Одного разу ми з вами побували на сеансі психоаналізу анімешного героя, який потерпав від свого невміння заробляти. Сьогодні ж поговоримо загалом про відношення анімешних героїв з грошима.

В цілому героїв можна поділити на дуже бідних, дуже багатих та нейтральних. Відразу оговорюся, що мова піде лише про позитивних та більш-менш значущих для сюжету героїв.

Бідняки

Святі голодранці

Цю категорію можна розділити на дві частини:

а) Міська та сільська біднота, яка заробляє собі на життя тяжкою щоденною працею. Головні їх риси – чесність, проста життєва мудрість, доброта (іноді схована за суворими зовнішністю та манерами); головна функція – давати героям притулок, коли їм більше нікуди подітися. Іноді протиставляються багатим можновладцям, які цих же героїв образили або переслідують.

Які у цієї категорії відносини з грошима? Такі, що багатими вони ніколи не стануть, скільки б не працювали. Крапка.

б) Окремі (дуже) бідні, але надзвичайно добрі, чесні та самовіддані герої, а найчастіше – героїні-сирітки, такі як Тору Хонда з Кошику фруктів або Харухі з Гостьового клубу школи Оран (остання хоча і не свята, але все одно добра та бідна, особливо у порівнянні з іншими персонажами). Головна функція героїнь – потрапляти у компанію нахабних, самозакоханих, пихатих мажорів (читайте нижче) та за допомогою своїх прекрасних душевних якостей завойовувати любов та повагу їх усіх, одного за одним, а також розгрібати їх значні психологічні проблеми (бо, як вчить нас художня творчість, багаті не просто плачуть, вони не можуть не плакати!) та видобувати з-під товстої черствої кірки егоїзму глибоко заховану доброту.

Ці святі сирітки, як правило, роботи не бояться, навіть якщо вона така специфічна, як… втім, дивіться Гостьовий клуб, і зрозумієте самі. А хатня робота – приготування їжі, прання, прибирання, тощо – то саме-собою. Однак багатства це їм, звісно, не приносить і не принесе, бо як ще вони тоді протиставлятимуться багатим поганцям?

Вічні бродяги

До цього класу відносяться герої, що подорожують. Їх бідність цілком природна: постійно пересуваючись із одного місця до іншого, вони не мають стабільного заробітку, а перебиваються випадковими, непевними та невеликими підробітками. Тож поки не осядуть, розбагатіти їм і мріяти годі.

Талановиті невдахи

Розмову саме такого героя з психоаналітиком ми підслухали нещодавно. У чому полягає проблема, читайте самі. Тут же я висловлю своє припущення, чому при всіх своїх талантах він не може розбагатіти.

Автор фото: Jesslee Cuizon

Логіка, на мій погляд, така: позитивний герой має бути хорошою людиною (хоча б у глибині душі) – хороша людина повинна робити добро – але хіба можна брати гроші за те, що робиш добро? – ні, бо будь-який негідник може його робити, якщо йому досить за це заплатять – тобто, хороша людина має робити добро безкоштовно. А інакше він – не хороша людина, а просто найманий робітник. Для позитивного героя подібне клеймо неприйнятно.

З іншого боку, здавалося б, злу справу можна зробити, якщо це єдиний спосіб заробити на якесь добре діло (наприклад, заплатити за чиєсь лікування). Проте чинити зло позитивним героям заборонено категорично (принаймні, у великих масштабах). Тож і у тут героям не вдається розжитися – доводиться навіть у таких умовах робити добро і не отримувати за нього гроші.

Бідні герої: куди не кинь – всюди клин. Так і бідують, стражденні.

Багачі

Мажори

Це діти багачів, яким немає потреби заробляти собі на прожиття. Однак вони частенько вигадують собі різні заняття, як, наприклад… втім, іще раз пораджу подивитися Гостьовий клуб, щоб дізнатися про все самим.

Умовно мажорів можна поділити на тих, чиї батьки володіють сучасними корпораціями, і тих, хто належить до древніх кланів, що упродовж століть володіли якимось мистецтвом – як-то потомки самураїв, ніндзя, екзорцистів, заклинателів духів, чарівників тощо.

Перші задирають носи так, наче самі заробили батьківські мільйони. Дійсно, немає нічого легшого, ніж пишатися не своїм.

Друга група не така чванькувата, але неабияк гордиться своєю майстерністю.

Як щодо грошей? Ну, в основному мажори іще тільки навчаються у школах чи ВУЗах, тож їх заробітки, якщо вони є, – то лише балощі. Однак показані нам таланти цих героїв дають можливість з упевненістю сказати, що капіталом вони розпорядяться дуже розумно і достойно продовжать традиції своїх сімей, корпоративні або кланові. Бідність – не для них.

Талановиті переможці

(Пошепки). Цей розділ я писатиму дуже тихо, бо у ньому розповідається, як можна робити добро, але при цьому заробляти непогані гроші. Але, боюся, якщо талановиті невдахи мене почують, то набіжать і…

ГУП-ГУП-ГУП!!! ТУП-ТУП-ТУП! АААААА!!!!! Та скільки ж вас тут?!…

…Нарешті, коли всі заспокоїлися та розсілися, поговоримо про заробітки.

Отже, запам’ятайте головне: щоб мати гроші, треба їх брати. Щоб заробляти добрими справами, треба брати гроші за добрі справи.

І нічого стогнати! Треба.

А як же репутація позитивного героя, спитаєте ви? А от тут і криється секрет: щоб вільно отримувати гроші за добро, треба прикидатися не дуже вже й добрим. Поганим хлопцям дозволяється отримувати плату за будь-які справи, хороші чи злі, чи не так? От вам і вихід!

Тобто схема дій така:

• Коли вчиняєте щось добре, обов’язково наголошуйте, що робите це заради і виключно заради грошей.
• Якщо не втрималися і зробили щось хороше без оплати, відразу ж вчиняйте якусь дрібну капость тим, хто це бачив – про ваше безкорисне добро відразу забудуть.
• Беріть якомога більше! Не соромтеся множити на десять ту суму, яка першою приходить вам в голову при оцінці ваших послуг. Оточуючих це, безсумнівно, допече до живого, і вони й думати не стануть, що ви хороші, і вам негідно брати оплату взагалі.

Звісно, з репутацією хорошого хлопця доведеться розпрощатися. Але що вам до того, що думають про вас незнайомці? А близькі та дорогі вам люди все одно рано чи пізно розгадають ваше гру та знатимуть, що ви у душі – хороші.

А щоб вам було легше вжитися в роль, ось вам приклад для наслідування: Кадзума із аніме Kaze no Stigma. Учіться!

Нейтральні

До цієї категорії відносяться всі персонажі, стосовно яких неважливо, чи багаті вони, чи бідні. Тобто їх матеріальне положення може у якомусь контексті і згадуватися, але вирішальної ролі у сюжеті воно не відіграє. Тож і обговорювати нам тут нічого.

Загалом же ставлення до 金持ち (якщо вони не зовсім безнадійні поганці) у героїв аніме надзвичайно шанобливе, аж до душевного трепету. Однак і бідність таки не ганьба, головне, щоб людина була хороша. Майже як у житті, чи не так?

Та на сьогодні все. Мабуть, я когось пропустила (всіх героїв не охопиш), однак основні типи описані.

А вам я бажаю… ні, не дармових мільйонів (хто ж їх дасть, та і псують вони людей), а щоб ваші таланти (я певна, надзвичайно великі) оплачувались дуже і дуже достойно. Удачі вам!

またね！

Схожі дописи:

• Про любов до далеких світів
• Вуха – радари, очі – рентгени…
• Старість – не радість, або "Скучная история" по-сучасному
• Подайте героям на прожиття…
• Бережіться каваю!
• Одна улюблена серія
• Дратівна правда

Автор фото: ehnmark

Ви любите подорожувати? Особисто я не відмовилася б побачити увесь світ, якби для цього не потрібно було б витратити занадто багато сил та грошей. На жаль, ця мрія нездійсненна, якщо тільки не подорожувати… сидячі у своєму кріслі.

А от у цьому допомогти нам можуть автори манги та аніме, яким теж притаманна любов до далеких світів: вони не лише віртуально подорожують самі, але і нас запрошують із собою, переносячи дію своїх творів у різноманітні куточки світу та поза його межі.

Причому роблять вони це достатньо часто, щоб розглянути ці випадки та навіть трохи класифікувати їх.

Отже, іноземний антураж (мається на увазі не-японський) використовується наступним чином:

1. Антураж заради антуражу. Це ті випадки, коли події, в принципі, могли б відбуватися у Японії із японськими персонажами, але от чомусь авторам захотілося перенести їх в інше місце. Наприклад, сюжет Gunslinger Girls навряд чи змінився б, якби героїні були японськими, а не італійськими дівчатками.

То нащо ж було переносити дію в Італію? Висловлю припущення (лише припущення!), що справа тут не лише у любові мангаки до італійської культури, але й у потягу до косплею, який особливо популярний серед любителів аніме та манги.

Автор фото: yeowatzup

Наскільки достовірні подібні перевдягання у чужу культуру? Ну, якщо ви самі з нею знайомі мало, то може воно вам і здасться достойним: видатні пам’ятки, як-то Колізей чи Ейфелева башта будуть намальовані з усією можливою точністю; назви та імена вибрані старанно та зі смислом; найбільш відомі за кордоном страви та звичаї не будуть обійдені увагою. Однак відносини між людьми залишаться упізнаванно анімешно-японськими, як не крути. Зверніть увагу, що багато хто з героїв у таких аніме навіть いただきます каже перед тим, як почати їсти.

2. Елементи, притаманні специфічній культурі або періоду. Їх дуже цікаво використовувати у аніме і неможливо перенести у японські реалії. Зокрема:

а) Християнство, в основному – католицтво. О, яка це плідна тема! Особливо автори полюбляють:

• черниць у характерному чорному одязі. Вони можуть бути різними – добрими та невинними чи бойовими, вірними чи підлими, слабкими чи духовно стійкими… Головне, щоб вони були! Причому їх умудряються втиснути навіть у фентезійні та альтернативні світи, де християнством і не пахне!
• церкву як впливову організацію. Наприклад, у Trinity blood католицька церква зі штаб-квартирою у Ватикані виступає притулком для людей, що потерпають від вампірів. Замінити її якоюсь японською організацією, мабуть, можна було б, але саме католицька атрибутика та обряди таки надають аніме певної атмосфери, яку ватро було відтворити.

  Втім, ця церква теж є анімешно-японізованою, та зазвичай діє у фантастичних та альтернативних світах і займається дуже дивними, як для церкви, справами, використовуючи не в міру сумнівні методи (дивіться також Chrono Crusade).

• янголів та демонів. Автори обожнюють малювати крила! Тому їх надзвичайно приваблюють білокрилі янголи. А також – провинні чорнокрилі янголи, Диявол та його прибічники-демони, що воюють зі світлими та/або спокушають їх. Крім того, до цієї теми відноситься широкий пласт таких інтригуючих понять, як: гріхопадіння, прощення, душа, Рай та Пекло, вічні муки та вічне блаженство, тощо.

  Оскільки янголів та демонів ніхто з нас не бачив, то судити про їх правильність чи неправильність ми не можемо, і автори вільні творити з ними, що їм заманеться. Чим вони і користуються.

