумі та розглядати конституційне право як закриту систему поза суспільним кон­тролем та оцінкою. Вони повинні не тільки тлумачити текст конституції з метою захисту конституційних норм і цінностей, а й розуміти власну відповідальність перед суспільством за належне здійснення такого тлумачення. Ця відповідальність має моральний характер, оскільки судді є незалежними.

Межі тлумачення Конституції України мають бути чітко визначені для діяль­ності Конституційного Суду України, оскільки порушення їх призводить до вкрай негативних наслідків, серед яких: порушення принципу поділу влади; порушення статусу Конституційного Суду України, який визначається Конституцією й законами, а отже, порушення Конституції України й законів; дискредитація Конституційного Суду України як вищого конституційного арбітра; невідповідність такого тлумачення до тієї ролі, яку воно дійсно має відігравати, тощо.

Межа тлумачення Конституції України визначається природою судового органу конституційного контролю, що не дозволяє йому втручатися у сфе­ру дії законодавчої й виконавчої влад. Насамперед це означає, що Суд не може підміняти законодавця у створенні нормативного матеріалу, крім випадку, передбаченого Конституцією (ст. 150) і Законом (ст. 3) щодо видання актів, які регулюють внутрішню роботу Конституційного Сулу України. Реально ситуація складається так, що Конституційний Суд Ук­раїни постійно стикається із проблемою створення нових норм. Перша причина об’єктивна й пов’язана з характером норм будь-якої конституції, а саме їхньою надзвичайною абстрактністю й загальністю. Саме ці фак­тори вимагають від інтерпретатора застосування розширеного тлума­чення і складних способів тлумачення (наприклад, телеологічного), що в сумі призводить до тлумачення, яке відрізнити від нової норми часом буває досить важко.

Інша причина, вірніше група причин, пов’язана із проблемами зако­нодавства України, насамперед його неузгодженістю та невпорядковані­стю, великою кількістю вад тощо.

За будь-яких умов Суд не може створювати нові норми, і це факт.

Тому конституційне тлумачення можна назвати мистецтвом чи процесом відкриття змісту писаного документа — конституції. Адже сам термін «інтерпре­тація» походить з латинської мови (interpeatio) та означає «посередництво», а у випадку інтерпретації конституційних положень — посередництво між текстом та реальністю як існуючою (позитивною), так і ідеальною, тобто такою, що уяв­ляється та є потенційним результатом втілення ідеалів класичного консти­туціоналізму та конституційних принципів (наприклад, органічна характеристика принципу верховенства права)[14].

Акти Конституційного Суду України лише впорядковують конкретні правовідносини між визначеними суб’єктами згідно з установчою волею першоджерела влади – народу[6]. Рішення і висновки Конституційного Суду України про нормативне тлумачення – це інтерпретаційні акти. Інтерпретаційний акт має нормативний зміст, але не є нормативно-правовим актом, оскільки містить норми-роз’яснення. Головною функцією останніх не є встановлення нових норм права або відміна чи зміна тих, що діють. Такої функції, такої якості висновки Конституційного Суду України про нормативне тлумачення не мають.

Даної позиції Суд чітко дотримується у своїй діяльності. В одній із своїх ухвал Конституційний Суд України зазначив, що «заповнення прогалин у законах Конституційному Суду України не підвідомче»[4]. Також у своєму рішенні від 25 березня 1998 року Конституційний Суд України відмітив, що «заповнення прогалин у законах, окремі положення яких Конституційним Судом України визнані неконституційними, не належить до його повноважень». [Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням Центральної виборчої комісії щодо офіційного тлумачення положень частин одинадцятої та тринадцятої статті 42 Закону України “Про вибори народних депутатів України” (справа про тлумачення Закону України “Про вибори народних депутатів України”) від 25.03.1998 // Конституційне судочинство в Україні. – Харків: Консум, 2002. – С. 246 –250.]

Згідно зі ст. 6 Конституції України державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову. Виходячи із цього і відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України вирішення зазначених питань є прерогативою органу законодавчої влади – Верховної Ради України. Таким чином, правова природа рішень і висновків Конституційного Суду України про нормативне тлумачення полягає у з’ясуванні і роз’ясненні, інтерпретації змісту правових норм, їх конкретизації, а не в їх змінах чи доповненнях.

Шляхом офіційного тлумачення Конституції України та законів Конституційний Суд України опосередковано впливає на законодавчий процес і безпосередньо – на правозастосовчу практику[5].

Суб’єктами права на конституційне подання з питань офіційного тлумачення Конституції і законів України є Президент України, не менш як сорок п’ять народних депутатів України (підпис депутата не відкликається), Уповноважений Верховної Ради України з прав людини, Верховний Суд України, Кабінет Міністрів України, інші органи державної влади, Верховна Рада Автономної Республіки Крим, органи місцевого самоврядування.

Суб’єктами права на конституційне звернення з питань офіційного тлумачення Конституції і законів України є громадяни України, іноземці, особи без громадянства та юридичні особи.

Підставою для конституційного подання щодо офіційного тлумачення Конституції України та законів України, згідно з ст. 93 Закону, є практична необхідність у з’ясуванні або роз’ясненні, офіційній інтерпретації положень Конституції України та законів України[2].

Для фізичних і юридичних осіб підставою для конституційного звернення щодо офіційного тлумачення Конституції України та законів України є наявність неоднозначного застосування положень Конституції України або законів України судами України, іншими органами державної влади, якщо суб’єкт права на конституційне звернення вважає, що це може призвести або призвело до порушення його конституційних прав і свобод (ст. 94 Закону). Слід визнати, що така вимога закону звужує можливості фізичних і юридичних осіб для захисту своїх прав у Конституційному Суді України, адже для цього їм необхідно довести наявність неоднозначного застосування положень Конституції або законів України.

Як свідчить практика діяльності Конституційного Суду України, здійснення офіційного тлумачення Конституції та законів України є найбільш затребуваним його повноваженням. Підтвердженням цього є те, що переважна більшість (83,9 % станом на 1 листопада 2006 року) отриманих Судом конституційних подань і конституційних звернень стосувалися саме надання офіційного тлумачення Конституції та законів України[8].

Проте детальний аналіз усієї нормативної бази, що стосується діяль­ності Конституційного Суду України, залишає відкритими досить багато питань, пов’язаних із функціонуванням інституту тлумачення Конституції в Україні. У даний момент не існує нормативного визначення поняття «тлу­мачення Конституції України». Такі кардинальні питання тлумачення, як цілі тлумачення Конституції України, способи, види та методи, також не знайшли відображення в законодавстві. Гадаємо, зважаючи на повноваження Кон­ституційного Суду України приймати акти, які регламентують його роботу (ст. З Закону), у його силах прийняти збірку «правила тлумачення», в якій знайшли б своє відображення ці питання. Тим більше, що існує заділ у цій сфері у вигляді рішень Конституційного Суду України, а також окре­мих думок суддів, де деякі з поставлених питань докладно аналізувались.

Отже, Конституційний Суд України – єдиний орган конституційної юрисдикції і єдиний орган тлумачення Конституції. Так як, норми Конституції України є нормами прямої дії, то їх тлумачення має велике значення для функціонування українського правосуддя. Однак, дане питання не врегульоване на достатньому рівні законодавчо, тому виникають різного роду проблеми під час виконання Конституційним Судом України своїх функцій. Для подальшого удосконалення функціонування органу конституційної юрисдикції необхідно прийняти правила тлумачення, а також передбачити її межі.

Список використаної літератури:

Конституція України // Відомості Верховної Ради. – 1996. – № 30. – С. 141.

Закон України «Про Конституційний Суд України» // Відомості Верховної Ради. – 2002. – № 27 – 28. – С. 180.

Постанова Пленуму Верховного Суду України «Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя» від 1 листопада 1996 р. // Вісник Верховного Суду. – 1996. –  № 9. – С. 47.

Ухвала Конституційного Суду України “Про припинення конституційного провадження у справі за конституційним поданням народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) указів Президента України про призначення перших заступників, заступників міністрів та заступників керівників інших центральних органів виконавчої влади України, виданих протягом липня–грудня 1996 року та січня 1997 року” // Бюлетень законодавства і юридичної практики України, 1999. – С. 396.

Мартинюк Р. Конституційний Суд України в системі стримувань і противаг // Держава і право: Збірник наукових праць. Юридичні і політичні науки. – К.: Ін–т держави і права ім. В. М. Корецького НАН України. – 2008. – Випуск 39. – С. 190.

Митюков М. А. Конституционное правосудие в странах СНГ и Балтии. – М., 2002. – С. 165.

Нерсесянц В. С. Общая теория права и государства. Учебник для вузов. – М.: 2001. – С. 432.

Савчин М.В. Конституційний Суд України як гарант конституційного ладу: Автореф. дис. к.ю.н. ( 12.00.01 ) / НАН України. Інститут держави і права ім. В.М.Корецького. – К., 2003. – С. 17.

Слідченко І.Д. Тлумачення конституції: питання теорії та практики в контексті світового досвіду / Одеська національна юридична академія. – Одеса:Фенікс,2003, – С. 153.

Стрижак А. Конституційне судочинство в Україні здобутки і проблеми // Право України. – 2008. – № 1. – С. 3.

Тесленко М. В. Конституційна юрисдикція в Україні: Навч. посібн.  – К.: 2003. –  С. 37.

Тесленко М. Розподіл повноважень: політична вигода чи конституційна відповідальність? // Вісник Конституційного Суду України. – 2007. – № 5. – С. 55.

Шаповал В. Офіційне тлумачення як функція Конституційного Суду України(проблеми теорії) // Вісник Конституційного Суду України. – 1999. – № 3. – С. 52 – 57.

Шевчук С. Основи конституційної юриспруденції.:К. Український центр правничих студій. 2001. – С. 45.

Шевчук С. Судова правотворчість та принцип поділу влади // Вісник академії правових наук. – 2008. – № 2(53). – С. 25.

Шевчук С. Творча роль судді у процесі тлумачення конституції // Вісник Конституційного суду України – 2008. – №3. – С. 10.

Anotation: This article analyzes the law of Ukraine on the Constitutional Court of Ukraine to the possibility of politicization of the data body, the decision body of constitutional jurisdiction, explores the ways the task.

Існують сфери, де вплив політики на діяльність органів держави має бути мінімізований, а в окремих випадках його не має бути взагалі. Діяльність органу конституційної юрисдикції під час виконання його повноважень належить саме до цих сфер.

Вперше найбільш вдало визначив природу органу конституційного контролю М. Дюверже як юридико-політичного[6].

Вирішуючи питання права, орган конституційної юрисдикції в Україні, безумовно, виконує важливу політичну функцію, визна­чену його місцем у системі поділу влади.

Сам факт існування в державі органу, як щосили намагаються зробити якомога більше незалежним від політики створює цікавий парадокс, з приводу якого відомий італійський дослідник конституційної юстиції М. Капеллеті відзначив, що оскільки до третьої влади звертаються тому, що вона незалежна від політики, автоматично таким чином втягують її в політику [3].

Природно, що велика кількість рішень Конституційного Суду України країни про неконституційність законів, указів Президента Укра­їни, постанов Кабінету Міністрів України, а також про компетенційні спори цих органів містить тією чи іншою мірою оцінку їх ді­яльності. Ці рішення, навіть бездоганні у правовому відношенні, мають значний політичний резонанс і часто викликають незадово­лення тих політичних лідерів, чиї дії (рішення) визнаються некон­ституційними. Але специфіка діяльності органу конституційної юрисдикції полягає в тому, що він не може ухвалювати компромі­сні рішення, бути посередником у спорах між іншими гілками влади.

Свого часу до політичної кризи 2007 року в України, на нашу думку, призвели конституційні подання 53 та 160 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) указів Президента України від 1 квітня 2007 року № 264/2007[2] та від 26 квітня 2007 року №355/2007[1] про дострокове припинення повноважень Верховної Ради України п’ятого скликання. Виникає закономірне запитання: якою мірою ці подання кореспондувались з предметною компетенцією Верховної Ради України, в межах якої уконституйована діяльність народних депутатів України, та якими вони були документами – політичними чи правовими?!

В умовах досить своєрідного розуміння демократії, – наголошує голова кваліфікаційної комісії Київського апеляційного окру­гу В.Й.Косенко, – кількість чинників протиправного впливу на су­ди і суддів значно збільшилася. На них чинять тиск: органи влади, які інколи оцінюють діяльність судів не з точки зору державних і суспільних інтересів, а керуючись відомчими міркуваннями; органи місцевого самоврядування, які пояснюють відступ від закону інтересами територіальних громад; діячі тіньового капіталу, пред­ставники організованих злочинних угрупувань; представники мас-медіа шляхом «розгромних» узагальнюючих публікацій; депутати рад різних рівнів, зокрема народні депутати; окремі ініціативні громадяни, які збираються біля приміщень судів із плакатами й вигукують образи»[6]. Усе це посилює кризу довіри суспільства до судів, які стають все менш доступними для пересічних громадян у зв’язку з матеріальними ускладненнями.

«Зауважимо, що в Чеській Республіці для забезпечення спокою і порядку під час слухань справ у конституційному суді забороня­ються мітинги на відстані 100 метрів від приміщення конститу­ційного суду. Існують й інші засоби впливу. Так, з кожного, хто істотно перешкоджає судовому провадженню, зокрема не з’являється до конституційного суду без поважних причин або звертається з гру­бо образливим поданням, може бути стягнутий штраф у розмірі до 100000 крон. Дана практика є досить дієвою, тому вітчизняному законодавцю необхідно звернутись до зарубіжного досвіду.

Колишній голова Конституційного Суду України В. Скомороха, завжди підкрес­люючи, що Суд вирішує лише питання права, разом із тим, вважав, що конституційному правосуддю взагалі притаманна певною мірою політична функція[8].

