Зазвичай позитивного героя створюють таким, щоб глядачі чи читачі ототожнювали себе з ним, і тому співпереживали йому. Проте іноді герої поводяться так, що викликають не співчуття, а, принаймні, роздратування.

Я не говорю про гальмування або ж, навпаки, про надмірну активність героїв, яка призводить до потрібного повороту сюжету (як-то викрадання маленької дівчинки, що є головним елементом для початку Армагедону, наприклад). З такими вивихами у діях героїв треба змиритися, бо ж як інакше трапиться, що вправні, розумні, сильні та наділенні всілякими достоїнствами герої будуть програвати своїм ворогам аж до самого фінального мочилова?

Сьогодні я говорю про дещо інший героїчний дебілізм, а саме: кидання на ворога, палаючи праведним гнівом та бажанням помсти, не думаючи при цьому, чи є тобі з чим на нього кидатися.

Звісно, гнів – емоція, а емоції не завжди піддаються контролю. Але справа в тому, що від події, за яку хочеться помститися, у серіалі зазвичай проходить певний час. І за цей час герой міг би придумати і іншу тактику та стратегію помсти, ніж тупо кидатися на оточеного охороною ворога з воланням “Я тебе вб’ю!” Ну, там у пастку якусь загнати, відрізати від охоронців, команду собі назбирати, яка допоможе у пошуках та битвах, тощо.

Герої ж якось на диво часто забивають на будь-яку стратегічно-тактичну діяльність по впровадженню свої мстивих планів у життя (а іноді видається, що забивають на будь-яку розумову діяльність взагалі). Стараннями сценаристів, правда, до фінального протиборства він зазвичай приходить із командою друзів, але то зовсім не їх, героїв, заслуга, скажімо прямо.

Для прикладу візьмемо Вана із Gun X Sword. Він добру половину серіалу шляється по світу без визначеної мети (крім як поливати і посипати собі їжу всіма доступними приправами), не розроблюючи план, не шукаючи союзників, не роблячи в цілому нічого, щоб привело його до мети. Тільки нібито шукаючи, і то – без плану, ідучи, куди доля заведе.

Коли ж він нарешті здибує свого ворога, то що він робить? Думає, як йому краще прикінчити негідника, чи без тями кидається на того, волаючи: “Я тебе уб’ю?” Ну, здогадайтесь з одного разу.

Він навіть не слухає, що його говорить супротивник. Не те, щоб у даному конкретному випадку той говорив щось путнє, але чисто теоретично він може сказати: “Та це не я вбив твою кохану, мене підставили! Ось тобі докази”. Тож герой, відмовляючись слухати, втрачає шанс дізнатися про справжній об’єкт своєї помсти.

Звісно, сценаристи з усіх сил підігрують героям і дозволяють їм вигравати без усякого плану і всупереч всім раціональним обставинам.

Але це не відміняє факту, що такі герої виглядають не як герої, з якими хочеться себе ототожнювати, а як дебіли, не здатні спланувати свої дії на два кроки уперед. І на один крок теж.

The post Дурні герої чи героїчні дурні? first appeared on Мушля самітниці.

У будь-якому випадку, зростом він — метр з кепкою, зате сили має — завались. При цьому він страшенно злиться, якщо його зріст зачіпають (а Еда частенько обзивають チビ, 豆, 豆粒 та навіть ミジンコ).

Мангаки та анімешники загалом полюбляють сполучати несумісне: то тендітні дівчатка у них стають безжальними знаряддями смерті, то тюхтійські школярі — рятувальниками світу.

А ось у цьому типажі поєднуються величезна магічна сила та фізична вправність з маленьким зростом та юним (принаймні, на вигляд) віком.

До того ж, чогось усі ці коротуни (я маю на увазі Алена Уокера з D.Gray-man, Койнзелла з Übel Blatt та Еда) мають світле волосся (жовте чи сріблясте, але у чорно-білій манзі різниці не видно), причому у двох останніх воно заплетене у коси.

Я, може, і не виділяла б їх у окремий типиж, бо трьох персонажів для цього малувато, але вийшло так, що «Алхіміка» та «Меч» я побачила/почитала приблизно в один час, і схожість (білявий мелюзга-герой з косою) аж занадто кидалась у вічі. А потім згадався і Ален — у них з Койнзеллом іще і мітки через ліве око схожі між собою).

От і задумалась, чому авторам так цікаво робити героя маленьким, а то і тендітним? Видно, жіночої кавайності уже не вистачає — треба її і на чоловічих героїв поширити.

Втім, я не те щоб проти. Чоловічій аудиторії — гарних дівчат, жіночій — симпатичних героїв на будь-який смак (кому м’язистих велетнів, кому — тендітних хлопчаків).

Щоб ніхто не залишився обділеним, чи не так?

The post Бобеня first appeared on Мушля самітниці.

