Один із методів боротьби з цією поширеною недугою — вироблення звичок, так, щоб навіть не задумуватися: робити чи ні, а просто робити, так само, як каву вранці заварювати чи вмиватися.

Не знаю, як нашенською, а англійською про вироблення звичок написано надзвичайно багато.

Зокрема, є така хороша книжка Mini Habits: Smaller Habits, Bigger Results by Stephen Guise. Хороша вона тим, що не лише розказує, як це добре і корисно — виробляти звички, а ще й підказує, як же виробити звичку до вироблення звичок.

Адже навіть у цей процес може втрутитися прокрастинація: “Почну з понеділка”, “Сьогодні ну ніяк”, “Щось я зовсім змучився сьогодні, може, завтра”, і нарешті — “Та чого ви до мене причепилися з тими звичками?”

Вихід — зробити звички дійсно міні, настільки, щоб не виконати їх було практично неможливо. Наприклад, якщо треба виробити звичку до фізичних вправ, то міні-звичка — це всього лише одне присідання, віджимання чи один прес.

Звичайно, можна робити і більше (зазвичай людина, якщо вже пересилила себе і щось почала, не лінується займатися цією справою певний час), але мінімум, який треба виконати кожного дня має бути дійсно маленьким.

А от коли вже звичка виробиться, то тоді вже можна міняти її на більш суттєву.

Для психологічної підмоги у цьому занятті можна використати метод “Не розривайте ланцюжок” Джеррі Сайнфелда. Беремо календар, вішаємо на видному місці і кожного дня, якщо виконали заплановану дію, закреслюємо у ньому день.

Через деякий час у нас виходить ланцюжок із хрестиків. От його-то і не можна розривати.

У наш електронний час, звісно, можна обійтися і без паперового календаря. Наприклад, зареєструватися тут, завести собі ланцюжка (а то і не одного) та милуватися тим, як він не розривається.

Або поставити на смартфон програму для вироблення звичок (MyChain, Habit Streak Plan, Rewire, HabitBull, etc), та завжди мати того ланцюжка з собою.

Зокрема, якщо ми говоримо про японську, то міні-звичка, яку можна взяти за основу — це, наприклад, щодня вчити одне японське слово або японське граматичне правило. Або ж прослуховувати один короткий подкаст японською (3-5 хв), або проходити одну навчальну сесію (5-10 слів) на iKnow, Memrise чи Duolingo, або ж прочитувати одну сторінку (а то і один параграф, якщо сторінка поки що занадто багато) у японській книжці, тощо.

Вивчення мови, до речі, є одним із тих занять, де неперервність дуже важлива. Бо нове слово, якщо його не повторити, з легкістю вилетить з пам’яті уже наступного дня, і його доведеться вчити заново.

Тож якщо ви відчуваєте, що робите щось потрібне вам вряди-годи, замість робити регулярно — приєднуйтесь до мене у виробленні звичок, не пожалкуєте.

The post Продуктивність звичок first appeared on Мушля самітниці.

У швидкочитання є свої переваги: коли треба хутко виловити інформацію з тексту. Але є і недоліки, бо інформація — то не все, що ми отримуємо від читання, і плигаючи по сторінках, навряд чи можливо насолоджуватися мовою та стилем письма.

Один із корисних прийомів швидкочитання — це пропускання непотрібних частин. До яких, як правило, відносяться і слова автора у діалогах: “він сказав”, “вона відповіла”, тощо.

Як правило, бо невмілі письменники люблять повикаблучуватися, і видають ось такі діалоги:

— Це правда? — вчепилася у нього А.

— Ні! — заволав у відповідь Б.

— От брехло, — пхиркнула А.

— Я не брехло, — відборонився Б.

— Ага-ага, — розреготалася А.

— Курва, — заскреготів зубами Б.

Не зачіпаючи літературного убозства наведеного фрагменту, хотілося б відмітити дещо стосовно лексики.

Вмілий читач швидко наловчиться пропускати цей словесний непотріб (припускаючи, що не шпурне книжкою у стіну після такого діалогу), навіть якщо не володіє швидкочитанням.

Однак якщо текст написаний іноземною мовою, ситуація ускладнюється.

У бажанні випендритися автор перебирає всякі екзотичні слова, які начебто мають підкреслити його письменницьку оригінальність.

З одного боку, це плюс для читача, який отримує зайвий стимул, щоб зазирнути у словник та вивчити нове слово.

Однак з іншого боку — користь екзотичного, рідкого та стилістично недоречного слова сумнівна. Адже, читаючи іноземною мовою, ми, у тому числі, вчимося використовувати її правильно. А про яку правильність може йти у книзі, яку навіть носій мови хоче пожбурити у стіну і більше ніколи не відкривати?

Тобто не до місця чи без смаку використане слово спотворює “почуття мови”, яке мало б вироблятися у учня при читанні. І, набравшись такого, ми ризикуємо сприймати як належне щось на зразок:

「人殺しのは俺だ！」従者が爆発した。 — Убивця — я! — вибухнув шафар.

Отже, пропускання слів автора у діалогах має свої переваги навіть при читанні іноземною мовою.

Можливо, втім, що книжку з такими діалогами не варто читати взагалі, ні швидко, ні повільно. Навіть (а то і тим паче) заради вивчення іноземної мови.

The post Розкоші та злидні швидкочитання first appeared on Мушля самітниці.

Звісно, вона не має ніякого відношення до аніме та манги. Але у ній, крім всього іншого, є ще й таке цікаве спостереження.

Довгий час, мало не до самого кінця минулого тисячоліття (а вам відомо, коли саме жінки в західній Європі отримали право голосувати або працювати без дозволу чоловіка?) жінки не могли навіть подумати, щоб увійти у коло можновладців (в залежності від місця та часу до них належали знать, політики, багатії, торговці, воїни, видатні письменники, громадські діячі, тощо). Ці заняття не вважалося достойним, підходящим та природнім заняттям для жінки.

Однак якщо почитати книжки цих періодів, то виявиться, що жінок там — повна чаша, та ще й яких жінок!

Візьміть для приладу Шекспіра: які у нього розумні, бідові, яскраві героїні! Флобер пише про пані Боварі, Ібсен – про Нору, Діккенс — про крихітку Дорріт, Толстой — про Анну Кареніну…

Звісно, не всі з героїнь — розумні, бідові та яскраві. Але справа не тільки у їх якості, каже нам пані Вульф, а й у кількості. У літературі (яка писалася в основному чоловіками) жінок — не перелічити. Історія ж, як вона до нас доходить, на диво бідна жіночими персонажами.

Звичайно, були всілякі там королеви — куди ж від них подітися, якщо у королів народжуються не лише хлопчики. А от якась self-made Жанна Д’Арк — радше виняток.

Японська культура, попри свою самобутність, не обійшлася без “Ієрогліфи занадто складні для жінок, хай он хіраґаною пишуть”.

Втім, нащо згадувати минуле, якщо сучасність дає досить матеріалу для роздумів.

Причому для цього не треба навіть особливо знати японське життя. Просто анімешно-мангові героїні настільки видатні (крім як розумні, бідові та яскраві, вони ще й неперевершені воїни, вчені, магічки, поліцейські, пілоти космічних кораблів), що жодна реальна жінка з ними не зрівняється — за визначенням.

Заради справедливості, чоловіків це теж стосується — куди їм до анімешних всі-як-один-супергероїв — але все ж у них є більше простору для реальних видатних діянь: у політиці, на війні, у науці, творчості, тощо.

Японська ж жінка зовсім донедавна мала після заміжжя звільнитися з роботи та сидіти вдома, господарюючи та виховуючи дітей*. Зараз ситуація дещо змінилася, але все одно — значна частина заміжніх жінок не робить повноцінну кар’єру, а в кращому випадку займається підробітками на アルバイト.

А це означає, що більшість тих прекрасних героїнь, які на раз-два дають фору своїм мангово-анімешним побратимам, створена саме чоловіками — так само, як і героїні інших літератур.

Причому кількість героїнь, якщо так подумати, загалом природна — ну, про що ж іще чоловікам думати, як не про жінок?

Цікаво інше: чому ідеальна мальована жінка настільки відрізняється від ідеальної реальної? Чому у анімешних героїнях ціняться впевненість, сила (в тому числі і фізична), розум, розкутість та інші “бідові” якості, зате реальна жінка має дріботіти позаду, кланятися, завжди бути ввічливою та слухняною, і не лізти у чоловічі справи? Чому гноблячи реальну жінку, підносять вигадану?

У пані Вульф є кілька цікавих думок щодо такого положення справ — раджу їх почитати: як не дивно, далеко не всі з них застаріли за пройдене століття.

У мене теж є ідеї, але виказувати їх я не буду — занадто велика тема, та і не у дусі “Мушлі” (і так я з цим дописом ходжу по краю оффтопу).

Але все ж, цей феномен, на мій погляд, вартий уваги.

А ви що думаєте?

*Японський патріархат мав свої особливості, як-то: оскільки господарством повністю займалася жінка, то і заробленими чоловіком грошима розпоряджалася вона — зокрема, тримаючи у себе його зарплатну картку та видаючи чоловікові з неї “кишенькові гроші”. Отакі-то пригнічені японські жінки.

The post Ода героїням first appeared on Мушля самітниці.

“Ах, з Томом Крузом! — можуть мені сказати. — І нащо ж ми говоримо тут, у “Мушлі” про стандартний голлівудський бойовичок з крутим героєм, який в черговий раз рятує світ та зустрічає невідворотній хеппі-енд своєю фірмовою білозубою усмішкою?”

Справа у тому, що основою сценарію до фільму стала книжка японського письменника Хіроші Сакурадзака All You Need Is Kill, яку я прочитала ще до того, як фільм почав зніматися.

Думаю, що нікого не здивую (хоча, може, і розчарую), що від книги там залишилася зовсім крихта. Одна заміна ледь-за-двадцятирічного хлопця на потертого життям майора вже робить немало — щонайменше, зміщує цільову аудиторія на роки вище: від підлітково-юнацького кіно до дорослого бойовика.

Втім, бойовик вийшов непоганий (як для фільму розважального жанру з Крузом), то чому б і не поговорити про оригінал та екранне втілення.

Перш за все, було б дуже, ДУЖЕ цікаво, якби за екранізацію взявся якийсь молодий сміливий режисер, який не боїться експериментувати, або ж немолодий майстер, який уже не має ні під кого підстроюватися і може зняти що хоче і як він хоче.

Справа в тому, що коли читаєш оригінал, перед очима наче постають сцени із аніме або сторінки з манги — настільки очевидно японським є цей твір.

Що характеризує його певним чином, бо, давайте говорити відверто, аніме в масі своїй — штампована почуханка наших підліткових комплексів (які частково залишаються з нами навіть у дорослому віці).

Втім, як і більшість фільмів розважального жанру, так що не будемо грішити виключно на аніме.

Однак аніме та його основа — манга — мають свої “точки почуханки”, відмінні від західно- та східноєвропейських, американських та навіть інших східно-азіатських.

Тому відтворення їх у більш-менш первозданному вигляді, збереження “духу” оригіналу (тобто з сильним мангово-анімешним присмаком) було б, безсумнівно, цікавим експірієнсом і для тих, хто знайомий з японською мас-культурою та цінує її, і для тих, хто не має про неї жодного уявлення.

Щодо перших (до яких належу і я), то тут є де розгулятися інтересу та аналізу: як японський світогляд переломився через чужоземну свідомість режисера та чужорідні кінематографічні традиції; що саме викинули, змінили та вставили (без чого навряд чи вдалося б обійтися); до якого морального вибору/висновку підвели героя.

Нарешті, що, мабуть, найголовніше, — чи наважилися зберегти оригінальний фінал, який, між іншим, належить до типових манго-анімешних кінцівок: однаково далекий як від білоусмішкового хепі-енду, підпертого роялями у кущах, так і від повного гаплика. Обидва ці варіанти розташовуються по краям Гаусіани, себто однаково рідкі.

І саме цей фінал, хоч і є в японській масс-культурі доволі заїждженим, міг би добряче порвати шаблон незнайомому з анімешними штампами глядачу. Деяким — у хорошому сенсі (“О, нарешті щось оригінальне, а не звичайний хепі-енд, який вже підзадовбав”), іншим — у поганому (“Ааааа! Де наш очікуваний поцілунок на фоні руїн під оплески другорядних героїв?!”).

Останні, мабуть, становлять значну частину цільової аудиторії пригодницьких фільмів з Крузом, що, безперечно, вплинуло б на виручку. Саме тому, щоб зняти з вірністю до оригіналу, потрібна або безшабашність молодого режисера та його продюсера, або ж впевненість та здатність вибивати гроші під славетне ім’я видатного майстра.

Але, як неважко здогадатися, удача нам не усміхнулася, і оригінального фіналу ми не отримали.

З іншого боку — чи не ну його к бісу той фінал, якби до нього були б причеплений довгий штампований потяг: зав’язка-штамп, персонаж-штамп, поворот-сюжету-штамп, місце-події-штам та ще ціла процесія штамп-вагончиків?

Хто зна. Може, нічого путнього з того все одно не вийшло.

Але я точно хотіла б, щоб хтось спробував екранізувати саме японську книжку, або мангу, або аніме, без перекладу на американську кінематографічну мову.

Втім, зважаючи на те, що Голівуд навіть європейські фільми перезнімає на свій лад, надії на те мало. Але без надії таки сподіватись ніхто ж не забороняє, чи не так?

P.S. Для тих, хто не розуміє, до чого тут “смертні” у назві: перший варіант сценарію називався We mortals are (Всі ми смертні).

The post Між нами, смертними, кажучи… first appeared on Мушля самітниці.

Але прикидатися я не хочу: пана Міядзакі не люблю.

Для тих, хто не кинувся відразу писати мені гнівні коментарі, з неодмінною погрозою перестати читати мій мерзенний блог, зауважу: я не ставлю під сумнів талант пана Міядзакі, і мені подобаються деякі його мультфільми. Я із задоволенням передивляюся «Віднесені привидами», з теплотою згадую «Принцесу Мононоке», а також неодмінно збираюся подивитися його наступний мультик.

Проти у мене є одна серйозна претензія до пана Хаяо, і пов’язана вона, як не дивно, якраз із його видатними талантами як творця.

Як на мене, занадто несподівано у нього сполучаються серйозність тематик та детальна проробка світів з неймовірною дитячістю деяких поворотів сюжету.

Adrian Dressler, Flickr (CC)

Наприклад, у «Порко Россо» герой спочатку бореться з огидними та страшними, як нас намагаються переконати, піратами. Проте ближче до кінця ті ж самі пірати, послухавши палку промову головної героїні, раптом усі як один проймаються її словами, стають пухнато-рожевими та кидаються допомагати герою (своєму заклятому ворогу, нагадаю).

У «Лапуті» злобива бабця-піратка(?) разом зі своїми бешкетниками-синами спочатку викрадає героїню, а в кінці з якогось дива їй допомагає.

Дзеніба у «Віднесені привидами» теж виявляється добренькою бабусею, хоча у певний момент, коли Хаку був поранений, вона сказала, що так йому, дурному драконові, і треба — хай собі здихає.

У останньому випадку такий прийом можна у чомусь і виправдати — це додає інтриги та підкреслює різницю між сестрами-відьмами.

Однак у більшості інших мультиках цей раптовий і слабо обґрунтований перехід від чорного до білого виглядає неймовірно штучним та неприроднім.