Важливим питанням, яке відкриває дійсну природу органу конституційного контролю та його зв’язок з політикою, є питання функцій, що виконує даний орган. У наш час з упевненістю можливо стверджувати те, що, зва­жаючи на місце, яке посідає орган конституційного контролю в механізмі балансу влад, роль його інструментарію й, насамперед, тлумачення кон­ституції в забезпеченні принципу поділу влади, для такого органу ха­рактерна третейська функція. Причому найбільш повно вона розкриваєть­ся, на думку західних учених, у вирішенні політичних конфліктів. Крім того, властиві органу такого типу миротворча та інтегруюча функції, які визначають його роль як гаранта політичного миру в державі, також пока­зують зв’язок органу конституційної юрисдикції й політики.

Крім того, свій внесок щодо впливу політики на діяльність органу-інтерпретатора конституції вносять його члени, судді відповідного органу. Те, що різні гілки влади беруть участь у формуванні нього органу, фактич­но означає, що відповідно призначені судді є окремих цих гілок влади або же в усякому разі вони симпатизують тим силам, які їх висунули. Адже кожен суддя має свої політичні погляди та уподобання, виключити їх із загального балансу неможливо. Звичайно під час прийняття колегіального рішення консенсус стирає їх, проте вони досить чітко виявляються в разі, коли суддя окремою думкою або мотивує рішення органу конституційної юрисдикції, або висловлює свої власні думки. З цього приводу досить лише згадати рішення Конституційного Суду України щодо офіційного тлума­чення ст.ст. 58, 78, 79, 81 Конституції України й окремі думки суддів А. Мироненка та М. Савенка. які, безумовно, були більш вдалі з юридичного боку.

І зрештою, як відзначив учений-конституціоналіст К. Песталоцца із приводу природи конституційного суду його рішення мають такий самий політичний вплив, як рішення інших суддів, і саме головне полягає в тих наслідках, які він породжує і які мають передбачати судді, у тому числі й у політичній сфері.

Все це дало підставу говорити про наявність у органу конституційно­го контролю політичної функції, а конституція в цьому світлі є найбільш концентрованим вираженням політики. Отже, це дає підста­ву перейти до останньої причини латентної політизованості органу-інтерпретатора конституції.

Третя причина, яка пов’язує орган-інтерпретатор конституції зі сфе­рою політики, є природа акта, що тлумачить цей орган, – конституції. Кон­ституція –  це завжди компроміс, який породжений політичними реаліями. За своїм змістом вона охоплює не лише державно-правову сферу, але й недержавну. Як відзначається дослідниками, конституція є по­літичним документом[9], через те що вона регламентує політичні відносини, політичну систему, юридичні основи  політики держави, політичні права і свободи. Вона є елементом політичної культури суспільства, з якому зна­ходить своє відображення в тому числі політичні та ідеологічні цінності.  Отже, конституція не тільки правовий, але й політичний документ. Це у свою чергу, значить, що орган конституційної юрисдикції, який її тлума­чить, навіть не бажаючи цього, втручається з політичну сферу.

Інші автори вважають, що лише використання конституції органом конституційного контролю унеможливлює сприйняття такого органу як апо­літичного.

Вплив політичних чинників виявляється й під час практичної діяль­ності органу конституційної юрисдикції, коли він тлумачить основний закон. Йдеться про історичний, або, як дехто називає, історико-політичний спосіб тлумачення. У численних випадках орган конституційної юстиції звертається до цього способу і, значить, має серед іншого аналізувати і враховувати політичні умови прийняття конституції, розміщення політичних сил, їхній вплив на прийняття окремих норм тощо. Особливо важливим є врахування подібних факторів в Україні, зважаючи на ту ситуацію, під час якої була прийнята Конституція[6].

Практично, яким би чином законода­вець не декларував аполітичність органу-інтерпретатора конституції, уник­нути цієї сторони політизації неможливо. Але завданням першочергового плану є усунення ірраціональних політичних чинників, яке зменшуватиме рівень загальної політизації такого органу[5].

Інакше втрачається імідж незалежного та об’єктивного арбітра, спотворюється сама ідея конституційного контролю, створюється протистояння гілок влади й погіршується при цьому один із фундаментальних принципів правової держав — розподіл влад. Така ситуація стає основою конфлікту в державі та суспільстві.

На думку Голови Апеляційного Суду Автономної Республіки Крим М.С.Тютюнника, корупція в судах пов’язана передусім із їх недостатнім фінансуванням (на 30-50%). Бо­ротися з корупцією треба починати з належного фінансування, тому що недофінансування – це причина, а корупція – наслідок. Ще нікому не вдавалося подолати наслідки, не усунувши причини[10].

Але, на нашу думку дана теза стосується більше судів загальної юрисдикції, оскільки фінансування Конституційного Суду України здійснюється на належному рівні.

Вирішуючи проблеми політизації Конституційного Суду України, потрібно виходити з того, що він у своїй діяльності принципово не може уникнути вирішення, або питань, прямо пов’язаних із політикою, або пи­тань, пов’язаних з політичною системою. Але зважаючи на його статус органу конституційної юрисдикції, він, вирішуючи питання, які тим чи іншим чином пов’язані з політикою, має уникати втягування в політичну сферу і стояти на принципах права. А тому відрадним є той факт, що члени Конституційного Суду України твердо стоять на позиції того, що «судді не можуть орієнтуватись на партійні симпатії чи антипатії, оскільки мають вирішувати лише питання прана, бути поза політикою»[4].

Дилема політики і права в діяльності Конституційного Суду України має розв’язуватись у той спосіб, що Суд прийматиме позаполітичні рішення, які не переступатимуть межу права.

Таким чином, на сьогоднішній день існує суперечність між задекларо­ваною аполітичністю й реальною юридико-політичною природою органу кон­ституційної юрисдикції, вирішити яку практично неможливо. Справджується теза про те, що «орган конституційного правосуддя, якщо його сконструйовано
у вигляді особливого закладу, з неминучістю приречений на те, щоб «втягува­тись» у політичні проблеми і пристрасті». Тому дієвим фактором для органу конституційної юстиції виступає самообмеження, коли він на основі аналізу справи й керуючись доктринами типу «політичних питань» добровільно уникає справ з політичним відтінком.

Список використаної літератури:

1.  Про дострокове припинення повноважень Верховної Ради України та призначення дострокових виборів: Указ Президента України від 26 квітня 2007 року №335/2007 // Урядовий кур’єр. – 2007.  – № 76.

2.  Про дострокове припинення повноважень Верховної Ради України: Указ Президента України від 2 квітня 2007 року № 264/2007 // Офіційний вісник Президента України. – 2007. – 3 1. – С. 1.

3.  Конституции государств Европы: общ. ред. Л. Окунькова. – М.:НОРМА. 2001. – Т. 1. – С. 106.

4.  Портнов В. До питання про визначеність сутності конституційного судочинства // Право України – 2008. – № 3. – С. 3.

5.  Савчин М. Природа актів Конституційного Суду України: теоретико–методологічні аспекти // Вісник Конституційного Суду України. – 2007. – №5. – С. 71.

6.  Скоромоха В.Є. Конституційна юстиція в Україні: проблеми теорії і практики. – К.: «МП Леся», 2007. – С. 232.

7.  Скомороха В. Конституційне правосуддя – веління часу // Право України. – 2001. – № 10. – С. 7.

8.  Слідченко І. Тлумачення конституції: питання теорії та практики в контексті світового досвіду / Одеська національна юридична академія. – Одеса:Фенікс,2003. – С. 156.

9.  Стрижак А. Конституційне судочинство в Україні здобутки і проблеми // Право України. – 2008. – № 1. – С. 3

1. Тютюнник М.С. Судово–правова реформа: час уточнити орієнтири// Віс­ник Верховного Суду України. – 2005. – № 4 (56). – С. 6.

In this article the problems of implementation of decisions of the Constitutional Court of Ukraine and ways of solution, because the legislation does not clearly provided for this stage of constitutional proceedings.

Проблема виконання судових рішень взагалі і особливо рішень Конституційного Суду України, безумовно, актуальна як у теоре­тичному, так і в практичному плані. ЇЇ актуальність обумовлена, як мінімум, трьома обставинами: тим, що вирішення проблеми стосується діяльності найвищих ор­ганів державної влади; відсутністю належного правового регулю­вання виконання рішень Конституційного Суду України; відсутні­стю системних наукових досліджень практики виконання рішень органу конституційної юрисдикції.

Ще однією особливістю рішень Конституційного Суду України є їх структура. Хоча структура і не відрізняється від структури звичайного судового рішення, однак виконується зазвичай тільки регулятивна його частина. На нашу думку, було б неправильно зводити виконання рішень (висновків) Конституційного Суду України до виконання лише їх резолютивної частини.

У разі необхідності Конституційний Суд України може визначити у своєму рішенні порядок і строки його виконання, а також покласти на необхідні державні органи обов’язки щодо необхідності виконання рішення. Конституційний Суд України має право зажадати від державних органів письмового підтвердження виконання рішення. Невиконання рішень Конституційним судом України тягне за собою відповідальність згідно із законом ( ст. 70 Закону України “Про Конституційний Суд України”)[1].

Сам Конституційний Суд України так тлумачить дане положення у своєму рішенні: рішення Конституційного Суду України незалежно від того,  визначено в них порядок і строки їх виконання чи ні, є обов’язковими до виконання на всій території України.  Органи  державної  влади,  органи  Автономної Республіки Крим,  органи місцевого  самоврядування,  підприємства,  установи, організації,   посадові   та   службові  особи,  громадяни  та  їх об’єднання,  іноземці, особи без громадянства повинні утримуватись від  застосування  чи використання правових актів або їх положень, визнаних неконституційними.

Визнавши згаданим рішенням від 29 грудня 1999 р. неконституційними положення чинного на той час Кримінального кодексу України, які передбачали смертну кару як вид покарання, Конституційний Суд України захистив невід’ємне право людини на життя. Ефективність таких рішень Суду, образно кажучи, була стовідсотковою. Проте домогтися такої ж ефективності щодо кожного рішення Суду поки що не вдається з причин, які не залежать від Конституційного Суду і перебувають поза межами його повноважень[7].

Зрозуміло, що потрібне попереднє глибоке і всебічне наукове опрацювання цієї проблеми. Вочевидь, мова може йти про можливість прийняття в Україні Закону про виконання рішень Конституційного Суду України України, яким передбачалися б: порядок і строки доопрацювання закону або іншого правового акта в разі визнання окремих його положень неконституційними; подальша доля тих правових актів, що містять норми, які повністю чи частково відтворюють або доповнюють положення правового акта, визнаного неконституційним; унеможливлення застосування правових актів, їх окремих положень, які є аналогічними за своїм змістом з тими, що визнані неконституційними[7].

Конституційному Суду України доводилося неодноразово розг­лядати різні аспекти практично одних і тих самих питань, зокрема щодо несумісності мандата народного депутата України з іншим представницьким мандатом чи перебуванням на державній службі; щодо платних медичних послуг та медичної допомоги, щодо формування коаліції тощо.

Це свідчить про відсутність у Верховній Раді України належно­го обліку та врахування рішень (висновків) Конституційного Суду України в законодавчій діяльності.

Про низький рівень ефективності конституційного контролю свідчить практика прийняття ухвал про відмову у відкритті кон­ституційного провадження з питання, яке раніше було вирішене Конституційним Судом України, але рішення залишилося невико­наним. В юридичній літературі не досліджена категорія механізму реалізації рішень конституційного суду як самостійного явища і саме поняття «реалізація рішення конституційного суду». Так, су­ддя Конституційного Суду України Л.Чубар пише, що виконання рішень конституційного суду, по суті, завершує процедуру кон­ституційного контролю. Водночас вона стверджує, що питання виконання рішень і висновків суду не належить безпосередньо до конституційного судочинства, а є компетенцією тих державних органів, органів місцевого самоврядування та посадових осіб, яким адресовано відповідне рішення чи висновок[8].

Російські науковці В. Кряжков, Л. Лазарєв, Н. Мершина, Й. Овсепян вважають виконання судового рішення окремою стадією конституційного судового процесу[6]. Однак, наприклад в цивільному процесі виконання судових рішень є окремою стадією, проте це не впливає на ефективність виконання рішень.

Очевидно, має рацію С. Владиченко, закидаючи Конституцій­ному Суду України дещо споглядальну позицію щодо здійснення контролю за реалізацією його актів, незважаючи на непоодинокі випадки ігнорування рішень України суб’єктами, яким ці рішення адресовані. Причому це стосується не тільки органів виконавчої і законодавчої влади, але й судової[3]

Конституційний Суд України дав роз’яснення, що положення ч. 2 ст. 70 Закону України «Про Конституційний Суд України» щодо порядку виконання рішень, висновків Консти­туційного Суду України треба розуміти як право Конституційного Суду України в разі необхідності визначити у своєму рішенні, ви­сновку порядок і строки його виконання та покласти на відповідні державні органи обов’язок забезпечити це виконання. При цьому незалежно від того, чи визначено в рішенні, висновку Конститу­ційного Суду України порядок його виконання, відповідні держа­вні органи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повнова­жень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами Укра­їни[2].

У цьому Рішенні Конституційний Суд України також визнав, що положення ч. 2 ст. 150 Основного Закону Украї­ни щодо виконання рішень Конституційного Суду України необхідно розуміти так, що закони, інші правові акти або їх окремі по­ложення, визнані за цими рішеннями неконституційними, не під­лягають застосуванню як такі, що відповідно до ч. 2 ст. 152 Конституції України втратили чинність із дня ухвалення Конституційним Судом України рішення про їх неконституційність[2].