Зовсім ні. Чого на нього сердитися: робота у нього така — гидоту творити. Які до нього претензії? Ну не добрими ж справами йому займатися?!

Ні, я злюся на представників протилежної «лавочки», а саме — на наївних, добрих, чесних та наділених багатьма іншими позитивними якостями героїнь та героїв (в основному, треба сказати, героїнь).

Для прикладу візьмемо Ай (себто Любов по-нашенському) з серіалу «Планети». Це ім’я дуже підходить героїні, бо вона вважає, що саме любов є рішенням усіх людських проблем.

Працює наша Люба космічною прибиральницею. Корисна та почесна професія, зважаючи, що у захаращеному просторі ніякі космічні кораблі не можуть бороздить просторы Вселенной, а без цього — хіба то майбутнє? Ні, і ще раз ні.

Тобто займається Люба начебто хорошою, корисною справою. І сама вся така хороша, позитивна, добра, чесна, і взагалі — хоч до рани прикладай.

Тим не менш, на протязі серіалу її нерідко хочеться стукнути чимось таким важким і так сильно, щоб вона ракетою вилетіла аж у сусідню галактику, і більше ніколи не поверталася.

Щоб зрозуміти, чому у мене виникає цей позив, давайте розглянемо одну з ситуацій з «Планет» (відразу попереджаю, що серіал я дивилася давно, тож подробиць добре не пам’ятаю).

У третій серії Люба та її колеги знаходять у космосі труну з тілом. Тіло опізнають, відшукують родичів померлого, які мають вирішити, що з тим гробом та тілом робити.

Як виявляється (якщо мені пам’ять не зраджує), той чолов’яга так любив космос, що хотів назавжди у ньому залишитися, і навіть у заповіті про це написав. Тож його нащадки попросили, щоб саме так і було зроблено.

Здавалося б, проблема вирішена, питань нема? Для нормальних людей — так.

Але не для нашої героїні. Бо у неї є свій погляд на те, що треба робити, і, само собою, він і тільки він — найправильніший, а всі інші варіанти — повня фігня, недостойна навіть обдумування.

Тож вона хапає ту труну і зі сльозами на очах починає віщати про «Так не можна, неправильно! Це 寂しすぎる (чи 悲しすぎる, чи щось там інше すぎる), тому якщо ви не зробите так, як Я вважаю правильним, то я цю труну з тілом взагалі куди попало викину, і спробуйте її потім знайти!»

І всі, хто це сопливе патякання чув (а радіо у таких випадках, схоже, лунає на весь Всесвіт), зразу ж прониклися її посланням, розплакалися та вирішили зробити так, як вона каже.

Однак особисто мені в цей момент дуже хотілося вхопити Любаву за шкірку, добре трусонути та закричати у вухо:

От саме так я б їй і сказала, і спробувала б вона мені хоч заїкнутися про «любов»! 

Втім, ця Люба — ще не найгірший варіант «позитивних» героїнь, які вічно бажають добра, і вічно чинять зло (якщо перефразувати відому фразу).

Вона, принаймні, не ризикувала чужими життями, та й навряд чи здійснила б свою погрозу — занадто вже вона добренька і правильна (а якщо говорити зовсім відверто, то  та труна з покійником насправді нікому особливо і не потрібна була). Підставлялася Люба виключно сама: бо могла зі свистом вилетіти з роботи, а значить, попрощатися із космосом назавжди.

Проте є й інші види «добрих» героїнь, які і іншими ризикують, і друзів підставляють, і на людей плюють ще з більшої висоти, ніж Люба. Не вірите, що серед позитивних персонажів такі бувають?

Даремно.

Але про них — у якомусь із інших дописів.

Сьогодні ж — до побачення. またね！

The post Терпіти не можу!　だーいきらい！ first appeared on Мушля самітниці.

Я вже писала колись, що деякі сторінки з манги можна хоч на стіну вішати, такі вони гарні (а про бридкі, з диким авторським стилем, давайте проти ночі взагалі не згадувати).

Аніме, яке по суті є «оживленими картинками», зазвичай також старається естетичні почуття глядачів не ранити (якщо грошей вистачає на добру мальовку, бо усяке буває).

Трапляється, що мангу переносять на екран мало не «покадрово», тож навіть рештки привабливого авторського почерку зберігаються, що не може не радувати.

На превеликий жаль, прихильники манги не задовольняються тільки оживленням героїв у аніме. З якогось біса їм аж свербить, щоб історію екранізували з живими акторами.

І отут, як правило, чекає на виконавців цієї затії нищівне і жорстке фіаско. Бо ніде, як в екранізації, не відбувається такого явного, жорстокого та катастрофічного розбиття мрій об реальність.

На це є кілька причин.

1. Зовнішність

Ось подивіться-но на вищенаведену сторінку манги. Парубки, що на ній, подані у манзі сильними, вправними, а головне — дуже гарними та крутими мисливцями на всяку нечисть.