Тобто коли бачиш таке у Диснеївській «Рапунцель», питань не виникає: ну, що ще чекати від розважальної казочки-мюзикла?

Але ж Міядзакі?!?!?!

John Howe

Коротше кажучи, щось у його творах не складається мені у цільну картинку, якої чекаєш від справжнього майстра (яким пан Хаяо безсумнівно є).

Треба відмітити, що таке ж враження у мене і від «Володаря перснів» пана Толкіна.

Коли читаєш «Братство персня», важко позбутися думки, що автор якимось чином побував у Середзем′ї, і тепер нам його описує. Реальність Ширу та навколишніх земель проступає крізь сторінки книги з неймовірною чіткістю.

Однак пізніше ілюзія руйнується кількома епізодами з «Двох веж» та «Повернення короля», причому руйнується саме казково-пригодницькими елементами: коли на  героїв нападає неймовірне везіння, і вони не гинуть, хоч ти їх впритул стріляй; чи коли в останній-преостанній момент приходить несподівана допомога; коли…

Втім, не хочеться перераховувати всі характерні для пригодницької літератури прийоми, якими треба, з одного боку, втримати саспенс, а з іншого — забезпечити, щоб герої подолали всі непереборні перешкоди, які автор щедро розсипає їм на шляху.

Ще один хороший автор, який регулярно мене розчаровує — Стівен Кінг.

От як почне він описувати персонажів та обстановку на початку книжки — зачитаєшся, і відразу ж повіриш, що саме таких людей — справжніх, реальних, живих, зі своїми маленькими радощами і бідами, секретами і недоліками, він і зустрічає у своєму штаті Мен.

Однак ближче до кінця у містичних романах вилазить… власне, містичність і вилазить.

Як-то:

«Вона раптом зрозуміла (без будь-яких передумов), що для перемоги над цією супер-мега-злою кракозяброю, яка руйнує її місто, треба тричі скакнути на лівій нозі, висолопивши язика та роблячи кругові паси правою рукою, а потім 1.5 рази повернутися проти годинникової стрішки та вигукнути "Хоп-йо-бум-тру-ля-ля!»

І саме від цього переліку дій, виконаних точно у такій послідовності, злісна тварюка заб’ється у передсмертних корчах.

А щоб добити її зовсім гарантовано і на віки вічні, треба шпурнути їй у пащу черевика.

І у цьому місці героїня знову казна звідки отримує чергове прозріння:

«Тепер їй стало ясно, що вона недаремно купила, витративши на них свої місячну зарплатню, саме ці черевики: якраз вишневого, а не бурякового кольору; з написом «Колієр» на внутрішній стороні (подвійним шрифтом, який нагадував їй вивіску того готелю, де вона багато років до того втратила цноту зі своїм першим справжнім коханням); і з підборами саме такої висоти (2.37 дюйма), яка також співпадала з товщиною Книги Пророцтв, яку їй залишила у спадок бабуся-віщунка —  не більше і не менше».

Причому ці спогади, деталі життя та почуття героїні можуть бути виписані воістину геніально. Але коли читаєш про "вона _раптом_ _з бухти-барахти_ _невідомо як_ зрозуміла»…

Darwin Bell, Flickr (CC)

Для порівняння візьмемо якесь графоманство, наприклад «11 хвилин» Пауло Коельйо. Там теж героїня живе собі дурепа-дурепою, а потім враз: «І тут вона зрозуміла, що…», і далі пішла псевдофілософська мутня від імені автора, яка нібито зробили героїню мудрою та розумною.

Проте у Коельйо це не викликає відторгнення (що з того претензійного бездари взяти?).

Але ж Кінг?!?!?! (а попри легковажність (дехто сказав би – низкопробність) жанру, у якому він в основному пише, він усе-таки надзвичайно талановитий письменник).

Чому так відбувається? А хто ж його знає.

Можливо, автори точно знають, що створюють казку/вигадку, і для них введення казкових/містичних/дитячих елементів бачиться природнім і не суперечливим, незважаючи на реалістичне подання деталей, особливо у описі побуту, характерів, звичок персонажів.

А може, вони занадто скромні і недооцінюють, наскільки їх талановитий опис втягує читача у світ твору, примушує повірити у його реальність… і розчаруватися, зіткнувшись із доказом того, що це всього-навського плід фантазії автора, який може бути вивернутий автором як його лівій п’яті заманеться.

Я не знаю причини, але мені здається, що саме такі талановиті автори і могли б сполучати реалістичність своїх світів та персонажів із їх же казковістю набагато вдаліше, якби завдали собі клопоту це зробити.

На те вони і майстри, чи не так?

The post Я не люблю Хаяо Міядзакі first appeared on Мушля самітниці.

Однак того ж самого одного серіалу могло б вистачити і ще для одного важливого завдання: вивчення японської мови.

Добре відомо, що для того, щоб чомусь навчитися, треба у цьому тренуватися. І щоб розуміти японську на слух, треба її слухати.

Аніме може стати тут у нагоді (якщо ви його любите). Воно ж корисне для оцінки свого прогресу, як я уже зауважувала у дописі «Я розумію!».

Однак чи дійсно для цього достатньо подивитися всього одне аніме?

Давайте розбиратися.

Як на мій погляд, існують два глобальні способи вчити мову: концентрований та накопичувальний (назви вигадані мною).

Концентрований спосіб означає, що людина досконально обробляє будь-яку інформацію, яка до неї потрапляє. Наприклад, зазубрює всі правила в підручнику по черзі, і не йде далі, доки не певна, що не забуде попереднього. Запам’ятовує всі незнайомі слова, які їй зустрічаються. Читаючи книжку іноземною мовою чи дивлячись фільм, розбирає кожну фразу по кісточках, не пропускаючи жодної дрібниці.

Накопичувальний спосіб, з іншого боку, бере не якістю навчання, а кількістю. Тобто замість того, щоб довбати один підручник, чи одну книжку, чи один і той же фільм, людина використовує багато різних джерел, при цьому не стараючись запам’ятати чи зрозуміти усе в них з першого разу. Ідея така, що якщо слово чи правило використовується часто, то воно і так западе у пам’ять, а якщо рідко — то може нафіг воно і треба, можна довчити колись потім.

Який із них кращий? Як на мене, концентрований спосіб ефективніший, тим паче, що його можна поєднувати з накопичувальним: детально розбирати одну книгу/фільм, при цьому дивлячись чи читаючи інші «просто так».

Накопичувальний спосіб здається мені більш часозатратним і менш дієвим.

Проте, чесно, в чистому вигляді концентрований спосіб я не могла застосувати для себе жодного разу: він настільки наводить на мене нудьгу, що я кидаю його на другій сторінці чи серії, і переходжу на накопичувальний.

Однак повернемось до теми.

Отже, чи дійсно для вивчення мови достатньо всього одного серіалу, якщо проробити його від А до Я концентрованим способом?

Для ідеального володіння, звісно, ні. Для хорошого? Хто зна. Наприклад, розбір фентезі навряд чи дозволить вам говорити на робочі теми, тобто дасть тільки обмежений пласт лексики.

Але для непоганого — цілком. Якісно розібравши хоча б одне аніме, безсумнівно можна досягти пристойного рівня повсякденного словарного запасу та побутової граматики, а перекіс лексики в сторону якоїсь теми можна потім виправити іншим серіалом.

Тобто цей метод дає людині фундамент мови, а вже після цього можна переходити до «накопичення», дивлячись/читаючи іноземною мовою для задоволення, заодно і навчаючись.

А який метод переважає у вас?

P.S. Також користуюся нагодою поздоровити читачок зі святом 8 Березня. Щасливої вам весни!

The post Одного аніме достатньо #2 first appeared on Мушля самітниці.

Я вже писала колись, що деякі сторінки з манги можна хоч на стіну вішати, такі вони гарні (а про бридкі, з диким авторським стилем, давайте проти ночі взагалі не згадувати).

Аніме, яке по суті є «оживленими картинками», зазвичай також старається естетичні почуття глядачів не ранити (якщо грошей вистачає на добру мальовку, бо усяке буває).

Трапляється, що мангу переносять на екран мало не «покадрово», тож навіть рештки привабливого авторського почерку зберігаються, що не може не радувати.

На превеликий жаль, прихильники манги не задовольняються тільки оживленням героїв у аніме. З якогось біса їм аж свербить, щоб історію екранізували з живими акторами.

І отут, як правило, чекає на виконавців цієї затії нищівне і жорстке фіаско. Бо ніде, як в екранізації, не відбувається такого явного, жорстокого та катастрофічного розбиття мрій об реальність.

На це є кілька причин.

1. Зовнішність

Ось подивіться-но на вищенаведену сторінку манги. Парубки, що на ній, подані у манзі сильними, вправними, а головне — дуже гарними та крутими мисливцями на всяку нечисть.

Проте якщо перенести їх «один-в-один» в реальність, боюся, що нечисть розбігатиметься від них сама, налякана торохтінням їх кісток.

Ще гірша справа з представницями жіночої статі. Бо у манзі-аніме вони всі як на підбір або красуні, або ж незграбні тонконогі дівчатка, що виглядають вдвічі молодше свого віку (як на тій же сторінці з манги).

З останнім варіантом узагалі затик, адже ніхто знімати 10-12-річних дітей замість 15-20-літніх дівиць не буде.

А що стосується красунь… Тут ситуація двояка. Бо, з одного боку, гарних лицем японок повно, тим паче серед актрис. Однак якщо глянути на героїню ширше (у буквальному розумінні), то нерідко просто шокуєшся, наскільки вона виявляється коротко-, повно- або кривоногою. І добре, якщо не все разом!

Ще одна частина тіла, яка переживає болісну трансформацію при перенесенні картинок у живий світ — то жіночі груди. Здорові кавуняки здуваються до звичайних, людських розмірів. Слава тобі, Господи, але чоловіча аудиторія, мабуть, розчаровується.

Ну, і коли волосся всіх кольорів райдуги заміняється коричнево-чорним (у крайньому випадку — рудуватим), то якась частина атмосфери манги-аніме теж кудись випаровується.

2. Пози

У вас здорова спина? Тоді можете спробувати вигнутися так, як герої на сторінці манги або на цьому скріншоті з аніме.

Спробували? Уже не певні, що спина у вас настільки здорова?

Отож-бо й воно!

А актори, буває, намагаються не тільки так стати (я своїми очами бачила!), а ще щось і грати при цьому. Неймовірне видовище!

Є й інші цікаві пози у манзі-аніме. Наприклад, якщо молодий аристократ або японський мажор дає комусь ляпаса, він обов’язково після цього з півхвилини постоїть з відведеною у сторону рукою, тримаючи її під строго-рівним, мов кутоміром відміряним прямим кутом.

Самураї та інші вояки теж люблять постовбичити після поєдинку у чудернацьких позах, з задраною казна-куди зброєю (як на фото з фільму «Азумі»).

Єдина втіха — що не всі мальовані пози фізично можливі у реальному світі, і тому від них, на щастя, просто відмовляються природнім чином.

3. Поведінка

Анімешні герої бувають доволі ексцентричними.

Наприклад, згадується мені, як у «Зошиті смерті» поліція вперше зустрілася з L (чи з M? Ні, начебто з L).

І він їм влаштував цілу виставу — перекинувся на стільці, виставив руки з  відстовбурченими вказівними пальцями (імітуючи пістолети), і навіть «Бах-бах!» казав.

Поліцейські, звісно, були ошелешені, як і глядачі. На що, власне, і розраховували автори. Однак це було ошелешення від контрасту «великий детектив-геній» vs «дивакуватій кіккоморі з чудернацькими звичками».

З іншого боку, повторена у кіно сцена виглядала зовсім жалюгідно, у значенні «соромно дивитися на акторів, яким доводиться таке з себе корчити».

Бо від мальованих персонажів ми не очікуємо достовірності ні у зовнішності, ні у поведінці. Живі герої, що намагаються поводитися як манго-анімешні, виглядають нісенітними у найгіршому значенні цього слова, тобто дурниками, на яких чекає не дочекається гамівна сорочка.

4. Акторська гра

Коли я дивлюся японські фільми, іноді мені здається, що для акторів «грати» означає «дивитися у камеру без жодного виразу на обличчі і вимовляти фрази так, ніби вони їх вперше прочитали буквально кілька хвилин тому». (Тут мені згадується, як Ален Делон критикував фільми Такеші Кітано. Але ж пана Кітано ми любимо не за це, правда?)

Втім, це стосується серйозного кінематографу, який, я, можливо, просто не розумію через свій низький культурний рівень.

А у екранізацій манги-аніме є своя вада, яка стосується акторського мистецтва — у них нерідко пхнуть усяких молодіжних ідолів, типу співаків чи моделей. При цьому не важливо, чи вміють вони грати — головне, щоб з’явилися на екрані, постояли в гарних позах та порадували цим своїх фанів. Більше з них нічого не вимагається, навіть якщо вони на щось більше і здатні.

То який же буде висновок? Екранізації — зло?

Зовсім ні. Проте найкращі екранізації (тобто такі, які можна без ніяковості дивитися навіть не фанату), на мій погляд, вимагають наступних умов:

а) по максимуму взяти з оригіналу сюжет, логіку та характери. Причому краще брати з манги або іншої літературної основи, а не з аніме, яке уже, скоріш за все, урізане.

б) повністю викинути з голови візуальну складову оригіналу. Ніяких «покадровостей» та «посценовостей» — бо живі актори кардинально відрізняються від мальованих персонажів. Сюди ж усякі дикуваті звички, типу скакання з вікон другого-третього поверху школи (а таке в аніме-манзі трапляється тільки так).

в) брати хороших акторів, а не покладатися на ідолів.

Втім, я припускаю, що це тільки моя, нефанатська думка, а прихильники якоїсь манги пропустять мимо свідомості всі безглуздості, аби тільки побачити улюблену історію на екрані.

А ви що з цього приводу думаєте?

The post Високе мистецтво та приземлена реальність first appeared on Мушля самітниці.

Колись я вже писала, що смачна їжа є одним із помітних фетишів у аніме. Всі її хочуть, та не всім вдається її здобути.

Нещодавно я наштовхнулася на фільм (причому документальний), який примусив мене знову задуматися про роль їжі у житті японців.

Мова йде про Jiro dreams of sushi.

Andre Schirm

Стрічка розповідає про Джіро Оно — легендарного 85-річного 寿司職人 (майстра суші).

Що саме у ньому такого примітного, що про нього аж фільми знімають?

Справа в тому, що він — 完璧主義者, себто перфекціоніст. Втім, не думаю, що це така вже рідкість серед професіоналів, у тому числі і кухарів.

TMAB2003

Однак цікаво, що довести до ідеалу він намагається дуже просту річ — суші, які складаються фактично всього з двох інгредієнтів: рису (шярі) та начинки (чи як це у нас називають) — нета. І все.

Тобто начебто і не дуже зрозуміло, що ще з тими суші можна зробити і як їх удосконалити (те ж саме, до речі, колись говорив і наставник молодого Джіро — що нічого нового з суші вже не придумаєш).

Тим не менш, Джіро Оно на протязі ось уже 75-ти років (вдумайтесь тільки, це три четверті століття!) робить усе, щоб спростувати це твердження. І не без успіху: за визнанням експертів, йому вдалося піднести майстерство приготування суші на унікально високий рівень.