Отже, Конституційний Суд України звернув увагу на головний фактор: необхідною умовою ефективності рішень є безумовне ви­конання їх усіма органами державної влади, органами Автономної Республіки Крим, органами місцевого самоврядування, підприєм­ствами, установами, організаціями, посадовими та службовими особами, громадянами та їх об’єднаннями, іноземцями, особами без громадянства, незалежно від того, визначено в них порядок і строки їх виконання чи ні. Доцільно було б зазначити в Законі не­гайність опублікування рішень та висновків Конституційного Су­ду України в офіційних виданнях органів державної влади, яких стосується прийняте рішення, за їхній рахунок. Проблематичною є реалізація конституційного права фізичної або юридичної особи на відшкодування матеріальної чи моральної шкоди, завданої ак­тами і діями, що визнані неконституційними, оскільки шкода від­шкодовується в установленому законом порядку (частина третя ст. 152 Конституції України).

На нашу думку, доцільно законодавчо закріпити в  Україні строки внесення змін до законів та інших нормативних актів, які визнано повністю або частково неконституційними. Така практика існує, зокрема, в Боснії і Герцеговині, Словаччині[4].

У більшості зарубіжних держав форми відповідальності за невиконання рішень конституційних судів не називаються, проте зазначаються особи, на яких покладається виконання рішень конституційних судів. Наприклад, в Австрії виконання рішень Конституційного Суду щодо майново-правових вимог, які заявляють­ся до Федерації, земель, районів, громад та їх об’єднань (ст. 137 Конституції Австрії), здійснюється звичайними судами. Вико­нання інших рішень Конституційного Суду України покладається на Феде­рального президента. Виконання здійснюється уповноваженими за  його вказівкою і на його розсуд органами Федерації чи земель, у тому числі федеральною армією (ч. 2 ст. 146 Конституції Австрії)[5].

Виходячи з того, що більшість рішень Конституційного Суду України адресується найвищим органам державної влади, а вони захищені недоторканністю, важко уявити можливість впливати на виконання рішень і висновків Конституційного Суду України ін­шими засобами, крім політичної та конституційної відповідально­сті, про які йшлося у попередньому розділі. До необхідності дії механізму політичної відповідальності у разі невиконання чи перешкоджання виконанню рішень конституційного суду схиляються й зарубіжні конституціоналісти[4].

Тому ми вважаємо за необхідне з метою формування ефектив­ного механізму контролю за виконанням рішень та дотриманням висновків Конституційного Суду України передбачити в Законі України «Про Конституційний Суд України» виконання рішень (висновків) Конституційного Суду України як окрему стадію конституційного судочинства, регламентувати механізм їх виконання, передбачити в цьому або окремому Законі «Про забезпечення ви­конання рішень Конституційного Суду України» конституційну відповідальність за невиконання рішень (висновків) органу кон­ституційної юрисдикції у вигляді припинення повноважень відпо­відних органів, посадових осіб.

Зрозуміло, що внаслідок невиконання рішення страждає авто­ритет Конституційного Суду України, який виніс обов’язкове до виконання рішення, в цілому – авторитет судової влади, а також органів та осіб, які нехтують своїми обов’язками щодо виконання судового рішення, але понад усе і насамперед – страждають громадяни, які і. шукали захисту своїх прав у суді, але так і не дотримали його.

Таким чином, презюмується, що рішення Конституційного Суду України є обов’язковими до виконання, але водночас самої процедури виконання, а також відповідальності за невиконання не передбачено і обов’язку по виконанню рішень Конституційного Суду України на виконавчу службу не покладено. Це створює реальні проблеми у процесі існування конституційної юрисдикції. Тобто. Необхідно запровадити окрему стадію конституційного провадження – виконанння рішень Конституційного Суду України, передбачити санкції та відповідальність за невиконання рішення, а також строки їх виконання.

Список використаної літератури:

Закон України «Про Конституційний Суд України» // Відомості Верховної Ради України. – 1996.  –  № 49. – С. 272.

Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним по­данням Президента України щодо відповідності Конституції України Поста­нови Верховної Ради України “Про чинність Закону України “Про Рахункову палату”, офіційного тлумачення положень частини другої статті 150 Конституції України, а також частини другої статті 70 Закону України “”Про Конституційний Суд України» стосовно порядку виконання рішень Конституційного СУДУ України // Конституційний Суд України: Рішення. Висновки  1997 – 2001. – Кн.2 – К,: Юрінком Інтер, 2001. – С  –  242.

Владиченко С. Про деякі особливості застосування рішень органів су­дового конституційного контролю, які захищають права людини // Часопис Ки­ївського університету права. – 2003. – № 2. – С. 32 – 34; Селівон М. Конституційний Суд України: дев’ятиріччя діяльності // Вісник Конституційного Су­ду України. – 2005. – № 4. – С. 15.

Далагия М. Конституционный Суд Боснии–Герцеговины // Описание коистптуционных судов и иных судебных органов, компетентних в области конституциониого правосудця. – Европейская комиссия за демократию через право, 1999. – С. 29; Бростл А., Клучка Я, Мазак Я. Конституционный Суд Словацкой Республики (Организация, процесе, доктрина). – Кошице: РНАКЕІ Роипсіаііоп, 2001. – С. 124.

Конституція Австрії // Конституции государств Европы/Под общ. ред. Л.А.Окунькова. – М.:НОРМА. 2001. – Т. 1. – С. 106

Кряжков В., Лазарев Л. Конституционная юстиция в Российской Фе­дерати: Учебное пособие. – М.: БЕК, 1998. – С. 148.

Скомороха В. За невиконання рішень Конституційного Суду повинна бути передбачена відповідальність // День. – 2002. – № 185. – С. 6.

Чубар Л. Обов’язок державних органів виконувати рішення конституційних судів // Вісник Конституційного Суду України. –  2001. – № 5. – С. 55.

Annotation: This article defines competence of administrative courts and the authority of constitutional jurisdiction in connection with the fact that the administrative courts may consider complaints of constitutional and legal acts of the Verkhovna Rada of Ukraine President of Ukraine, government, the Supreme Council of the Autonomous Republic of Crimea, which in turn can be objects of control by Constitutional court of Ukraine.

Із запровадженням інституту адміністративного судочинства в українській правовій науці почали точитись дискусії з приводу предметної компетенції даного інституту. Особливу увагу приділяють проблемі розмежування компетенції між адміністративними судами та Конституційним Судом України. І практика останніх років свідчить про необхідність визначення підсудності справ.

Під компетенцією також розуміють покладений на орган державної влади об­сяг публічних справ. Неухильне здійснення повноважень, що належать до компе­тенції, як і додержання її меж, є основою балансу сил між гілками влади та чіткого виконання своїх завдань всіма посадовими особами.

Як уже зазначалося, компетенція органу державної влади безпосередньо випливає з його належності до тієї чи іншої гілки влади[6]. Крім цього, такий орган реалізує свої повноваження в межах предметної компетенції, тобто питань відан­ня (юрисдикції), на які поширюються його повноваження. Отже, компетенція ор­гану державної влади, крім власне повноважень, містить також такі необхідні елементи, як предмети відання, роль цього органу в механізмі державної влади, належність до певної гілки влади, правові презумпції тощо[4]. Саме завдяки визнан­ню цих елементів можна розмежувати компетенцію різних органів влади. У цьо­му разі особливо важливо розмежовувати компетенцію органів різних гілок вла­ди, наприклад, законодавчої і виконавчої.

Ці питання є «альфою і омегою» на зазначеній стадії процесу в Конституційному Суді України. У цьому разі важливо визначити чи віднесено розгляд конкретної справи до компетенції Суду. Відтак, при вирішенні питання про відкриття чи відмову у відкритті конституційного провад­ження у справі Конституційний Суд України має проаналізувати її стосовно пред­метної компетенції (юрисдикції, підвідомчості), врахувати юридичний зв’язок між змістом конституційного подання та предметною компетенцією суб’єкта праве на це подання[6].

Проблемність зазначених питань зумовлена, по-перше, відсутністю реально­го конституційного та, особливо, законодавчого визначення меж предметної компетенції, тобто фактично здійснюваних повноважень Конституційного Суду України, зокрема, реального відмежування його компетенції від юрисдикції адміністративних судів. Останні можуть розглядати скарги на конституційно-правові акти Верховної Ради України, Президента України, Уряду, Верховної Раді Автономної Республіки Крим, які у свою чергу можуть бути об’єктами контролю з боку Конституційного Суду України.

По-друге, відсутня й однотипна судова практика вирішення питань щодо меж предметної компетенції як самого Конституційного Суду України, так і суб’єктів права на конституційне подання. І, по-третє, конституційна доктрина не дає вмотивованих відповідей на ці питання.

Що стосується владності повноважень судів загальної юрисди­кції в Україні, то варто навести норму ч. 3 ст. 124 Конституції України, яка раніше піддавалася аналізу, щодо здійс­нення судочинства Конституційним Судом України та судами за­гальної юрисдикції, а також положення ч. 3 ст. 19 Кодексу адміністративного судочинства України про вирішення окружним адміністративним судом, територіальна юрисдикція якого поширюється на місто Київ, адміністративних справ із при­воду оскарження, зокрема, нормативно-правових актів Президента України, Кабінету Міністрів України, міністерства чи іншого центрального органу виконавчої влади, Національного банку України чи іншого суб’єкта владних повноважень, повноваження якого поширюються на всю територію України.

Компетенція адміністративних судів поширюється на такі спо­ри:

1)   фізичних чи юридичних осіб із суб’єктом владних повнова­жень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії) дій чи бездіяльності;

2)   з приводу прийняття громадян на публічну службу, її прохо­дження, звільнення з публічної служби;

3)   між суб’єктами владних повноважень з приводу реалізації їхньої компетенції у сфері управління, у тому числі делегованих повноважень, а також спори, які виникають з приводу укладання та виконання адміністративних договорів;

4)за зверненням суб’єкта владних повноважень у випадках, встановлених законом;

5) щодо правовідносин, пов’язаних з виборчим процесом та процесом референдуму (частина перша ст. 17 Кодексу)[2].

Контроль за законністю актів (або нормоконтроль) здійснюєть­ся у правозастосовній діяльності суду у всіх видах процедур. Це випливає із статей 8, 55, 124, 129 Конституції України[1]. При цьому йдеться про перевірку акта, який підлягає застосуванню для вирі­шення цивільної, адміністративної, кримінальної справи або спра­ви, яка виникає з господарських правовідносин. Ми вважаємо необґрунтованою недооцінку такої перевірки актів, які підлягають застосуванню в конкретній справі, як необхідної, найбільш поши­реної форми нормоконтролю, що відповідає конституційним за­вданням суду і забезпечує ефективне поновлення у правах[5].

Адміністративні справи щодо законності (крім конституційності) постанов Верховної Ради України, указів та розпоряджень Пре­зидента України, постанов та розпоряджень Кабінету Міністрів України, постанов Верховної Ради Автономної Республіки Крим можуть розглядатися адміністративними судами (ч. 3 ст. 19; і ч. 1 ст. 171 Кодексу адмініст­ративного судочинства України). Таким чином, акти Президента можуть стати об’єктом як конституційного, так і адміністративно­го судового контролю в разі їх неконституційності або незаконно­сті.

При розгляді конституційних подань щодо визнання неконсти­туційними інших, крім законів, правових актів Суд має визначати, чи є оспорюва­ний правовий акт актом «підконституційного» чи «підзаконного» характеру (не у значенні юридичної сили, а в сенсі того, які повноваження відповідних органів влади цей акт реалізує — конституційні чи засновані на законі). Правові акти підзаконного характеру підлягають перевірці на законність, а отже, згідно зі статтею 14 Закону України «Про Конституційний Суд України» їх перевірка не належить до повноважень Суду. Тоді як підконституційні акти є виключною компе­тенцією Конституційного Суду України[3].

Саме такий аналіз юридичної природи правових актів вищих органів держав­ної влади мали б здійснювати на стадії відкриття провадження й адміністративні суди, до компетенції яких не належить розгляд скарг громадян на підконституційні акти[7]. Юридично ці квазіконституційні скарги стосуються актів, які базуються та повинні відповідати Конституції України (про звільнення з посад голів місцевих державних адміністрацій, Генерального прокурора, суддів, конституційних суддів, про дострокове припинення повноважень народних депутатів тощо), а не законам України.

Але через відсутність інституту конституційної скарги з конституційному судочинстві України розгляд зазначених квазіконституційних скарг фактично перебра­ли на себе адміністративні суди на чолі з адміністративною палатою Верховного Суду України, які подібні звернення вважають адміністративними. Тому запровад­ження інституту конституційної скарги в практику Конституційного Суду України є вкрай необхідним, адже продовження існуючої практики адміністративного розгля­ду фактично конституційних скарг громадян призводить до зниження рівня право­вого захисту їхніх прав, а також до послаблення конституційного правопорядку[5].

Відомі випадки відмови адміністративних судів від розгляду суперечок, які ма­ють розглядатися Конституційним Судом України. Так, Ухвалою від 29 січня 2008 року Вищий адміністративний суд України (далі – ВАСУ) залишив без змін ухвали районного та апеляційного судів про відмову у відкритті провадження у справі за позовом до Верховної Ради України про скасування нормативно-пра­вового акта як такого, що суперечить Конституції України.

Своє рішення ВАСУ мотивував тим, що на цю справу не поширюється компетенція адміністративних судів, тому що вона віднесена до юрисдикції Конституційного Суду України, оскільки в позові було заявлено вимогу про визнання п. 3 ст. 1 Закону «Про вибори народних депутатів України» таким, що суперечить Конституції Ук­раїни. По суті цим рішенням ВАСУ підтверджує актуальність питання про розме­жування предметів відання конституційної та адміністративної юрисдикцій.