Автор фото: kimdokhac

б) Європейська знать. Графи, барони, герцоги, принци та королі, які танцюють на балах, деруться на шпагах, плетуть та розгадують інтриги, вчиняють та зупиняють заговори, і, що найголовніше – елегантно п’ють червоне вино, розвалившись у зручних кріслах, та носять надзвичайно розкішні костюми. Графині, баронеси, герцогині, принцеси та королеви, які та тих же балах закривають обличчя віялами, водночас засліплюючи оточуючих розкішшю своїх декольте та діамантів. А їх вбрання, вбрання! Уже за самий одяг цього періоду його варто змальовувати у аніме.  А ще додайте щипочку інтриги, сипоніть різноманітних, хай і шаблонних, персонажів, пов’яжіть їх між собою любов’ю та ненавистю – і страва готова! Подавати з червоним вином.

в) Готичний стиль. Любов та смерть… Червона кров невинної діви капає із гострих кликів на чорний камзол та білосніжні груди…

Приблизно такий готичний романтизм мангаки взяли за основу для своїх творів про вампірів. Звісно, з модифікаціями. Наприклад, діва може носити шкільну форму або взагалі бути не дівою, а юнаком (так, так, трапляється і таке!). У будь-якому випадку, глядачу доведеться продиратися крізь тонни криваво-червоних троянд, які щедрим снігопадом засипають екран… Втім, це краще один раз побачити, ніж сто разів прочитати, так що ось вам канонічний приклад – Vampire Knight.

Однак історії з вампірами – не єдині, де використовується готичний антураж, хоча вони, мабуть, вписуються у нього найбільш органічно. В принципі, будь-яка "старшилка" може бути намальована з елементами готики, якщо мангака є її прихильником. Для прикладу – шьнен-аніме D-Gray-man.

г) Вестерн уже давно не є тим жанром, що описує виключно американський Дикий Захід відповідного періоду. Осучаснений стілець крокує далекими світами, як і раніше, відстоюючи справедливість за допомогою свого вірного шести- та більшезарядного друга, холодної голови, гарячого серця та всього іншого, що, згідно класичним уявленням, повинен мати даний герой. Найбільш відомі анімешні стрільці – Ваш Стампід (Trigun) та Спайк Шпігель (Cowboy Bebop).

3. The world is not enough. Коли авторам не підходить жодна з існуючих точок на земній кулі, навіть перенесена у інший час чи у альтернативний простір, вони вигадують новий світ.

Однак вигадати щось поза людським досвідом практично неможливо (так кажуть психологи), тож найчастіше у авторів виходить наступне:

а) Узагальнено-фентезійне середньовіччя. Воно мало відрізняється від його, що використовується авторами фентезі по всьому світу: королі, мечі, мужні лицарі та прекрасні (а у аніме – ще й бойові) дами; чаклуни, купці, таверни, замки, золото, луки та арбалети, розбійники, королівські стражі, вершники, кіраси та алебарди, та іноді ще й дракони, ельфи та інша нечисть. Найкраще це середовище, мабуть, описується як невідомо де і коли, бо воно є деяким усередненим уявленням про минуле для більшості авторів фентезі, що ні в біса не тямлять у історії, але дуже хочуть писати про бої на мечах з повисанням на переможці (уособленні самого автора, саме собою) напівоголених ельфійських принцес.

Крім того, специфічно у аніме цього жанру можуть з’являтися розумні та напіврозумні тварини, а також вкраплення високих технологій у вигляді меха (Vision of Escaflowne), літаючих кораблів (Escaflowne, Tales of the Abyss) та залишків космічної експансії (Utawareru mono, Scrapped princess), тощо.

б)  Європа ХІХ – початку ХХ століття. Уже є залізниця, примітивні автомобілі та літаки, однак титул все ще означає значно більше, ніж гарну приставку до імені. Приблизно у такому оточенні живуть Аллісон та Лілія з однойменного аніме. Дещо схожий на нього і світ Сталевого Алхіміка, хоча знаті там немає.

в) Вигадана сучасність або майбутнє зазвичай показуються у неназваному (читай – вигаданому) великому місті, яке з однаковою ймовірністю може бути як європейським, так і американським. У його центрі розташовані бетонно-скляні хмарочоси, які і на сьогодні досить безликі. На задвірках же народ настільки різномастний, що певну національність можна приписати хіба що окремим кварталам (на зразок сучасних Chinatown та Japantown у Сан-Франциско). На відміну від пункту 1, цей антураж настільки неспецифічно-узагальнений, що ніякого інтересу не представляє.

На цьому я свою класифікацію закінчу, хоча вона і не зовсім повна. Так, події Baccano! розгортаються в Америці у часи "сухого закону"; герої Matantei Loki Ragnarok – скандинавські боки, що живуть у сучасній Японії; антураж Єви цілком японський, але сюжет зав’язаний на християнських та кабалістичних символах. Однак описати (та що там – згадати) їх усі я просто не в змозі.

Тож на цьому прощаюся. Бажаю вам цікавих подорожей, і хай все ж таки більшість із них буде реальною!

またね！

Схожі дописи:

• Багач, бідняк, або Чи не живемо ми в аніме
• Вуха – радари, очі – рентгени…
• Старість – не радість, або "Скучная история" по-сучасному
• Подайте героям на прожиття…
• Бережіться каваю!
• Одна улюблена серія
• Дратівна правда

…чи ж телепатія і ясновидіння? – нерідко запитую я себе, дивлячись черговий серіал.

Бо герої аніме часто спілкуються між собою на величезних відстанях і здатні (перед)бачити події, що розгортаються на іншому кінці світу. І я говорю зовсім не про героїв, які прямо заявлені у якості телепатів чи ясновидців, бо тобі усе було б зрозуміло і легко пояснювалось би.

Наприклад, припустімо, що трапився у анімешній реальності якийсь здоровезний Бубух! Під здоровезним я маю на увазі будь-який масштаб, аж до загибелі цілого Всесвіту – автори аніме на руйнування не скупляться.

Так от, завжди знайдеться спостерігач, який вигукне: 「これは тут іде гарна, але беззмістовна назва だ？」 А інший, що обов’язково знаходиться від першого на чорт зна якій відстані (але точно на такій, що голос туди не долітає), йому відповідає: 「いいえ/ちがう。。。」 і пояснює, що ж то насправді трапилось. Або ж діалог у них такий 「これは？。。 – Ота сама назва だ。+ пояснення, що під нею розуміється」 (це якщо пощастить. Іноді за увесь серіал автори так і не спроможуться нічого пояснити, сподіваючись, що глядачі проковтнуть красиву назву і не придиратимууться). У будь-якому разі, цей обмін фразами свідчить, що люди, розділені кілометрами, а то й світовими роками, можуть чудово один одного чути без будь-яких пристроїв. Дивина, та й годі.

Інша дивина – це те, що більшість героїв здатна безпомилково визначити момент, коли важливі події はじまった. Ну, знаєте, це та точка у серіалі (десь на відстані 2/3 від початку), з якої починається фінішна пряма: усі персонажі представлені (нових, навіть другорядних, не буде); їх характери (тобто дитячі травми та інші таргани) і відносини (тобто хто кого любить, а хто кого тапками б’є) описані; головний ворог нарешті з’явився або відкрив свою приховану личину.

Автор фото: JapanDave

Так от, варто у цей період чомусь десь стукнути-грюкнути, блиснути або затрястися, як герої тут же заявляють: Ну, почалося!, себто 「はじまった！」 Найбільш розсудливим (слід віддати їм належне) стачає розуму додавати частинку か, тобто сумніватися. Менш розумним не потрібні навіть знаки – вони промовляють はじまった просто так… Єдине, що їх вибачає, так це те, що вони теж використовують か.

А от найбільш самовпевнені без усяких сумнівів заявляють 「すべては始まったよ！」 і, як не дивно, завжди вгадують! Ну як тут не думати про ясновидіння?

Втім, щодо останніх у мене є й інша теорія: що вони несповна розуму і чарівне слово проголошують при будь-якій нагоді. А коли випадково угадують, то починають вважати, що це вони ЗНАЛИ.

На цю думку наводить той факт, що вони не задовольняються лише はじまった, а ще й починають щось там пророкувати загальними фразами, причому говорять самі до себе, благоговійно вдивляючись у далину.

Тобто уявіть собі: герой, що за умовами задачі НЕ наділений даром ясновидіння та передбачення, вірить, що знає про події, які відбуваються поза полем його зору і слуху; пророкує, що трапиться у майбутньому; вголос говорить сам до себе. Висновок: без гамівної сорочки не обійтись.

Втім, навіть якщо списати таку поведінку на божевілля, це все одно не пояснить інші випадки, коли рознесені на величезну відстань герої ведуть діалог без засобів зв’язку та бачать віддалені події без оптичних приладів.

От і думай собі – що то таке?

Ну а якщо говорити серйозніше, то все описане, звісно – то анімешні прийоми, які використовуються з певною метою. Але і у цьому ракурсі вони викликають певне невдоволення.

1. Після Бубух! з першого прикладу різні групи героїв обговорюють подію, і шматочки їх розмов складаються для глядача у загальну картину. Крім того, ми дізнаємося про ставлення героїв до події, її наслідки для них (чи вони отримали якісь пошкодження, травми або ж навпаки, щось здобули чи дізналися) та подальші плани. З цієї точки зору така клаптикова розповідь є непоганим прийомом, і навіть надмірна злагодженість її учасників, якої, звісно, не може бути у дійсності, не надто напружує.

А от діалоги героїв, що знаходяться зовсім у різних місцях, не чуючи, не бачачи, а то і не знаючи про існування один одного, виглядають як повнісінька ДУРНЯ.

2. Принаймні у половині випадків я не розумію, нащо нам показали персонажа, що промовляє はじまった. Ні, якщо це герой, що відіграє певну роль у розв’язці, то деякий сенс є: він припустив, що події почалися, і рушив до їх центру. Саме тому він вчасно опинився на полі бою і в останню мить урятував головного героя від неминучої смерті (наприклад). Логіка, погодьтеся, присутня.

Але дуже часто はじまった говорить герой, ніяким боком до вирішальних подій не причетний. Іноді після はじまった він пропадає аж до фінальних титрів, де нам показують, що з ним усе добре. То навіщо його взагалі було вводити? Щоб пояснити глядачу, що ось воно, наближаємось до кінця? Та невже ми настільки дурні, що самі цього не побачимо???

3. Що стосується пророцтв та говоріння до себе, то тут є аж три проблеми:

По-перше, виголошуються вони дуже пафосно та пишномовно, а цього добра у аніме і так забагато. От не можуть герої просто сказати: Зараз той-то поб’ється з тим-то, і в залежності від того, хто переможе, нас чекає або мир во всем мире, або ж повний капець. Ні, ні, ні! Віщати треба обов’язково у дусі: Квітка світу розкриє свої пелюстки і подарує своє серце душі космосу… Пробачте, моя блякла фантазія не може передати усього абсурду та ідіотизму тих пророцтв.

По-друге, нащо вони взагалі? Глядачу цікаво, що конкретно станеться з героями, а до всяких душ світу та інших абстракцій, зрозумілих (якщо зрозумілих) виключно їх авторам, йому діла мало. У аніме і так занадто часто говорять, не пояснюючи, тож не варто додавати сюди ще й пишномовні нісенітниці – достатньо одного はじまった (якщо без нього ніяк) або ж не менш набридлих, але лаконічних これからだ та 動き出した.

По-третє, говоріння вголос до самого себе є ознакою певного душевного розладу. А от заради цікавості зверніть увагу, як часто герої це роблять протягом аніме? Ви здивуєтесь, бо навіть наймовчазнішим із них не завадило б відвідати психіатра. А якщо герой проголошує до себе пафосні, пишномовні та нікому не потрібні нісенітниці? Та однозначно йому дорога у кімнату з м’якими стінами.

А нас примушують це дивитися й слухати! Недовго і самим з розуму зійти.