MJ/TR

Проте сам він навіть зараз не вважає, що досягнув вершини.

От такий-то майстер.

Щоправда, його особистість (як людини, батька, сина, чоловіка, тощо) може видатися досить неоднозначною. Підозрюю, що досягнення найвищого ступеню професіоналізму має свою ціну, також немалу.

Втім, я з якогось дива взялася переказувати вам фільм, який треба все-таки дивитися самому, замість того, щоб вислуховувати його короткий синопсис.

На жаль, я не знаю, чи можна його можна придбати (чи скачати) в Україні/Росії. Сама я купила його в електронному вигляді на Амазоні (причому японською мовою з англійськими субтитрами). Але для України-Росії ця опція, підозрюю, недоступна.

RyAwesome

Але якщо десь-якось вам ця стрічка попадеться на очі — хапайте її зразу. Бо це — майстерно розказана історія неординарного чоловіка, яка до того ж (якщо знайдете її з  японською звуковою доріжкою) може пригодитися вам у вивченні японської.

Тож приємного вам перегляду!

Якщо ж повернутися до наших… ну, до початку розмови, то думки мої такі: недарма анімешні герої так цінують смачну їжу, що аж душу за неї готові продати. Бо якщо хоча б половина сушія-санів (а також інших майстрів)  хоч уполовину так же старанно ставляться до свого ремесла, як пан Оно, то вона (японська їжа) і в реальності, мабуть, того варта.

Принаймні, для тих людей, хто її взагалі любить

The post Неперевершені суші first appeared on Мушля самітниці.

Тож не дивно, що у аніме зустрічаються ситуації, які дивують мене саме з цієї точки зору. Звичайно, мої поняття чесності, добра і справедливості не є еталоном, і мої ж співвідчизники та сучасники не побачать у деяких з цих випадків нічого незвичного. Тим не менш, мені б хотілося висловитися.

От згадаймо: подорожують собі наші герої у своїх справах, і раптом трапляється у них неприємність – якийсь негідних цупить у них щось дуже цінне (чи то всі їх гроші, чи то магічний артефакт, за допомогою якого вони збираються перемогти головного негідника або врятувати світ (іноді і те, і інше одночасно)).

Герої женуться за грабіжником або ворюжкою, ловлять його або заганяють у кут, і вже готові забрати те, що їм належить…

І тут цей негідник раптом починає виставляти їм якість умови. Типу «Я вам поверну цю річ, якщо ви зробите ось це і це».

??????????

Ні, я дивуюся не тому, що безчесна людина, яка дозволяє собі красти, має нахабність після цього ще й займатися шантажем.

Що мене дивує, так це те, що ГЕРОЇ ПОГОДЖУЮТЬСЯ!!!

WTF*&@&^%^$&*()@##@!^%ck*&@&^%^$&*()@##()!^%ck??!???!!?!!!!

Нагадаю: у них вкрли ЇХ річ. Тобто чаша справедливості схилилася очевидно не в їхню сторону.

Так от, як на мене, СПРАВЕДЛИВИМ у цьому випадку було б повернути собі своє, а вже потім розмови розмовляти і вирішувати, що робити з ворюгою (бо факт крадіжки не відміняєтсья навіть якщо той добровільно повернуть вкрадене).

При цьому я залишаю в стороні ситуації, коли негідника не вдається піймати або не виходить забрати своє без шкоди для нього, для самих героїв або для сторонніх осіб. Ні, в таких випадках вибору особливого немає і доводиться «робити лимонад з лимону», в тому числі і йти на поступки.

Але ж іноді доходить до абсурду: герої спіймали дітлаха-ворюжку, що витягнув у них гаманець, тримають його за шкирку (буквально), і все, що їм залишається зробити, так це труснути його добряче, щоб гаманець випав, дати підсрачника, щоб мізки вправити, та йти у свої справах (які, нагадаю, часто мають людино- країно- або навіть світорятувальне значення, тож герої не мають такого розкошу як відволікатися на всяких малих поганців).

Таж ні! Вони з якогось дива починають вислуховувати умови цього нахабного шмаркача, який, бачте, ЗРОБИТЬ ЇМ МИЛІСТЬ, повернувши їм ЇХ ЖЕ РЕЧІ, якщо вони потанцюють під його дудку.

Тобто герої начебто погоджуются з тим, що якщо у тебе щось вкрали, то річ ця стала повноправно належати крадію, і щоб її отримати, тобі треба заплатити чи відпрацювати.

Але ж це позиція злодіїв і грабіжників! І мені ну зовсім не зрозуміло, як позитивні герої можуть таке світобачення — злочинне, прямо скажемо, світобачення — розділяти.

Тобто куди ж діваються їх поняття чесніть і справедливість, коли герої погоджуються, що крадій має право вважати вкрадене своїм і не віддавати навіть на пряму вимогу?

Як на мене, то вони, ті поняття, у цей час ідуть кудить погуляти. Під ручку з логікою, не інакше.

Втім, може, це у мене збиті моральні імперативи, це я чогось не розумію, і все тут добре і справедливо?

А ви як вважаєте?

The post Боріться за справедливість, а гаманці ховайте понадійніше first appeared on Мушля самітниці.

Отже, візьмемося за мою "улюблену" "Еврику 7". Коротко нагадаю сюжет.

Головний герой, Рентон,  випадково опиняється на борту легендарного корабля Гекко-стейт (Місячне сяйво) під командуванням легендарного капітана Холланда. Проте замість очікуваного легендарного сяйва на нього чатували різноманітні розіграші, знущання і навіть побої.

Проте на Гекко живе зазноба Рентона Еврика, тож він усе мужньо витримує. Коли ж і з Еврикою виходять нелади, Рентон втікає з корабля.

Під час своїх блукань він зустрічає сімейну пару Чарльза та Рей Бінзів, які поступово стають йому наче новими батьками (що не дивно, бо від рідних у нього залишилися лише смутні та сумні спогади).

Та в якийсь момент з”ясовується, що Чарльз і Рей – найманці, які отримали завдання захопити Еврику та знищити Гекко-стейт.

Тож Рентон покидає і їх. Після недовгих блукань він вирішує повернутися за Еврикою на Гекко-стейт. Та виявляється, що саме у цей час Еврика надумала сама піти пошукати Рентона, а Бінзи планують напасти на корабель.

І Рентон опиняється перед вибором: Бінзи чи Гекко. Само собою, він вибирає Гекко. Але перед тим, як обсудити цей вибір, давайте ще раз поглянемо на обох учасників.

Гекко:

• Команда організована колишніми військовими, які
• Дезертирували і
• Вкрали військовий корабель.
• Займаються найманою роботою. З відомих завдань: перевезення донорських органів для чорного ринку, затримка терориста для військових.
• Вважаються крутими, бо випускають опозиційний журнал та уміють класно серфити по траппару (чи як його там).

А одного разу, щоб зрізати кут (бо на обхідний шлях у них не вистачало палива), вони пролетіли буквально крізь базу військових.

Армійцям, що не дивно, маневр цей не сподобався, в результаті чого нашим героям довелося певну кількість солдатів убити.

А палива на Гекко не вистачало, бо команді завжди бракує грошей. А грошей їм бракує у тому числі тому, що

а) вони відкидають певні види заробітку: наприклад, виграти у змаганні по ріф-бордингу (а така нагода у них була);

б) Холланд воліє купувати своїй подрузі дорогі прикраси, а те, що це приведе до смерті якихось там вояк… Та кого з легендарних героїв таке цікавить, ну скажіть мені?

Милі, милі люди, чи не правда?

З іншого боку, Бінзи:

• Колишні військові, які
• Легально залишили службу,
• Нічого не кравши.
• Займаються найманою роботою. З відомих завдань: піймати Еврику та знищити Гекко.

Ні, я не хочу сказати, що Бінзи прямо-таки святі (а “за кадром” вони, може, взагалі п”ють кров невинних немовлят).

Але якщо порівняти те, що ми бачимо на екрані (до загибелі Бінзів, щоб було чесно) – що вийде?

А вийде досить негарна картинка – що Рентона (а отже, і нас) примушують вибрати сторону людей, які нічого пристойного на наших очах не зробили і невідомо, чи зроблять (а серіал у цьому плані розкачується ду-у-у-же довго), зате навпаки – скільки завгодно.

Втім, Рентона можна пробачити – врешті решт, він не просто малий та дурний хлопчак, а закоханий до нестями малий та дурний хлопчак. Тому у нього немає іншого вибору, як встати на ту сторону, де Еврика. Нічого не вдієш.

Але ж ЦЕ можуть побачити дорослі! (припускаючи, що людей, які дивляться аніме загалом та “Еврику 7” зокрема, можна вважати дорослими).

І от у… ну, скажімо, у цих НЕ-дітей-або-підлітків виникає закономірне питання: якщо персонаж проголошується героїчно-легендарним борцем з несправедливістю, то чому ж добрих півсеріалу (а "Еврика", нагадаю, має аж 50 серій) він або страждає фігнею, або займається досить-таки брудними справами (в тому числі наймається до режиму, боротьу з яким начебто очолює)?

Чому нас примушують сліпо вірити, що перед нами хороша людина, показуючи при цьому ледаря, дезертира, безсовісного найманця, bully, людину, яка допустить смерть людей зарди своєї примхи?

Або ж, підходячи з іншого боку: чому нас намагаються підвести до думки, що хороша людина залишається хорошою і достойною поваги та довіри, навіть якщо чинить не добро, а зовсім навпаки? А може й до того, що скільки б і якої гидоти позитивний персонаж не вчинив, а все одно він – ХОРОШИЙ, бо автори його таким оголосили.

З цієї точки зору Бінзи виглядають якщо не кращими, то принаймні чеснішими. Бо, займаючись фактично тим самим, що і Холланд, вони не корчать із себе велике, благородне, героїчне цабе, як це робить він.

Зауважте: я не вимагаю, щоб позитивні герої не мали вад і проводили весь екранний час за праведними ділами. Так, я готова простити Холланду знущання над Рентоном без будь-яких питать – бо аж занадто той на них напрошується.

Але все ж хотілося б, щоб автори аніме не вимагали від глядачів сліпої віри і не примушували нас вважати хорошими персонажів, які нічого путнього на екрані не роблять.

Тобто давайте так: або ви оголошуєте героя позитивним, і показуєте нам його хороші діла, або ж показуєте його хороші діла, і ми самі бачимо, що він позитивний.

У будь-якому випадку: дайте нам реальні ВЧИНКИ героя, що відповідають його характеру, а роздуту репутацію та сліпу віру залиште-но деінде.

Будь ласка.

The post Сліпа віра first appeared on Мушля самітниці.

«It is a truth universally acknowledged», як писала класик не нашої літератури Джейн Остін, що добро має бути з кулаками. І що позитивний герой у кінці історії має зійтися один-на-один з головним негідником та нам’яти йому боки.

Про це я вже згадувала у дописі про єдиного героя.

Сьогодні ж хочу розглянути ще одну вельми поширену у аніме та манзі ситуацію, коли кулаками вирішують те, що мали б вирішувати іншою частиною тіла (для людей з багатою уявою уточнюю – головою).

Для прикладу візьмемо другорядну героїню Рапіру з «Тих, що полюють на ельфів» (エルフを狩るモノたち).

JD Hancock

Для тих, хто аніме не бачив або не пам’ятає, коротко обрисую ситуацію.

Рапіра – видатний, але безжалісний боєць. Її сенсей намагався вкласти їй в голову, що перемога не головне, і що навіть до поверженого супротивника варто б проявляти повагу.

Проте якось йому це не дуже вдалося. І от перед самою своєю смертю, в останній спробі чогось її навчити, він наклав на неї прокляття: на її тілі з’явився лічильник, який зникне лише коли вона переможе 1000 супротивників.

Tony Fischer Photography

Як і варто було очікувати, у своєму останньому поєдинку вона зіткнулася з головним героєм серіалу, програла йому, і тут її осяяло (і прокляття пройшло заодно. Хеппі енд, пробачте за спойлери).

От саме так: роками, мабуть, з самого малечку, її виховували-виховували, вчили-вчили how to tell right from wrong та іншим правильним речам…

І нічого з того не вийшло.

Бо мізки у неї встали на місце тільки тоді, коли їй (умовно) начистили пику.

Ні, я не заперечую, що у воїна можуть траплятися просвітлення під час деяких боїв.

JD Hancock

І що іноді людину треба фізично зупинити, щоб вона могла спокійно подумати (бо анімешні герої часто бувають упертюхами, які все лізуть та лізуть уперед, попри всі останні китайські попередження, які їм були висловлені чистісінькою японською мовою).

Зло, як завжди, у тому, що ситуація перетворилася у штамп, який кочує із серіалу в серіал.

І от так подивишся одне аніме, друге, третє… і вираз "вбити в голову" починає набувати нового значення: начебто це єдиний спосіб щось до людини донести.

Наприклад, вчи дитину чи не вчи, виховуй чи не виховуй, а результату не буде без фізичного підкріплення.

Адже один добрячий мордобій, як нам показують, переважує всі слова і настанови. Хочеш когось просвітити – дай у щелепу, та й усі діла.

Або попроси когось дати тобі добрячого ляпаса – і лише тоді відкриється тобі істина, яку до тебе не раз намагалися донести словами, але чогось вона в голові твоїй ну зовсім не трималася.

Висновок особисто у мене такий: важко заперечувати, що добре слово та пістолет більш переконливі, ніж добре слово.

Проте хотілося б, щоб те слово хоча б було присутнє, а не замінялося повністю маханням пістолетом.

Бо якось вже занадто явно і настирно пропихується в аніме (і не тільки) думка, що істина живе на кістяшках кулаків, лезах катан та голівках куль.

Але хіба так має бути?

The post Просвітлення з мордобоєм first appeared on Мушля самітниці.

Сьогодні я хочу продовжити тему і відмітити ще дві особливості рятування світу. Вони, до речі, належать до категорії одиноких мозкошкрябів, які від нестерпної самотності взяли та попарувалися.

Перша — що з усіх жителів тієї місцевості/країни/планети/Галактики або, нарешті, того Всесвіту, що потребує порятунку, знаходиться лише одна людина, яка начебто у змозі вирішити проблему.

Причому дуже часто вона є далеко не найкращим взірцем роду людського.

Адже, я певна, є на світі люди, набагато кращі за звичайного тюхтійського японського школяра або за звичайного забіякуватого спочатку-використовую-свої-скілли-а-потім-думаю японського школяра.

І навіть якщо саме цей типаж (ось із точнісінько таким рівнем тюхтійності або забіякуватості) необхідний для порятунку світу – хіба ж він зустрічається виключно у Японії?

Ні! Він був, є і буде і у інших країнах, на інших планетах і у інших світах. Тобто людей, підходящих для рятування світу, має бути більше одного. І набагато більше.

Тож кожного разу, як бачиш оцього "єдиного і неповторного" японського ЗЯШа, без якого на  наш світ чекає гаплик, із горла рветься досадливий вигук: "Та нас уже ж 7 мільярдів, чорт забирай! Що, більше нікому?!"

Друга особливість – це те, що у фінальне протистояння з головним негідником, який хоче зруйнувати або добряче попсувати світ, герой вступає строго сам*.