Зважаючи на зростаючу практику розгляду скарг громадян адміністративни­ми судами, Верховний Суд України мав би дати певне роз’яснення щодо розме­жування предметної компетенції адміністративних судів та Конституційного Суду України. Чинна на сьогодні Постанова Пленуму Верховного Суду України «Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя» чіткої відповіді на це питання не дає. У зазначеній Постанові йдеться, зокрема, про те, що суд за­гальної юрисдикції не може, застосувавши Конституцію як акт прямої дії, визна­ти неконституційними закони чи правові акти, перелічені у ст. 150 Конституції України. Але це недостатня гарантія проти практики розгляду адміністративними судами квазіконституційних скарг громадян та скасування підконституційних актів.

Таким чином, реальне розмежування предметної компетенції Конституційного Суду України та адміністративних судів є практичною проблемою і, на нашу думку, потребує внесення змін до Конституції України і Закону з метою гарантування конституційно-правових повноважень Суду.

Список використаної літератури:

1. Конституція України // Відомості Верховної Ради. – 1996. – № 30. – С. 141.
2. Кодекс адміністративного судочинства України // Відомості Верховної Ра­ди України. – 2005. – № 35, 36, 37. – С. 446.
3. Закон України «Про Конституційний Суд України» // Відомості Верховної Ради. – 2002. – № 27 – 28. – С. 180.
4. Гергелійник В. Конституційний суд в системі органів контрольної влади і теоретичні аспекти // Право України. – 1999. –  № 5. – С. 82.
5. Кампо В. До питання меж предметної компетенції у діяльності Конституційного Суду України // Вісник конституційного Суду України. – 2008. – №4. – С. 91.
6. Скомороха В. Окремі питання поділу влади і юрисдикція Конституційного Суду України // Право України. – 1998.  – № 5. – С. 12.
7. Тесленко М. Розподіл повноважень: політична вигода чи конституційна відповідальність? // Вісник Конституційного Суду України. – 2007. – № 5. – С. 55.

Anotation: This article defines the concept of constitutional justice, separation of judicial justice and judigiary, the legal status of the Constitutional court of Ukraine in the system of judiciary and public authorities/

Актуальність даної теми полягає у відсутності законодавчого визначення поняття «конституційне правосуддя». Також серед науковців простежується відсутність систематичного аналізу правового статусу Конституційного Суду України.

Конституція України в розділі VII «Правосуддя» закріпила положення, відповідно до якого судочинство здійснюється Конституційним судом та судами загальної юрисдикції [1]. Отже, Основний Закон України включає конституційну юстицію до структури судової влади.

Для визначення поняття конституційного правосуддя та визначення правового статусу Конституційного Суду України в системі судової влади має висвітлення поняття судової влади та її місця в системі вищих органів державної влади України.

В Основному Законі України про судову владу йдеться у ст. 116, яка проголошує здійснення державної влади на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову[1].

Більшість сучасних дослідників судової влади визначають її як сукупність судів, інші – ототожнюють судову владу із правосуд­дям. Так, О.Ф. Фрицький вважає, що «згідно з конституційним принципом поділу державної влади однією з її гілок є судова вла­да, яка покликана здійснювати правосуддя в Україні. Правосуддя – вид державної діяльності, за допомогою якої розглядаються і вирішуються питання, пов’язані з порушенням норм права[12].

У концепції судово-правової реформи в Україні, затвердженій Верховною Радою України 28 жовтня 1992 року, під судовою вла­дою розуміється система незалежних судів, які в порядку, визна­ченому законом, здійснюють правосуддя.

Насправді ж, правосуддя є лише однією з функцій судової вла­ди. Отже, ці поняття не тотожні.

Однак, деякі науковці вважають недоречним застосування даного терміну, оскільки правосуддя – це справедливий і неупереджений розгляд справ судами з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод та інтересів  осіб відповідно до законодавства[5].

Має рацію В.М.Савицький, стверджуючи, що судову владу як одну з основних структур правової держави не можна зводити до ро­згляду конкретних справ, передбачених нормами цивільного чи кри­мінального права. У контексті системи стримувань і противаг судову владу характеризує не стільки правосуддя (у традиційному сенсі), скільки юридична можливість здійснювати активний вплив на рі­шення і дії законодавчої і виконавчої влад» «врівноважувати їх[9].

Світовий досвід показує, що далеко не всі держави, які запровадили конституційну юстицію як орган контролю, однозначно вирішують питання місця суду в конституціях та системі державної влади.

Конституція Російської Федерації включає конституційне правосуддя до системи судової влади: судова влада в Російській Федерації здійснюється шляхом конституційного, цивільного, адміністративного і кримінального судочинства (частина друга ст. 118).

До сьогодні тривають суперечки, зокрема, щодо того, до якої з гілок влади належить Конституційний Суд України. На думку В. Скоромохи, у свідомості суспільства цей орган сприймається насамперед як специфічна наглядова інстанція, яка знаходиться над усіма іншими органами державної влади[10].

Існує думка, що реалізація Конституційним Судом України своїх повноважень є не що інше, як здійснення правосуддя, яке полягає в застосуванні норм Конституції України до законів та інших правових актів, конституційність яких оспорюється, у оцінці їх конституційності[7]. Схожої думки дотримується і Ф. Веніславський, який пише, що головною функцією Конституційного Суду України як контрольно-наглядового органу є вирішення питань про відповідність законів та інших правових актів Конституції України[4].

Поряд із цим можна навести й інші аргументи відомих в Україні фахівців, які вважають Конституційний Суд України невід’ємною частиною судової влади. Тут можна згадати позицію М. Козюбри, який послідовно й аргументовано доводить, що Конституційний Суд України належить не до контрольно-наглядової влади, а до судової влади[6].

Для розв’язку даної дискусії слід звернутись до законодавства. Конституція України визначила правове положення Конституційного Суду України в розділі ХІІ,  як єдиного органу конституційної юрисдикції в Україні. Проте,  у ст.124 розділу VІІІ «Правосуддя» йдеться про здійснення правосуддя виключно судами та про здійснення судочинства Конституційним Судом України і судами загальної юрисдикції[1]. Тим самим, підкреслюється особлива роль цього судового органу та його завдання: стежити в установлених законом формах і процедурах за відповідністю законів та інших правових актів Конституції України, гарантувати її верховенство.

Закон України «Про судоустрій», а саме  ч. 2 ст. 5 зазначає, що судова влада реалізується шляхом здійснення правосуддя у формі цивільного, господарського, адміністративного, кримінального, а також конституційного судочинства. Судочинство здійснюється Конституційним Судом України та судами загальної юрисдикції[2]. У ч. 2 ст. 1 Закону України «Про статус суддів»  також згадується про правосуддя: «Судді є посадовими особами судової влади, які відповідно до Конституції України наділенні повноваженнями здійснювати правосуддя і виконувати свої обов’язки на професійній основі в Конституційному Суді України та судах загальної юрисдикції»[3].

Отже, законодавець відносить Конституційний Суд України до органів, що здійснюють правосуддя, формою якого є судочинство. За своєю суттю правосуддя – це зміст, а судочинство – форма. Питання залишається лише в тому, що форма за якою здійснює правосуддя Конституційний Суд України якісно відрізняється від судочинства, що здійснюється судами загальними юрисдикції.

Конституційно визначений статус Конституційного Суду України – «єдиний орган конституційної юрисдикції в Україні» – означає, що він не лише особливий судовий орган, частина судової влади, але й один із найвищих конституційних органів держави. Саме через обсяг компетенції Конституційний Суд України включається до балансу влад. Завдяки такому особливому статусу в механізмі державної влади серед найвищих судових органів лише його повноваження, поряд з повноваженнями Верховної Ради, Президента та Кабінету Міністрів України, визначено в Конституції України.

Функціям Конституційного Суду України цілком відповідає укорінене у свідомості народу поняття: суд – розгляд спорів, хоча сторони спору тут інші. У Цивільному і арбітражному судочинстві є позивач і відповідач, у кримінальному процесі – обвинувачений і обвинувач. Сторони є і у конституційному судочинстві: перша сторона заявник – орган чи особа, що направила до Конституційного Суду України звернення; друга сторона  орган чи особа, що видала або підписала акт, конституційність якого оспорюється.

Не можна заперечити, що конституційний контроль має багато спільного із судовою владою. На суддів Конституційного Суду України також поширюється закріплені Конституцією України гарантії незалежності та недоторканості, як і підстави їх звільнення з посади та вимоги щодо несумісності (ст. 149)[1].

Принципи гласності, повного та всебічного розгляду справ, колегіальності, якими керуються суди, визначають і діяльність Конституційного Суду України, як і принцип змагальності і рівноправності усіх учасників процесу. А принцип законності обов’язковий для усіх судів, для Конституційного Суду України є беззастережним принципом конституційної законності. Рішення Конституційного Суду України, як і судів загальної юрисдикції, загальнообов’язкові. Водночас його рішення є остаточними і не підлягають оскарженню.

Виходячи з цього, можна говорити про конституційне судочинство як про особливий порядок конституційного провадження у справах, віднесених до компетенції Конституційного Суду України, а також про комплекс конституційно-правових відносин у сфері конституційного контролю, які складаються між Конституційним Судом України та іншими суб’єктами при розгляді і вирішенні справ, пов’язаних із забезпеченням верховенства Конституції України[1].

Як орган конституційного правосуддя Конституційний Суд України застосовує Основний Закон  до правового акту, конституційність якого оспорюється[8].

Таким чином, конституційне правосуддя – це одна з функцій судової влади, яка здійснюється шляхом застосування Основного Закону  до правового акту, конституційність якого оспорюється, а Конституційний Суд України як орган судової влади реалізується шляхом здійснення правосуддя у формі судочинства, метою якого є забезпечення верховенства Основного Закону держави.

Список використаної літератури:

1. Конституція України // Відомості Верховної Ради. – 1996. – № 30. – С. 141.
2. Закон України «Про Конституційний Суд України» // Відомості Верховної Ради. – 2002. – № 27 – 28. – С. 180.
3. Закон України «Про статус суддів» // Відомості Верховної Ради. – 1993. – № 8. – С. 56.
4. Веніславський Ф. Взаємодія гілок влади як принцип основ конституційного ладу України // Право України. – 1998. – №1. – С. 38.
5. Гергелійник В. Конституційний суд в системі органів контрольної влади і теоретичні аспекти // Право України. – 1999. –  № 5. – С.84.
6. Козюбра М. Конституційний Суд в системі органів державної влади // Державно–правова реформа в Україні. – К., 1997. – С. 22 – 23.
7. Мартинюк Р. Нормативне визначення суб’єктів звернення до Конституційного Суду України та механізму формування складу Суду як гарантії забезпечення його позаполітичного статусу і компетентності // Держава і право: Збірник наукових праць. Юридичні і політичні науки. – К.: Ін–т держави і права ім. В. М. Корецького НАН України. – 2007. – Випуск 37. – С. 156 – 162.
8. Погорелко В. Конституционная юстиция как фактор становления и развития конституционализма в Украине // Современный конституционализм. – 2006. – № 1, 2. – С. 254.
9. Савицкий В. Организация судебной власти в Росcийской Федерации. – М.:БЕК, 1996. – С. 28 – 29.

10. Скоромоха В. Деякі питання конституційного провадження // Право України. – 1998. –– № 9. – С. 6.

11. Тесленко М. В. Конституційна юрисдикція в Україні: Навч. посібн. К.: 2003. –  С. 30.

12. Фрицький О. Конституційне право України. Підручник. – К.: Юрінком Інтер, 2002. – С. 442.

Мартинюк Роман Станіславович

Кандидат політичних наук

Доцент кафедри державно-правових наук «Національного університету Острозька академія»

Правничий факультет

Конституційне право України

У статті досліджено особливості проведення внутрішнього аудиту в комерційних банках. Визначено його основні функції, процедуру проведення, результати та документування. Проведено аналіз внутрішнього аудиту ПриватБанку.

Annotation. In the article investigation the features of realization  internal audit in commercial banks. Searchers its basic functions, procedure of realization, results and documenting. Made the analyse of internal audit of PrivatBank .

Постановка проблеми. Перед комерційними банками  України в умовах ринкової конкуренції постає завдання структурної перебудови системи корпоративного управління з метою забезпечення конкурентноздатності, ефективного функціонування та розвитку організації. Практика підтверджує, що найкращим на сьогодні інструментом ринкових перебудов діяльності комерційних банків є впровадження системи внутрішнього аудиту. Служба аудиту аналізує звітність, виявляє відхилення фактичних показників від планових, визначає напрямки перспективного розвитку комерційних організацій і, таким чином, має серйозний вплив на прийняття управлінських рішень для досягнення конкретних цілей.
Метою дослідження є визначення пріоритетних завдань та напрямків проведення внутрішнього аудиту в комерційних банках.

Аналіз останніх досліджень та публікацій. Дослідженням внутрішнього аудиту займалися такі вітчизняні вчені: Андрєєва Л.Ф., Білуха М.Т., Дорош Н.І., Дмитренко І.М., Заруба О.Д., Зубилевич С.Я., Коваль Л.С., Редька А.Ю., Рудницька В.С., Петрик О.А., Сухарева Л.О., В. Барановська, О. Кірєєва, Н. Шульга, Л. Костирко, Р. Костирко, М. Романика.  Цими вченими було розглянуто  ключові аспекти економічного контролю, системи внутрішнього контролю, питання аудиту тих чи інших банківських операцій і напрямів діяльності, проблеми банківського нагляду, регулювання та зовнішнього аудиту.

Однак вчені не дали вичерпної характеристики внутрішнього аудиту в системі внутрішнього контролю банку, адекватної вимогам сучасної вітчизняної банківської системи. Невирішеними залишаються також питання з визначення  завдань та напрямків проведення внутрішнього аудиту у комерційних банках.