На щастя, пора, коли кажуть はじまった, триває в аніме недовго, не більше однієї серії, так що перетерпіти її можна. Та й що нам залишається робити? Не кидати ж із-за цього дивитися аніме! І радіти за героїв, які поголовно наділені такими корисними здібностями, як читати думки та передбачати події.

На цій оптимістичній ноті закінчую сьогоднішні роздуми. Усього вам найкращого!

До побачення!

Схожі дописи:

• Багач, бідняк, або Чи не живемо ми в аніме
• Про любов до далеких світів
• Старість – не радість, або "Скучная история" по-сучасному
• Подайте героям на прожиття…
• Бережіться каваю!
• Одна улюблена серія
• Дратівна правда

Почала я дивитися аніме Soul Eater, і стало мені якось сумно.

Взагалі кажучи, я вперше почула про цей серіал ще тоді, коли він тільки почав виходити. Відгуки в цілому були вкрай позитивні, проте, знаючи дивну звичку деяких глядачів заявляти Це шедевр! (або навіть ШЕДЕВР!!!) відразу після перегляду першої серії (а то і трейлера!), я вирішила почекати, доки серіал закінчиться, а страсті уляжуться, як то кажуть.

На сьогодні рейтинг у серіалу залишається височеньким, тож я взялася до перегляду.

Ну що сказати. З одного боку, я розумію, чому перші глядачі були у захваті. Готично-божевільний антураж (жирне сонце та нахабного місяця цілком можна віднести до повноправних героїв серіалу), добра прорисовка, приємний саундтрек та бадьорий розвиток подій. Але…

Але… Але…

Але чому ж мене не покидає відчуття дежавю? Ну скільки разів ми вже бачили цих тонконогих (і пласкогрудих заодно) дівчаток, які вправно розмахують здоровезною зброєю і плигають вище дахів? А нарутоподібних (а може клонованих з нього?) коротунів, его яких аж на клавіатуру з екрану вилазить? А тендітних, акуратних, на вигляд дуже стриманих та холоднокровних хлопчиків, всередині у яких урагани рівня Катаріни ганяють тарганів розміром з корову?

Не вражає оригінальністю і татусь однієї з героїнь, який хоч і займає видне положення в організації шінігамі, та повністю дуріє, коли мова заходить про його любу донечку (а якщо на її горизонті з’являється представник протилежної статі, то мізки татуся взагалі виходять погуляти). Зовсім не дивно, так-так, абсолютно передбачувано, що дочка не у захваті від такого ставлення, і періодично посилає татуся подалі.

І звісно, ну хто б ще сумнівався, що ці талановиті, сміливі, круті герої провалюють свої місії або ж своїми діями приносять більше шкоди, ніж користі.

Інакше кажучи, стає трохи сумно, коли досить розхвалений серіал починається настільки знайомо. Що, вам так не здається? Тоді вас можна або поздоровити, бо ви новачок, і у вас попереду багато хорошого, або ж вам можна поспівчувати, бо у вас амнезія, що активується появою на екрані слів 完, おわり або Fin.

Втім, чому дивуватися? Як я вже говорила, ничто не ново под Луной, і все вже написане до нас.

Автор фото: Satoru Kikuchi

Що найцікавіше, навіть мій плач за оригінальністю не вражає своєю новизною. Ось переді мною Скучная история, написана Антоном Павловичем Чеховим аж у 1889 році. У ній змальовані дві смердючі жаби, які жаліються на занепад науки, стверджують, що її час пройшов і що за останні десять років у ній (та й не тільки у ній) не з’явилося жодної видатної людини.

Хіба не так само бурчу я про те, що куди не ткни – скрізь мозкошкряби та Ба! Знакомые все лица…

Втім, тут же, на сусідніх сторінках, є і відповідь на подібні плачі та скарги. І полягає вона у тому, що, звісно, усе міняється, цього не можна заперечувати. Але зміни ті поверхові та скороминущі, а суть залишається одна і та ж.

Чи справедливо це по відношенню до аніме? Абсолютно! Бо якщо я припиню бурчати і суворо спитаю себе: Ану признавайся як на духу: якби ти вперше побачила аніме-серіал (ну хоч би той же Soul Eater) зараз, чи стала б ти таким же фанатом?, то відповідь, безперечно, буде Так.

Бо аніме як стояло окремо від іншої кінематографічної продукції, так і стоїть. Пам’ятаю, років з двадцять тому я побачила серіал Кенді-Кенді. Тоді я ще не знала нічого ні про аніме, ні про Японію, але добре пам’ятаю своє враження, що той мультик відрізняється від усіх бачених мною, як від радянських, так і від усіляких мішок Гаммі та Чіпів з Дейлами. Інакше, не таке – ось що можна було сказати про аніме як двадцять років тому, так і сьогодні. І ця різниця (для мене – в кращу сторону) нікуди не ділася і, сподіваюсь, не дінеться ще досить довго.

То що ж, даремно я сумую, коли бачу уже сто разів бачене? Та не зовсім. Бо, хоча аніме і не міняється (по суті), але ж міняюся я, щонайменше – як глядач. Ніколи вже мені не дивитися аніме очима початківця-отаку, для якого все нове, незвичне та гарне. А все більше бачиться мені старого та знайомого… Просто варто усвідомлювати і нагадувати собі, що "винувате" у цьому, звісно, не аніме.

Тож таки додивлюся я Soul Eater, і постараюся бути об’єктивною та цінувати те хороше, що у ньому все-таки є.

Тим паче, що у тій же Скучной истории висловлена мудра думка, яку можна перефразувати так, щоб вона відносилася до бажання глядачів отримувати лише оригінальні аніме-шедеври: Таить в себе злое чувство против обыкновеных серіалів за то, что они не ШЕДЕВРИ, может только стара, нудна та зажерлива жаба (можете потикати у мене пальцем, якщо хочете).

Тобто нових та оригінальних шедеврів, звісно, хочеться (кому ж ні?), але хіба не шедевральний, проте чимось цікавий серіал – це так вже погано? Думаю, ні.

(Пошепки. А все одно бажаю вам якомога більше шедеврів!)

Схожі дописи:

• Багач, бідняк, або Чи не живемо ми в аніме
• Про любов до далеких світів
• Вуха – радари, очі – рентгени…
• Подайте героям на прожиття…
• Бережіться каваю!
• Одна улюблена серія
• Дратівна правда

- Лікарю, справа така: у мене є своє діло, я – приватний детектив/мисливець за головами чи скарбами/убивець драконів чи винищувач демонів/або ж просто Герой. Я вмію все: швидко бігаю, вправно стріляю/майстерно володію зброєю, характерною для моїх обставин та епохи, дам прочухана негіднику будь-якої комплекції та підготовки; я помічаю те, на що інші не звертають уваги, і розгадую загадки, над якими люди безуспішно билися поколіннями; знання мої не вмістила б і державна бібліотека, якби я їх записав, або ж я знаю людей з подібним об’ємом знань, і вмію їх використовувати у своїх цілях.

Іншими словами, я – супермен (у нормальному розумінні, а не в тому, що я шугаю вночі над містом, вдягнений у трико).

Але є у мене одна проблема: я не заробляю.

- Як?! – вражається психоаналітик, на мить забувши про терапевтичні принципи. – Ви все вмієте, все знаєте, але не заробляєте?

- Саме так, – сумно підтверджує герой. – Я постійно комусь винний, а живіть у мене урчить частіше, ніж я сам говорю.

- Гм, – дивується лікар, який зовсім не супермен, але винний лише банку: має іпотеку на будинок вартістю десяток мільйонів доларів.

- Втім, я сам знаю, у чому моя проблема, – продовжує пацієнт. – Я занадто добрий. Ось слухайте:

По-перше, часто до мене приходять клієнти, які просто-напросто не здатні заплатити. Наприклад, протягує мені маленька кавайна дівчинка кілька монет, що вона витрусила із своєї рожевенької копилочки, і слізно просить: "Знайдіть мого татуся (або ж старшого брата. Саме вони мають схильність вскакувати у халепу і пропадати)! Ну хіба я можу не виконати це прохання? А виконавши, хіба я можу брати гроші з такого клієнта? (Не кажучи вже про те, що зиску з того все одно було б нуль – ну яка сума може бути у тій копилці?) А у знайдених родичів грошей теж, само-собою, не знаходиться.

По-друге, у протилежній ситуації (коли дорослі родичі просять знайти їх пропалу малечу) я теж оплату не беру (навіть у небідних людей). Адже це святе діло – повернути батькам малятко, хіба можна на цьому можна заробляти?

По-третє, у мене є конкуренти, і досить вправні. Буває, прокладу я дорогу аж до якогось скарбу, чи от-от схоплю якогось негідника, чи… коротше, ось-ось завершу завдання, за яке мені заплатять, аж тут і виявиться, що той клятий конкурент слідував за мною по п’ятам, і в останній момент він ставить мені підніжку і краде мій успіх просто у мене з під носа. То, думаєте, я, користуючись усіма своїми талантами, наступного разу розчавлюю його як таргана? Ні! Бо виясняється, що у нього є якийсь там малий (часто ще й хворий) родич (ну ви ж знаєте, що анімешним дітям тільки дай підчепити якусь важко- або ж невиліковну напасть), і звісно, щоб його лікувати, потрібні величезні гроші. Що ж мені залишається, як не простити свого ворога у таких скрутних обставинах? Більше того, з деякими я такими конкурентами я досі у дружніх стосунках, а інші навіть стали моїми партнерами!

Тут пацієнт замовкає, щоб перевести дух, а зацікавлений лікар розмірковує:

- Так, зрозуміло. Ви безкоштовно допомагаєте хорошим людям у біді. А з негідниками ви не працюєте…

- Та ні, працюю – це ж моя робота (а по секрету – я такий добрий, що і їм не можу сказати "Ні"!). Але уже в процесі виконання я розумію, що все-таки довести до кінця їх паскудне завдання совість не дозволяє, і повертаю так, що замовник залишається у прольоті, і оплати я не отримую, або ж гроші відходять на допомогу тих, кого замовник образив. В результаті – в кишені у мене нічогісінько.

По-четверте, замовники у мене – ворогу не побажаєш. Наприклад, якщо завдання треба виконати до певного, строго визначеного часу, то будьте певні, що я спізнюся рівно на хвилину… і капосний клієнт скаже, що поїзд уже пішов, і грошей не дасть. Або якщо викрадена людина хоч разок стукне свого викрадача, то клієнт тут же заявить, що я не маю ніякого відношення до врятування, хоча і розчистив шлях до втечі, поклавши сотню охоронців. То думаєте, я заношу таких замовників у чорний список? Навпаки – вони стають моїми постійними клієнтами і завжди поводяться таким же чином!

- Ну і нарешті, – продовжує пацієнт, – нерідко мене підводить удача. Наприклад, я виконую замовлення пречудово, але при цьому  умудряюся розтрощити стільки свого і чужого майна, що весь гонорар іде на ремонт та відшкодування збитків. І знову я на нулі! Що ви про це думаєте, лікарю?

У психоаналітика вертілося на язиці кілька слів, якими можна називати людину, що з усіх сил старається, аби їй було погано (найм’якішими з яких були бовдур та мазохіст). Однак він вирішив повернути розмову у дещо інше русло:

- В цілому я зрозумів вашу ситуацію. Але поясніть же мені, на що ви живете?

- О, ну трапляються ж випадки, які не підпадають під жодну наведену категорію, і тоді у мене з’являється трохи грошей. Я їх віддаю на борги, на ремонт обладнання чи зброї, тощо… і все починається спочатку. Лікарю, я у відчаї. Допоможіть!