Його вірні супутники, з якими він пройшов більшу частину серіалу, десь у передостанньому та останньому епізодах по черзі виконують знамениту партію: "Я задержу их, ничего!" і залишаються позаду. А герой опиняється сам-на-сам з ГНГ.

Що з цим не так? По-перше, звісно, заїждженість. Набридло.

По-друге, надуманість. Нагадаю, що героєм-рятівником дуже часто стає далеко не найкращий, не найрозумніший, не найсильніший і взагалі не най-іший школяр**.

І коли він, щоб дістатися до головного ворога, розгадує складну-прескадну таємницю (над якою століттями ламали голови найвідоміші мудреці), перемагає найсильнішого з ворожих прибічників (який самотужки розправлявся з цілими військами) та зачаровує стервозну-престервозну дівицю, яка заради нього вирішує зрадити головного ворога, якого раніше безтямно кохала…

Коротше кажучи, коли він одним мізинцем здійснює те, що нікому ще не вдавалося, виглядає все це жалюгідно. З сюжетної точки зору.

По-третє, "дуельність" кінцевих розборок підштовхує глядача до двох думок: що перемагає той, хто правий (або ж що той, хто правий, перемагає завжди) та те, що герой тільки тоді доведе свою правоту, якщо переможе негідника у силовому протиборстві.

Погодьтеся, що обидві думки, вони того… неправдиві і недостойні цивілізованої людини.

Нарешті: буває, що головний ворог особисто чимось нашкодить головному герою. Але рідко трапляється, що виключно йому (таке більш характерно для аніме про самураїв, а там поєдинки один-на-один виглядають органічно).

Однак якщо ми говоримо про більш масштабні події – про рятування світу, то злочинність головного гада полягає не у тому, що він наступив на хвоста Мурці головного героя, а у тому, що світ потрапив у халепу (чи збирається потрапити) під його чуйним керівництвом.

Тобто головний гад – це ЗЛОЧИНЕЦЬ світового масштабу.

А що роблять із злочинцями? Їх ЗУПИНЯЮТЬ. По можливості – безкровно (заарештували – засудили – кинули у в’язницю). Або з малою кров’ю: поранили при арешті – вилікували – засудили – у тюрму. В крайньому випадку – вбили при при супротиві при арешті.

Для прикладу уявіть, що у вашій місцині завівся негідник, який увечері нападав на перехожих, бив їх важким по голові та обирав до нитки. І поліція/міліція вистежила його, оточила і наказала підняти руки. Заарештувала або, у випадку озброєного супротиву – застрелила.

А тепер уявімо, що сценарій трохи інший: представники закону оточили злочинця, а потім вибрали одного свого представника і відправили на дуель із негідником. І у залежності від результату, або заарештували того, або відпустили.

Ну як? Я навіть питати не буду, який варіант вам більше подобається.

Тобто злочинців карають за їх попередні злочини і зупиняють здійснення ними інших.

А що з ними не роблять, так це не мстять, не влаштовують дуелей, не грають в ігри "Я набив тобі морду, тому я правий, а ти ні". НЕ РОБЛЯТЬ ЦЬОГО.

Іншими словами, злочинець має бути зупинений незалежно від того, чи зможе позитивний герой його перемоги (хоча ми знаємо, що у аніме він завжди перемагає).

І не обов’язково їм дратися наодинці.

І якщо вже ми припускаємо, що зупиняти негідника мають право не лише представники влади (яка стараннями негідника може бути зруйнована, до речі), то робити це може будь-хто, а не лише один-єдиний "обраний". Бо от що трапиться, якщо злочинець переконає героя, що він не просто руйнує світ, а будує новий? Що, від того він перестане бути злочинцем?

Ні. Злочинець має бути зупинений у будь-якому випадку.

Коротше кажучи, я проти особистих розборок при вирішенні широко-громадських справ. Dixi.

*Я весь час вживаю слова сам, один, проте одиниця квантування може бути і не одна людина.

Наприклад, якщо в якійсь світорятівній організації прийнято працювати в парах, то саме пара людей стане тією самою, єдиною, яка…

Якщо ж два ворогуючих флота (морські, повітряні чи космічні) насуваються один на одного, то навряд чи усе вирішиться кулачною бійкою їх головуючий (хоча у аніме все може бути). Скоріше, команда одного з кораблів здійснить неймовірний подвиг і мало не самотужки погубить усі кораблі противника. І тому подібне.

**Школяр, звісно – назва умовна. Якщо говорити  більш загально, то це підліток чи молода людина з куцим досвідом та (поки що) нерозкритими талантами.

Ну от на цьому уже і все. じゃ、またね。

The post Один-єдиний і неповторний – The One first appeared on Мушля самітниці.

За характером я – інтроверт, і не дуже люблю спілкуватися з людьми. А коли мені те спілкування аж нав’язують… "Повбивав би!".

Взагалі неприємно спостерігати будь-яку нав’язливість, навіть якщо самим реципієнтом вона сприймається спокійно.

Тож ви можете уявити, наскільки мене бісять анімешні сюжети, ПОВНІСТЮ побудовані на такій поведінці.

Так, я про ті серіали, в яких головному герою на голову звалюється якась незрозуміла діваха, що відразу заявляє: "Я твоя дружина/наречена/доля…" і з першої ж секунди знайомства(!) починає поводитися, наче вони вже років сто проживають у щасливому, міцному шлюбі з усіма можливими зобов’язаннями.

Тобто від героя вимагається а) миттєво забути попередні та на даний момент існуючі сердечні прихильності б) не менш миттєво закохатися у оце "щастя з небес" в) "посміхатися і махати", тобто бути від такого повороту дій перманентно та надзвичайно щасливим.

Якщо ж герой насмілюється протестувати та оборонятися, у хід пускається "важка артилерія". Наприклад, нітрогліцеринові сльози, які самі знаєте, що роблять.

А ще до того додайте цілий натовп екстравагантної рідні, що пресує героя як тільки може, аби він і кроку не смів ступити від їхньої лялечки.

Уявили себе на місці цього героя? Ото ж бо.

Втім, як-то кажуть: "Аниме всякие нужны, аниме всякие важны". Тобто на кожний жанр знайдеться глядач, а хто не хоче, той не дивиться.

Однак тут є два моменти, які не дозволяють мені ставитися до подібних серіалів з філософським спокоєм.

Перший: вони дуже смішні. Принаймні, більшість із тих, що доходить до нас. Причина, можливо, у тому, що уже саме "звалювання на голову" настільки дурне і неймовірне (при тому, що решта подій відбувається у звичайному антуражі нашого світу), що після нього автори вважають зайвим перейматися логікою, здоровим глуздом, мотивами та характерами. Тобто безмірно абсурдна основа сюжету дозволяє авторам "відриватися" на повну катушку, не ризикуючи, що глядач покине дивитися серіал із думкою: "Що за траву вони курили?"

Фото: puukibeach

Правда, основна лінія залишається простою і банальною: діваха падає на героя і виставляє претензії – герой відчайдушно відбивається від неї та її рідні – уся ця катавасія тягнеться до передостанньої серії – герой наносить дівасі тяжку душевну рану, від чого та впадає у відчай (із загрозою смертельного або іншого дуже тяжкого кінця) – герою вдаряє в голову блискавка, і він раптом усвідомлює, що без дівахи йому життя нема – далі іде щось дуже сльозливе, пафосне та героїчне – Хеппі енд.

Нудно, аж зуби зводить.

А от другорядні герої та лінії… О, то самий смак. Такого буйства фантазії не знайдеш навіть у найфантастичнішій фантастиці. Які характери, які виверти сюжету, які інтриги та страсті! Заберіть оту нуднючу головну лінію, і буде вам справжній шедевр абсурдної комедії. Але, але…

Тобто, з одного боку, такі серіали хочеться дивитися, бо в них є просто розчудові, якщо не геніальні комедійні моменти. А з другого – головна сюжетна лінія у них ЗАВЖДИ неймовірно нудна, передбачувана та противна.

Друге зауваження: ідея, що подається нам у таких аніме, просто-напросто гидка.

Ви тільки вдумайтесь: хтось, нам навіть не знайомий, збирається безцеремонно влізти у наше життя і вирішувати за нас (застосовуючи у разі нашої незгоди силові методи), як себе вести, кого нам любити і що почувати взагалі. І нас іще переконують, що цей хтось нам не злісний ворог, а наша друга половинка, яку ми маємо врешті-решт покохати!

Ну чи не бридота несусвітня? І це при тому, що подається ця думка під невинно-шкільним соусом. А тепер давайте використаємо нашу уяву і спробуємо її трохи "оживити".

Особисто я бачу перед собою таку картину: перед молодою жінкою з’являється невідомий їй чоловік і заявляє: "Тепер ти моя дружина. Ти маєш займатися зі мною сексом, народжувати мені дітей та упадати коло мене як годиться у сім’ї. А якщо не згодишся, то ось моя численна рідня, яка буде за тобою слідкувати (щоб у тебе не з’явилося ніяких інших інтересів, крім тих, що Я дозволив) та примушувати робити те, що МЕНІ забажається".

Уявили? Жахнулися? А нам це подають як щось веселе, радісне та романтично-прекрасне. Тьху!

Я скажу навіть більше. Японці знімають досить багато кривавого, цинічного, апокаліптичного аніме. Проте у 99% випадках воно не залишає після себе враження глобальної несправедливості (не плутати з сумом, жалем та підозрою, що окремі хороші герої авторам чимось дуже і дуже не вгодили).

Це тому, що завжди знайдеться герой, хай і другорядний чи навіть епізодичний, який відстоюватиме (не плутати з "відстоїть") близькі нам ідеали справедливості та честі. У 99% песимістичного аніме є хоча б іскра надії (не плутати з "приємний нам герой доживе до фінальної заставки").

А той 1%, де ні честі, ні справедливості, ні надії немає, зазвичай додивляєшся із думкою: "Туди вам усім і дорога".

А що ми бачимо у вищеописаних аніме? Будь-яка дурепа може тикнути в героя пальцем і заявити: "Ти мій!" – і все, герой пропав. Його силою примушують кохати і бути з кимось – і те, що герой таки піддається, намагаються подати нам, як щасливий кінець!

Але хіба це добре? Хіба це справедливо? Ні!

Щоправда, не буду заперечувати, що на даний жанр можна подивитися і з іншої сторони. А саме – як на потаємну фантазію підлітків, які хочуть щоб на них якась дівчина накинулась з певною метою, дала повикаблучуватися заради підвищення самооцінки, а потім дозволила себе нібито завоювати.

Проте давайте-но подивимося на інший жанр з таким підґрунтям – гаремник. У ньому на героя вішаються дівчата, і у немалій кількості; серед них навіть може виділятися одна, що нібито призначена йому традиціями, долею чи примхою автора; і від окремих дівчат герою може час від часу діставатися на горіхи.

Але хіба герою хтось викручує руки, заявляючи: "Ти мене вперше бачиш, але маєш негайно полюбити, а то гірше буде!"? Ні, такого нема, або ж є у суто гомеопатичних дозах.

Тому гаремники, при тому, що я їх не люблю (і не дивно, бо я аж ніяк не належу до їх цільової аудиторії), викликають у мене скоріше поблажливість. Ну, дійсно, хто ж не хотів би бути популярним серед протилежної статі? То чому б і не помріяти про це хоч у аніме?

А от у серіалах, де "щастя" звалюється з небес на голову, ситуації зовсім інша. Прямо скажімо – гірша, а ще пряміше – бридка. Бо у них якось так непомітно, тихенько і під веселеньким соусом подається ідея, що психологічне насилля над людиною – це нормально і навіть добре, якщо врешті-решт жертву вдається скрутити та "повести під вінець".

"Мила" така установка, чи не так? Настільки "мила", що ніяким сміхом її не приховаєш.

Тому я більше і не дивлюся подібні комедії. Ну їх у біса.

The post "Щастя" з небес first appeared on Мушля самітниці.

Смакота. Іноді у мене складається враження, що найважливіше у анімешному світі (випереджаючи за значимістю навіть урятування цього самого світу) – це смачно попоїсти. 「美味しいもの(を)たくさん/いっぱい食べる」 – то є найзаповітніша, і особливо жадана через свою переважну нездійсненність анімешна мрія (деякі причини хронічного недоїдання героїв читайте у даних дописах). Помахайте у героя перед носом смаженою креветкою, а ще краще – пообіцяйте годувати його нею періодично, а зовсім ідеально – покажіть йому заставлений пресмачними їствами стіл… і справа зроблена – герой ваш. Він терпітиме усі ваші вибрики, робитиме за вас усі інші домашні справи, навіть полізе захищати вас від будь-якої небезпеки (будь то вогнедихаючий дракон чи приставучий шкільний хуліган). Адже їсти смачно – то задоволення, що перекриває усі інші незручності одним махом.

Така пристрасть до смачного (природна не лише у анімешному, але і у нашому світі) підсилюється, мабуть, тим, що смачна їжа – рідкий звір у аніме. Принаймні, до такого висновку приходиш, чуючи, наскільки сильно герої дивуються, отримавши її. Вони нібито очікують, пробуючи результат чийогось куховарства, що наступний шматок доведеться запихати собі у горло силою, при цьому напружуючи усю свою мужність, щоб приховати реальні почуття та проявити ввічливість. Коли ж страва обманює їх найгірші сподівання, герої вражено вигукують: "旨い/美味しい/これは本当に美味しい(です)！"

Інша сторона медалі – погана їжа. До хорошої страви ставляться з пошаною, а над поганою насміхаються. Для прикладу можна подивитися, як Харіма у "Шкільному переполоху" їсть рисові колобки, приготовані Теммою та Савачікою.

Я, далебі, не зовсім розумію, у чому причина такого поклоніння їжі. Так, я люблю японську кухню і рада б нею харчуватися як не щодня, то дуже часто. Однак вважати її тією "морквиною", за якою варто бігти, тягнучи на собі купу зобов’язань… Ні, зовсім воно того не варте.

Краса. "Жінка має бути гарною" – це загальний вердикт усього людського світу (хоча критерії привабливості можуть бути протилежними на протилежних кінцях земної кулі). Настільки цей принцип загальний, що автори аніме та манги навіть не задають собі клопоту спеціально його підкреслювати. Зате іншим типам "гарності" у аніме приділяється дуже багато уваги.

По-перше, це славнозвісний "кавай". Не вдаючись у пояснення, що це таке (хіба існує хоч один анімешник, який цього не знає?), додам лише: "Це саме та сила, яка у анімаційному світі "спускає на воду тисячі кораблів" та "Слава усім японським богам, що реального каваю у природі не існує!"

恰好良い – це чоловічій варіант краси та кавайності. Однак якщо 可愛い (а також 綺麗 та 美しい) стосується лише зовнішності, то каккоій – це набагато ширше поняття. У нього можуть входити сила, розум, елегантність, доброта, крутизна, стильність, надійність та будь-які інші позитивні чоловічі якості, здатні полонити жіноче серце. Власне, це японський варіант нашого "Він класний!", у якому реальні характеристики об’єкту, що викликали наше захоплення, також відрізняються у кожному конкретному випадку. Правда, ці всі якості мають доповнювати приємну зовнішність, а не заміняти її.