Проте якщо перенести їх «один-в-один» в реальність, боюся, що нечисть розбігатиметься від них сама, налякана торохтінням їх кісток.

Ще гірша справа з представницями жіночої статі. Бо у манзі-аніме вони всі як на підбір або красуні, або ж незграбні тонконогі дівчатка, що виглядають вдвічі молодше свого віку (як на тій же сторінці з манги).

З останнім варіантом узагалі затик, адже ніхто знімати 10-12-річних дітей замість 15-20-літніх дівиць не буде.

А що стосується красунь… Тут ситуація двояка. Бо, з одного боку, гарних лицем японок повно, тим паче серед актрис. Однак якщо глянути на героїню ширше (у буквальному розумінні), то нерідко просто шокуєшся, наскільки вона виявляється коротко-, повно- або кривоногою. І добре, якщо не все разом!

Ще одна частина тіла, яка переживає болісну трансформацію при перенесенні картинок у живий світ — то жіночі груди. Здорові кавуняки здуваються до звичайних, людських розмірів. Слава тобі, Господи, але чоловіча аудиторія, мабуть, розчаровується.

Ну, і коли волосся всіх кольорів райдуги заміняється коричнево-чорним (у крайньому випадку — рудуватим), то якась частина атмосфери манги-аніме теж кудись випаровується.

2. Пози

У вас здорова спина? Тоді можете спробувати вигнутися так, як герої на сторінці манги або на цьому скріншоті з аніме.

Спробували? Уже не певні, що спина у вас настільки здорова?

Отож-бо й воно!

А актори, буває, намагаються не тільки так стати (я своїми очами бачила!), а ще щось і грати при цьому. Неймовірне видовище!

Є й інші цікаві пози у манзі-аніме. Наприклад, якщо молодий аристократ або японський мажор дає комусь ляпаса, він обов’язково після цього з півхвилини постоїть з відведеною у сторону рукою, тримаючи її під строго-рівним, мов кутоміром відміряним прямим кутом.

Самураї та інші вояки теж люблять постовбичити після поєдинку у чудернацьких позах, з задраною казна-куди зброєю (як на фото з фільму «Азумі»).

Єдина втіха — що не всі мальовані пози фізично можливі у реальному світі, і тому від них, на щастя, просто відмовляються природнім чином.

3. Поведінка

Анімешні герої бувають доволі ексцентричними.

Наприклад, згадується мені, як у «Зошиті смерті» поліція вперше зустрілася з L (чи з M? Ні, начебто з L).

І він їм влаштував цілу виставу — перекинувся на стільці, виставив руки з  відстовбурченими вказівними пальцями (імітуючи пістолети), і навіть «Бах-бах!» казав.

Поліцейські, звісно, були ошелешені, як і глядачі. На що, власне, і розраховували автори. Однак це було ошелешення від контрасту «великий детектив-геній» vs «дивакуватій кіккоморі з чудернацькими звичками».

З іншого боку, повторена у кіно сцена виглядала зовсім жалюгідно, у значенні «соромно дивитися на акторів, яким доводиться таке з себе корчити».

Бо від мальованих персонажів ми не очікуємо достовірності ні у зовнішності, ні у поведінці. Живі герої, що намагаються поводитися як манго-анімешні, виглядають нісенітними у найгіршому значенні цього слова, тобто дурниками, на яких чекає не дочекається гамівна сорочка.

4. Акторська гра

Коли я дивлюся японські фільми, іноді мені здається, що для акторів «грати» означає «дивитися у камеру без жодного виразу на обличчі і вимовляти фрази так, ніби вони їх вперше прочитали буквально кілька хвилин тому». (Тут мені згадується, як Ален Делон критикував фільми Такеші Кітано. Але ж пана Кітано ми любимо не за це, правда?)

Втім, це стосується серйозного кінематографу, який, я, можливо, просто не розумію через свій низький культурний рівень.

А у екранізацій манги-аніме є своя вада, яка стосується акторського мистецтва — у них нерідко пхнуть усяких молодіжних ідолів, типу співаків чи моделей. При цьому не важливо, чи вміють вони грати — головне, щоб з’явилися на екрані, постояли в гарних позах та порадували цим своїх фанів. Більше з них нічого не вимагається, навіть якщо вони на щось більше і здатні.

То який же буде висновок? Екранізації — зло?

Зовсім ні. Проте найкращі екранізації (тобто такі, які можна без ніяковості дивитися навіть не фанату), на мій погляд, вимагають наступних умов:

а) по максимуму взяти з оригіналу сюжет, логіку та характери. Причому краще брати з манги або іншої літературної основи, а не з аніме, яке уже, скоріш за все, урізане.

б) повністю викинути з голови візуальну складову оригіналу. Ніяких «покадровостей» та «посценовостей» — бо живі актори кардинально відрізняються від мальованих персонажів. Сюди ж усякі дикуваті звички, типу скакання з вікон другого-третього поверху школи (а таке в аніме-манзі трапляється тільки так).