Виклад основного матеріалу. Згідно Положення про організацію внутрішнього аудиту банку [1] внутрішній аудит банку – це незалежна експертна діяльність аудиторської служби банку для перевірки й оцінки адекватності та ефективності системи внутрішнього контролю та якості виконання призначених обов’язків співробітниками банку. Внутрішній аудит передбачає отримання в документальній формі процедур і опису методів, які використовуються банком для здійснення внутрішнього контролю [1, п. 1.3.].

Згідно цьому Положенню, внутрішній аудит в комерційному банку здійснюється на підставі Положення, яке розробляється кожним банком самостійно з урахуванням вимог Національного банку України та специфіки діяльності самого банку.

Положення про службу внутрішнього аудиту затверджується Правлінням банку та погоджується з Радою банку [1, п.3.3.]

“Обов’язком внутрішніх аудиторів є перевірка системи контролю, яка скерована на розробку політики банку в межах чинного законодавства для досягнення його програмних цілей, а також оцінки економічності й ефективності операцій банку. Для цього внутрішній аудит вивчає систему контролю за активами і пасивами банку, аналізує ситуації ризику і заходи щодо запобігання банкрутства, варіанти інвестиційної політики банку, форми впровадження найбільш економічно доцільних нетрадиційних послуг (лізингових, факторингових і трастових).

Отже, внутрішній аудит здійснюється на попередній стадії виконання комерційної, технологічної або фінансової угоди, в процесі її проходження і після завершення дає експертну науково обґрунтовану оцінку господарським операціям і процесам, що не є функцією внутрішньогосподарського контролю або ревізійної комісії Правління банку [4, с. 38 ].”

Враховуючи запобіжну і стратегічну роль внутрішньо-банківського аудиту, а також його загально визначені принципи, що ґрунтуються на практиці, можна виділити такі найважливіші функції:

- перевірка достовірності обліку надходження, використання, вибуття та нарахування зношення (з віднесенням його за напрямками цільового призначення) основних засобів та нематеріальних активів; достовірність розмежування за вартістю таких засобів праці, як малоцінні та швидкозношувані предмети та основні засоби;

- перевірка достовірності й правильності відображення в обліку різних видів господарських матеріалів і малоцінних предметів;

- правильність і законність касових операцій;

- дотримання правил виконання валютних операцій;

- законність і достовірність відображення в обліку і звітності кредитних та розрахункових операцій;

- правильність відображення в обліку і звітності цінних паперів, у тому числі боргових, для перепродажу, інвестиційних;

- достовірність і правильність відображення в обліку і звітності грошових коштів на розрахункових, поточних, депозитних, вкладних, кредитних та інших рахунках

- достовірність віднесення витрат за рахунок собівартості чи власного прибутку, що залишається в розпорядженні банку;

- правильність нарахування та використання коштів на рекламні та представницькі витрати;

- перевірка повноти, правильності й достовірності відображення в обліку доходів та фінансових результатів;

- правильність відрахувань у різні бюджетні та позабюджетні фонди;

- правильність нарахування і сплати всіх видів податків;

- всебічний аналіз фінансових операцій; активів (доходних і недоходних), пасивів (власних і залучених), доходів і витрат, прибутків (збитків), рентабельності та дотримання відповідних нормативів.

Усі елементи внутрішнього аудиту обов’язково повинні мати доку­ментальне відображення у процедурах. Під процедурами внутрішнього контролю розуміється деталізований опис проведення конкретної банків­ської операції. Будь-яка процедура внутрішнього аудиту складається з таких компонентів, як:

1)  опис операції;

2) визначення відповідальності та підзвітності особи (підрозділу), що здійснює операцію;

3) розподіл обов’язків між виконавцями операції з метою роз­межування контролю за обліковими записами та операціями за ними;

4) розподіл відповідальності працівників за ухвалення операції, її запис, контроль і зберігання активів;

5) схвалення операції;

6) обмеження доступу до активів, облікових записів та сховищ;

7) внутрішні перевірки та звірки до моменту виконання операції;

автоматизований контроль;

9) ротація персоналу.

Відповідно до «Положення про організацію  внутрішнього аудиту у комерційних банках» результатом проведення внутрішнього аудиту у комерційному банку є складання аудиторського висновку

Аудиторський висновок формується на завершальній стадії проведення аудиту. У ньому аудитор повинен проаналізува­ти і оцінити висновки одержаних аудиторських доказів, сформувати висновок про досто­вірність фінансової інформації. Такий аналіз і оцінка сто­суються того, що:

-         фінансова інформація була підготовлена на основі да­них бухгалтерського обліку відповідно до прийнятої облі­кової політики;

-         фінансова інформація подана згідно із діючим законо­давством;

-         інформація в цілому відповідає аудиторському знанню діяльності банку;

-         має місце адекватне відображення всіх матеріальних (суттєвих) питань, які стосуються правильного оформлення фінансової звітності.

Аудиторський висновок містить основну інформацію та резюме. У висновок також можуть бути включені факти виявлених порушень, рекомендації з попередніх аудиторських перевірок, а також інформація про характер здійсненої перевірки (планова; на запит)[2, с.33-34].

Аудиторський звіт повинен містити чітке і ясне форму­лювання висновків про фінансову інформацію. У позитив­ному висновку висловлюється задоволення аудитора з усіх суттєвих аспектів обліку, звітності і фінансового стану під­приємства. Якщо висловлюється протилежне судження (умовний висновок, висновок з обмеженням) або відмова від підтвердження, аудитор повинен точно і аргументовано вказати причини негативного висновку або викласти засте­реження.

Доказом виконання  внутрішнього аудиту є документування ауди­торських процедур. Робочі до­кументи є підтвердженням того, що зібрані докази достатні і достовірні, що аудит був належним чином спланований і його проведення контролювалось; вони є основою для конт­ролю за якістю виконаної у клієнта роботи аудиторами, свідченням того, чи дійсно аудитор зібрав достатньо адек­ватні свідоцтва, щоб скласти аудиторський висновок [3, c.125].

До робочих документів належать: документи постійного зберігання (інформація про клієнта, результати аудиту за минулий рік, програми аудиту, довідкова інформація для планування, копії засновницьких документів, контрактів, описи видів цінних паперів та ін.), наявність яких дає мож­ливість аудитору сконцентрувати увагу лише на аналізі змін клієнтів у поточному році; робочі документи поточного року. Важливе значення має розробка і використання стандартизованих робочих паперів. Це сприятиме впрова­дженню комп’ютеризації процесу аудиту, алгоритмізації аудиторських процедур.

Отже, розглянувши основні теоретичні положення про зміст, функції та процедури внутрішнього аудиту, можна стверджувати про його значимість для кожної банківської установи. Далі для відображення особливостей внутрішнього аудиту на практиці, проведемо дослідження системи та стану внутрішнього аудиту ПриватБанку, як одного із лідируючих комерційних банків в Україні.

Служба внутрішнього аудиту ПриватБанку – це самостійний структурний підрозділ банку, який є органом оперативного контролю Наглядової Ради. Створюється за рішенням вищого органу Банку з метою перевірки й оцінки адекватності та ефективності системи внутрішнього контролю та якості виконання призначених обов`язків співробітниками Банку. Напрямок Внутрішній аудит ПриватБанку є самостійним, незалежним та підпорядкованим Спостережній раді Банку яка визначає методичні засади і напрямки його діяльності та приймає рішення відносно результатів проведених перевірок чи досліджень. Організаційний статус Служби внутрішнього аудиту ПриватБанку визначений на рівні Головного офісу з представництвом розташування аудиторів у більшості філій банку на території країни. Розвиток електронно – інформаційних технологій дали можливість Службі внутрішнього аудиту здійснювати перевірки методом тестування та аналізу статистичних фінансових показників діяльності у всіх філіях та відділеннях як одночасно, так і відокремлено.

За 2008 рік Службою внутрішнього аудиту банку здійснено 484 перевірки щодо різних видів та аспектів діяльності банку, які були затверджені рішеннями Спостережної ради банку. Найбільша увага приділяється ризиковим операціям та операціям щодо нововведених фінансових інструментів. Результати проведених перевірок службою внутрішнього аудиту та рекомендації чи пропозиції для прийняття відповідних заходів надаються Спостережній раді Банку, а у разі необхідності, одночасно Правлінню Банку. Втілення пропозицій та рекомендацій Служби внутрішнього аудиту для ПриватБанку мають ефективне значення, тому що надають Спостережній раді банку та керівництву банку впевненості щодо правильності використання нормативно-правових положень, регулюючих банківську діяльність, достовірності і своєчасності відображення в бухгалтерському обліку здійсненних операцій та об’єктивності щодо оцінки факторів надмірних ризиків з метою їх ефективного управління [5].

При досліджені основних фінансових показників Приватбанку було виявлено, що управління активами з точки зору ліквідності знаходиться на достатньому рівні. Структура активів дозволяє підтримувати достатній рівень ліквідності. Протягом року існуючий обсяг капіталу дозволяв банку виконувати всі нормативні вимоги НБУ щодо ризиків і достатності капіталу. Зростання ризикових активів обумовлене збільшенням обсягів кредитування юридичних і фізичних осіб, основних засобів (унаслідок розвитку програм з бізнесу пластикових карток та ін.). При фінансових розрахунках в ЗАТ КБ «ПриватБанк» використовуються наступні програмні комплекси: програмний комплекс “Заказ”, програмний комплекс “Sybridge Consol”, “Sybridge Windows”, підпрограма “Back Office”; Інформаційно-дилінгова система (IDS); бази даних “АРМ – 3”, інформаційна система КБ “Приватбанк” (INFO), програмний комплекс “Промінь”, програмний комплекс “Біплан”. Множина програмних комплексів в банку ускладнює роботу головного серверу, тому частішають випадки збоїв програмних комплексів, неможливість швидкого обслуговування клієнтів. Як уже згадувалось, для контролю за обліком і дотриманням вимог Національного банку України до звітності в банку функціонує департамент внутрішнього аудиту, діяльність якого регламентується відповідним положенням. Активізація діяльності внутрішнього аудиту пов’язана із розширенням його впливу на процес управління банком шляхом: підготовки та надання керівництву вичерпної та достовірної інформації в реальному режимі часу. Внутрішні аудитори можуть спілкуватися із працівниками банку, що сприяє усуненню недоліків за короткі терміни; охоплення процедурами внутрішнього аудиту всіх фінансово-господарських процесів. Крім того, витрати на внутрішній аудит значно менші, ніж на зовнішній. В Україні на сьогодні тільки незначна частина філій банків має службу внутрішнього аудиту або посаду аудитора у відділеннях чи філіях. Більшість банків із розгалуженою мережею філій здійснюють аудит лише на рівні банку – юридичної особи, періодично перевіряючи філії шляхом проведення інспектування, яке передбачає оцінку стану обліково-операційної роботи і внутрішньобанківського контролю та надання практичної допомоги відділенню чи філії банку щодо забезпечення належної організації роботи та контролю. Втім, процедури внутрішньобанківського аудиту філій та головного офісу мають суттєві відмінності, а саме масштабність контролю, об’єкти перевірки та періодичність.

Оскільки організація бухгалтерського обліку тісно пов’язана із функціями внутрішнього контролю, то внутрішньоаудиторську перевірку доцільно починати з оцінки стану організації обліково-операційної роботи філії. Аудиторам у даних випадках слід керуватися положеннями про організацію бухгалтерського обліку та внутрішньобанківського контролю, які опрацьовуються філіями самостійно. Позитивом у роботі напрямку аудиту ПриватБанку є удосконалення системи внутрішнього контролю, положень та процедур, що застосовуються Банком під час виконання операцій, та оцінки факторів ризику.

В цілому роботу служби внутрішнього аудиту ПриватБанку можна оцінити позитивно. Служба внутрішнього аудиту проводить безпосередньо аудит готівкових та безготівкових розрахунків. Найбільш типовими помилками, що виникають у процесі внутрішнього аудиту розрахункових операцій, є: – неповна комплектація юридичних справ клієнтів (відсутність довідок про взяття на облік у державній податковій адміністрації, відсутність нотаріально завіреного свідоцтва про реєстрацію тощо); – порушення черговості платежів; – порушення ліміту видачі готівки з рахунків клієнтів; – виправлення в розрахункових документах; – несвоєчасність розрахунків за поданими клієнтами платіжних дорученнях та інші порушення розрахунково-платіжної дисципліни.

Проте загалом по Україні не всі комерційні банки мають належну систему внутрішнього аудиту. І проблема полягає не лише у безпосередній організації діяльності банків, а у недоліках  система внутрішньо-банківського аудиту в Україні загалом. В порівнянні із внутрішнім аудитом закордонних країн, український аудит має ряд недоліків. Це обумовлено наступними чинниками.
По-перше, незалежність внутрішнього аудиту умовна. Відсутні як законодавчі так і етичні норми, які визначають незалежність внутрішніх аудиторів від безпосереднього впливу керівництва економічного суб’єкту і його структурних підрозділів.
По-друге, відсутні професійні стандарти діяльності внутрішніх аудиторів, а вплив Інституту внутрішнього аудиту на розвиток професії є тільки формальним.
По-третє, відсутні єдині вимоги до професійного та освітнього рівня внутрішніх аудиторів. Для прикладу в США Професійну організацію внутрішніх аудиторів було створено ще в 1941 р. як Інститут внутрішніх аудиторів. Свою діяльність Інститут будує на базі загальних професійних знань внутрішніх аудиторів, програми безперервного професійного розвитку, економічного кодексу, норм і програм сертифікації. Внутрішні аудитори працюють як у державному, так і в приватному секторі. Внутрішні аудитори здійснюють незалежне експертне оцінювання управлінських функцій фірми чи компанії. Вони надають своїй головній фірмі, яка здійснює управління, результати аналізу, оцінювання, рекомендації, поради й інформацію про діяльність підприємства, яке вони перевіряють. В основному, внутрішній аудит розглядає бухгалтерську інформацію й її достовірність. Завдання внутрішнього аудиту – допомогти відповідним працівникам фірми чи компанії виконувати свої обов’язки максимально кваліфіковано й ефективно.