Так от, спільним у цих двох понять (かわいい та かっこいい) є те, що вони мають просто-таки магічну владу над людськими душами. Маленькі кавайні дівчатка рідко нею користуються (на відміну від цинічного Кота у Чоботях з мультфільму "Шрек-2"), бо кавайність і ангельська доброта – дуже часті супутники. Однак і без того більшість оточуючих ладні зробити для них що завгодно. かっこいい人 теж не завжди раді своїй надпопулярності (наприклад, герою аніме Yamato Nadeshiko Shichi Henge вона серйозно отруїла життя), однак варто їм надати обличчю задумливо-мрійливого виразу, як усі представниці протилежної статі дружно укладаються навколо них штабелями.

В принципі, любов до кавайності має раціональні підстави, бо каваю притаманні дитячі риси (хоча кавайними можуть бути не лише діти), а любити чи, принаймні, захищати дітей – то є даний нам природою інстинкт.

Що стосується "старшої" краси, то поклонінню їй теж є пояснення. Ми всі тягнемося до прекрасного, намагаємося оточувати себе гарними речами. Красивим людям дається певний "кредит довіри" у багатьох сферах життя, якого посередні та негарні позбавлені. Крім того, приказка "По одежі стрічають, а по розуму випроваджують" справедлива лише у випадку, коли знайомство з людиною триває досить довго, щоб оцінити той розум, а не залишатися із враженням лише від гарної зовнішності.

Тобто природно, що краса викликає певний трепет. Однак, як завжди, у аніме все доведено до крайнощів: як хтось із героїв гарний, то вже настільки гарний, що до нього не просто краще ставляться, а готові на нього молитися, причому цілими школами чи кварталами (добре як не містами).

Багатство. Не те, щоб бідність була приводом до сорому чи гроші позиціонувалися головною метою у житті, однак багатство позитивного героя викликає надзвичайну пошану. І не дивно, адже багатій (чи багатійка), як правило, наділений красою (або кавайністю) та може дозволити собі такі делікатеси, які нам і не снилися. Тобто 金持ち є поєднанням двох вищеописаних мрій у одному, як-то кажуть, флаконі. Можете собі уявити, що це за сяюче створіння!

Ну, як і з їжею та красою, перебільшення – то наше все. Тобто якщо вже герой багатий, то настільки, що може купити увесь світ – а іншу половину йому й так віддадуть за кавайність чи каккоійність.

Отакий приблизно стан у аніме щодо найважливіших речей: базується на реальних людських бажаннях, але гіпертрофований поза всяку міру. Втім, що гріха таїти – якби краса, смачна їжа та багатство діставалися б нам так же легко, як у аніме, то хіба могло б їх бути забагато? Певно, що ні.

では、またね！

The post Три складові анімешного щастя first appeared on Мушля самітниці.

Або ж особливих здібностей він не має, проте наділений таким янгольски-терплячим, однак не тюхтійським характером, що дозволяє йому або причарувати цілий гарем різноманітних дівчат (самі розумієте, у якому типі аніме), або ж стійко переносити усі вибрики однієї стервозної героїні, а потім і остаточно приборкати її.

Мабуть, поки що я знаю лише одного звичайного школяра, який до самого кінця таким і залишився: це герой аніме "Меланхолія Харухі Судзумії", Кьо (якщо мені не зраджує пам’ять). І то, у чомусь-таки він таки був особливим, чи не так?

У решті ж випадків школяр відразу ж позиціонується як Герой, чимось відмінний (у кращу сторону, саме собою) від інших.

Підсумовуючи: от просто куди не кинь, у якого собі звичайного школяра не ткни пальцем, так він зразу і виявиться незвичайним. Та ще й отим єдиним, який здатен витягти наш світ із халепи. Ну що за оказія?

Втім, можливо, що вам це і не здається дивним. А от я здавна (ще до захоплення аніме, бо явище це притаманне не лише йому) вражалася такій кількості героїв, що непомітно живуть серед нас. З одного боку, це втішно, бо у випадку, якщо звалиться нам на голову якесь інопланетне чи то іновимірне нещастя, можна не сумніватися, рятувальників нам не бракуватиме. А з іншого…

Проте зараз я стараюся дивитися на ситуацію з протилежного боку: це не кожен, на кого подивиться "камера", чисто випадково виявляється героєм, а навпаки – аніме та кіно знімають про тих, хто у скрутну хвилину проявив героїчні якості та по факту героєм став.

Логічно, чи не так? Кажете, очевидно з самого початку?

У деякій мірі так. Однак у аніме (не тільки у ньому, але у ньому найбільше) "звичайність" героїв підкреслюється з якоюсь особливою силою, ніби це суперважливо – щоб героєм виявився звичайний-презвичайний, а то і найзвичайніший із можливих школярів. Отут і виникає, як-то кажуть, когнітивний дисонанс: то він підкреслено звичайнісінький, то вже в наступний момент – єдиний, хто може врятувати… Ну, неважливо, що кого чи що, головне, щоб без цього начебто пересічного школяра усе піде шкереберть.

З огляду на вищесказане, знаєте, якось мене гріє думка про те, що я вже давно не школярка. А то хіба мало що може трапитися з нашим світом? Та все що завгодно! А віддуватися доведеться комусь із звичайнісіньких школярів. Раптом це буду я?! Чур мене від такої честі, не треба! Можете вважати мене слабодухою, але я вважаю: порятунком світу мають займатися спеціально треновані люди, а любителям довіряти цього не варто.

Тож на цій полегшеній ноті я і закінчую сьогоднішній допис. І хоч я певна, що кожен з вас здатен проявити героїзм, якщо потрібно буде, але бажаю, щоб із нашим світом усе було гаразд, і вам нічого такого проявляти не треба було.

Миру вам та спокою (але не нудьги!). じゃ、またね！

The post Звичайні круті хлопці first appeared on Мушля самітниці.

Наприклад, Bleach примусив мене порозмірковувати про логіку та почуття в аніме, а точніше – про ситуації, де вони входять у протиріччя між собою.

Згадаймо таку ситуацію з серіалу: поганцю Айдзену, який прагне забратися вище всіх, впала в очі одна з головних героїнь серіалу – Іноуе: він вважає, що її здібності стануть йому у нагоді. Тож він посилає свого прислужника-арранкара Улькіорру, щоб той привів йому героїню. Улькіорра підходить до завдання ґрунтовно: посилає інших арранкарів, щоб ті схопили шінігамі (друзів Іноуе), та підстерігає її під час переходу у наш світ. Серйозно поранивши її охоронців, Улькіорра робить Іноуе пропозицію, від якої вона не може відмовитися – у прямому розумінні цього слова, бо клятий арранкар заборонив їй промовлятися будь-що інше, крім "Так" – у протилежному випадку він уб’є її друзів.

Звісно ж, Іноуе відповіла "Так", і з "почуттєвої" точки зору це справді єдиний вихід: вона не хоче, щоб її друзі постраждали. Враховуючи, що просто на її очах арранкари вже дали прочухрана Ічіго та Чаду, а конкретно Улькіорра одним порухом руки майже убив двої шінігамі, то у Іноуе є підстави боятися.

А от логіка не дуже з цим погоджується. Точніше, з її точки зору, існують доводи як за, так і проти. Давайте розглянемо обидві сторони, для зручності уявивши собі двох співбесідників – А і Б, які сперечаються з приводу даної ситуації.

А. Коли твоїм друзям безпосередньо, от просто зараз загрожує небезпека, то треба виконувати умови, виставлені шантажистом.

Б. Так, нічого іншого в такій ситуації не залишається. Однак коли пряма загроза минула, можна вибирати, чи виконувати угоду, чи порушити її.

А. Якщо порушити, то друзі знову опиняться в небезпеці.

Б. Вірно. Проте чи гарантована їм безпека, якщо умову виконати? У тому-то й заковика, що ні!

По-перше, в плани Айдзена входять усякі неприємні речі (в тому числі і знищення цілого міста), проти яких друзі Іноуе будуть дуже і дуже бурхливо заперечувати. Себто рано чи пізно між шінігамі та арранкарами почнеться бій, і ніхто її друзів спеціально щадити не буде. Їй же не обіцяли НІКОЛИ їх не чіпати, чи не так?

А. Краще пізно, ніж рано: шінігамі матимуть час добре натренуватися перед боєм.

Б. Таж вороги теж не сидітимуть, склавши руки! Вони готуватимуться до потужної атаки, у якій, між іншим, використають і силу Іноуе, добре її за той час вивчивши. Тобто їй доведеться допомагати ворогу воювати зі своїми друзями! А от якби вона залишилася у нашому світі, то могла б допомогти своїм товаришам у боротьбі з арранкарами.

А. Ну, вона ж обіцяла піти до Айдзена, і має стримати слово (така тяжка доля позитивних героїв). А от допомагати йому можна потім і відмовитися.

Б. Чи мусить людина дотримуватися обіцянок, даних "під дулом пістолета" – це дуже суперечливе питання. Як на мене, набагато більшим попранням маральних норм було б не порушення такої обіцянки, а спасіння кількох своїх друзів чи рідних ціною життів тисяч інших, ні в чому не повинних людей. Тобто мало хто може прямо сказати "Ні", коли твої близькі на грані загибелі, але я не вважаю, що я матиму якісь моральні зобов’язання перед негідником, що поставив мене перед таким вибором.

А у випадку з Іноуе так узагалі пропозиція віддає абсурдом: "Я не уб’ю твоїх друзів зараз, якщо ти допоможеш мені убити їх (і ще багатьох невинних людей) дещо пізніше". Збав мене Боже від такої честі, яка вимагає виконувати зобов’язання перед подібними поганцями!

Що стосується піти, але не допомагати:

Якщо Іноуе відмовиться зразу, то Айдзен, скоріше за все, накаже арранкарам атакувати, і друзі Іноуе знову опиняться у небезпеці. Тільки що на добу пізніше, але ролі то особливої не грає – напад все одно буде несподіваним.

Якщо ж Іноуе прикинеться, що допомагатиме, а у останній момент спробує саботувати… то це був би найкращий варіант, якби не одне велике АЛЕ: її друзям про цей план нічого не відомо, тому, виявивши, що Іноуе зникла, вони кинуться її рятувати. Тобто підуть навпростець у пащу лева, при цьому розділивши сили добра, що є досить кепським рішенням. Тож і це, на жаль, не варіант.

Отже: на мою думку, Іноуе вчинила вірно, сказавши "Так", але потім їй варто було б зняти браслет, попередити друзів про напад та разом з ними боротися з аррнкарами та Айдзеном.

А. А я все одно вважаю, що Іноуе вибрала найкращий варіант. Усе ж бо закінчилось добре!

Б. (єхидно) Бо Bleach – це шьонен-аніме, у якому герої завжди перемагають, яких би дурниць не наробили!

Ось під цією ремаркою пана Б. я підпишуся без жодного сумніву. Бо до якого б висновку не прийшла логіка, а у героїні (чи героя, якщо говорити загалом) вибору насправді-то і немає: піде вона за негідником, як миленька, навіть якщо її товаришам нічого у даний момент не загрожує, і першу сутичку з отим злиднем вони благополучно пережили без серйозних втрат. І, звісно ж, друзів своїх героїня своїм вчинком не врятує, а тільки нашкодить, бо їм же долею (читай – сценарієм) прописано кинутися її рятувати та/або протистояти злісним планам негативного героя.

І таке попрання логіки в угоду нібито почуттям (ах, вона (найчастіше це все-таки вона) переживає за друзів і хоче їм допомогти!) незмірно дратує, бо досить хоча б трошки включити голову, як стане зрозуміло, що то не допомога виходить, а суцільна шкода! Велика, велика шкода!

Втім, тим же самим сценарієм мозкові звилини героїням не прописані – досить з них гарної зовнішності (або кавайності), сумирного характеру та моря почуттів.

Ну, а логіка? Без неї, як і без інших точних наук, героїні аніме розчудово обійдуться!

The post Почуття vs логіка first appeared on Мушля самітниці.

Візьмемо для прикладу аніме Corpse Princess (屍姫). Героїня Макіна Хошімура померла, її воскресили, і тепер вона бореться з усілякою нечистю. Крім того, у неї виникають взаємні почуття зі своїм Стражем – ченцем Кейсеєм, та дружба з головним героєм Орі. Здавалося б, живи та радій, та інших радуй. Але куди там! От не можуть вони обійтися без проблем.

По-перше, Макіна весь час товкмачить Орі: "Не водись зі мною, бо я не людина". Кейсей, дізнавшись, що Орі познайомився з Макіною, теж постійно клює йому мізки: "Не прив’язуйся до неї, вона не людина". І серед тих, кому відомо про подібних мертвих принцес, тільки і чується: "Вони не люди!"

Після чергового 「人間じゃない！」 у мене увірвався терпець, і я вирішила привселюдно (тобто при вас, читачах) заявити: "Ну то й що!", аргументуючи це наступним чином:

Головна причина – це те, що поняття людини у наш час досить розмите. Тобто колись, щоб вважатися людиною, треба було (перефразовуючи відоме прислів’я) виглядати як людина, ходити як людина та крякати говорити як людина. Проте на сьогодні практично залишилася лише одна умова – остання: щоб вважатися людиною, певна істота має говорити (у широкому розумінні) по-людськи, тобто мати подібні до наших погляди, цінності та переконання. Тобто теоретично ми готові прийняти як людину що лупатого восьминога з сусідньої галактики, що позитронного робота, що воскреслу принцесу, при умові, що вони проявляють те, що ми називаємо людяністю. Я підкреслю – теоретично, бо як ми себе поведемо, з’явись перед нами справжня чужорідна кракозябра, ніхто сказати не може (особисто я схиляюся до думки, що ми воліли б зустріти когось зовні людиноподібного). Проте у сучасній кінематографічній реальності (до якої належить і аніме) поняття людини відноситься значною мірою до внутрішнього, а не зовнішнього.

І з цієї точки зору Макіна – СТОВІДСОТКОВА ЛЮДИНА. Крапка. Перестаньте вигадувати собі проблеми та йдіть краще забийте чергового монстра. Макіна мислить, як людина, має ті ж емоції та керується тими ж принципами, що й інші герої аніме. Тому усі ці страждання про її не-людинність не варті виїденого яйця.

Щоправда, вона не звичайна людина, і цього не можна ігнорувати.  У неї незвичайний спосіб життя і незвичайні цілі, і через це спілкування з нею може виявитися… ну, некомфортним. Однак із тією ж проблемою зіткнеться і будь-яка інша, хоч сто разів "традиційна", людина, якщо вона воює із монстрами та прагне померти. Тобто рекомендація: "Тримайся від неї подалі" зрозуміла і природна, але тільки у зв’язку з тим, що Макіна робить, а не з тим, ким вона нібито є чи не є.

Крім того, хіба ми прив’язуємося лише до людей? Заводимо ж ми собі домашніх тварин, причому, буває, з практичною метою: кота – щоб мишей ловити, пса – щоб нас охороняти, тощо. Але хіба це заважає нам любити їх та піклуватися про них? Хіба теплі почуття до них є чимось ненормальним, поганим, неприродним? Ніскілечки. А вони ж бо – точно не люди!

Тобто якби навіть Макіна була всього-навсього інструментом для знищення нечисті, то й тоді хороше ставлення до неї не мало б бути чимось екстраординарним та категорично неприйнятним. А враховуючи, що людяного у ній – процентів 90 (якщо брати і фізичні, і психічні характеристики), то це постійне підкреслення її не людського походження виглядає як нагнітання драматизму там, де це зовсім не потрібно.