Але, на жаль, психоаналітик нашому герою не допоміг, тому що був людиною практичною і не бажав бути одним з тих, кому герой постійно винен. Навіть Нобелівка за зцілення такого надзвичайного психічного розладу, що журавлиним крилом звабливо помахувала йому, здалася лікарю занадто далекою і непевною.

Тож герої, схожі на даного пацієнта, і далі з’являються на наших екранах, і ми продовжуємо дивитися на їх марні старання заробити копієчку та слухаємо голодне бурчання їх животів.

І краю цьому не видно.

Наостанок слід зауважити, що даний випадок – це лише один аспект досить складних відносин анімешних персонажів із грішми. Але докладніше ми поговоримо про це іншим разом, і тоді ж спробуємо розібратися, а чому ж усе-таки талановиті, розумні, вправні герої, які пробують заробляти собі на життя своїми здібностями, завжди катастрофічно бідні.

Схожі дописи:

• Багач, бідняк, або Чи не живемо ми в аніме
• Про любов до далеких світів
• Вуха – радари, очі – рентгени…
• Старість – не радість, або "Скучная история" по-сучасному
• Бережіться каваю!
• Одна улюблена серія
• Дратівна правда

Перші – це ті, кого створили, натренували (Кіріка з Noir) або ж створили і натренували (Gunslinger Girl) класти ворогів пачками всякими різноманітними способами. Буває, що і тренувати потреби немає, бо дівчатка і так ходячі "машини смерті" – як у Elfen Lied.

Наскільки небезпечні вони конкретно для вас, залежить від того, чи ви знаходитесь на одній з ними стороні. Якщо так – вам пощастило: виживете. Часто – завдяки їм.

Дуже небезпечні дівчатка володіють величезною надприродною силою, хоча до певного моменту можуть про це і не здогадуватися. Але не сумнівайтеся, що обов’язково знайдеться злісний дядечко, якому відомо усе достеменно, і який, давненько точачи зубки на наш світ, не упустить нагоди тими силами скористатися.

Чим дуже небезпечні відрізняються від просто небезпечних?

По-перше, масштабами. Якщо небезпечні діють в рамках знищення окремих людей чи організацій, то вплив дуже небезпечних не обмежується навіть містами – скоріше річ іде про країни або ж увесь світ.

По-друге, непередбачуваністю. Як уже було сказано, дівчатка самі не підозрюють про свою силу, і тому вам, звісно, про неї не розкажуть. Але є дехто, хто має на неї певні види, і він спробує цією дівчинкою заволодіти. А ви спробуєте її врятувати, навіть не розуміючи, у чому справа. Причому буває, що злісним дядечкам також відомо про потаємну кнопку, від натискання на яку дівчинка перестає діяти свідомо і може навіть повернутися проти вас. Так що дядечко забере її з собою, а ви залишитеся у калюжі крові зі встромленим у спину ножем.

Іншими словами, дуже небезпечна дівчинка втягне вас у такі неприємності, без яких ви розчудово обійшлися б.

Але не хвилюйтеся, ви оклигаєте, все одно підете її рятувати, врятуєте, а вона врятує вас, і разом врятуєте світ. Амінь.

Загалом же будь-яка, не обов’язково маленька та кавайна, дівчина або жінка в аніме є потенційно небезпечною. Дуже швидко після знайомства виявляється, що вона вправно володіє вогнепальною та/або холодною зброєю, а руками й ногами махає не гірше за Джекі Чана.

Або ж (у певних жанрах) носить металеві лати, наче вони не важчі за вечірню сукню, та вправляється з величезним мечем не гірше, ніж зі столовим ножем. Думаєте, вона виглядає відповідно – накачана бабеля під два метри ростом? Зовсім ні! Не знаю, звідки це походить (у голлівудській кінопродукції хоч на політкоректність звалити можна), але у анімешних войовниць м’язи не накачуються зовсім та категорично – що не заважає їм (войовницям) успішно протистояти воїнам-чоловікам. Але коли часи війни закінчуються, вони вдягають звичайні (іноді й весільні) сукні і виглядають у них пречудово. Дивина!

Не кажучи вже про те, що кожна школярка здатна так шмаркнути хлопця, що він розмажеться по підлозі, або ж дати такого штурхана, що він відлетить поза хмари.

Тож замість Бережіться каваю! сміливо можна було б сказати Бережіться жінок!

Втім, добре подумавши, я таки відшукала серед кавайних анімешних дівчаток і цілком безпечних. Щоправда, вони відіграють у аніме не першо-, а десь так –надцятирядну роль. Єдине їх призначення – показати головним героям, на яку підлість та жорстокість здатні нехороші люди, пожалкувати про недосконалість світу та надихнутися новими силами для його покращення.

Відбувається цей процес наступним чином. Живе собі така гарна-прегарна, добра-предобра, весела-превесела, ну і кавайна без усякої міри малесенька дівчинка. Живе собі з татком або старшим братом, якого надзвичайно любить (або ж з матір’ю чи старшою сестрою, але обов’язково не в повній сім’ї). І от якраз у той момент, коли герої знайомляться з цим янголятком, виявляється, що її опікун – справжній диявол, і жертвою стане якраз вона – маленька кавайна дівчинка. Що з нею зроблять, навіть промовляти не хочу – а іноді і дивитися. Причому чим кавайніша дівчинка, тим жахливіший ефект. На що, власне, сценаристи і розраховують.

Ще одне виключення з небезпечного каваю (але уже серед більш дорослих представниць прекрасної статі) – це Ямато Надешіко: ідеальна жінка, яка вміє все і робить все (в домашніх справах), та ще й має такий янгольський характер, що аж хочеться запитати, де вона поділа свій німб. Мабуть, заховала у шухляду, щоб не зносився.

Проте Виключення, як відомо з неправильного перекладу одного прислів’я, лише підтверджують правило, тож більшість жінок в аніме щонайменше уміє постояти за себе (і всі вони гарні або кавайні як на підбір).

Втім, каваю боятися – не зніматися в аніме. Це я про анімешних героїв-чоловіків. А нам з вами (глядачам) узагалі нічого не загрожує, бо у нас є найміцніший захист від анімешних страхіть – екран монітору.

Тож не убоїмося каваю та дивімося аніме без жодного страху!

На цьому побажанні прощаюся. またね。

Схожі дописи:

• Одна улюблена серія
• Багач, бідняк, або Чи не живемо ми в аніме
• Про любов до далеких світів
• Вуха – радари, очі – рентгени…
• Старість – не радість, або "Скучная история" по-сучасному
• Подайте героям на прожиття…
• Дратівна правда

Отже, сьогодні – про окремі улюблені серії.

Тільки не сприймайте мої слова так, ніби наведені нижче серіали погані чи то зовсім мені не подобаються. Принаймні, Noir та Kare Kano стоять вище середнього рівня аніме. Але усе-таки я люблю в них лише по одній серії.

• Noir, серія 1

  Якщо режисер хоче присадити глядачів на своє аніме, то ось йому взірець: початок Noir. Серіал цей із розряду бігалок та стрілялок (і непоганих стрілялок), проте перший епізод радує також постановкою: тут вам і цікаві ракурси, і майстерна робота з деталями, і чудова музика. Власне, саундтрек Noir – це те, за що можна подивитися серіал і до кінця… або до того моменту, як набриднуть основні мелодії.

• Kare Kano, серія 10

  Сама точно не знаю, за що люблю цей епізод. Припускаю, за те, що він є деякої квінтесенцією серіалу: він вміщає сюжет, гумор, розвиток відносин між героями та дещицю психології. Такий собі збірничок усього, що ви зустрінете у цьому аніме, і за що його, можливо, полюбите.

• AD Police, серія 8

  Серія типу Зробимо перерву: це коли герої забувають на деякий час про свої повсякденні справи (якими б вони не були – чи то шкільні веселощі, чи полювання на монстрів) та займаються чимось зовсім іншим (і, як правило, безтурботним). Перервою часто буває поїздка до 温泉, іноді гра (у футбол, бейсбол, тощо), а у AD Police – це сидіння у барі. Не певна, чим мені таке проведення часу приглянулось, але тим не менш – серію передивляюсь із задоволенням.

А які у вас улюблені серії?

Схожі дописи:

• Бережіться каваю!
• Багач, бідняк, або Чи не живемо ми в аніме
• Про любов до далеких світів
• Вуха – радари, очі – рентгени…
• Старість – не радість, або "Скучная история" по-сучасному
• Подайте героям на прожиття…
• Дратівна правда

– Професійна хвороба: шукають субтитри.

Коментар пана (пані?) Mavisson на допис Я розумію! нагадав мені про часи, коли моє захоплення аніме тільки почалося. Японської я, само собою, не знала ні слова, зате непогано читала англійською. Тому вбудовані субтитри мене, в принципі, не лякали.

Проте виявилося, що хоч із граматикою проблем не виникає, та лексика дещо відрізняється від тої, до якої я звикла. Тож мені доводилося частенько зупиняти програвач та заглядати у словник.

Як результат – мої знання англійської значно покращилися.

Тому мене іноді дивує, що люди плачуться: Ну коли ж вийдуть російські субтитри?

Прошу зрозуміти мене правильно – я не закликаю кожного анімешника вчити англійську або ж спеціально шукати англійські субтитри, якщо ви вже маєте російські чи українські.

Але чекати "рідних", коли вже є англійські, мені здається нерозумним.

Про користь я вже писала – все-таки англійська більшості із нас треба, якщо не для роботи, то як ключ до широчееееенного поля буржуйнету, де зібрано багато цікавого, а іноді й недоступного у нашомовному сегменті.

Крім того, є ще один аспект, про який варто пам’ятати: на російську в основному перекладають саме з англійської, а не з японської (з якою в кращому випадку звіряються у неоднозначних місцях). Це й зрозуміло: англійську знає (або думає, що знає) набагато більше людей, ніж японську.

Наслідків з цього два:

Англомовні субтитри з’являються раніше, ніж більшість нашомовних. Тому волання Коли, коли, коли нарешті буде переклад??? при тому, що серіал насправді уже перекладено, дратують і смішать. Дуже хочеться написати: САМ СОБІ ЗЛІСНИЙ БУРАТІНО, уже давно міг би дивитися.

По-друге, будь-який художній переклад є насправді інтерпретацією перекладачем оригіналу. Російські ж субтитри – то взагалі інтерпретація інтерпретації, і шанси на помилку зростають удвічі.

Так, намалюємо табличку.

Плюсами та мінусами відмічено хороший та поганий переклад відповідно. Як бачимо, кінцевий результат буде хорошим, тільки якщо обидва переклади не підведуть.

Я зовсім не хочу тут лаяти перекладачів – честь їм і хвала за їх труди, тим паче, що формулювати переклад у щось зв’язне важче, ніж просто розуміти прочитане. Проте аніме зазвичай перекладають не професіонали, а любителі, і від помилок вони не застраховані.

Так, я зареклася дивитися з нашими субтитрами після того, як побачила, що Looks that way переклали як Дивись туди чи якось так. Зваживши, що закінчення s та наказовий спосіб викладаються на першому році вивчення англійської (He goes to school, Sit down!, Stand up!), я вирішила, що для таких помилок у мене вистачає своїх провалів у знаннях, і чужих мені не треба. Адже свої я можу виправити і таким чином чомусь навчитися, а чужі? Тільки нерви попсують.

Крім того, англійські субтитри видаються мені (це моє цілком суб’єктивне враження) більш дослівними і ближчими до оригіналу. Наші перекладачі люблять давати волю фантазії і перетворювати фрази типу Що ти (з  ним) робиш? на Забери від нього руки! Це не завжди погано – навіть добре, якщо відповідає ситуації на екрані. Але оскільки таке фантазування відбувається на основі не оригіналу, а перекладу (який у свою чергу може бути "нафантазованим" або ж помилковим), то відхід від оригіналу виявляється досить далеким, що вже добрим ніяк не назвеш.