Впровадженню системи внутрішнього аудиту в Україні не приділяється належна увага. Це пов’язано в першу чергу з тим, що проблеми фінансової стратегії та контролю покладені в більшості випадків на головного бухгалтера або віце-президента з фінансових питань комерційної організації. Такий стан контролю нерідко призводить до негативних наслідків. Так, якщо в невеликих організаціях з простою організаційною структурою управління, служба головного бухгалтера в змозі виконувати наряду з обліковою та інформаційною і функцію внутрішньогосподарського контролю, то в більш крупних підприємствах, які мають філії, дочірні організації – це неможливо із-за великого обсягу облікових робіт, і в даному випадку є об’єктивна необхідність в запровадженні професіональної служби внутрішнього аудиту.

Комерційні банки України повинні усвідомити, що саме ефективний внутрішній аудит є діючим засобом зниження ризику банкрутства комерційної організації та основним засобом захисту інтересів акціонерів.

Висновки. Дослідження завдань та напрямків проведення внутрішнього аудиту в комерційних банках дає підстави стверджувати про важливість наявності органів внутрішнього аудиту у комерційних банках, оскільки він є одним із основних чинників успішного функціонування будь якої комерційної установи. Було визначено, що ефективне впровадження внутрішнього аудиту в комерційних банках можливе за умови наявності контрольного органу всередині кожного відділення чи філії. Це дозволить аудиторам проводити детальнішу та ефективнішу перевірку кожного підрозділу окремо, що в свою чергу значно підвищить ефективність діяльності установи та уможливить настання банкрутства чи інших несприятливих економічних ситуацій для банку.

Список використаних джерел

1. Положення “Про організацію внутрішнього аудиту в комерційних банках”, затверджене постановою Правління НБУ від 20.03.1998 за №114.

2. Понікаров В.Д., Сєрікова Т.М.  Аудит: Навчальний посібник. – Х.: ВД «ІНЖЕК», 2006.

3.Пантелєєв В.П. Аудит. – Навч. пос. – К.: «Видавничий дім «Професіонал», 2008. – 400с.

4.Сотникова Л. В. Внутрішній контроль і аудит – М.: Фінстатінформ, 2000. -239с.

5. www.privatbank.ua/

]]> http://naub.org.ua/?feed=rss2&p=1312 0 http://naub.org.ua/?p=1312 http://feedproxy.google.com/~r/naub/~3/ouk1FOK-IXg/ http://naub.org.ua/?p=1307#comments Mon, 12 Jul 2010 08:33:25 +0000 Макаренко Оксана http://naub.org.ua/?p=1307

У статті розглянуто теоретичні та практичні аспекти фінансових ризиків суб’єктів господарювання. Зокрема, з’ясовано сутність та види фінансових ризиків, охарактеризовано діяльність ПАТ «Концерн Галнафтогаз»,  проаналізовано макро- та мікрочинники ризиковості діяльності компанії, оцінено ефективність управління фінансовими ризиками підприємства та обґрунтовано напрямки його удосконалення.

The article reviews the theoretical and practical aspects of entities’ financial risks. In particular, the essence and types of the financial risks, the activity of Private Joint Stock Company “Koncern Galnaftogaz” is clarified. Macro and micro factors of its risk activity are analyzed. The effectiveness of companies’ financial risk management and the directions of its improvement are assessed.

Постановка проблеми. Фінансовий ризик належить до фундаментальних понять сучасної економічної теорії та менеджменту. Його особливістю є тотальність, всеосяжність. Не обтяжених ризиком суб’єктів господарювання практично не існує. Своєчасна ідентифікація фінансового ризику та станів, до яких він може призвести, дає можливість запобігати небажаним наслідкам, обирати гнучкішу стратегію. У разі підтвердження (перевірки) за допомогою кількісних оцінок показників ефективності й ризикованості з’являється можливість формувати достовірні прогнози щодо майбутньої діяльності та планувати економічні результати.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Дослідженням фінансових ризиків займалися такі вчені, як Фере В., Шарп У., Райс Т.,  Вітлінський В. В.,   Верчено П. І.,  Великоіваненко Г. І.,   Ястремський О. І., Мертенс О. В., Сігал А. В. та інші.

Мета і завдання дослідження. Мета дослідження полягає у обґрунтуванні напрямків удосконалення системи управління фінансовими ризиками у діяльності підприємства на основі їх практичної оцінки та вивчення теоретичних засад даної проблематики. Для досягнення поставленої мети необхідно вирішити такі завдання, як: з’ясувати сутність та види фінансових ризиків суб’єктів господарювання; охарактеризувати механізм управління фінансовими ризиками; подати загальну характеристику діяльності ПАТ «Концерн Галнафтогаз»; проаналізувати макро- та мікро чинники ризиковості діяльності ПАТ «Концерн Галнафтогаз»; оцінити ефективність управління фінансовими ризиками компанії; обґрунтувати оптимальну структуру капіталу підприємства та напрямки його використання; запропонувати шляхи запровадження системи прогнозування ринкового середовища; дослідити можливість застосування зарубіжного досвіду управління фінансовими ризиками на підприємстві.

Викладення основного матеріалу. У процесі своєї діяльності суб’єкти господарювання функціонують в умовах мінливого ринкового середовища, де постійно стикаються із ризиками, зокрема фінансовими. Фінансовий ризик – це економічна категорія, яка відображає характерні особливості сприйняття суб’єктами господарювання об’єктивно наявних невизначеності та конфліктності, іманентно притаманних процесам цілепокладання, управління, прийняття рішень та оцінювання, обтяжених можливими загрозами фінансових втрат й невикористаними можливостями.

Саме фінансовий ризик є однією із найбільш складних категорій, яка пов’язана із здійсненням господарської діяльності. Кожен вид діяльності характеризується специфічним, притаманним йому набором видів і чинників ризику, що мають найсуттєвіший вплив.

Фінансові ризики класифікують за характером об’єкта ризику, обсягом інструментів, що досліджуються, комплексністю дослідження, джерелом виникнення, фінансовими наслідками, характером прояву у часі, рівнем фінансових втрат, можливістю передбачення та страхування, мірою обґрунтованості ризику, терміном його оцінювання й урахування, чисельністю осіб, які беруть участь у прийнятті рішень.

Структура й міра ризику діалектично змінюються в часі під впливом змін (трансформації) зовнішнього та внутрішнього середовища, дії низки об’єктивних та суб’єктивних чинників. Управління фінансовими ризиками дає можливість раціональніше використовувати ресурси, розподіляти відповідальність, покращувати результати діяльності підприємства та забезпечувати прийнятний рівень ризику.

ПАТ «Концерн Галнафтогаз» — українська компанія, один із найбільших власників АЗС в Україні. Бізнес компанії охоплює три основнi сегменти: роздрiбна реалiзацiя нафтопродуктiв, споживчих товарiв та послуг через власну мережу автозаправних станцій «ОККО»; гуртова торгівля нафтопродуктами; логістика (зберігання та транспортування нафтопродуктiв).

Протягом 2007-2009 років частка компанії постійно зростала. Так, у 2007 році вона становила 7,7%, у 2008 цей показник становив 8,2%, а у 2009 вже 10,1%.

На компанію впливають такі макрочинники, як нестабільність законодавства, наявність кризових явищ в економіці, відсутність власної нафти та потужностей її переробки, обсяги продажу автомобілів, кон’юнктура ринку.  До мікрочинників ризиковості діяльності компанії належать структура активів та пасивів, їх використання, стратегія та принципи діяльності.

В результаті аналізу діяльності підприємства виявлено недостатню ефективність управління окремими видами фінансових ризиків. До них належать ризик зниження фінансової стійкості, ризик неплатоспроможності, кредитний ризик, валютний ризик, інфляційний ризик, інвестиційний ризик.

Зокрема, для діяльності ПАТ «Концерн Галнафтогаз» характерні незадовільні показники фінансової стійкості, ліквідності та платоспроможності, а також дебіторської заборгованості. Невідповідність показників фінансової стійкості та ліквідності можна побачити із даних Таблиці 1 та Таблиці 2, де виділено незадовільні значення відповідних коефіцієнтів.

Як бачимо із таблиці 1, нижче норми протягом 2007-2009 років перебувають значення коефіцієнта концентрації власного капіталу, коефіцієнта маневреності, коефіцієнта фінансування, а також коефіцієнта фінансової стійкості у 2007 та у 2009 роках, що зумовлено наявністю високої частки позикового капіталу. Компанія потребує залучення додаткових фінансових ресурсів для здійснення своєї діяльності, проте, як бачимо обсяги кредитів необхідно зменшувати. Із даних таблиці 2 очевидно, що не відповідають нормативним значення усіх показників ліквідності, крім  коефіцієнта швидкої ліквідності, тобто компаніє є неплатоспроможною у середньостроковому та довгостроковому періоді. Це пов’язаною із високою часткою необоротних активів (зумовлене будівництвом нових АЗС, відкриттям магазинів «Тоbi», ресторанів «A la minute») та високою часткою позикового капіталу, а це означає, що структура активів не відповідає структурі активів.

Така ситуація зумовлює підвищення ризиковості діяльності та збільшує імовірність негативних фінансових наслідків, таких як збитки або недоотримання частини доходу.

Для вдосконалення системи управління переліченими фінансовими ризиками  потрібно здійснити ряд заходів, до яких належать оптимізація структури капіталу, оптимізація структури активів та пасивів, оптимізація структури дебіторської заборгованості, запровадження системи прогнозування ринкового середовища.

На нашу думку, оптимальною для ПАТ «Концерн Галнафтогаз», є структура капіталу, що передбачає від 40 до 50% власного капіталу та від 50 до 60% позикового капіталу. Незважаючи на певний рівень ризику, така структура характеризується низькою вартістю капіталу, а також високим рівнем рентабельності власного капіталу. Крім того, вона дає змогу формувати додаткові активи при сприятливій кон’юнктурі ринку.

Не менш важливим є формування такої структури активів та пасивів ПАТ «Концерн Галнафтогаз», яка дасть змогу покращити показники ліквідності підприємства та, відповідно, мінімізувати ризик зниження неплатоспроможності. При цьому структура активів повинна відповідати структурі активів компанії.

У структурі пасивів потрібно зменшити частку найбільш термінових пасивів до 14,40%, частку поточних пасивів до 7%, майже вдвічі зменшити частку довгострокових пасивів до 19,30%. Для покриття великого обсягу необоротних активів, які необхідні для ефективного функціонування та подальшого розвитку компанії, ПАТ «Концерн Галнафтогаз» має значно збільшити частку постійних пасивів до 59,30%. Розглянута структура забезпечить стабільність компанії у довгостроковій перспективі.

Відповідно, структура активів компанії повинна виглядати наступним чином: частка найліквідніших активів становить 5,37 %, частка активів, що швидко реалізуються становить 10,50%, частка активів, що повільно реалізуються становить 27,00%, а частка активів, що важко реалізуються, тобто необоротних активів, залишиться майже на тому самому рівні, а саме 57,13% від загальної суми активів.

Оптимізувати структуру майна ПАТ «Концерн Галнафтогаз» важливо також для мінімізації кредитного ризику. Зокрема, це стосується дебіторської заборгованості компанії.

Оскільки, ПАТ «Концерн Галнафтогаз» активно займається розбудовою, розвитком та налагодженням роботи власної мережі автозаправних станцій, то стає очевидним, що амбітних цілей можна досягнути тальки завдяки прогнозуванню та детально розробленому плану розвитку компанії.

Доцільно здійснювати аналіз ризиковості діяльності та стану безпосередньо підприємства, проектів і стратегій, що ним реалізуються, а також порівняльний аналіз щодо ризикованості діяльності в межах ринкового сегмента, галузі, країни тощо.

Крім того необхідно вживати заходів щодо мінімізації чи нейтралізації фінансових ризиків у майбутньому. До них належать уникнення, диверсифікація, лімітування, внутрішнє та зовнішнє страхування. Причому кожен вид ризику потребує індивідуального рішення залежно від об’єктивних та суб’єктивних обставин.

Важливим є використання зарубіжного досвіду управління фінансовими ризиками. Зокрема, застосування нових методів хеджування, дотримання принципів управління фінансовими ризиками, врахування психологічних аспектів прийняття рішень в умовах ризику.

Висновки. Таким чином, дослідження фінансових ризиків  суб’єктів господарювання є надзвичайно актуальним і необхідним для ефективного управління їх діяльністю у сучасних умовах. Воно потребує певних затрат часу та ресурсів, проте дає можливість приймати ефективні рішення у сфері фінансової діяльності.

Список використаних джерел та літератури:

1. Верчено П.І., Великоіваненко Г.І., Демчик Н.В. та ін. Ризикологія: Навчально-методичний посібник для самостійного вивчення дисципліни – К.: КНЕУ, 2006. – 176 с.
2. Вітлінський В. В. Аналіз, оцінка і моделювання економічного ризику. – К.: Деміур, 1996. – 212 с.
3. Вітлінський В. В., Великоіваненко Г. І. Ризикологія в економіці та підприємництві: Монографія. – К.: КНЕУ, 2004. – 480 с.
4. Вітлінський В.В. та ін. Економічний ризик: ігрові моделі: Навчальний посібник – К.: КНЕУ, 2002. – 446 с.
5. Ивин Л.Н., Иванилов А.С. Введение в финансовый менеджмент. – К.:ИСИО, 1994.
6. Гончаренко Л. П., Филин С. А. Риск-менеджмент. – М.: КноРус, 2006. – 206 с.
7. Клапків М. С. Страхування фінансових ризиків: Монографія. – Тернопіль: Економічна думка, Карт-балнш.- 2002. – 570 с.
8. Лагутін В. Д. Гроші та грошовий обіг. – Київ.: “Знання”, 2001. – 190 с.
9. Райс Т., Койли Б. Финансовые инвестиции и риск: Пер. с англ.. – К.: Торгово-издательское бюро BHV, 1995. – 592 с.