Заради справедливості, однак, я маю визнати, що конкретно у даному аніме потенційно існує причина, з якої шькабане хіме не визнаються людьми. Лежить вона у релігійній площині: можливо (я точно не знаю), що з точки зору буддизму повернуті із того світу люди вважаються "нечистими", і тому ставлення до них відповідне. У серіалі є натяки на щось подібне (без зв’язку зі Стражем принцеси самі перетворюються у монстрів), проте мені видалося, що акцент ставиться все-таки не на цьому.

Крім того, Corpse Princess – не єдине аніме, де герої довго і нудно страждають з приводу "Він/вона – не людина!", з тим, щоб під кінець нарешті прийти до очікуваного висновку: "Та мені начхати! (Я все одно його/її не покину/люблю/захищу, тощо)". Насправді, таких сюжетів ми бачили уже стільки, що у черговий раз мимоволі дивуєшся аж до роздратування: показавши нам незліченну кількість людяних не-людей, привчивши нас до думки, що людина – це те, що всередині, а не зовні, аніме у той же час продовжує мусувати цю ж тему знову і знову. Може, годі? Ні, я розумію, що ксенофобія – це один із інстинктів, якого людство ще не позбулося. Проте, на мій погляд, дану сюжетну лінію уже пора проводити ріденьким пунктиром, а не жирною червоною лінією.

На цьому висновку я закінчую свої роздуми та прощаюся з вами. またね！

The post Нелюдські страждання first appeared on Мушля самітниці.

Автор фото: *S A N D E E P*

そう
この世でいちばん
大切なコトは
やっぱりタイミング
だと思うけど

У цих рядках із кінцевої заставки аніме School Rumble доводиться, що найважливіше в нашому світі – правильно вибрати час. З цим важко не погодитися: ну що б анімешні герої робили без порятунку в останній момент з-під меча, з-понад прірви, з-перед вогнепальної зброї та з-позад приставленого до горла ножа? Куди б поділися інтрига, напруження, затамований подих глядача? Пропали б як туман на сонці.

Однак сьогодні я хочу розглянути не класичний останній момент, а деякі інші ситуації, в яких мангаки та автори аніме ловлять слушну хвилину, щоб показати глядачеві важливу інформацію або ж до певної пори її приховати.

Наприклад, у кінці другої арки Liar Game самовпевнений Фукунага не дочекався остаточного оголошення результату та почав вихвалятися, який він розумний, що усіх надурив та виграв величезну суму грошей. Чесна героїня Нао у розпачі, а читач, підсвідомо розуміючи, що такого не може бути, тому що такого не може бути ніколи (в манговому та анімешному світах), від нетерпіння гризе нігті, чекаючи виходу наступного випуску. Що протиставлять позитивні герої підступному злодію? Яким чином їм вдасться виграти у начебто безнадійній ситуації? Очевидно, що наступний номер розлітатиметься, мов гарячі пиріжки.

І він виправдає сподівання. Бо у ньому автори розкажуть, як уміло приховали дії позитивного героя, що з самого початку відчув неладне і влаштував таємну протидію. Котра і привела до очікуваної всіма перемоги.

Тобто схема така:

1. Герої розробляють план, як виграти, і приводять його у життя. Читач слідкує за процесом.
2. Після оголошення частини результату, який виявляється несподіваним і неприємним для героїв, антагоніст розкриває свою суть та свої дії, які були від нас приховані. Герої у відчаї (або, принаймні, так здається).
3. Оголошено кінцевий результат, який, на наш подив (не дуже щирий, скажімо прямо), виявляється все-таки на користь позитивних героїв. Антагоніст вражено питає: “ЯК?????“
4. Головний герой розповідає, ЯК. І нам відкривається, що він теж щось там мудрив поза сторінками, які нам дали прочитати.
5. Антагоніст у розпачі, позитивні герої радіють.

Іншими словами, весь сюжет підпорядкований певній схемі: спочатку нам показують лише частину усього, що відбувається, решту приховують. А потім, ближче до оголошення результату, починається “гойдалка” – то одна сторона скаже: “Ха, я вас обманула!“, то інша їй відповість: “Бе-бе-бе, а я все знала!“, і так може повторюватися багато разів.

А наскільки читачу цікаво так “гойдатися”, залежить від вміння авторів до слушного моменту приховати та вчасно показати.

Загалом це досить поширений прийом, і ви можете його зустріти у багатьох аніме та мангах. А у наступному випуску я розповім ще про один спосіб вдалого приховування і відкриття.

На сьогодні ж усе. Бувайте!

The post Приховуємо та показуємо first appeared on Мушля самітниці.

Одного разу ми з вами побували на сеансі психоаналізу анімешного героя, який потерпав від свого невміння заробляти. Сьогодні ж поговоримо загалом про відношення анімешних героїв з грошима.

В цілому героїв можна поділити на дуже бідних, дуже багатих та нейтральних. Відразу оговорюся, що мова піде лише про позитивних та більш-менш значущих для сюжету героїв.

Бідняки

Святі голодранці

Цю категорію можна розділити на дві частини:

а) Міська та сільська біднота, яка заробляє собі на життя тяжкою щоденною працею. Головні їх риси – чесність, проста життєва мудрість, доброта (іноді схована за суворими зовнішністю та манерами); головна функція – давати героям притулок, коли їм більше нікуди подітися. Іноді протиставляються багатим можновладцям, які цих же героїв образили або переслідують.

Які у цієї категорії відносини з грошима? Такі, що багатими вони ніколи не стануть, скільки б не працювали. Крапка.

б) Окремі (дуже) бідні, але надзвичайно добрі, чесні та самовіддані герої, а найчастіше – героїні-сирітки, такі як Тору Хонда з Кошику фруктів або Харухі з Гостьового клубу школи Оран (остання хоча і не свята, але все одно добра та бідна, особливо у порівнянні з іншими персонажами). Головна функція героїнь – потрапляти у компанію нахабних, самозакоханих, пихатих мажорів (читайте нижче) та за допомогою своїх прекрасних душевних якостей завойовувати любов та повагу їх усіх, одного за одним, а також розгрібати їх значні психологічні проблеми (бо, як вчить нас художня творчість, багаті не просто плачуть, вони не можуть не плакати!) та видобувати з-під товстої черствої кірки егоїзму глибоко заховану доброту.

Ці святі сирітки, як правило, роботи не бояться, навіть якщо вона така специфічна, як… втім, дивіться Гостьовий клуб, і зрозумієте самі. А хатня робота – приготування їжі, прання, прибирання, тощо – то саме-собою. Однак багатства це їм, звісно, не приносить і не принесе, бо як ще вони тоді протиставлятимуться багатим поганцям?

Вічні бродяги

До цього класу відносяться герої, що подорожують. Їх бідність цілком природна: постійно пересуваючись із одного місця до іншого, вони не мають стабільного заробітку, а перебиваються випадковими, непевними та невеликими підробітками. Тож поки не осядуть, розбагатіти їм і мріяти годі.

Талановиті невдахи

Розмову саме такого героя з психоаналітиком ми підслухали нещодавно. У чому полягає проблема, читайте самі. Тут же я висловлю своє припущення, чому при всіх своїх талантах він не може розбагатіти.

Автор фото: Jesslee Cuizon

Логіка, на мій погляд, така: позитивний герой має бути хорошою людиною (хоча б у глибині душі) – хороша людина повинна робити добро – але хіба можна брати гроші за те, що робиш добро? – ні, бо будь-який негідник може його робити, якщо йому досить за це заплатять – тобто, хороша людина має робити добро безкоштовно. А інакше він – не хороша людина, а просто найманий робітник. Для позитивного героя подібне клеймо неприйнятно.

З іншого боку, здавалося б, злу справу можна зробити, якщо це єдиний спосіб заробити на якесь добре діло (наприклад, заплатити за чиєсь лікування). Проте чинити зло позитивним героям заборонено категорично (принаймні, у великих масштабах). Тож і у тут героям не вдається розжитися – доводиться навіть у таких умовах робити добро і не отримувати за нього гроші.

Бідні герої: куди не кинь – всюди клин. Так і бідують, стражденні.

Багачі

Мажори

Це діти багачів, яким немає потреби заробляти собі на прожиття. Однак вони частенько вигадують собі різні заняття, як, наприклад… втім, іще раз пораджу подивитися Гостьовий клуб, щоб дізнатися про все самим.

Умовно мажорів можна поділити на тих, чиї батьки володіють сучасними корпораціями, і тих, хто належить до древніх кланів, що упродовж століть володіли якимось мистецтвом – як-то потомки самураїв, ніндзя, екзорцистів, заклинателів духів, чарівників тощо.

Перші задирають носи так, наче самі заробили батьківські мільйони. Дійсно, немає нічого легшого, ніж пишатися не своїм.

Друга група не така чванькувата, але неабияк гордиться своєю майстерністю.

Як щодо грошей? Ну, в основному мажори іще тільки навчаються у школах чи ВУЗах, тож їх заробітки, якщо вони є, – то лише балощі. Однак показані нам таланти цих героїв дають можливість з упевненістю сказати, що капіталом вони розпорядяться дуже розумно і достойно продовжать традиції своїх сімей, корпоративні або кланові. Бідність – не для них.

Талановиті переможці

(Пошепки). Цей розділ я писатиму дуже тихо, бо у ньому розповідається, як можна робити добро, але при цьому заробляти непогані гроші. Але, боюся, якщо талановиті невдахи мене почують, то набіжать і…

ГУП-ГУП-ГУП!!! ТУП-ТУП-ТУП! АААААА!!!!! Та скільки ж вас тут?!…

…Нарешті, коли всі заспокоїлися та розсілися, поговоримо про заробітки.

Отже, запам’ятайте головне: щоб мати гроші, треба їх брати. Щоб заробляти добрими справами, треба брати гроші за добрі справи.

І нічого стогнати! Треба.

А як же репутація позитивного героя, спитаєте ви? А от тут і криється секрет: щоб вільно отримувати гроші за добро, треба прикидатися не дуже вже й добрим. Поганим хлопцям дозволяється отримувати плату за будь-які справи, хороші чи злі, чи не так? От вам і вихід!

Тобто схема дій така:

• Коли вчиняєте щось добре, обов’язково наголошуйте, що робите це заради і виключно заради грошей.
• Якщо не втрималися і зробили щось хороше без оплати, відразу ж вчиняйте якусь дрібну капость тим, хто це бачив – про ваше безкорисне добро відразу забудуть.
• Беріть якомога більше! Не соромтеся множити на десять ту суму, яка першою приходить вам в голову при оцінці ваших послуг. Оточуючих це, безсумнівно, допече до живого, і вони й думати не стануть, що ви хороші, і вам негідно брати оплату взагалі.

Звісно, з репутацією хорошого хлопця доведеться розпрощатися. Але що вам до того, що думають про вас незнайомці? А близькі та дорогі вам люди все одно рано чи пізно розгадають ваше гру та знатимуть, що ви у душі – хороші.

А щоб вам було легше вжитися в роль, ось вам приклад для наслідування: Кадзума із аніме Kaze no Stigma. Учіться!

Нейтральні

До цієї категорії відносяться всі персонажі, стосовно яких неважливо, чи багаті вони, чи бідні. Тобто їх матеріальне положення може у якомусь контексті і згадуватися, але вирішальної ролі у сюжеті воно не відіграє. Тож і обговорювати нам тут нічого.

Загалом же ставлення до 金持ち (якщо вони не зовсім безнадійні поганці) у героїв аніме надзвичайно шанобливе, аж до душевного трепету. Однак і бідність таки не ганьба, головне, щоб людина була хороша. Майже як у житті, чи не так?

Та на сьогодні все. Мабуть, я когось пропустила (всіх героїв не охопиш), однак основні типи описані.

А вам я бажаю… ні, не дармових мільйонів (хто ж їх дасть, та і псують вони людей), а щоб ваші таланти (я певна, надзвичайно великі) оплачувались дуже і дуже достойно. Удачі вам!

またね！

The post Багач, бідняк, або Чи не живемо ми в аніме first appeared on Мушля самітниці.

Ви любите подорожувати? Особисто я не відмовилася б побачити увесь світ, якби для цього не потрібно було б витратити занадто багато сил та грошей. На жаль, ця мрія нездійсненна, якщо тільки не подорожувати… сидячі у своєму кріслі.

А от у цьому допомогти нам можуть автори манги та аніме, яким теж притаманна любов до далеких світів: вони не лише віртуально подорожують самі, але і нас запрошують із собою, переносячи дію своїх творів у різноманітні куточки світу та поза його межі.

Причому роблять вони це достатньо часто, щоб розглянути ці випадки та навіть трохи класифікувати їх.

Отже, іноземний антураж (мається на увазі не-японський) використовується наступним чином:

1. Антураж заради антуражу. Це ті випадки, коли події, в принципі, могли б відбуватися у Японії із японськими персонажами, але от чомусь авторам захотілося перенести їх в інше місце. Наприклад, сюжет Gunslinger Girls навряд чи змінився б, якби героїні були японськими, а не італійськими дівчатками.

То нащо ж було переносити дію в Італію? Висловлю припущення (лише припущення!), що справа тут не лише у любові мангаки до італійської культури, але й у потягу до косплею, який особливо популярний серед любителів аніме та манги.

Автор фото: yeowatzup

Наскільки достовірні подібні перевдягання у чужу культуру? Ну, якщо ви самі з нею знайомі мало, то може воно вам і здасться достойним: видатні пам’ятки, як-то Колізей чи Ейфелева башта будуть намальовані з усією можливою точністю; назви та імена вибрані старанно та зі смислом; найбільш відомі за кордоном страви та звичаї не будуть обійдені увагою. Однак відносини між людьми залишаться упізнаванно анімешно-японськими, як не крути. Зверніть увагу, що багато хто з героїв у таких аніме навіть いただきます каже перед тим, як почати їсти.

2. Елементи, притаманні специфічній культурі або періоду. Їх дуже цікаво використовувати у аніме і неможливо перенести у японські реалії. Зокрема:

а) Християнство, в основному – католицтво. О, яка це плідна тема! Особливо автори полюбляють:

• черниць у характерному чорному одязі. Вони можуть бути різними – добрими та невинними чи бойовими, вірними чи підлими, слабкими чи духовно стійкими… Головне, щоб вони були! Причому їх умудряються втиснути навіть у фентезійні та альтернативні світи, де християнством і не пахне!
• церкву як впливову організацію. Наприклад, у Trinity blood католицька церква зі штаб-квартирою у Ватикані виступає притулком для людей, що потерпають від вампірів. Замінити її якоюсь японською організацією, мабуть, можна було б, але саме католицька атрибутика та обряди таки надають аніме певної атмосфери, яку ватро було відтворити.Втім, ця церква теж є анімешно-японізованою, та зазвичай діє у фантастичних та альтернативних світах і займається дуже дивними, як для церкви, справами, використовуючи не в міру сумнівні методи (дивіться також Chrono Crusade).
• янголів та демонів. Автори обожнюють малювати крила! Тому їх надзвичайно приваблюють білокрилі янголи. А також – провинні чорнокрилі янголи, Диявол та його прибічники-демони, що воюють зі світлими та/або спокушають їх. Крім того, до цієї теми відноситься широкий пласт таких інтригуючих понять, як: гріхопадіння, прощення, душа, Рай та Пекло, вічні муки та вічне блаженство, тощо.Оскільки янголів та демонів ніхто з нас не бачив, то судити про їх правильність чи неправильність ми не можемо, і автори вільні творити з ними, що їм заманеться. Чим вони і користуються.