І це я ще не згадую субтитри, отримані просто машинним перекладом, без усілякої редакторської правки – а мені доводилося бачити і такі. Воно вам треба?

Отже, що я хочу сказати: якщо ви хоч трохи знаєте англійську, і вона вам хоч у якійсь мірі треба – не шукайте російські субтитри, читайте англійські. Повірте, ви від того лише виграєте.

Схожі дописи:

• Я розумію!
• Ви розумієте чи… розумієте?
• Як вивчити японську мову?
• Багач, бідняк, або Чи не живемо ми в аніме
• Низка слів. Випуск 12
• Про любов до далеких світів
• Вуха – радари, очі – рентгени…

Втім, не у всіх випадках, треба признатися. До того ж, не буду розписуватися за всіх глядачів, можливо, комусь вони не здаються занадто пафосними та недоречними. Судіть самі.

Ось ці фрази: 「真の姿を現す」 та 「真に目覚める」.

Вони досить тісно між собою пов’язані: після того, як особа чи об’єкт 真に目覚める, вона чи він може також 真の姿を現す.

Якщо це герой, то скоріше за все у нього відкрилися потаємні чакри і він враз став крутим-прекрутим – ворогам пора тікати; ніжна дівчинка-чарівниця в процесі пробудження починає літати і світитися, а очі в нею стають суцільно зафарбовані ну, знаєте, такі порожні, без жодних слідів розумової діяльності; усілякі ж махіни (типу Нірвашу з Eureka 7) яскраво блимають лицьовими фарами, випромінюють потужні промені світла, а потім починають під переможну музику трощити усе навколо.

Глядачі, що завчасно відступили на безпечну відстань, сприймають 目覚める та あらわす по різному: хто радіє аж до сцяння окропом, хто лякається, хто просто дивується. При цьому у більшості з них трапляється напад телепатії, ясновидіння та говоріння з самим собою (але про це – іншим разом).

Сцена пробудження та демонстрації пронизується таким пафосом та награною урочистістю, що стачило б і на десяток голлівудських блокбастерів. І хоча зазвичай мені у аніме навіть штампи подобаються більше, ніж голлівудські, та у даному випадку я не на стороні аніме.

Чому? Та тому що американський пафос простий і зрозумілий: треба цінувати сімейні цінності (пробачте за каламбур), любити Америку та розносити демократію по всьому світу (або Всесвіту). І якими б наївними не здавалися ці послання, у них криються дійсно важливі речі, достойні урочистості (хіба що Любити Америку треба замінити на Любити Батьківщину).

Інакше у аніме. Слово 真 у наведених фразах вимовляється дуже пафосно і піднесено. Наче те, що ми нарешті побачимо 真の姿, дозволить нам пізнати ВЕЛИКУ ІСТИНУ (або хоча б зрозуміти, що в біса творилося у даному аніме).

Але це – обман. 真の姿 не лише нічого не пояснює, але, буває, й заплутує справу все більше. У глядача виникають нові запитання: що це, навіщо, звідки взялося і чому воно саме таке, або чому у одних героїв воно є і таке, а у інших нема або не таке. Автори ж аніме, замість того, щоб усе розкласти по полицях(припускаючи, що вони самі розбираються у тому, що малюють), вигадують якісь хитрі назви, що звучать дуже розумно або дуже загадково, та примушують героїв промовляти їх таким тоном, ніби від цього все стає ясно від А до Я.

Що це? これは бла-бла-бла だ.

Навіщо? これは бла-бла-бла だ.

Звідки? これは… і так далі. Або просто бла-бла-бла та бла-бла-бла…

А щоб глядачі не прискіпалися, бла-бла-бла-кання відбувається на фоні відчайдушного екшену або сильної сюжетної напруги. Ну справді, кого там цікавить Істина, якщо герой нарешті уколошкав головного негідника або ж сказав героїні 好きだ.

І, зітхнувши з полегшенням, що все добре закінчилось (бо всі ми в душі любимо хеппі-енди, хоча вголос і лаємось на них), ми забуваємо про те, що замість 真 нам підсунули 嘘; замість Істини – дулю без маку.

Підсумовуючи: урочистість, з якою вимовляється слово 真, цілком відповідає його значенню. Проте у наведених анімешних фразах воно повністю дискредитоване – бо за його допомогою нас скоріше дурять, ніж розказують правду.

Схожі дописи:

• Одного аніме достатньо
• Багач, бідняк, або Чи не живемо ми в аніме
• Низка слів. Випуск 12
• Про любов до далеких світів
• Нездійсненні обіцянки
• Вуха – радари, очі – рентгени…
• Старість – не радість, або "Скучная история" по-сучасному

Для прикладу візьмемо Eureka 7 (ну ви ж не думали насправді, що я з нею вже покінчила?).

Що ми маємо на початку:

Рентон чманіє від здоровезної махіни, що приземлилася у них на дворі, а ще більше – від гарненької дівчинки, що вилізла з кабіни (ну ви ж помітили, яка у неї спідничка?). Він червоніє, аки красна дівиця, стікає сопляками та заїкається. Загалом нагадує місцями кумедне, проте незграбне і дурне щеня.

Еврика, з іншого боку, не щедра на емоції. Ну хіба що іноді пробивається здивування: що це за дурник біля мене ушивається?

Якщо ж пропустити середину, і подивитися відразу останні серії, то нас чекає сюрприз.

Ні, ми не здивуємось тому, що цуценя, хоч і не виросло у дорослого пса, та все ж перестало гризти тапочки та щасливого скавчати, побачивши улюблену іграшку.

А от із Еврикою справи набагато гірші. Тепер уже вона червоніє, ніяковіє та вигукує замість того, щоб говорити. До того ж постійно плачеться: Ой, я вбивала людей (пізнувато спохватилася. Якби сто жирафів поставити один на одного, то до верхнього доходило б із такою ж швидкістю, як до Еврики); Ой, я не людина, і Рентон мене не любитиме! Потоки сліз, що при цьому проливаються, породжують у підсвідомості думку, що не завадило б десь розжитися надувним човном – ну так, про всяк випадок.

Тобто регрес характеру очевидний.

Проте не слід думати, що збільшення емоційності – то завжди погано. Розглянемо наступний загальний приклад.

Деякий загартований у боях і стриманий у почуттях воїн (або ж войовниця) обзаводиться, буває і проти своєї волі, супутником: чи то ніжною квіточкою, яку або якого треба охороняти, чи надокучливим компаньйоном, якому хочеться зашити рота, чи то ж просто більш емоційно відкритим напарником. У будь-якому випадку, з’ївши з цим своїм камрадом не один пуд солі, герой виявляє, що прив’язався до нього, і у критичній ситуації готовий пожертвувати заради нього грошима, честю або навіть життям.

Подібна ситуація розвивається добре протоптаним шляхом, до якого приклали ноги не лише анімешні герої. Але яким би штампом вона не була, у її основі лежить закон людської природи – ми звикаємо до тих, хто поряд з нами.

Проте. Старый солдат, не знающий слов любви їх так і не вивчить. Тобто які б добрі почуття у нього не виникли до свого супутника, він їх або приховуватиме (про них можна буде здогадатися тільки з його дій), або ж виражатиме у властивій йому грубувато-стриманій манері.

Тому розм’якшення Еврики до стану сльозливо-сопливого желе неприродне і очевидно деградаційне.

І не варто заперечувати, що Еврика нібито не людина, і до неї наші закони не застосовні. Аянамі Рей з Євангеліону теж була створена "замороженою" лялькою, яка виконує накази свого творця. Проте її становлення як людини аж ніяк не перетворило її  у копію верескливої Аски.

Тобто еволюція від повної беземоційності до більшої людяності цілком можлива. Але Евриці (і багатьом іншим героїням) вона, на жаль, не вдалася.

Для повноти картини слід додати, що шлях, який пройшов Рентон, теж може виявитися регресивним. Адже дорослішання включає в себе втрату (до деякої міри) дитячої безпосередності та безтурботності, а також частини мрій та ілюзій. Якщо процес виявиться занадто різким та болючим, то дитина перетвориться на озлобленого маніяка, який мститься всьому світу.

Підсумовуючи: обидва процеси – від більшої емоційності до стриманості (дорослішання) та від беземоційності до почуттів (олюднення, соціалізація) – можуть бути як еволюційними, так і деградаційними. Кінцевий результат залежить від уміння авторів показати зміни, не зруйнувавши при цьому початкового характеру.

Якщо їм це вдається, то ми із задоволенням констатуємо розвиток персонажу (і з цієї точки зору навіть регрес є позитивним процесом). У протилежному випадку, як це трапилось із Eureka 7, у аніме заводиться противнючий, сопливий, деградований мозкошкряб.

Схожі дописи:

• Дратівна правда
• Одного аніме достатньо
• Нащо людям очі?
• Багач, бідняк, або Чи не живемо ми в аніме
• Про любов до далеких світів
• Вуха – радари, очі – рентгени…
• Старість – не радість, або "Скучная история" по-сучасному

Що з ними не так? З чоловічої точки зору – все добре, і не дивно, бо малювали їх чоловіки для чоловіків.

А з жіночої? Тут є проблеми, які, втім, мають спільну основу, а саме:

Хлопці, запам’ятайте раз і назавжди: на відміну від вашої… гм… вільнозвисаючої частини тіла, жіночі груди – важкі. І це має наступні наслідки.

1. Розмір. Не скажу, що величезних грудей не буває – силікон робить дива – але вони, по-перше, викликають серйозний біль у спині, а по-друге, утруднюють дихання, якщо лежати на спині. Тобто героїня з такими буферами швиденько скрутилася б у знак питання, хоча і не надовго – груди, що викликали її страждання, убили б її уві сні.
2. Само собою, груди не коливаються так, як їх малюють (і тим паче не з таким звуком) – для цього вони мали б бути резиновими. Але якби вони і мали пружність резини, вони б усе одно так не колихалися.

   Чому? Та тому що жодна жінка їм би цього не дозволила! Ви думаєте, бюстгальтери – це просто так? Зовсім ні, бо:

   а) Під дією своєї ваги пружні речі схильні робити що? Вірно, розтягуватися і провисати. Тож величезні анімешні бульбахи обвисли б до самого пупа, і закон збереження об’єму не втішив би ні глядачів, ні героїню.

   б) Коли груди ходять ходуном – ЦЕ БОЛЯЧЕ! Якби реальна жінка таки надумала пострибати без підтримуючої частини гардеробу (щоб привести груди у коливальний рух), то вона може і відбулася б лише неприємними відчуттями; буфераста анімешна героїня точно не зробила б такої помилки вдруге – їй вистачило б одного болючого експерименту.

Підсумовуючи: в принципі, я не проти величезних грудей – врешті-решт жінки самі над собою знущаються, щоб сподобатись чоловікам: не лише збільшують груди, але й брови щипають, голодом себе морять, і каблуки такі носять, що як спіткнешся, то шию звернути можна.

Проте не можу промовчати щодо одного: будь ласка, ЗАЛИШТЕ ГРУДИ У СПОКОЇ! Ну хоча б щодо вертикальної площини – ну не резинові вони, не резинові!