в) брати хороших акторів, а не покладатися на ідолів.

Втім, я припускаю, що це тільки моя, нефанатська думка, а прихильники якоїсь манги пропустять мимо свідомості всі безглуздості, аби тільки побачити улюблену історію на екрані.

А ви що з цього приводу думаєте?

The post Високе мистецтво та приземлена реальність first appeared on Мушля самітниці.

Я не хочу нікого звинувачувати у дурості, але іноді висновки щодо розумових здібностей медійних героїв напрошуються самі по собі.

Наприклад, у ситуаціях, які буквально описуються початою у заголовку приказкою, коли за дурною головою у героїв страждають і ноги.

Так, переглядала я недавно фільм про двох закоханих дівчат (ну от попалося мені юрі, хоча зазвичай я його не дивлюся. Втім, жанр у даному випадку неважливий).

Трапилось так, що вони любилися собі, любилися, а потім одна з них (для зручності назвемо її героїнею А) сказала, що їй, бачте, треба деякий час побути одній і подумати над життям.

Ну, що ж, треба, то треба. Що ж друга (героїня Б) може зробити? Тільки погодитися та пробувати влаштовувати своє життя сама-одна.

І от через деякий час (через місяць чи щось таке) лунає дзвінок на мобільний від героїні А. Героїня Б зайнята і трубки взяти не може, а коли звільняється, бачить смс-ку з текстом «Давай зустрінемось».

Чудово!

І що ж відбувається далі?

А далі ми бачимо таку картину: героїня А чекає, а героїня Б з усіх ніг мчиться до неї.

І ще через хвилину: А чекає, Б біжить.

OiMax

І ще…

Та от, нарешті, героїня А, не дочекавшись, уже збирається йти геть… Але в останній момент…

СТОП, стоп, стоп!

А чого це вона збирається іти, якщо вони домовились зустрітися? Втім, давайте згадаємо, чи домовилися.

Виявляється, що ні! Не домовилися, бо замість того, щоб відповісти на дзвінок чи смс-повідомлення, героїня Б «мовчки» кинулася бігти до місця зустрічі.

Ну хіба це не дурість???

Ні, я можу зрозуміти, що після місяця «перерви на роздуми» їх чекає серйозна розмова, яку варто вести віч-на-віч, а не по телефону. Тож дзвонити дійсно було не обов’язково.

Але що заважало надіслати у смс хоча б одне слово (ОК, ун, хай, вакатта, тощо), щоб героїня А знала, що її повідомлення отримане, прочитане і героїню Б треба чекати, бо вона обов’язково прийде (а час там, очевидно, не піджимав)?

MJ/TR

Та ніщо не заважало, крім дурості, яку приписали героїні сценаристи для підсилення драматичного ефекту. Тьху та й годі!

Тобто якби героїня Б не добігла вчасно (припустімо таке на хвилинку), то героїня А вважала б, що на її пропозицію зустрітися НІЯК не відреагували, а, значить, бачити її не хочуть.

А героїня Б, побачивши, що її не дочекалися, вирішила б, що не так уже і хотіли з нею зустрітися.

Тобто «пройшла любов, зав’яли помідори, кросівки жмуть і холодно надворі»? І все через одне слово, НЕ надіслане у одному-однісінькому смс-повідомленні???

ГЕНІАЛЬНО! (сарказм)

І це, на жаль, не єдиний приклад, коли герої, замість подумати головою (причому задачі перед ними стоять не вселенської складності), з якогось дива кидаються вирішувати все біганиною.

Втім, чого я хвилююся — це ж не мої ноги страждають від їхньої дурості, чи не так?

The post За дурною головою… first appeared on Мушля самітниці.

Я вже багато писала про видатну японську ввічливість, причому по-різному: то жартівливо (як-то у дописах про ввічливих монстрів та у двох секретах ввічливості), то по-серйозному (частина 1, частина 2, частина 3).

Сьогодні я хочу поговорити про ще одну категорію анімешних героїв, які виявляються на диво вихованими, хоча здавалось би…

TruShu

Пригадаймо наступну ситуацію: до скромної, тихої дівчини починають чіплятися здорові хлопці, пропонуючи їй 遊ぼう:. Це може трапитися як посеред ясного дня на людній вулиці, так і темної (наскільки це можливо у містах) ночі, у безлюдному місці. Головна умова — що головного героя поряд з нею у цей момент немає. Може, вона його саме чекає, може, вони посварилися, може, вона загубилася у незнайомій місцині.