Автор фото: kimdokhac

б) Європейська знать. Графи, барони, герцоги, принци та королі, які танцюють на балах, деруться на шпагах, плетуть та розгадують інтриги, вчиняють та зупиняють заговори, і, що найголовніше – елегантно п’ють червоне вино, розвалившись у зручних кріслах, та носять надзвичайно розкішні костюми. Графині, баронеси, герцогині, принцеси та королеви, які та тих же балах закривають обличчя віялами, водночас засліплюючи оточуючих розкішшю своїх декольте та діамантів. А їх вбрання, вбрання! Уже за самий одяг цього періоду його варто змальовувати у аніме.  А ще додайте щипочку інтриги, сипоніть різноманітних, хай і шаблонних, персонажів, пов’яжіть їх між собою любов’ю та ненавистю – і страва готова! Подавати з червоним вином.

в) Готичний стиль. Любов та смерть… Червона кров невинної діви капає із гострих кликів на чорний камзол та білосніжні груди…

Приблизно такий готичний романтизм мангаки взяли за основу для своїх творів про вампірів. Звісно, з модифікаціями. Наприклад, діва може носити шкільну форму або взагалі бути не дівою, а юнаком (так, так, трапляється і таке!). У будь-якому випадку, глядачу доведеться продиратися крізь тонни криваво-червоних троянд, які щедрим снігопадом засипають екран… Втім, це краще один раз побачити, ніж сто разів прочитати, так що ось вам канонічний приклад – Vampire Knight.

Однак історії з вампірами – не єдині, де використовується готичний антураж, хоча вони, мабуть, вписуються у нього найбільш органічно. В принципі, будь-яка “старшилка” може бути намальована з елементами готики, якщо мангака є її прихильником. Для прикладу – шьнен-аніме D-Gray-man.

г) Вестерн уже давно не є тим жанром, що описує виключно американський Дикий Захід відповідного періоду. Осучаснений стілець крокує далекими світами, як і раніше, відстоюючи справедливість за допомогою свого вірного шести- та більшезарядного друга, холодної голови, гарячого серця та всього іншого, що, згідно класичним уявленням, повинен мати даний герой. Найбільш відомі анімешні стрільці – Ваш Стампід (Trigun) та Спайк Шпігель (Cowboy Bebop).

3. The world is not enough. Коли авторам не підходить жодна з існуючих точок на земній кулі, навіть перенесена у інший час чи у альтернативний простір, вони вигадують новий світ.

Однак вигадати щось поза людським досвідом практично неможливо (так кажуть психологи), тож найчастіше у авторів виходить наступне:

а) Узагальнено-фентезійне середньовіччя. Воно мало відрізняється від його, що використовується авторами фентезі по всьому світу: королі, мечі, мужні лицарі та прекрасні (а у аніме – ще й бойові) дами; чаклуни, купці, таверни, замки, золото, луки та арбалети, розбійники, королівські стражі, вершники, кіраси та алебарди, та іноді ще й дракони, ельфи та інша нечисть. Найкраще це середовище, мабуть, описується як невідомо де і коли, бо воно є деяким усередненим уявленням про минуле для більшості авторів фентезі, що ні в біса не тямлять у історії, але дуже хочуть писати про бої на мечах з повисанням на переможці (уособленні самого автора, саме собою) напівоголених ельфійських принцес.

Крім того, специфічно у аніме цього жанру можуть з’являтися розумні та напіврозумні тварини, а також вкраплення високих технологій у вигляді меха (Vision of Escaflowne), літаючих кораблів (Escaflowne, Tales of the Abyss) та залишків космічної експансії (Utawareru mono, Scrapped princess), тощо.

б)  Європа ХІХ – початку ХХ століття. Уже є залізниця, примітивні автомобілі та літаки, однак титул все ще означає значно більше, ніж гарну приставку до імені. Приблизно у такому оточенні живуть Аллісон та Лілія з однойменного аніме. Дещо схожий на нього і світ Сталевого Алхіміка, хоча знаті там немає.

в) Вигадана сучасність або майбутнє зазвичай показуються у неназваному (читай – вигаданому) великому місті, яке з однаковою ймовірністю може бути як європейським, так і американським. У його центрі розташовані бетонно-скляні хмарочоси, які і на сьогодні досить безликі. На задвірках же народ настільки різномастний, що певну національність можна приписати хіба що окремим кварталам (на зразок сучасних Chinatown та Japantown у Сан-Франциско). На відміну від пункту 1, цей антураж настільки неспецифічно-узагальнений, що ніякого інтересу не представляє.

На цьому я свою класифікацію закінчу, хоча вона і не зовсім повна. Так, події Baccano! розгортаються в Америці у часи “сухого закону”; герої Matantei Loki Ragnarok – скандинавські боки, що живуть у сучасній Японії; антураж Єви цілком японський, але сюжет зав’язаний на християнських та кабалістичних символах. Однак описати (та що там – згадати) їх усі я просто не в змозі.

Тож на цьому прощаюся. Бажаю вам цікавих подорожей, і хай все ж таки більшість із них буде реальною!

またね！

The post Про любов до далеких світів first appeared on Мушля самітниці.

…чи ж телепатія і ясновидіння? – нерідко запитую я себе, дивлячись черговий серіал.

Бо герої аніме часто спілкуються між собою на величезних відстанях і здатні (перед)бачити події, що розгортаються на іншому кінці світу. І я говорю зовсім не про героїв, які прямо заявлені у якості телепатів чи ясновидців, бо тобі усе було б зрозуміло і легко пояснювалось би.

Наприклад, припустімо, що трапився у анімешній реальності якийсь здоровезний Бубух! Під здоровезним я маю на увазі будь-який масштаб, аж до загибелі цілого Всесвіту – автори аніме на руйнування не скупляться.

Так от, завжди знайдеться спостерігач, який вигукне: 「これは тут іде гарна, але беззмістовна назва だ？」 А інший, що обов’язково знаходиться від першого на чорт зна якій відстані (але точно на такій, що голос туди не долітає), йому відповідає: 「いいえ/ちがう。。。」 і пояснює, що ж то насправді трапилось. Або ж діалог у них такий 「これは？。。 – Ота сама назва だ。+ пояснення, що під нею розуміється」 (це якщо пощастить. Іноді за увесь серіал автори так і не спроможуться нічого пояснити, сподіваючись, що глядачі проковтнуть красиву назву і не придиратимууться). У будь-якому разі, цей обмін фразами свідчить, що люди, розділені кілометрами, а то й світовими роками, можуть чудово один одного чути без будь-яких пристроїв. Дивина, та й годі.

Інша дивина – це те, що більшість героїв здатна безпомилково визначити момент, коли важливі події はじまった. Ну, знаєте, це та точка у серіалі (десь на відстані 2/3 від початку), з якої починається фінішна пряма: усі персонажі представлені (нових, навіть другорядних, не буде); їх характери (тобто дитячі травми та інші таргани) і відносини (тобто хто кого любить, а хто кого тапками б’є) описані; головний ворог нарешті з’явився або відкрив свою приховану личину.

Автор фото: JapanDave

Так от, варто у цей період чомусь десь стукнути-грюкнути, блиснути або затрястися, як герої тут же заявляють: Ну, почалося!, себто 「はじまった！」 Найбільш розсудливим (слід віддати їм належне) стачає розуму додавати частинку か, тобто сумніватися. Менш розумним не потрібні навіть знаки – вони промовляють はじまった просто так… Єдине, що їх вибачає, так це те, що вони теж використовують か.

А от найбільш самовпевнені без усяких сумнівів заявляють 「すべては始まったよ！」 і, як не дивно, завжди вгадують! Ну як тут не думати про ясновидіння?

Втім, щодо останніх у мене є й інша теорія: що вони несповна розуму і чарівне слово проголошують при будь-якій нагоді. А коли випадково угадують, то починають вважати, що це вони ЗНАЛИ.

На цю думку наводить той факт, що вони не задовольняються лише はじまった, а ще й починають щось там пророкувати загальними фразами, причому говорять самі до себе, благоговійно вдивляючись у далину.

Тобто уявіть собі: герой, що за умовами задачі НЕ наділений даром ясновидіння та передбачення, вірить, що знає про події, які відбуваються поза полем його зору і слуху; пророкує, що трапиться у майбутньому; вголос говорить сам до себе. Висновок: без гамівної сорочки не обійтись.

Втім, навіть якщо списати таку поведінку на божевілля, це все одно не пояснить інші випадки, коли рознесені на величезну відстань герої ведуть діалог без засобів зв’язку та бачать віддалені події без оптичних приладів.

От і думай собі – що то таке?

Ну а якщо говорити серйозніше, то все описане, звісно – то анімешні прийоми, які використовуються з певною метою. Але і у цьому ракурсі вони викликають певне невдоволення.

1. Після Бубух! з першого прикладу різні групи героїв обговорюють подію, і шматочки їх розмов складаються для глядача у загальну картину. Крім того, ми дізнаємося про ставлення героїв до події, її наслідки для них (чи вони отримали якісь пошкодження, травми або ж навпаки, щось здобули чи дізналися) та подальші плани. З цієї точки зору така клаптикова розповідь є непоганим прийомом, і навіть надмірна злагодженість її учасників, якої, звісно, не може бути у дійсності, не надто напружує.

А от діалоги героїв, що знаходяться зовсім у різних місцях, не чуючи, не бачачи, а то і не знаючи про існування один одного, виглядають як повнісінька ДУРНЯ.

2. Принаймні у половині випадків я не розумію, нащо нам показали персонажа, що промовляє はじまった. Ні, якщо це герой, що відіграє певну роль у розв’язці, то деякий сенс є: він припустив, що події почалися, і рушив до їх центру. Саме тому він вчасно опинився на полі бою і в останню мить урятував головного героя від неминучої смерті (наприклад). Логіка, погодьтеся, присутня.

Але дуже часто はじまった говорить герой, ніяким боком до вирішальних подій не причетний. Іноді після はじまった він пропадає аж до фінальних титрів, де нам показують, що з ним усе добре. То навіщо його взагалі було вводити? Щоб пояснити глядачу, що ось воно, наближаємось до кінця? Та невже ми настільки дурні, що самі цього не побачимо???

3. Що стосується пророцтв та говоріння до себе, то тут є аж три проблеми:

По-перше, виголошуються вони дуже пафосно та пишномовно, а цього добра у аніме і так забагато. От не можуть герої просто сказати: Зараз той-то поб’ється з тим-то, і в залежності від того, хто переможе, нас чекає або мир во всем мире, або ж повний капець. Ні, ні, ні! Віщати треба обов’язково у дусі: Квітка світу розкриє свої пелюстки і подарує своє серце душі космосу… Пробачте, моя блякла фантазія не може передати усього абсурду та ідіотизму тих пророцтв.

По-друге, нащо вони взагалі? Глядачу цікаво, що конкретно станеться з героями, а до всяких душ світу та інших абстракцій, зрозумілих (якщо зрозумілих) виключно їх авторам, йому діла мало. У аніме і так занадто часто говорять, не пояснюючи, тож не варто додавати сюди ще й пишномовні нісенітниці – достатньо одного はじまった (якщо без нього ніяк) або ж не менш набридлих, але лаконічних これからだ та 動き出した.

По-третє, говоріння вголос до самого себе є ознакою певного душевного розладу. А от заради цікавості зверніть увагу, як часто герої це роблять протягом аніме? Ви здивуєтесь, бо навіть наймовчазнішим із них не завадило б відвідати психіатра. А якщо герой проголошує до себе пафосні, пишномовні та нікому не потрібні нісенітниці? Та однозначно йому дорога у кімнату з м’якими стінами.

А нас примушують це дивитися й слухати! Недовго і самим з розуму зійти.

На щастя, пора, коли кажуть はじまった, триває в аніме недовго, не більше однієї серії, так що перетерпіти її можна. Та й що нам залишається робити? Не кидати ж із-за цього дивитися аніме! І радіти за героїв, які поголовно наділені такими корисними здібностями, як читати думки та передбачати події.

На цій оптимістичній ноті закінчую сьогоднішні роздуми. Усього вам найкращого!

До побачення!

The post Вуха – радари, очі – рентгени… first appeared on Мушля самітниці.

Почала я дивитися аніме Soul Eater, і стало мені якось сумно.

Взагалі кажучи, я вперше почула про цей серіал ще тоді, коли він тільки почав виходити. Відгуки в цілому були вкрай позитивні, проте, знаючи дивну звичку деяких глядачів заявляти Це шедевр! (або навіть ШЕДЕВР!!!) відразу після перегляду першої серії (а то і трейлера!), я вирішила почекати, доки серіал закінчиться, а страсті уляжуться, як то кажуть.

На сьогодні рейтинг у серіалу залишається височеньким, тож я взялася до перегляду.

Ну що сказати. З одного боку, я розумію, чому перші глядачі були у захваті. Готично-божевільний антураж (жирне сонце та нахабного місяця цілком можна віднести до повноправних героїв серіалу), добра прорисовка, приємний саундтрек та бадьорий розвиток подій. Але…

Але… Але…

Але чому ж мене не покидає відчуття дежавю? Ну скільки разів ми вже бачили цих тонконогих (і пласкогрудих заодно) дівчаток, які вправно розмахують здоровезною зброєю і плигають вище дахів? А нарутоподібних (а може клонованих з нього?) коротунів, его яких аж на клавіатуру з екрану вилазить? А тендітних, акуратних, на вигляд дуже стриманих та холоднокровних хлопчиків, всередині у яких урагани рівня Катаріни ганяють тарганів розміром з корову?

Не вражає оригінальністю і татусь однієї з героїнь, який хоч і займає видне положення в організації шінігамі, та повністю дуріє, коли мова заходить про його любу донечку (а якщо на її горизонті з’являється представник протилежної статі, то мізки татуся взагалі виходять погуляти). Зовсім не дивно, так-так, абсолютно передбачувано, що дочка не у захваті від такого ставлення, і періодично посилає татуся подалі.

І звісно, ну хто б ще сумнівався, що ці талановиті, сміливі, круті герої провалюють свої місії або ж своїми діями приносять більше шкоди, ніж користі.

Інакше кажучи, стає трохи сумно, коли досить розхвалений серіал починається настільки знайомо. Що, вам так не здається? Тоді вас можна або поздоровити, бо ви новачок, і у вас попереду багато хорошого, або ж вам можна поспівчувати, бо у вас амнезія, що активується появою на екрані слів 完, おわり або Fin.

Втім, чому дивуватися? Як я вже говорила, ничто не ново под Луной, і все вже написане до нас.

Автор фото: Satoru Kikuchi

Що найцікавіше, навіть мій плач за оригінальністю не вражає своєю новизною. Ось переді мною Скучная история, написана Антоном Павловичем Чеховим аж у 1889 році. У ній змальовані дві смердючі жаби, які жаліються на занепад науки, стверджують, що її час пройшов і що за останні десять років у ній (та й не тільки у ній) не з’явилося жодної видатної людини.

Хіба не так само бурчу я про те, що куди не ткни – скрізь мозкошкряби та Ба! Знакомые все лица…

Втім, тут же, на сусідніх сторінках, є і відповідь на подібні плачі та скарги. І полягає вона у тому, що, звісно, усе міняється, цього не можна заперечувати. Але зміни ті поверхові та скороминущі, а суть залишається одна і та ж.