Схожі дописи:

• Багач, бідняк, або Чи не живемо ми в аніме
• Про любов до далеких світів
• Вуха – радари, очі – рентгени…
• Старість – не радість, або "Скучная история" по-сучасному
• Подайте героям на прожиття…
• Бережіться каваю!
• Одна улюблена серія

На сайтах, присвячених Neon Genesis Evangelion, Шінджі честять на всі лади: нюня, сопля, плакса, тюхтій, слабак, боягуз, ганчірка, і так далі, далі, аж поки стане лексичного запасу.

Я до Шінджі ставлюся цілком добре. (Свисть. Мимо). Я меланхолік, і мене набагато більше дратують нахабні, егоїстичні, самозакохані та спочатку-роблю-і-навіть-потім-не-утруднюю-себе-думанням герої. Саме тому в найнеулюбленіших персонажах Єви у мене ходить Аска, а не Шінджі. (Свисть, свисть, свисть. Ха, знов промазали!)

Але якби хтось складав список героїв, які не мали б з’являтися на світ, я таки віддала б свій голос за молодшого Ікарі.

Бо через якийсь просторово-часово-ноосферний вивих сталося так, що в 1995 році привид Ікарі Шінджі опинився в нашій реальності і став бродити анімешними студіями, заглядати сценаристам через плече та нашіптувати їм щось про дилему їжаків. Але сценаристи його не бачили і не чули. Їм просто ставало лячно, сумно та холодно, а в голову лізли чудернацькі думки. Пензлі ж їх виводили героїв із тяжким дитинством, мінусовою самооцінкою та надмірною саморефлексією.

До того ж, вони підхоплювали від Шінджі якусь заразу, яка дуже легко передавалася іншим: коли мангаки приносили на студії свої манускрипти, вони, нічого не підозрюючи, заражалися страшним вірусом, перехворівали і розносили його далі… Аж до тих пір, доки страшна пандемія не викосила нормальних, без страху та докору, героїв.

Саме тому герой нашого часу, тобто герой сучасного аніме, найбільше схожий на гордого птаха їжака: доки не пхнеш, не полетить. Його треба пів-аніме тягати за шкірку і втовкмачувати Ти можеш! Він же скиглить: Ні, я – не можу! У когось іншого вийде, а я бідний, слабенький і нічого не вмію. Будь-які прояви своїх здібностей він ігнорує, перемоги доказом не слугують.

Єдине, що на нього впливає, так це те, що хтось жертвує своїм життям, щоб його, горе-героя, урятувати (а оскільки жодне добро не залишається непокараним, то і помирає в основному той, хто тягав і втовкмачував). Отоді у героя в голові щось починає ворушитися, і через деякий час до нього доходить: 俺は俺だ. Взагалі-то нормальні люди усвідомлюють це років у три (саме тоді дитина відокремлює себе як особистість від інших), але для анімешних героїв, як бачите, Шінджі встановив новий стандарт.

На щастя, деякі творці виявилися імунними (так завжди бувало навіть у найстрашнішу чуму). Тож сильні герої пережили розгул шінджідемії – але не без втрат.

Вони залишилися впевненими у собі і деякою мірою безрозсудними. Вони не довго думають перед тим, як кулаками пояснити комусь, что такое хорошо и что такое плохо, і не особливо переймаються докорами совісті опісля.

Однак тепер жоден герой не може прибити ворога без того, щоб не перебрати подумки всі свої душевні рани, залишені тяжким дитинством. А вже яких тільки ран бідним героям не понапридумували – аж страх бере:

Мама померла, коли мені було (дуже мало) років…  (безсмертна класика!);

Тато нас кинув, коли мені було …, а потім померла мама (трохи відстає, але теж популярне);

Братик/сестричка були дуже веселі і щасливі, доки теж не померли (хлюп-хлюп)…

А які вже страждання уготовані улюбленими Мурками та Жучками героїв, не хочу навіть згадувати, бо клавіатура розкисне від сліз.

А ще герої були не такими, як всі, і їх ніхто не любив: діти з ними не гралися, дорослі перешіптувалися поза спиною, родичі перекидали один одному мов гарячу картоплину. І наче усього цього було мало, так іще всілякі 妖怪& та привиди так і пхалися поперед очі та не давали нормально жити.

От скільки лиха наробив один непоганий в принципі хлопець – Ікарі Шінджі. Але прошу – не будьте до нього дуже суворі: він не навмисне. Якби він знав, що він наробив, він би злякався того, що наробив, і не робив би того, що наробив.

Втім, думати про це вже пізно: ріки забруднені, ліси вирублені, аніме заражене вірусом Ікарі Шінджі. Чи зможемо ми його “вилікувати”? Мабуть, не більше, ніж очистити річки або відновити ліси.

Але пора, мабуть, закінчувати допис, бо щось мені холодно, сумно, і дописалась я до чогось дивного.

НЕВЖЕ???…

Примітка редактора: На цьому манускрипт несподівано обривається. Подальша доля автора невідома.

P.S. Попереджуючи питання, відповідаю: я не знаю,  чому до Ікарі я ставлюся добре, а інших героїв, що проявляють ознаки шінджіподібності, не люблю.

Можливо, причина в тому, що у Шінджі вкладені реальні сильні емоції. Не секрет, що Єва є результатом чотирирічної депресії її режисера, Хідеакі Анно. Тобто Шінджі такий як є не тому, що головному герою належить бути нерішучим і рефлексуючим, а просто тому, що його таким побачив собі режисер.

А от у сучасних героїв, на жаль, немає вибору – їхній шаблон уже заданий. Аж поки хтось не придумає щось нове і несподіване – і тоді саме воно стане новим шаблоном для героїв інших часів…

Господи, ну чому я такий песиміст?…

Схожі дописи:

• Багач, бідняк, або Чи не живемо ми в аніме
• Про любов до далеких світів
• Вуха – радари, очі – рентгени…
• Старість – не радість, або "Скучная история" по-сучасному
• Подайте героям на прожиття…
• Бережіться каваю!
• Одна улюблена серія

І якось вже трапилося, що такі винагороди мені дарує аніме Trigun.

Це, звісно, не означає, що в інших аніме я нічого не розумію. Але чомусь саме Trigun став для мене мірилом мого прогресу в японській.

Справа в тому, що я його періодично передивляюся. І от якось, узявшись до нього після довгої перерви, я і мала нагоду вигукнути: Я розумію!

Бо виявилося, що я ловлю не лише окремі слова, як раніше (人, 赤い, ありがとう тощо), а й цілі (хоч і коротенькі) фрази! Від задоволення я стала повторювати їх уголос – повеселила домашніх…

Наступні рази – усе більше і більше. Ось уже стало ясним і 「Vashに関わるってことは死神とワルツを踊るってことと同じだ」, і 「神様はいなくても、奇跡は起こるってことだ」, і багато чого іншого. Враження – пречудові, і я бажаю вам отримувати їх якомога частіше.

Крім того, мені відкрилася одна очевидна річ, яку, як і багато інших очевидних речей, ми повністю усвідомлюємо, тільки коли вона стукне конкретно нам по конкретно нашому лобі. А саме: Те, що ви можете прочитати слово, не означає, що ви його упізнаєте вимовленим.

Або навіть так: Те, що ви можете зрозуміти окремо вимовлене слово, не означає, що ви упізнаєте його у реченні.

Не раз траплялося (і не лише у Trigun), що, прочитавши субтитровий переклад(!) незрозумілого вислову, я дивувалася: чому це я його не розумію, він же начебто такий простий. І дійсно: слухаю вдруге – і мені все ясно! Бо виявляється, що я знаю і слова, і граматику, і зустрівши на письмі, об нього навіть не спіткнулася б. Але ж дивись: з першого разу на слух він мені видався беззмістовним набором звуків.

Усе це наводить на думку, що проміжок між навчанням і практикою все-таки дуже і дуже великий (Тяжело в ученье – легко в бою тут якось не діє, а от Теория без практики мертва – на всю катушку), і що реально оцінити свої знання мови досить важко.

Наприклад, на Smart.fm (я про нього вже писала), коли ви вчите слово, вам дається речення-приклад з ним. Дуже добре для навчання, проте зауважте: ви чекаєте, що дане слово з’явиться у реченні, і тому легко його пізнаєте.

У аніме ж ви не знаєте, що у наступний момент скаже герой (навіть у тому, яке передивляєтесь, адже ви не пам’ятаєте його з точністю до фраз). Тож і сприймати таку мову набагато важче.

Підсумовуючи вищесказане, зроблю висновок: Дивіться аніме! Жартую, звісно, бо ви і так його дивитеся. Тож сформулюю так: Дивіться аніме з користю! Тобто намагайтеся зрозуміти, що говорять герої, бо то є практика ваших теоретичних знань.

Кажете, очевидно? Так. Але у даному випадку повторення очевидного не є марним, тому що, по-перше: я на досвіді знаю, що дуже легко захопитися сюжетом і забути, що крім приємного, з аніме можна отримати і корисне.

По-друге, коли навчальна програма каже вам: Ви відповіли на всі запитання правильно, ви СУПЕРМОЛОДЕЦЬ, уже і думати не хочеться, що отримані знання – цілком теоретичні, і до практичного 百発百中 ще ого-го скільки роботи.

Тож дивіться аніме, не забуваючи навчатися, і навчайтеся, не забуваючи тестувати себе по аніме.

Бажаю успіхів!

Схожі дописи:

• Неколюбам у подарунок
• Багач, бідняк, або Чи не живемо ми в аніме
• Низка слів. Випуск 12
• Про любов до далеких світів
• Вуха – радари, очі – рентгени…
• Старість – не радість, або "Скучная история" по-сучасному
• Подайте героям на прожиття…

Як глядач, я б засумувала, бо маю звичку переглядати улюблені серіали,  і їх у мене чимало. А от як автор блогу про аніме, я не сумніваючись вибрала б Eureka 7.

Постійні читачі, мабуть, здивуються, бо цей серіал я трохи покусала в "Двох словах". Та причина вибору якраз і полягає у тому, що Eureka – справжній розсадник мозкошкрябчиків, і матеріалу мені б вистачило на… ну, точно не знаю, але після того, як я напишу останній мозкошкряб по Eureka, ради цікавості можемо прорахувати, на скільки дописів вона мене надихнула.

Але сьогодні я хотіла зовсім не полаяти Eureka (хоча може здатися саме так), а поговорити про те, звідки беруться мозкошкряби.

Оригінальність – річ хороша, та на всіх її не стачає. Недарма кажуть про чотири теми в літературі та про те, що все вже написано до нас.

Не дивно, що і творці аніме не обходяться без прийомів, що уже були використані раніше. Що б там не доводили отаку, а повною самобутністю можуть похвалитися одиниці, решта ж аніме – то більш чи менш вправно приготований коктейль із відомих сюжетних ліній та знайомих типажів. Як пощастить, усе це посипано смачними родзинками, які і надають суміші неповторного смаку.

Іншими словами, щоб наловити мозкошкрябів, досить узяти наосліп будь-яке аніме – і повний кошик вам забезпечено. Добре це чи погано? Я людина терпима (ха-ха), тому відповім: ніяк. Що є, то є, або приймайте, або не дивіться (а також не читайте, не слухайте і навіть не озирайтеся навкруги, бо життя теж різноманітністю не радує – народився, народив, помер). Проте, щоб не скотитися до обговорення сенсу життя (а я відчуваю, що мене туди заносить), перейду до висновків.

Отже. У кожному аніме живуть мозкошкряби. У хорошому аніме вони тримають у лапках родзинки. Що з цим робити? Або ігнорувати родзинки і хапати мозкошкрябів (як я роблю це, пишучи у "Мушлю"), або упевнити себе, що мозкошкряби з родзинками не такі вже й бридкі (як я роблю це, дивлячись аніме).

Другий шлях глядачеві приємніший. Але вирішувати, звісно, тільки вам.