Як би там не було, а вона одна. І от до неї підвалює такого собі хуліганського, а то і якудзоподібного вигляду компанія, і починає настирливо чіплятися. Дівчина тушується, ніяковіє і взагалі не знає, що робити.

m-louis

Компанія не відстає. У дівчини від безпорадності аж сльози на очах… І тут…

Як ви здогадалися, у той самий останній момент з’являється нарешті наш герой — звичайний японський школяр — і грізно так заявляє: «…»

І от тут починається найцікавіше. Бо нічого особливого він і не каже, а тільки якесь: «А, ось ти де. 待たせて、ごめんね». Тобто просто дає зрозуміти, що він з цією дівчиною знайомий і що саме на нього вона чекає.

От що б зробили справжні хулігани? Ну, нехай вдень та посеред людної вулиці вони не захотіли б зчиняти галас та привертати до себе увагу.

А вночі? У безлюдному місці? Маючи чисельну та силову перевагу?

Coal Miki

Підозрюю, що мирно усе б не закінчилось.

Але ЗЯШі, як відомо, живуть у особливому світі, де навіть хулігани своєю вихованістю можуть посперечатися ну хоч і з випускницями інституту благородних дівиць.

Бо як тільки вони дізнаються, що дівчина "зайнята", так вони зразу ж втрачають до неї інтерес і тихо-мирно (хіба що з розчарованим бурчанням) ідуть собі геть.

Яке гарне виховання, ви подумайте! І який гарний світ, де навіть хулігани проявляють таку ввічливість!

Причому і школяр, і дівчина сприймають це як належне, і навіть не зітхають полегшено, коли та компанія зникне з очей.

Ще раз повторю: який гарний світ, де найзвичайнісінькі ЗЯШі навіть думки не припускають, що їм може перепасти від забіякуватої компанії, яка чіпляється посеред ночі до одинокої дівчини!

Всім би нам там жити, чи не так?

Втім, у анімешних героїв є свої тяготи, тож чи є їхній світ кращим за нашого — відразу так і не скажеш. Хоч якими б вихованими не були у тому світі хулігани.

The post Виховані хулігани first appeared on Мушля самітниці.

Тож не дивно, що у аніме зустрічаються ситуації, які дивують мене саме з цієї точки зору. Звичайно, мої поняття чесності, добра і справедливості не є еталоном, і мої ж співвідчизники та сучасники не побачать у деяких з цих випадків нічого незвичного. Тим не менш, мені б хотілося висловитися.

От згадаймо: подорожують собі наші герої у своїх справах, і раптом трапляється у них неприємність – якийсь негідних цупить у них щось дуже цінне (чи то всі їх гроші, чи то магічний артефакт, за допомогою якого вони збираються перемогти головного негідника або врятувати світ (іноді і те, і інше одночасно)).

Герої женуться за грабіжником або ворюжкою, ловлять його або заганяють у кут, і вже готові забрати те, що їм належить…

І тут цей негідник раптом починає виставляти їм якість умови. Типу «Я вам поверну цю річ, якщо ви зробите ось це і це».

??????????

Ні, я дивуюся не тому, що безчесна людина, яка дозволяє собі красти, має нахабність після цього ще й займатися шантажем.

Що мене дивує, так це те, що ГЕРОЇ ПОГОДЖУЮТЬСЯ!!!

WTF*&@&^%^$&*()@##@!^%ck*&@&^%^$&*()@##()!^%ck??!???!!?!!!!

Нагадаю: у них вкрли ЇХ річ. Тобто чаша справедливості схилилася очевидно не в їхню сторону.

Так от, як на мене, СПРАВЕДЛИВИМ у цьому випадку було б повернути собі своє, а вже потім розмови розмовляти і вирішувати, що робити з ворюгою (бо факт крадіжки не відміняєтсья навіть якщо той добровільно повернуть вкрадене).

При цьому я залишаю в стороні ситуації, коли негідника не вдається піймати або не виходить забрати своє без шкоди для нього, для самих героїв або для сторонніх осіб. Ні, в таких випадках вибору особливого немає і доводиться «робити лимонад з лимону», в тому числі і йти на поступки.

Але ж іноді доходить до абсурду: герої спіймали дітлаха-ворюжку, що витягнув у них гаманець, тримають його за шкирку (буквально), і все, що їм залишається зробити, так це труснути його добряче, щоб гаманець випав, дати підсрачника, щоб мізки вправити, та йти у свої справах (які, нагадаю, часто мають людино- країно- або навіть світорятувальне значення, тож герої не мають такого розкошу як відволікатися на всяких малих поганців).

Таж ні! Вони з якогось дива починають вислуховувати умови цього нахабного шмаркача, який, бачте, ЗРОБИТЬ ЇМ МИЛІСТЬ, повернувши їм ЇХ ЖЕ РЕЧІ, якщо вони потанцюють під його дудку.

Тобто герої начебто погоджуются з тим, що якщо у тебе щось вкрали, то річ ця стала повноправно належати крадію, і щоб її отримати, тобі треба заплатити чи відпрацювати.