10.  Ястремський О. І. Основні види економічного ризику. Навч. посібник для студентів економічних спеціальностей в.н.з. – К.: «АртЕк», 1997. – 248 с.

11.  Ястремський О. І. Моделювання економічного ризику. – К.: Либідь, 1992. – 176 с.

12.  Шарп У., Александер Г., Бэйли Дж. Инвестиции: Пер. С англ. – М.: ИНФРА – М, 1997. – 511 с.

13.  Graham and Dodd. Security Analysis: Principles and Technique, 6E. McGraw-Hill Professional. 2008.

14.  The Little Book That Beats The Market, Joel Greenblatt. 2006.

15.  Firm Size, Book-to-Market Ratio, and Security Returns: A Holdout Sample of Financial Firms, by Lyon & Barber, 2007, Journal of Finance.

16.  www.stockmarket.gov.ua

17.  www.smida.gov.ua

18.  www.galnaftogas.com

19.  www.okko.ua

20.  www.wikipedia.org

21. www.economist.com

22. www.fsa.gov.uk

23. www.investopedia.com

24.  www.bank.gov.ua

У статті розглянуто економічні аспекти проведення чемпіонату Євро-2012 в Україні. Проаналізовано економічну ефективність  попередніх турнірів, її залежність від національних особливостей країн-організаторів, охарактеризовано структуру бюджету Євро-2012, а також, прогнозовано економічні, політичні, соціальні, культурні результати успішного проведення Євро-2012, оцінено загрози, негативні впливи проведення Євро-2012 та знайдено можливості їх уникнення або мінімізації.

The article deals with economic aspects of the championship Euro-2012 in Ukraine. The cost-effectiveness of previous tournaments was analyzed in this article. The dependence of the effectiveness on national peculiarities of the countries-organizers and the structure of the budget of Euro-2012 was described. The economical, political, social and cultural results of successful Euro-2012 are predicted. The threats and the negative impacts of the Euro-2012 are assessed and the possibilities are found to avoid or minimize them.

Постановка проблеми. Євро-2012 є третьою за важливістю спортивною подією у світі, яка має вийнятковове значення для нашої країни. Проведення турніру в Україні означає можливий значний приплив зовнішніх та внутрішніх інвестицій у такі важливі галузі як будівництво, сферу послуг, зокрема туризм, а також у розширення транспортної інфраструктури. Це особливо необхідно у період економічного спаду та кризи, оскільки може бути основою економічного зростання. Крім того, у зв’язку із орієнтацією нашої держави на Європу, суттєвим є стратегічний аспект, який означає покращення репутації України у світовій спільноті. Тому необхідно дослідити усі аспекти даного явища, як позитивні, так і негативні.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Вплив Євро-2012 на економіку України широко досліджується засобами масової інформації України та світу, зокрема велику увагу цьому питанню приділяють такі журналісти, як Андрій Капустін, Наталя Вареник, Катерина Константинова, Ольга Скрипник, Віталій Рухлін, Євген Шибалов, Олександр Савченко та інші. Питання щодо турніру дискутуються на усіх телеканалах, у мережі Інтернет, у друкованих виданнях тощо. Крім того, аналізу підлягають і нормативно-правові акти Верховної Ради України, Кабінету Міністрів України, інших органів влади. Основним із них є Закон України «Про організацію та проведення в Україні фінальної частини Чемпіонату Європи 2012 року з футболу в Україні» від 25.12.2008.

Мета і завдання дослідження. Метою дослідження є визначення напрямків покращення позитивного впливу Євро-2012 на економіку країни протягом років підготовки до чемпіонату та після нього. Основними завданнями дослідження є: аналіз результатів проведення попередніх чемпіонатів Європи з футболу оцінка їх ефективності та впливу на економіку країн-організаторів, залежно від національних особливостей; характеристика бюджету Євро-2012 та його структури за окремими статтями; прогнозування економічних, політичних, соціальних, культурних результатів успішного проведення Євро-2012; оцінка негативних впливів проведення Євро-2012 та пошук можливостей їх мінімізації; аналіз можливих загроз при підготовці до проведення чемпіонату та визначення пріоритетів України з урахуванням існуючої ситуації.

Викладення основного матеріалу. Чемпіонат Європи з футболу 2012 року (Євро-2012) — 14-ий чемпіонат Європи, який відбудеться в Україні та Польщі. Наша країна планує витратити на його підготовку суму у розмірі 160,593 млрд. грн.. З них 28,503 млрд. грн. надійдуть із держбюджету, ще 22,585 – із місцевих бюджетів, а найбільшу частку – 109,505 млрд. грн., тобто близько 80%, мають становити інвестиції з інших джерел. На рис. 1 зображено графічно структура витрат бюджету Євро-2012. [4]

Найбільших ресурсів сьогодні потребують розвиток транспортної інфраструктури – 48,1 % запланованого фінансування, інфраструктура розміщення – 21,2% та спортивні споруди – 7,8%.

В Україні чемпіонат проходитиме у містах: Київ, Дніпропетровськ, Львів, Донецьк (та резервні Одеса, Харків)

Те, що Євро призводить до зростання ВВП продемонстрували результати його проведення протягом минулих 10 років. Проаналізуємо дані, наведені у Таблиці 1.

З таблиці очевидно, що такі турніри піднімають ВВП в середньому на 0,06-0,25%. Але це лише у рік проведення. У роки, що передують змаганням і після них, вплив на економіку цього фактора набагато суттєвіший. Наприклад, ВВП Португалії, темп зростання якого був від’ємним, у 2004 підвищився на 3%.

Проект Євро-2012 має кілька аспектів.

Перший аспект – це дійсно красива, захоплююча спортивна подія.  Маркетологи відводять континентальній футбольній першості третю позицію у рейтингу найважливіших спортивних подій сучасності – після Олімпійських ігор та футбольних чемпіонатів світу. Звідси і підвищена увага до проекту Євро, організація якого вперше була доручена представникам Східної Європи.

Другий аспект – це інвестиційно-інфраструктурні перетворення, що мають відбуватися в обох країнах. Визначено складники, які зумовлюють економічні ефекти від проведення чемпіонату Європи з футболу 2012 року.

Інвестиції у спортивну інфраструктуру (стадіони, тренувальні бази), які створюють додану вартість в даній галузі.

Витрати туристів-відвідувачів спортивних подій, яких очікується близько півмільйона (готелі, ресторани, квитки, сувеніри тощо). За статистикою іноземні «футбольні» туристи витрачають на 50% більше від звичайних туристів [7].

Прогнозується значний розвиток туризму. Кожний, хто відвідає нашу країну під час фіналу Чемпіонату Європи 2012 року, провокує притік іще багатьох туристів і у наступні роки. Для їх потреб передбачається побудувати 25 готелів 5-зіркової категорії, 82 – 4-зіркової, 124- 3-зіркової. Інвестиції у будівництво і реконструкцію готелів до Чемпіонату Європи 2012 оцінюють в 1 млрд. євро.

Вплив на різні сектори економіки спричинений фінансуванням заходів, пов’язаних із чемпіонатом. Євро-2012 має стати рятівником для будівельної галузі, яку зараз охопила криза. Будівля споруд для чемпіонату може зупинити зростання безробіття серед будівельників і зумовити повернення громадян, які виїхали з України на заробітки.

Щодо сфери послуг, то вона також не відставатиме від будівництва. Новоспоруджені готелі, аеропорти потребуватимуть кваліфікованих працівників усіх рівнів. Збільшення інтересу до України з боку іноземців надасть нового імпульсу туристичній галузі. Різко зросте попит на знавців та, відповідно, викладачів іноземних мов. Потрібні будуть також працівники, які доглядатимуть за новими стадіонами та дорогами. [4].

Інші ефекти, безпосередньо не пов’язані із спортом. Наприклад, модернізація транспортної інфраструктури (дороги, аеропорти, громадський транспорт). Справді революційні перетворення у цій сфері в Україні повинні значно підвищити пропускну здатність 13 аеропортів. Євро-2012 передбачає появу в них сучасних терміналів достатньої пропускної здатності, європейський рівень сервісу для пасажирів і обслуговування літаків, поновлення маршрутної мережі, заохочення нових перевізників.  Масштаби робіт в цій галузі настільки великі, навіть при умові виконання усіх проектів розвитку в кожному з аеропортів – по міркам УЄФА – буде нестача пропускної здатності [6].

Третій аспект – це стратегічний вимір. Польща – член ЄС, Україна – ні, але обидві країни разом реалізують проект європейського масштабу. Ця співпраця, безсумнівно, наблизить нашу державу до Європи. Тому переоцінити важливість проекту дуже складно. Це важливий політичний проект, який матиме для двох держав виняткове політичне, економічне, гуманітарне та іміджеві значення. Успішне проведення Євро-2012 стане вагомим кроком, який сприятиме повномасштабній європейській інтеграції України.

Серед негативних впливів, які може принести Євро-2012 Україні:

- екологічні наслідки (у зв‘язку із пришвидшеними темпами підготовки можливе недостатнє вивчення впливу будівельних проектів на довкілля)

- необхідність підтримки побудованих стадіонів та інфраструктури після завершення чемпіонату, адже таких значних потоків туристів надалі може не спостерігатися.

- погіршення іміджу України у разі неякісного проведення чемпіонату.

В Австрії та Швейцарії під час Чемпіонату Європи 2008 року спостерігався ефект витіснення. Десятки тисяч туристів, які в «нефутбольний час» відвідували ці країни, відмовлялись від поїздок, у зв’язку з підвищеним рівнем небезпеки на подібних заходах. Для Відня, наприклад, спричинений цим спад становив 42% загальної кількості традиційних туристів, або «мінус» 90 млн. євро. Проте даний ефект є скоріше позитивним, ніж негативним для України, де кількість іноземних туристів незначна. Тому ефект витіснення практично дорівнює нулю. [10]

Фактором, який істотно впливає на підготовку до проведення Євро-2012 є світова економічна криза, яка може внести корективи як у бюджет чемпіонату, так і в особливості його організації. Існує загроза недостатнього залучення інвестицій, зміни розмірів фінансування із державного бюджету.

Однією із проблем є також те, що наша нормативно правова база не зорієнтована на вирішення актуального питання залучення інвестицій. Закордонний бізнес так і не отримав широко обіцяного і розрекламованого владою «єдиного інвестиційного вікна». Законодавство не гарантує інвесторові, що вкладені ним кошти повернуться.

Це потребує зважених та розумних дій влади та організаторів для підвищення інвестиційної активності та забезпечення стабільності економіки України загалом [1].

Висновки. Отже, у час економічного спаду, Євро-2012 дарує нам прекрасну можливість зміцнити міжнародний імідж країни, привабити закордонні та внутрішні інвестиції, розвивати існуючу та будувати нову інфраструктуру. Все це сприятиме нарощуванню економічної могутності держави та підвищенню стандартів життя населення. І, звичайно, Євро-2012 надасть величезний імпульс вітчизняному футболу. Достойна організація чемпіонату — питання національної гідності. Залишилося якісно реалізувати заплановане. Україна – країна з величезними можливостями. Євро-2012 – це найбільший проект, який можна реалізувати лише за співпраці усіх учасників організаційного процесу. Причому «бренд» європейського чемпіонату привабливий для бізнесу за будь-яких умов.

Таким чином у даній статті досліджено вплив проведення Чемпіонату Європи з футболу Євро-2012 на економіку України. Описано як позитивні ефекти, такі як інвестиційно-інфраструктурні перетворення, покращення міжнародного іміджу України, так і негативні, зокрема, можливість неефективного використання окремих об’єктів після чемпіонату, екологічні наслідки. Крім того, оцінено вплив існуючої економічної ситуації на підготовку до проведення чемпіонату.

Список використаних джерел та літератури:

1. Постанова КМУ від 22 лютого 2008 р. N 107 «Про затвердження Державної цільової програми підготовки та проведення в Україні фінальної частини чемпіонату Європи 2012 року з футболу» {Із змінами, внесеними згідно з Постановами КМ N 937 ( 937-2008-п ) від 16.10.2008 N 205 ( 205-2009-п ) від 25.02.2009}
2. Закон України «Про організацію та проведення в Україні фінальної частини чемпіонату Європи 2012 року з футболу в Україні» від 25.12.2008
3. Алексєєв А.В. Зовнішні ресурси: як привабити та примусити працювати на економіку (інформаційно-аналітична записка) // Дзеркало тижня. – 2010. – №35. – С.16 – 17.
4. http://www.president.gov.ua/
5. http://www.euro-2012.if.ua/
6. http://ru.uefa.com/
7. http://www.liga.net/
8. http://www.mail.ru/
9. http://www.ukrstat.gov.ua
10. http://www.kmu.gov.ua
11. http://www.zakon.rada.gov.ua

Annotation. In the article considered the features of creations of models  which basic on the cross-correlation-regressive analysis. Creates the cross-correlation-regressive model of determination volumes of the realized building products which enables to define the degree of influence on the basic factor different  variable factors.

Постановка проблема. Рівень розвитку ринку нерухомості завжди був одним з основних показників, що визначають соціальний рівень розвитку країни. Насамперед це зумовлено тим, що розвиток усіх галузей економіки так чи інакше пов’язаний з використанням об’єктів нерухомості. Високий попит на нерухомість свідчить про високу платоспроможність населення, про достатній рівень доходів громадян, про здатність купувати нове, сучасне та якісне житло. Тому виникає необхідність не лише у теоретичному дослідженні ринку, а й у створенні моделей розвитку ринку нерухомості, що допомагали б моделювати та прогнозувати основні показники на ринку нерухомості у перспективі.