Чи справедливо це по відношенню до аніме? Абсолютно! Бо якщо я припиню бурчати і суворо спитаю себе: Ану признавайся як на духу: якби ти вперше побачила аніме-серіал (ну хоч би той же Soul Eater) зараз, чи стала б ти таким же фанатом?, то відповідь, безперечно, буде Так.

Бо аніме як стояло окремо від іншої кінематографічної продукції, так і стоїть. Пам’ятаю, років з двадцять тому я побачила серіал Кенді-Кенді. Тоді я ще не знала нічого ні про аніме, ні про Японію, але добре пам’ятаю своє враження, що той мультик відрізняється від усіх бачених мною, як від радянських, так і від усіляких мішок Гаммі та Чіпів з Дейлами. Інакше, не таке – ось що можна було сказати про аніме як двадцять років тому, так і сьогодні. І ця різниця (для мене – в кращу сторону) нікуди не ділася і, сподіваюсь, не дінеться ще досить довго.

То що ж, даремно я сумую, коли бачу уже сто разів бачене? Та не зовсім. Бо, хоча аніме і не міняється (по суті), але ж міняюся я, щонайменше – як глядач. Ніколи вже мені не дивитися аніме очима початківця-отаку, для якого все нове, незвичне та гарне. А все більше бачиться мені старого та знайомого… Просто варто усвідомлювати і нагадувати собі, що “винувате” у цьому, звісно, не аніме.

Тож таки додивлюся я Soul Eater, і постараюся бути об’єктивною та цінувати те хороше, що у ньому все-таки є.

Тим паче, що у тій же Скучной истории висловлена мудра думка, яку можна перефразувати так, щоб вона відносилася до бажання глядачів отримувати лише оригінальні аніме-шедеври: Таить в себе злое чувство против обыкновеных серіалів за то, что они не ШЕДЕВРИ, может только стара, нудна та зажерлива жаба (можете потикати у мене пальцем, якщо хочете).

Тобто нових та оригінальних шедеврів, звісно, хочеться (кому ж ні?), але хіба не шедевральний, проте чимось цікавий серіал – це так вже погано? Думаю, ні.

(Пошепки. А все одно бажаю вам якомога більше шедеврів!)

The post Старість – не радість, або "Скучная история" по-сучасному first appeared on Мушля самітниці.

– Лікарю, справа така: у мене є своє діло, я – приватний детектив/мисливець за головами чи скарбами/убивець драконів чи винищувач демонів/або ж просто Герой. Я вмію все: швидко бігаю, вправно стріляю/майстерно володію зброєю, характерною для моїх обставин та епохи, дам прочухана негіднику будь-якої комплекції та підготовки; я помічаю те, на що інші не звертають уваги, і розгадую загадки, над якими люди безуспішно билися поколіннями; знання мої не вмістила б і державна бібліотека, якби я їх записав, або ж я знаю людей з подібним об’ємом знань, і вмію їх використовувати у своїх цілях.

Іншими словами, я – супермен (у нормальному розумінні, а не в тому, що я шугаю вночі над містом, вдягнений у трико).

Але є у мене одна проблема: я не заробляю.

– Як?! – вражається психоаналітик, на мить забувши про терапевтичні принципи. – Ви все вмієте, все знаєте, але не заробляєте?

– Саме так, – сумно підтверджує герой. – Я постійно комусь винний, а живіть у мене урчить частіше, ніж я сам говорю.

– Гм, – дивується лікар, який зовсім не супермен, але винний лише банку: має іпотеку на будинок вартістю десяток мільйонів доларів.

– Втім, я сам знаю, у чому моя проблема, – продовжує пацієнт. – Я занадто добрий. Ось слухайте:

По-перше, часто до мене приходять клієнти, які просто-напросто не здатні заплатити. Наприклад, протягує мені маленька кавайна дівчинка кілька монет, що вона витрусила із своєї рожевенької копилочки, і слізно просить: “Знайдіть мого татуся (або ж старшого брата. Саме вони мають схильність вскакувати у халепу і пропадати)! Ну хіба я можу не виконати це прохання? А виконавши, хіба я можу брати гроші з такого клієнта? (Не кажучи вже про те, що зиску з того все одно було б нуль – ну яка сума може бути у тій копилці?) А у знайдених родичів грошей теж, само-собою, не знаходиться.

По-друге, у протилежній ситуації (коли дорослі родичі просять знайти їх пропалу малечу) я теж оплату не беру (навіть у небідних людей). Адже це святе діло – повернути батькам малятко, хіба можна на цьому можна заробляти?

По-третє, у мене є конкуренти, і досить вправні. Буває, прокладу я дорогу аж до якогось скарбу, чи от-от схоплю якогось негідника, чи… коротше, ось-ось завершу завдання, за яке мені заплатять, аж тут і виявиться, що той клятий конкурент слідував за мною по п’ятам, і в останній момент він ставить мені підніжку і краде мій успіх просто у мене з під носа. То, думаєте, я, користуючись усіма своїми талантами, наступного разу розчавлюю його як таргана? Ні! Бо виясняється, що у нього є якийсь там малий (часто ще й хворий) родич (ну ви ж знаєте, що анімешним дітям тільки дай підчепити якусь важко- або ж невиліковну напасть), і звісно, щоб його лікувати, потрібні величезні гроші. Що ж мені залишається, як не простити свого ворога у таких скрутних обставинах? Більше того, з деякими я такими конкурентами я досі у дружніх стосунках, а інші навіть стали моїми партнерами!

Тут пацієнт замовкає, щоб перевести дух, а зацікавлений лікар розмірковує:

– Так, зрозуміло. Ви безкоштовно допомагаєте хорошим людям у біді. А з негідниками ви не працюєте…

– Та ні, працюю – це ж моя робота (а по секрету – я такий добрий, що і їм не можу сказати “Ні”!). Але уже в процесі виконання я розумію, що все-таки довести до кінця їх паскудне завдання совість не дозволяє, і повертаю так, що замовник залишається у прольоті, і оплати я не отримую, або ж гроші відходять на допомогу тих, кого замовник образив. В результаті – в кишені у мене нічогісінько.

По-четверте, замовники у мене – ворогу не побажаєш. Наприклад, якщо завдання треба виконати до певного, строго визначеного часу, то будьте певні, що я спізнюся рівно на хвилину… і капосний клієнт скаже, що поїзд уже пішов, і грошей не дасть. Або якщо викрадена людина хоч разок стукне свого викрадача, то клієнт тут же заявить, що я не маю ніякого відношення до врятування, хоча і розчистив шлях до втечі, поклавши сотню охоронців. То думаєте, я заношу таких замовників у чорний список? Навпаки – вони стають моїми постійними клієнтами і завжди поводяться таким же чином!

– Ну і нарешті, – продовжує пацієнт, – нерідко мене підводить удача. Наприклад, я виконую замовлення пречудово, але при цьому  умудряюся розтрощити стільки свого і чужого майна, що весь гонорар іде на ремонт та відшкодування збитків. І знову я на нулі! Що ви про це думаєте, лікарю?

У психоаналітика вертілося на язиці кілька слів, якими можна називати людину, що з усіх сил старається, аби їй було погано (найм’якішими з яких були бовдур та мазохіст). Однак він вирішив повернути розмову у дещо інше русло:

– В цілому я зрозумів вашу ситуацію. Але поясніть же мені, на що ви живете?

– О, ну трапляються ж випадки, які не підпадають під жодну наведену категорію, і тоді у мене з’являється трохи грошей. Я їх віддаю на борги, на ремонт обладнання чи зброї, тощо… і все починається спочатку. Лікарю, я у відчаї. Допоможіть!

Але, на жаль, психоаналітик нашому герою не допоміг, тому що був людиною практичною і не бажав бути одним з тих, кому герой постійно винен. Навіть Нобелівка за зцілення такого надзвичайного психічного розладу, що журавлиним крилом звабливо помахувала йому, здалася лікарю занадто далекою і непевною.

Тож герої, схожі на даного пацієнта, і далі з’являються на наших екранах, і ми продовжуємо дивитися на їх марні старання заробити копієчку та слухаємо голодне бурчання їх животів.

І краю цьому не видно.

Наостанок слід зауважити, що даний випадок – це лише один аспект досить складних відносин анімешних персонажів із грішми. Але докладніше ми поговоримо про це іншим разом, і тоді ж спробуємо розібратися, а чому ж усе-таки талановиті, розумні, вправні герої, які пробують заробляти собі на життя своїми здібностями, завжди катастрофічно бідні.

The post Подайте героям на прожиття… first appeared on Мушля самітниці.

Перші – це ті, кого створили, натренували (Кіріка з Noir) або ж створили і натренували (Gunslinger Girl) класти ворогів пачками всякими різноманітними способами. Буває, що і тренувати потреби немає, бо дівчатка і так ходячі “машини смерті” – як у Elfen Lied.

Наскільки небезпечні вони конкретно для вас, залежить від того, чи ви знаходитесь на одній з ними стороні. Якщо так – вам пощастило: виживете. Часто – завдяки їм.

Дуже небезпечні дівчатка володіють величезною надприродною силою, хоча до певного моменту можуть про це і не здогадуватися. Але не сумнівайтеся, що обов’язково знайдеться злісний дядечко, якому відомо усе достеменно, і який, давненько точачи зубки на наш світ, не упустить нагоди тими силами скористатися.

Чим дуже небезпечні відрізняються від просто небезпечних?

По-перше, масштабами. Якщо небезпечні діють в рамках знищення окремих людей чи організацій, то вплив дуже небезпечних не обмежується навіть містами – скоріше річ іде про країни або ж увесь світ.

По-друге, непередбачуваністю. Як уже було сказано, дівчатка самі не підозрюють про свою силу, і тому вам, звісно, про неї не розкажуть. Але є дехто, хто має на неї певні види, і він спробує цією дівчинкою заволодіти. А ви спробуєте її врятувати, навіть не розуміючи, у чому справа. Причому буває, що злісним дядечкам також відомо про потаємну кнопку, від натискання на яку дівчинка перестає діяти свідомо і може навіть повернутися проти вас. Так що дядечко забере її з собою, а ви залишитеся у калюжі крові зі встромленим у спину ножем.

Іншими словами, дуже небезпечна дівчинка втягне вас у такі неприємності, без яких ви розчудово обійшлися б.

Але не хвилюйтеся, ви оклигаєте, все одно підете її рятувати, врятуєте, а вона врятує вас, і разом врятуєте світ. Амінь.

Загалом же будь-яка, не обов’язково маленька та кавайна, дівчина або жінка в аніме є потенційно небезпечною. Дуже швидко після знайомства виявляється, що вона вправно володіє вогнепальною та/або холодною зброєю, а руками й ногами махає не гірше за Джекі Чана.

Або ж (у певних жанрах) носить металеві лати, наче вони не важчі за вечірню сукню, та вправляється з величезним мечем не гірше, ніж зі столовим ножем. Думаєте, вона виглядає відповідно – накачана бабеля під два метри ростом? Зовсім ні! Не знаю, звідки це походить (у голлівудській кінопродукції хоч на політкоректність звалити можна), але у анімешних войовниць м’язи не накачуються зовсім та категорично – що не заважає їм (войовницям) успішно протистояти воїнам-чоловікам. Але коли часи війни закінчуються, вони вдягають звичайні (іноді й весільні) сукні і виглядають у них пречудово. Дивина!

Не кажучи вже про те, що кожна школярка здатна так шмаркнути хлопця, що він розмажеться по підлозі, або ж дати такого штурхана, що він відлетить поза хмари.

Тож замість Бережіться каваю! сміливо можна було б сказати Бережіться жінок!

Втім, добре подумавши, я таки відшукала серед кавайних анімешних дівчаток і цілком безпечних. Щоправда, вони відіграють у аніме не першо-, а десь так –надцятирядну роль. Єдине їх призначення – показати головним героям, на яку підлість та жорстокість здатні нехороші люди, пожалкувати про недосконалість світу та надихнутися новими силами для його покращення.

Відбувається цей процес наступним чином. Живе собі така гарна-прегарна, добра-предобра, весела-превесела, ну і кавайна без усякої міри малесенька дівчинка. Живе собі з татком або старшим братом, якого надзвичайно любить (або ж з матір’ю чи старшою сестрою, але обов’язково не в повній сім’ї). І от якраз у той момент, коли герої знайомляться з цим янголятком, виявляється, що її опікун – справжній диявол, і жертвою стане якраз вона – маленька кавайна дівчинка. Що з нею зроблять, навіть промовляти не хочу – а іноді і дивитися. Причому чим кавайніша дівчинка, тим жахливіший ефект. На що, власне, сценаристи і розраховують.

Ще одне виключення з небезпечного каваю (але уже серед більш дорослих представниць прекрасної статі) – це Ямато Надешіко: ідеальна жінка, яка вміє все і робить все (в домашніх справах), та ще й має такий янгольський характер, що аж хочеться запитати, де вона поділа свій німб. Мабуть, заховала у шухляду, щоб не зносився.

Проте Виключення, як відомо з неправильного перекладу одного прислів’я, лише підтверджують правило, тож більшість жінок в аніме щонайменше уміє постояти за себе (і всі вони гарні або кавайні як на підбір).

Втім, каваю боятися – не зніматися в аніме. Це я про анімешних героїв-чоловіків. А нам з вами (глядачам) узагалі нічого не загрожує, бо у нас є найміцніший захист від анімешних страхіть – екран монітору.

Тож не убоїмося каваю та дивімося аніме без жодного страху!

На цьому побажанні прощаюся. またね。

The post Бережіться каваю! first appeared on Мушля самітниці.

Отже, сьогодні – про окремі улюблені серії.

Тільки не сприймайте мої слова так, ніби наведені нижче серіали погані чи то зовсім мені не подобаються. Принаймні, Noir та Kare Kano стоять вище середнього рівня аніме. Але усе-таки я люблю в них лише по одній серії.

• Noir, серія 1
  Якщо режисер хоче присадити глядачів на своє аніме, то ось йому взірець: початок Noir. Серіал цей із розряду бігалок та стрілялок (і непоганих стрілялок), проте перший епізод радує також постановкою: тут вам і цікаві ракурси, і майстерна робота з деталями, і чудова музика. Власне, саундтрек Noir – це те, за що можна подивитися серіал і до кінця… або до того моменту, як набриднуть основні мелодії.
• Kare Kano, серія 10
  Сама точно не знаю, за що люблю цей епізод. Припускаю, за те, що він є деякої квінтесенцією серіалу: він вміщає сюжет, гумор, розвиток відносин між героями та дещицю психології. Такий собі збірничок усього, що ви зустрінете у цьому аніме, і за що його, можливо, полюбите.
• AD Police, серія 8

  
  

  Серія типу Зробимо перерву: це коли герої забувають на деякий час про свої повсякденні справи (якими б вони не були – чи то шкільні веселощі, чи полювання на монстрів) та займаються чимось зовсім іншим (і, як правило, безтурботним). Перервою часто буває поїздка до 温泉, іноді гра (у футбол, бейсбол, тощо), а у AD Police – це сидіння у барі. Не певна, чим мені таке проведення часу приглянулось, але тим не менш – серію передивляюсь із задоволенням.

А які у вас улюблені серії?

The post Одна улюблена серія first appeared on Мушля самітниці.