Але ж це позиція злодіїв і грабіжників! І мені ну зовсім не зрозуміло, як позитивні герої можуть таке світобачення — злочинне, прямо скажемо, світобачення — розділяти.

Тобто куди ж діваються їх поняття чесніть і справедливість, коли герої погоджуються, що крадій має право вважати вкрадене своїм і не віддавати навіть на пряму вимогу?

Як на мене, то вони, ті поняття, у цей час ідуть кудить погуляти. Під ручку з логікою, не інакше.

Втім, може, це у мене збиті моральні імперативи, це я чогось не розумію, і все тут добре і справедливо?

А ви як вважаєте?

The post Боріться за справедливість, а гаманці ховайте понадійніше first appeared on Мушля самітниці.

Отже, візьмемося за мою "улюблену" "Еврику 7". Коротко нагадаю сюжет.

Головний герой, Рентон,  випадково опиняється на борту легендарного корабля Гекко-стейт (Місячне сяйво) під командуванням легендарного капітана Холланда. Проте замість очікуваного легендарного сяйва на нього чатували різноманітні розіграші, знущання і навіть побої.

Проте на Гекко живе зазноба Рентона Еврика, тож він усе мужньо витримує. Коли ж і з Еврикою виходять нелади, Рентон втікає з корабля.

Під час своїх блукань він зустрічає сімейну пару Чарльза та Рей Бінзів, які поступово стають йому наче новими батьками (що не дивно, бо від рідних у нього залишилися лише смутні та сумні спогади).

Та в якийсь момент з”ясовується, що Чарльз і Рей – найманці, які отримали завдання захопити Еврику та знищити Гекко-стейт.

Тож Рентон покидає і їх. Після недовгих блукань він вирішує повернутися за Еврикою на Гекко-стейт. Та виявляється, що саме у цей час Еврика надумала сама піти пошукати Рентона, а Бінзи планують напасти на корабель.

І Рентон опиняється перед вибором: Бінзи чи Гекко. Само собою, він вибирає Гекко. Але перед тим, як обсудити цей вибір, давайте ще раз поглянемо на обох учасників.

Гекко:

• Команда організована колишніми військовими, які
• Дезертирували і
• Вкрали військовий корабель.
• Займаються найманою роботою. З відомих завдань: перевезення донорських органів для чорного ринку, затримка терориста для військових.
• Вважаються крутими, бо випускають опозиційний журнал та уміють класно серфити по траппару (чи як його там).

А одного разу, щоб зрізати кут (бо на обхідний шлях у них не вистачало палива), вони пролетіли буквально крізь базу військових.

Армійцям, що не дивно, маневр цей не сподобався, в результаті чого нашим героям довелося певну кількість солдатів убити.

А палива на Гекко не вистачало, бо команді завжди бракує грошей. А грошей їм бракує у тому числі тому, що

а) вони відкидають певні види заробітку: наприклад, виграти у змаганні по ріф-бордингу (а така нагода у них була);

б) Холланд воліє купувати своїй подрузі дорогі прикраси, а те, що це приведе до смерті якихось там вояк… Та кого з легендарних героїв таке цікавить, ну скажіть мені?

Милі, милі люди, чи не правда?

З іншого боку, Бінзи:

• Колишні військові, які
• Легально залишили службу,
• Нічого не кравши.
• Займаються найманою роботою. З відомих завдань: піймати Еврику та знищити Гекко.

Ні, я не хочу сказати, що Бінзи прямо-таки святі (а “за кадром” вони, може, взагалі п”ють кров невинних немовлят).

Але якщо порівняти те, що ми бачимо на екрані (до загибелі Бінзів, щоб було чесно) – що вийде?

А вийде досить негарна картинка – що Рентона (а отже, і нас) примушують вибрати сторону людей, які нічого пристойного на наших очах не зробили і невідомо, чи зроблять (а серіал у цьому плані розкачується ду-у-у-же довго), зате навпаки – скільки завгодно.

Втім, Рентона можна пробачити – врешті решт, він не просто малий та дурний хлопчак, а закоханий до нестями малий та дурний хлопчак. Тому у нього немає іншого вибору, як встати на ту сторону, де Еврика. Нічого не вдієш.

Але ж ЦЕ можуть побачити дорослі! (припускаючи, що людей, які дивляться аніме загалом та “Еврику 7” зокрема, можна вважати дорослими).

І от у… ну, скажімо, у цих НЕ-дітей-або-підлітків виникає закономірне питання: якщо персонаж проголошується героїчно-легендарним борцем з несправедливістю, то чому ж добрих півсеріалу (а "Еврика", нагадаю, має аж 50 серій) він або страждає фігнею, або займається досить-таки брудними справами (в тому числі наймається до режиму, боротьу з яким начебто очолює)?

Чому нас примушують сліпо вірити, що перед нами хороша людина, показуючи при цьому ледаря, дезертира, безсовісного найманця, bully, людину, яка допустить смерть людей зарди своєї примхи?