Аналіз останніх досліджень та публікацій. Аналіз останніх досліджень та публікацій таких вчених як І. Балабанова, В.Гейця, Г. Грін Вільяма, В. Касьяненка, Л. Старчена, Л. Краснікової, І.Лук’яненко, Т. Клебанової, В. Кічора, Р. Фещура свідчить про те, що у даних літературних джерелах висвітлюються питання, пов’язані із прогнозуванням демографічного, соціально-економічного розвитку, науково-технічного прогресу, розглядаються сучасні методи економічного прогнозування, планування та моделювання. Проте вищенаведені літературні джерела є лише теоретичною та прикладною базою для розроблення, удосконалення, модифікування моделей прогнозування та планування різних економічних явищ та процесів, зокрема. Разом з тим, недостатньо дослідженими залишаються питання щодо прогнозування та планування обсягів реалізованої будівельної продукції за допомогою кореляційно-регресійної моделі. Вченими ґрунтовно досліджені проблеми оцінки вартості об’єктів нерухомості, циклічність розвитку ринків нерухомості, принципи формування та розвитку національних ринків нерухомості країн-членів ЄС. Проте на теперішній час залишаються недостатньо дослідженими та розвиненими моделювання та прогнозування показників ринку нерухомості [4].

Метою дослідження є розробка методичних рекомендацій щодо визначення обсягів реалізованої будівельної продукції на основі кореляційно-регресійної моделі, що дозволить визначити якою мірою ті чи інші фактори впливають на результуючий показник – обсяг реалізованої будівельної продукції, а також спрогнозувати її величину на короткостроковий період.

Виклад основного матеріалу. На розвиток ринку нерухомості впливає ряд показників. Так, головним показником на ринку нерухомості України є обсяг виконаних будівельних робіт. Для відображення ситуації на ринку нерухомості було використано показник індексу обсягів виконаних будівельних робіт за 1995-2009рр.(рис.1)[6].

Рис.1. Динаміка індексу обсягів виконаних будівельних робіт

Індекс обсягу виконаних будівельних робіт характеризується різкими коливанням протягом обраного періоду. При чому, спостерігається залежність між зміною даного показника та рівнем розвитку економіки України. Так, індекс обсягів виконаних будівельних робіт набуває максимально значення у 2003 році, коли економіка України знаходиться на досить високому рівні свого функціонування. Проте вже у наступному році спостерігається невелике зниження даного показника. Спад індексу до 93,4% у 2005 році пояснюється президентськими виборами 2004 року, політичною кризою та нестабільністю в країні. Далі знову спостерігалось підвищення даного показника до 115,6% у 2007 р. Проте вже з 2007 року індекс обсягів виконаних будівельних робіт починає зменшуватись. Як видно з рис.1, у 2009р. даний показник досягнув найменшого значення за останні 15 років, що зумовлено нестабільністю економічної ситуації в країні протягом останніх років.

Іншим важливим фактором, що впливає на розвиток ринку нерухомості є інвестиції. Через відсутність досконалого фондового ринку та нерозвиненість фінансових інститутів єдиним напрямком інвестування та збереження коштів для громадян України стали банківські депозити і придбання нерухомості.

Стрімкий злет цін на житло у 2000-2008 роках зробили інвестиції в сектор надзвичайно прибутковими. Цьому сприяли економічне зростання та високий попит. Але були й менш вагомі та малопомітні фактори, які, однак, стануть визначальними у довгостроковій перспективі. У першу чергу, це тіньовий характер ринку. Податки з нерухомості не існувало взагалі, а комунальні платежі порівняно з орендними були майже символічними.

Щоб проілюструвати ситуацію з інвестиціями на ринку нерухомості. використаємо дані про обсяги інвестицій в основний капітал у будівництво. На рис.2 відображено даний показник у динаміці, за 2003 – 3й квартал 2009р. [6]

Рис.2. Динаміка інвестицій в основний капітал у будівництво за 2003 – 2009рр.

Як видно з графіка, спостерігалася позитивна тенденція зростання інвестицій в основний капітал у будівництво до 2008р. При чому, стрімкий ріст показника  припадає на 2007, 2008 рр. Оскільки у 2008 році криза на ринку нерухомості повністю набрала свої оберти, держава намагалась стабілізувати ситуацію шляхом стимулювання інвестицій в будівництво. Набрала чинності Постанова КМУ від 31 жовтня 2007 р. N 1269 «Про порядок затвердження інвестиційних програм і проектів будівництва та проведення їх державної експертизи» [2]. Проте вже на початку 2009р. у зв’язку із кризою не лише у будівництві, а й в усіх інших галузях економіки, інвестиції в основний капітал у будівництво були знижені до рівня 2003р. На кінець третього кварталу 2009р. обсяг інвестицій становив лише 2991 млн.грн, що становить лише 50% від аналогічного показника у попередньому році.

Важливим показником, що відображає ситуацію на ринку нерухомості також є обсяг реалізованої будівельної продукції. Для визначення обсягу реалізованої будівельної продукції на ринку нерухомості України була створена багатофакторна кореляційно-регресійна модель. При побудові моделі була висунута гіпотеза, що на результуючий показник впливає три фактори: інвестиції в основний капітал у будівництво, доходів населення, вартості основних засобів у будівництві. Оскільки репрезентативність оцінок регресійного аналізу прямо пропорційна обсягу та однорідності сукупності, саме недостатній обсяг сукупності та її неоднорідність вважаються найвагомішими чинниками неадекватності моделей. Тому при формуванні ознакової множини моделі слід враховувати співвідношення між обсягом вибірки і кількістю включених у модель факторів (воно має бути приблизно 8:1) [5,c.257]. Оскільки у моделі враховано три фактора, були використані  поквартальні дані за 2003-поч.2009рр.

Для початку була встановлена щільність зв’язку між залежною величиною Y і незалежними Х₁, Х₂, Х₃. Тобто було визначено наскільки значним є вплив факторних змінних  на результуючий показник. Найпростішим критерієм, який дає кількісну оцінку зв’язку між двома показниками є коефіцієнт кореляції (для прямолінійного зв’язку). Коефіцієнт кореляції є не абсолютною, а відносною мірою зв’язку між двома ознаками, тому він може набувати значення від -1 до +1. Чим ближче значення r до ±1, тим щільніший зв’язок. Знак “+” вказує на прямий, а знак “-“ – на  зворотний зв’язок. При r=0 зв’язок відсутній [4,c.121]. Розрахувавши у MS Excel коефіцієнти кореляції для трьох факторів ми отримали наступні значення: r_ух1= 0,89,  r_ух2 = 0,91, r_ух3= 0,92. Це свідчить, що зв’язок між інвестиціями в основний капітал, доходами населення, вартістю основних засобів у будівництві та результуючим показником – обсягом реалізованої будівельної продукції є досить щільним, оскільки усі три значення коефіцієнту кореляції є максимально наближеними до 1.

Розрахувавши значення необхідних коефіцієнтів регресії  а₀, а₁, а₂, а₃, були отримані наступні значення а₀ =797,48, а₁ =3,30, а₂ =0,05, а₃ =1,25,

Отримана  модель оцінки ринку нерухомості України , має наступний вигляд

У = -797,48 + 3,3 X₁+0,05 Х₂+1,25 Х₃

Зробивши відповідні розрахунки, були отримані модельовані значення обсягу реалізованої будівельної продукції. Для перевірки моделі на адекватність були розраховані наступні коефіцієнти: R(коефіцієнт множинної кореляції),  R²(коефіцієнт множинної детермінації),  DW(критерій Дарбіна-Уотсона).

Множинний коефіцієнт кореляції R показує, яку частину загальної кореляції складають коливання, під впливом факторів X₁, Х₂, Х₃, закладених у багатофакторну модель для дослідження. Множинний коефіцієнт кореляції коливається в межах від 0 до ± 1. При R = 0 зв’язку між досліджуваними ознаками немає, при R = 1 — зв’язок функціональний. Розрахувавши даний коефіцієнт, отримали значення R = 0,94.

Поряд з коефіцієнтом кореляції використовується ще один критерій, за допомогою якого також вимірюється щільність зв’язку між двома або більше показниками та перевіряється адекватність (відповідність) побудованої регресійної моделі реальній дійсності. Тобто дається відповідь на запитання, чи дійсно зміна значення У лінійно залежить саме від зміни значення X₁, Х₂, Х₃, а не відбувається під впливом різних випадкових факторів. Таким критерієм є коефіцієнт детермінації R² , що у даному випадку набув значення  R²=0,88.

Критерій Дарбіна-Уотсона – це умовний показник, який використовується для виявлення автокореляції у часових рядах. При її відсутності в досліджуваному ряді показник  DW наближається до числа 2. У нашому випадку критерій DW=1,75.(табл.1)

Таблиця 1

Критерії ефективності створеної моделі

Отже, усі три показники показали, що створена модель є  адекватною, у чому також можна переконатися візуально за допомогою графіка, що відображає фактичні та модельовані значення обсягів реалізованої будівельної продукції за 2003-2009рр.(рис.3.).

Рис.3. Динаміка обсягів реалізованої будівельної продукції в Україні  за 2003-2009рр.

Оскільки для розрахунків, використовувалися поквартальні дані, з графіка чітко видно, що найбільше будівельної продукції реалізується в останньому кварталі кожного року, а найменше в першому. Це можна пояснити тим, що на початку року виконавці лише отримують завдання, щодо будівництва певного об’єкта. На кінець року, коли поставлене завдання повністю виконане, готова будівельна продукція реалізовується для замовника чи покупця, тому цей пік припадає саме на 4-й квартал.

З графіка також чітко видно, що обсяги реалізації будівельної продукції за 2003-2007рр. мали чітку тенденцію до зростання з кожним роком, що є закономірним у зв’язку з стрімким розвитком будівельної промисловості в Україні за останні роки. Проте отримані дані за 2008 р. та 3 квартали  2009р. дають підстави стверджувати про різке зниження обсягів реалізації будівельної продукції. За даними Держкомстату, за І кв. 2009 р. проти І кв. 2008 р. спад у будівництві становить 56,7%. На такому рівні галузь перебуває вже кілька місяців. Це найнижче падіння серед галузей економіки, яке сталось в усіх регіонах країни та за всіма основними видами будівельної діяльності.

Критична ситуація склалася з недобудованими об’єктами: більше 60% будов тимчасово припинено, або законсервовано, в регіонах – 30-70% об’єктів. При цьому близько 10% будівель “заморожено” на стадії, близькій до завершення.

Такий стан в будівництві зумовлений наступними кризовими чинниками:

-           значне скорочення попиту на нерухомість з боку як фізичних, так і юридичних осіб, внаслідок значного зниження їх платоспроможності;

-           різке подорожчання кредитних ресурсів, згортання іпотечного кредитування населення;

-           зростання собівартості будівництва, внаслідок підвищення цін на будівельні матеріали, машини, обладнання, енергоносії.

-           важкий фінансовий стан будівельних компаній, серед яких з початку 2009 р. зафіксовано 9 технічних дефолтів і лише 11% зможуть своєчасно виконати свої зобов’язання по цінних паперах.

-           антикризові заходи в будівництві результатів не дали. Закон України “Про запобігання впливу світової фінансової кризи на розвиток будівельної галузі та житлового будівництва” від 25.12.2008 № 800-VI практично не працює, механізми його застосування непрозорі і вимагають підзаконних актів, прийняття яких зволікається [1].

-           державна підтримка будівельної галузі теж не працює через брак коштів, у т.ч. на добудову житла з готовністю 50% (таких біля 850), на що потрібно 14,7 млрд грн. Досі не виділені кошти Державній іпотечній установі (на 1 млрд грн) під кредитування добудови незавершеного житла.

Зроблений прогноз обсягів реалізації будівельної продукції на кінець 2009р. показує, що даний показник набуде значення 61778,29 млн.грн., що є на 60% менше ніж на кінець 2008р. Отже, можна стверджувати, що будівництво зазнало глибокого кризового падіння серед основних галузей економіки. Більше того, криза в будівництві почалась раніше, ніж в інших галузях економіки. Водночас, зважаючи на негативну динаміку інвестицій, є припущення, що галузь може бути останньою в процесі виходу з кризи.

Висновки. Після створення кореляційно-регресійної моделі обсягів реалізованої будівельної продукції  та використання її на практиці, створюються можливості для подальшого дослідження впливу на результуючий показник змінних факторів. Отримана модель дає можливість державі вивести змінні фактори інвестиції в основний капітал у будівництво, доходи населення та вартість основних засобів у будівництві на такий рівень, щоб досягти максимального значення результуючого показника – обсягів реалізованої будівельної продукції. Перспективами подальших досліджень у даному напрямку може стати подальше оцінювання вагомості впливу окремого фактора на результуючий показник.

Список використаних джерел:

1. Закон України “Про запобігання впливу світової фінансової кризи на розвиток будівельної галузі та житлового будівництва” від 25.12.2008 № 800-VI.

2. Постанова КМУ від 31 жовтня 2007 р. N 1269 «Про порядок затвердження інвестиційних програм і проектів будівництва та проведення їх державної експертизи».

3. Моделі і методи соціально-економічного прогнозування: Підручник / Геєць В.М.,Клебанова Т.С., Черняк О.І. та ін. – Х.: ВД «ІНЖЕК», 2005. – 396 с.

4. Пшик-Ковальська О.О. Прогнозування та планування соціального житлового будівництва методом кореляційно-регресійного аналізу/ Економічний простір. №14, с.121-122 -2008.

5. Черняга Людмила Петрівна. Інтеграція національних ринків нерухомості в економічній системі ЄС : Дис. канд. наук: 08.00.02 – 2009.

6. http://www.ukrstat.gov.ua/