P.S. І, усе-таки, а яке одне аніме ви б собі вибрали?

Схожі дописи:

• Дратівна правда
• Багач, бідняк, або Чи не живемо ми в аніме
• Про любов до далеких світів
• Вуха – радари, очі – рентгени…
• Старість – не радість, або "Скучная история" по-сучасному
• Подайте героям на прожиття…
• Бережіться каваю!

Автор фото: karindalziel

Що таке ОН та КУН, ми вже знаємо. Про всяк випадок нагадаю основне правило (у якого, на жаль, повно винятків), за яким вони використовуються: окремі канджі читаються по КУНу, їх сполучення – по ОНу.

Таким чином, у японській мові є слова японського походження (和語) та китайського (漢語) (є ще слова, що прийшли з інших мов, крім китайської, але вони записуються катаканою, а не канджі).

Чим канґо та ваґо відрізняються граматично, розберемося іншим разом. А поки що я просто поділюся, чому я люблю ваґо та не люблю канґо.

1. Японські абетки недаремно є силабічними, а "знак стоп" (літера ん) був вигаданий для запису ОНів. У японських читаннях теж є подвоєння приголосних, та не всі слова-канґо містять ん. Але в цілому "чиста" японська мова мелодійніша за японо-китайську. Порівняйте: 温かい, 極める, 車 та 新幹線 (три "спотикачі" в одному слові!).
2. Канґо шипить. У ваґо теж є ш (やさしい, いらっしゃい), але, думаю, ви мене зрозумієте після ось цього прикладу: 出生証明書. Склад "мей" у цьому слові – як ковток повітря посеред нападу задухи.
3. Деякі сполучення звуків канґо нехарактерні для нашої мови, і тому їх важко вимовляти, особливо з подовженням голосних. Мені, наприклад, погано даються такі слова як 発表者 або 百発百中 (про монстрів типу 救急救命士 навіть згадувати не хочу – дрижаки нападають).
4. Ваґо – це в основному одиночні ієрогліфи з хіраґановим закінченням. Канґо – два і більше (не без виключень). Що легше запам’ятати? Само собою, ваґо.
5. Природньо, що канґо і ваґо не розділені цілковито. У заголовку слово розумієте вжито двічі не даремно: ваґо 分かる має канґо-синонім 理解する. Причому ваґо – це здебільше повсякденний, неофіційний пласт лексики, а канґо – формальний, науковий, "строгий" (хоча існує і багато повсякденних канґо-слів, як то 元気, 天気, 電気 тощо).

   Тут можна провести аналогію із ближчою нам англійською мовою, що має романо-германське походження. Порівняйте, приміром, begin або start, які ми вчимо у школі, з німецькими beginnen та starten. А коли вам уперше зустрілося слово commence (фр. commencer)? Думаю, набагато пізніше.

Підсумовую: для мене ваґо набагато приємніше за канґо, та й учити його легше. Втім, можливо, це мої особисті заморочки, і вам, навпаки, канґо подобається більше. Як кажуть, на колір та смак….

У будь-якому випадку, бажаю, щоб вам легко давалося і ваґо, і канґо.

では、またね。

Схожі дописи:

• Про субтитри
• Я розумію!
• Що в імені твоєму
• Як вивчити японську мову?
• Дволикі японські числа
• Дві хороші риси, що можуть зіпсувати вам життя
• 1 945 японських закарлючок

Автор фото: Frenkieb

Відповідь: як і будь-яку іншу. Тобто треба вчити, вчити і вчити.

Секрет надзвичайно простий, але звідусіль чується: у мене немає і півгодинки!

嘘！ BULLSHIT! НЕ ВІРЮ! Цілком можливо, що у вас немає суцільних тридцяти хвилин протягом доби, але щоб не набралося хоч однієї години з 5-10 хвилинок, розкиданих по всьому дню, такого не буває. Навіть не заперечуйте. Просто ви не вмієте їх ловити.

Я вчила японську по дорозі на роботу – сидячі, стоячи та висячі у метро та тролейбусі. І це з незручною паперовою книжкою! А з сучасними технологіями (від Flash-плеєрів із закачаними подкастами до канджі-ігор на КПК) просто сором жалітися на нестачу можливостей і часу.

Ви не їздите у метро, у вас автівка? Пробки ще ніхто не відміняв – проведіть їх із користю.

Черги також нікуди не ділися: у магазині, лікарні, тощо. Ось ваші жаданні 10-15 хвилин – займіться справою, а ґав залиште неловленими.

Вдома теж не без варіантів. Мішаєте суп на плиті? І куди направлені ваші очі? На суп, кажете ви. Нащо? Боїтеся, що каструля переповзе на іншу конфорку, якщо не пильнуватимете? Отже: вішаєте над плитою список слів або граматичних правил і просвіщаєтеся (маленька хитрість: якщо причепити список низенько, суп буде видно боковим зором. Це на випадок, якщо параноя щодо його втечі руйнує ваш мозок).

Я вже мовчу про різнокольорові стікери, які можна наліпити куди завгодно – хоч на лоба тим, хто з вами живе. До речі, буде хороша нагода приділяти їм більше уваги.

Як бачите, можливостей безліч, аби охота була. Все ще не вірите? А спробуйте!

І наостанок: коли у вас дійсно, ну СПРАВДІ, по-чесно-піонерському немає ні хвилинки, КОРИСТУЙТЕСЯ СЕКУНДАМИ: щоб лайнутися спересердя 「くそ！遅れちゃったわよ」, заволати на начальника 「この野郎！」(бажано подумки!) та пожалітися удома 「死ぬほど疲れた」. І хай вас ніхто не зрозуміє (або не почує), не думайте, що це марна справа: ви додали до своєї скарбнички знань хоч і копійку, та не нічого. А з багатьох копійок складається… так, велике й блискуче. だから、頑張ってください。 Удачі! Я певна, що у вас вийде.

では、またね。

Схожі дописи:

• Про субтитри
• Я розумію!
• Ви розумієте чи… розумієте?
• Багач, бідняк, або Чи не живемо ми в аніме
• Низка слів. Випуск 12
• Про любов до далеких світів
• Вуха – радари, очі – рентгени…

Нещодавно я зустріла ще одного, і просто не можу з вами не поділитися. Знайомтеся,

Нянко-сенсей

Ой, пробачте, пане Нянко, що зайшли до вас з цього боку! Але, повірте, під таким кутом зору ви теж дуже милі!

Отже, Нянко-сенсей – загадковий дух. Його справжнє їм’я – Мадара, і виглядає він як велетенський білий звір (який, здається, не має з котячим родом нічого спільного). Проте у аніме Natsume Yuujinchou (夏目友人帳) він більшість часу проводить у вигляді манекі-неко (тобто кота, що приносить щастя), за що і отримує своє прізвисько.

То який же він, пан Нянко?

Хитрючий. Це у нього на мордочці написано, тут і думати нічого. Проте обдурити головного героя йому не вдалося – на наше щастя, бо через це ми аж у двох сезонах спостерігатимемо, як він чисто по-котячи леститься, хитрує та не пропускає нагоди вхопити щось смачненьке.

Тож обов’язково подивіться на нього у аніме – не пошкодуєте!

じゃ、また。

Схожі дописи:

• Неколюбам у подарунок
• Багач, бідняк, або Чи не живемо ми в аніме
• Про любов до далеких світів
• Вуха – радари, очі – рентгени…
• Старість – не радість, або "Скучная история" по-сучасному
• Подайте героям на прожиття…
• Бережіться каваю!

Достоєвського у мене нема, тому навожу із випадково здибаного.

1. З дитинства

“Жили-були дід та баба…” Знайомо? Виявляється, не лише нам. Звичайний початок японської казки: 「むかし、むかし、あるところにおじいさんとおばあさんがいた。」

А як вам Гена та Чебурашка японською? Дивіться тут і ось тут.

2. З сучасного

Не всякий твір стає класикою, яку розбирають на цитати. Та декому щастить.

В оригіналі: So Long, and Thanks for all the Fish!

У нас: Всего хорошего, и спасибо за рыбу!

Японською: さようなら、いままで魚をありがとう。

3. І нарешті, з вічного

「光よ、輝け」と神様が命じました。すると光がさっと輝いたのです。 Буття, І – 3.

Схожі дописи:

• Багач, бідняк, або Чи не живемо ми в аніме
• Про любов до далеких світів
• Вуха – радари, очі – рентгени…
• Старість – не радість, або "Скучная история" по-сучасному
• Подайте героям на прожиття…
• Бережіться каваю!
• Одна улюблена серія

До цього часу згадую “Кінозал” з теплотою, і жалкую, що для сучасних дітей немає чогось подібного – американські мультсеріали я повноцінною заміною не вважаю. А якби ще була подібна передача для підлітків, де показували б аніме…

Та ви спитаєте: чому у заголовку “проти”, якщо я нібито цілком “за”?

Справа в тому, що “Катрусин кінозал” асоціюється у мене не просто з переглядом мультиків, а саме з сумісним переглядом. На час передачі у нас вдома ніби організовувався маленький кінозал, де в екран вдивлялися не лише дітлахи, а, бувало, й дорослі, що за нами наглядали.

А от аніме я категорично не можу дивитися ні з ким.

Причина, думаю, в тому, що воно потребує сильної емоційної віддачі. Оскільки аніме – не мультики для малечі, то і емоції, відповідно, доросліші. Герої відчувають біль (як фізичні, так і душевний), страх, відчай, люблять і ненавидять усією душею.

Більше того, аніме, не обтяжене вимогами реалізму (на відміну від кіно) доводить драми людських почуттів до самої межі: коли герой, намагаючись вирватися з лещат психологічної безвиході, ранить себе та близьких. І у хорошому аніме (а ми ж не настільки отакнуті, щоб дивитися усе підряд, правда?) спостерігати за стражданнями героя, хай тільки емоційними, а не фізичними, буває нестерпно тяжко.

Звісно, я уже не маля і навіть не підліток. Я не настільки поринаю і світ намальованих героїв, як це відбувалося у далекому дитинстві.

Проте сила аніме, на мій погляд, якраз у здатності розповідати історію героїв так щиро та з такою любов’ю до них, що залишитися байдужим неможливо.

Аніме – це не суміш жартів для дорослих з простесенькою повчальною історією для діток (себто коктейль, за який заплатять і ті, й інші), яка за жодних умов не закінчиться погано.

Аніме інше. Сумніше і болючіше. І значно вимогливіше до глядача: той “психологічний розтин”, якому піддаються герої, потребує найтоншого, неймовірно делікатного відношення. Адже почуття героїв, їх історія призначені одній-єдиній людині – глядачу.

Кожному глядачу окремо.  Не думайте, що аніме дається “на всіх”. Це смішити краще гуртом – один засміється, інші підхоплять. А от стукати в чиєсь серце – то тільки один-на-один.

Тому для мене дивитися аніме разом з кимось – як слухати щиросерду, з глибини душі сповідь… і знати, що її підслуховують.

Я так не можу. А ви?

では、またね。

Схожі дописи:

• Багач, бідняк, або Чи не живемо ми в аніме
• Про любов до далеких світів
• Вуха – радари, очі – рентгени…
• Старість – не радість, або "Скучная история" по-сучасному
• Подайте героям на прожиття…
• Бережіться каваю!
• Одна улюблена серія

Фото: Keikaneki

Якщо події аніме чи манги відбуваються на Землі, то з 90% імовірністю ви побачите в них котів. У інших світах шанси менші, проте аж ніяк не нульові.

Любите цих хвостатих муркотливих нахаб? Тоді цей пост – для вас.

Пан Чорнокіт

黒猫様 з аніме "Trigun".