Або ж, підходячи з іншого боку: чому нас намагаються підвести до думки, що хороша людина залишається хорошою і достойною поваги та довіри, навіть якщо чинить не добро, а зовсім навпаки? А може й до того, що скільки б і якої гидоти позитивний персонаж не вчинив, а все одно він – ХОРОШИЙ, бо автори його таким оголосили.

З цієї точки зору Бінзи виглядають якщо не кращими, то принаймні чеснішими. Бо, займаючись фактично тим самим, що і Холланд, вони не корчать із себе велике, благородне, героїчне цабе, як це робить він.

Зауважте: я не вимагаю, щоб позитивні герої не мали вад і проводили весь екранний час за праведними ділами. Так, я готова простити Холланду знущання над Рентоном без будь-яких питать – бо аж занадто той на них напрошується.

Але все ж хотілося б, щоб автори аніме не вимагали від глядачів сліпої віри і не примушували нас вважати хорошими персонажів, які нічого путнього на екрані не роблять.

Тобто давайте так: або ви оголошуєте героя позитивним, і показуєте нам його хороші діла, або ж показуєте його хороші діла, і ми самі бачимо, що він позитивний.

У будь-якому випадку: дайте нам реальні ВЧИНКИ героя, що відповідають його характеру, а роздуту репутацію та сліпу віру залиште-но деінде.

Будь ласка.

The post Сліпа віра first appeared on Мушля самітниці.

«It is a truth universally acknowledged», як писала класик не нашої літератури Джейн Остін, що добро має бути з кулаками. І що позитивний герой у кінці історії має зійтися один-на-один з головним негідником та нам’яти йому боки.

Про це я вже згадувала у дописі про єдиного героя.

Сьогодні ж хочу розглянути ще одну вельми поширену у аніме та манзі ситуацію, коли кулаками вирішують те, що мали б вирішувати іншою частиною тіла (для людей з багатою уявою уточнюю – головою).

Для прикладу візьмемо другорядну героїню Рапіру з «Тих, що полюють на ельфів» (エルフを狩るモノたち).

JD Hancock

Для тих, хто аніме не бачив або не пам’ятає, коротко обрисую ситуацію.

Рапіра – видатний, але безжалісний боєць. Її сенсей намагався вкласти їй в голову, що перемога не головне, і що навіть до поверженого супротивника варто б проявляти повагу.

Проте якось йому це не дуже вдалося. І от перед самою своєю смертю, в останній спробі чогось її навчити, він наклав на неї прокляття: на її тілі з’явився лічильник, який зникне лише коли вона переможе 1000 супротивників.

Tony Fischer Photography

Як і варто було очікувати, у своєму останньому поєдинку вона зіткнулася з головним героєм серіалу, програла йому, і тут її осяяло (і прокляття пройшло заодно. Хеппі енд, пробачте за спойлери).

От саме так: роками, мабуть, з самого малечку, її виховували-виховували, вчили-вчили how to tell right from wrong та іншим правильним речам…

І нічого з того не вийшло.

Бо мізки у неї встали на місце тільки тоді, коли їй (умовно) начистили пику.

Ні, я не заперечую, що у воїна можуть траплятися просвітлення під час деяких боїв.

JD Hancock

І що іноді людину треба фізично зупинити, щоб вона могла спокійно подумати (бо анімешні герої часто бувають упертюхами, які все лізуть та лізуть уперед, попри всі останні китайські попередження, які їм були висловлені чистісінькою японською мовою).

Зло, як завжди, у тому, що ситуація перетворилася у штамп, який кочує із серіалу в серіал.

І от так подивишся одне аніме, друге, третє… і вираз "вбити в голову" починає набувати нового значення: начебто це єдиний спосіб щось до людини донести.

Наприклад, вчи дитину чи не вчи, виховуй чи не виховуй, а результату не буде без фізичного підкріплення.

Адже один добрячий мордобій, як нам показують, переважує всі слова і настанови. Хочеш когось просвітити – дай у щелепу, та й усі діла.

Або попроси когось дати тобі добрячого ляпаса – і лише тоді відкриється тобі істина, яку до тебе не раз намагалися донести словами, але чогось вона в голові твоїй ну зовсім не трималася.

Висновок особисто у мене такий: важко заперечувати, що добре слово та пістолет більш переконливі, ніж добре слово.

Проте хотілося б, щоб те слово хоча б було присутнє, а не замінялося повністю маханням пістолетом.

Бо якось вже занадто явно і настирно пропихується в аніме (і не тільки) думка, що істина живе на кістяшках кулаків, лезах катан та голівках куль.

Але хіба так має бути?

The post Просвітлення з мордобоєм first appeared on Мушля самітниці.

А що у аніме?

Як відомо, мангаки та автори оригінальних серіалів люблять практично всіх своїх героїв, навіть негативних.