Мешкає на далекій-далекій пустельній планеті. Дивлячись аніме уперше, його можна і не помітити, проте він незмінно з’являється у кожній серії: іноді несподівано і лише на коротку мить, а іншим разом – втручаючись у події.

Безсумнівно наділений інтелектом та почуттям гумору. Звідки він такий узявся, хтозна. Може, був завезений з Землі та мутував у новому середовищі, чи то насправді він – замаскований місцевий житель, що спостерігає, як люди і на чужих просторах вирішують свої вічні людські проблеми. Хто зна.

Кіт-шпигун

喋る猫 на ім’я Мао ("кіт" китайською). Чорний пронира, що може прослизнути у місця, куди не добереться жодна людина. Та попри свою всюдисущість, він частенько потрапляє у халепу. То у клітку посадять, то його гладеньке пузце видасться комусь 美味しそう. Навіть те, що йому доводиться жити у котячій подобі (замість справжньої людської) – хіба то не прикрість? Через це навіть доводиться тримати частину своєї свідомості на супутнику, бо у котячу голову вона не вміщається. А якщо зв’язок зі супутником перерветься? Дивіться у аніме 「黒の契約者」.

Неко-конеко

Кішка та кошеня з "Azumanga Daiou", на жаль, іграшкові, а не живі. Проте за надзвичайну кавайність включаю їх до переліку.

Зубастий неко

А також вреднючий, кусючий та злючий 猫. У "Azumanga Daiou" він знущається з Сакакі (яка котів страшенно любить) всіма доступними способами: кусає, дряпає, втікає, не даючи себе сфотографувати, та навіть підбурює місцеве котяцтво накинутися на неї гуртом. Дякувати японським богам, її вчасно врятував… інший кіт.

І взагалі, "Azumanga" має чим порадувати котолюбів – котів там силенна купа: справжніх та іграшкових, добрих та злих, і навіть рідкісних.

Проте рекордсменом по кількості котів на хвилину дії, мабуть, є аніме "猫の恩返し".

Котячий барон

Елегантний 猫の男爵, що мешкає у "Котячій канцелярії". Має безліч достоїнств, з недоліків хіба що надмірна стриманість при прощанні з героїнею, яка його 好きになった. Проте, якщо подумати логічно, то інакше вчинити було неможливо – це вам не Голівуд – і Барон повів себе дуже тактовно.

До речі, "Котяча вдячність" – не єдине аніме, де він з’являється. Його можна побачити ще й у аніме "Шепіт серця", хоча там він не головний герой.

Кіт-свин

Товариш Барона по "Котячій канцелярії". Справжнє ім’я Мута, проте героїня, вперше побачивши його здоровезну білу тушу, називає його Бутанеко (від "бута" – порося). Та він і поводить себе трохи по-свинськи… спочатку. Потім виявляється, що насправді він 内柔外剛.

І наостанок:

Манекі-неко.
Фото: Satoru Kikuchi

• 猫の日 у Японії – 22 лютого.
• Японські коти говорять にゃあにゃあ або にゃお.
• 招き猫 – кіт з піднятою лапою – приносить удачу (зокрема, гроші або відвідувачів) своєму власникові. Тому скульптури манекі-неко ставлять у ресторанах, магазинах тощо.

Кілька японських ідіом про котів можна прочитати тут.

На цьому все. またね。

P.S. А кіт на першій фотографії – теж японський!

Схожі дописи:

• Я розумію!
• Багач, бідняк, або Чи не живемо ми в аніме
• Про любов до далеких світів
• Вуха – радари, очі – рентгени…
• Старість – не радість, або "Скучная история" по-сучасному
• Подайте героям на прожиття…
• Бережіться каваю!

На мій погляд, завершена манга – найкраща основа для аніме. Режисер і сценарист бачать усю історію як на долоні і можуть планувати тривалість серіалу, темпи розвитку подій, як і що акцентувати, а що опустити.

Крім того, їм не доводиться вигадувати так звані "філери", тобто наповнювачі. "Філери" розповідіють про події, яких немає в оригінальній манзі, і які слабко стосуються основного сюжету. Вони необхідні, щоб протягнути до виходу наступного тому манги, і зазвичай сприймаються глядачами досить погано, особливо тими, хто читав мангу. Тож цілком завершена історія – то великий плюс.

Аніме по незавершеній манзі, відповідно, ризикує "зафілеритися" до повної недивибельності, особливо, якщо мангака малює повільно.

Однак. Манга по своїй суті – річ скінченна. Я маю на увазі, що, як би повільно не просувався сюжет, десь там, удалечині, маячить товста жирна крапка. Не всі мангаки до неї доходить – деякі серії обриваються через втрату популярності або інтересу самого творця. Та наявність (хоча б тільки у голові мангаки) завершення розпочатої історії міняє саму концепцію твору, і це відчутно. Манга (і аніме) – це не потенційно безкінечні "Бетмени" та "Людопуки". І в цьому – ще один плюс аніме.

Тут не можна не згадати ситуацію, коли екранізують не всю мангу (навіть якщо вона завершилася), а лише частину. Наприклад, "Berserk", "Loveless". Чесно кажучи, я вважаю це конкретним свинством. Ну уявіть собі, що хтось зняв перший том "Війни та миру", а за рештою послав у бібліотеку. Ні, хто хоче, мангу прочитає. Але аніме – це не манга. Почали знімати – будьте ласкаві, доведіть до кінця.

Особливо мене дратують одиночні OVA типу "Подивіться на улюблених героїв манги у русі". Я цього не розумію, хто може, поясніть. А я ставлю товстий червоний мінус.

Правда, я готова пом"якшити свою оцінку, якщо автори все-таки привели події до якогось логічного напівкінця, а не просто обірвали історію. До якого типу належить аніме, думаю, в багатьох випадках річ суб"єктивна. Тим паче, що поняття "кінець" у аніме, на мій погляд, досить своєрідне, про що я писатиму у окремому циклі про анімешні закінчення.

На сьогодні я з вами прощаюся. До наступних дописів!

じゃ、またね。

Схожі дописи:

• Багач, бідняк, або Чи не живемо ми в аніме
• Про любов до далеких світів
• Вуха – радари, очі – рентгени…
• Старість – не радість, або "Скучная история" по-сучасному
• Подайте героям на прожиття…
• Бережіться каваю!
• Одна улюблена серія

Тож про END’и я говоритиму не один раз. А почну з того, що першим привернуло увагу, коли я почала дивитися аніме.

Нагадаю, що коли я проводжу якесь порівняння, то воно може стосуватися не лише мультиплікації, а й ігрових фільмів та серіалів. Про це я вже згадувала ось тут.

Тож про закінчення.

Якщо ви коли-небудь бачили бойовик (особливо фантастичний) або фентезі, то знаєте, що десь хвилин за 20 до кінця починається страшний "БУХ-БАХ!", коли сили добра і зла (або закону і беззаконня, або світла і темряви, або… ну, коротше кажучи, наших і не-наших) сходяться у вирішальному двобої не на життя, а на смерть. Всюди літають кулі, стріли, списи, магічні вогняні кулі та інший доступний учасникам арсенал. Звісно, літають вони не у порожнечі. Тож усе навкруги горить, вибухає і взагалі руйнується всіма можливими (в рамках виділеного бюджету) способами. І не варто навіть додавати, щоруйнується воно не просто так, а звалюючись на голову воюючим сторонам. Другорядні герої можуть навіть загинути – задля драматизму. А кульмінацією всієї цієї метушті стає величезний "БУМ-БЕМЦЬ-УСІМ-ГАМБЕЦЬ!", у якому безслідно зникають ворожі війська, замки, магічна зброя і все, що не подобалось нашим. Після чого головні герої палко цілуються (бо ж, звісно, то були Він і Вона), а присутні на радощах аплодують – навіть ті, кому під час бою повідбивало руки-ноги.

Знайомо? Подобається?

А тепер звернімо увагу на малюнок. Це майже самий кінець аніме "Tenkuu no Escaflowne" – те, що відбувається після (!) закінчення боротьби, після перемоги: жителі відбудовують своє зруйноване місто.

І от про що це мені говорить.

• Автори аніме знають, що боротьба вимагає багатьох жертв і зусиль.
• Вони також знають, що в одному перемога нічим не відрізняється від поразки – вона нічого не  повертає. Загиблі не піднімуться після смерті ворога, і стіни не постануть самі з руїн.
• І з цього вони роблять дуже розумний, тверезлий, ЖИТТЄВИЙ висновок: перемога – це не кінець! Головне – яким люди зроблять свій світ після неї.

Саме зрозумівши це, я і стала прихильницею аніме. Мушу признатися, що коли гинуть мої улюблені герої (справді гинуть, а не дивом рятуються, сховавшись під роялем у кущах),  мені хочеться хеппі-ендів. Але це скоро минає, бо ніякий хеппі-енд я не проміняю на оцю глибинну мудрість, яку автори ніби мимохідь передають своїм глядачам.

Хоча цілком можливо, що все вищенаписане – чистісінький виверт моєї підсвідомості, і ніякого глибокого змісту таке закінчення не несе. Але, погодьтеся: якщо воно надихає хоча б одного глядача на серйозні думки, значить, не таке воно вже і пусте, чи не так?

На цьому прощаюся, до наступних дописів!

P.S. А для любителів хеппі-ендів – ось:

І дарма, що без поцілунків.

Схожі дописи:

• Багач, бідняк, або Чи не живемо ми в аніме
• Про любов до далеких світів
• Вуха – радари, очі – рентгени…
• Старість – не радість, або "Скучная история" по-сучасному
• Подайте героям на прожиття…
• Бережіться каваю!
• Одна улюблена серія

Зазвичай аніме створюється у вигляді телевізійних серіалів (12-13 або 24-26 серій), що демонструються раз на тиждень. Чим же вони відрізняються від не-анімешних серіалів?

Відразу слід зазначити, що аніме – це не тільки “мультики для малечі”. Жанрово аніме має надзвичайно широкий спектр – від “для самих маленьких” до жорсткого порно. Тому і порівнювати його треба не лише з мультиплікаційними серіалами, а з серіалами взагалі.

Перш за все, давайте розглянемо, які бувають серіали. Отож:

• Кожна серія – окрема історія, пов”язана з рештою тільки героями.
• Увесь серіал – одна історія, із зав”язкою в першій серії та розв”язкою у останній.
• Комбінація попередніх типів – серіал складається з окремих історій-арок, що тривають кілька серій.

Я не буду наводити приклади – досить увімкнути телевізор, щоб назбирати по жменці кожного типу.

Тепер, власне, про аніме.

По-перше, в основі більшості аніме лежить першоджерело – манга. Логічно припустити, що непопулярну мангу не вигідно екранізувати. Тому ми маємо два “пороги” (один – для манги, інший для аніме), що мають бути подолані, і які гарантують деяку якість. Деяку, бо і манга, і аніме – це маскульт, і на кожний товар знайдеться охочий покупець. Та все ж видана манга – це продукт, який уже був оцінений найголовнішим і найкритичнішим критиком – читачем. Тож якщо дійшло до екранізації – це вже щось та значить.

По-друге, аніме може бути створене як по закінченій манзі, так і по тій, що ще виходить. І ці випадки слід розглянути окремо.

Але – у наступній частині.

До зустрічі! じゃ、またね。

Схожі дописи:

• Багач, бідняк, або Чи не живемо ми в аніме
• Про любов до далеких світів
• Вуха – радари, очі – рентгени…
• Старість – не радість, або "Скучная история" по-сучасному
• Подайте героям на прожиття…
• Бережіться каваю!
• Одна улюблена серія