Тож більшість із них наявними шрамами якщо і не прикрашена, то точно не спотворена (або ті шрами майже не з’являються у кадрі, як у випадку із Вашем Стампідом з Trigun).

Що ж іще притаманне анімешним рубцям?

Перше: зазвичай вони дуже рівненькі та чистенькі.

Друге: значна їх частина симетрична.

Третє: подібно до незношуваного одягу, незмінної зачіски та не-можу-користуватися-нічим іншим зброї, шрами є важливим елементом іміджу героїв.

Настільки важливим, що проступають навіть крізь костюми та інші перепони (подивіться, наприклад, на щоку сержанта Сагари з Full Metal Panic!, коли він у образі ведмежати Бонти).

Ну а тепер давайте трохи пройдемося по "героїчним" рубцям, поки що обмежившись тільки тими, що відразу видні на персонажі (тобто не прикриті одягом, волоссям чи пов’язками).

1. Хрест-навхрест на щоці.

Найвідоміший приклад, мабуть, – як у Кеншіна Хімури.

Шрам доволі цікавий, бо складається з двох частин. Однак у випадку Кеншіна усе ясно: там дійсно було дві рани – одна від меча, інша спеціально зроблена ножем поперек першої.

А от як отримали свої шрами інші власники такої відмітини – не зовсім зрозуміло.

2. Хрест-навхрест на лобі.

Наприклад, як у Шрама (красномовне прізвисько, правда?) з Full Metal Alchemist. Походження цього рубця теж загадкове, бо жоден удар чи вибух не створить рану такої гарної, та ще й симетричної форми. Зате як круто виглядає (для чого, власне, й малюється)!

3. Через око. Наприклад, як у Джета з Cowboy Bebop.

Я дуже рада (без жартів) за власників цього виду шрамів, бо очі – то, на мій погляд, чи не найважливіші з тих органів, втрата яких не приводить до смерті.

Тож героям дуже пощастило, що вони відбулися  рубцем, не втративши при цьому зір.

4. Через перенісся.

Ще один на диво симетричний шрам незвичного походження, на який дивишся із полегшенням: пронесло!

Адже утворюється він від махання гострими предметами перед обличчям героя, у небезпечній близькості від очей (при тому, що його надзвичайна правильність скоріше наводить на думку про пластичну хірургію).

Тож порадіємо також і за цих героїв.

Що цікаво, гарненькі шрами характерні не лише для героїв-людей.

Погляньте хоча б на цього вовка, що зліва – найтиповіший шрам-через-око. А ще мені невиразно пригадується чи то котик, чи то песик зі шрамом як у… коротше кажучи, як у пункті 2. Тільки от, хоч убий, не пригадаю, у якому аніме я бачила ту нещасну тваринку.

До речі, коли я шукала малюнки для цього допису, серед них здибався і ось такий: The Scar Meme. Виходить, не я одна помітила, яке визначне місце займають бойові рубці у житті анімешних героїв.

Та на сьогодні все. Бережіть себе, бо у житті, на відміну від аніме, шрами не настільки симпатичні.

またね！

The post Шрами прикрашають чоловіків? first appeared on Мушля самітниці.

Сьогодні я хочу продовжити тему і відмітити ще дві особливості рятування світу. Вони, до речі, належать до категорії одиноких мозкошкрябів, які від нестерпної самотності взяли та попарувалися.

Перша — що з усіх жителів тієї місцевості/країни/планети/Галактики або, нарешті, того Всесвіту, що потребує порятунку, знаходиться лише одна людина, яка начебто у змозі вирішити проблему.

Причому дуже часто вона є далеко не найкращим взірцем роду людського.

Адже, я певна, є на світі люди, набагато кращі за звичайного тюхтійського японського школяра або за звичайного забіякуватого спочатку-використовую-свої-скілли-а-потім-думаю японського школяра.

І навіть якщо саме цей типаж (ось із точнісінько таким рівнем тюхтійності або забіякуватості) необхідний для порятунку світу – хіба ж він зустрічається виключно у Японії?

Ні! Він був, є і буде і у інших країнах, на інших планетах і у інших світах. Тобто людей, підходящих для рятування світу, має бути більше одного. І набагато більше.

Тож кожного разу, як бачиш оцього "єдиного і неповторного" японського ЗЯШа, без якого на  наш світ чекає гаплик, із горла рветься досадливий вигук: "Та нас уже ж 7 мільярдів, чорт забирай! Що, більше нікому?!"

Друга особливість – це те, що у фінальне протистояння з головним негідником, який хоче зруйнувати або добряче попсувати світ, герой вступає строго сам*.

Його вірні супутники, з якими він пройшов більшу частину серіалу, десь у передостанньому та останньому епізодах по черзі виконують знамениту партію: "Я задержу их, ничего!" і залишаються позаду. А герой опиняється сам-на-сам з ГНГ.

Що з цим не так? По-перше, звісно, заїждженість. Набридло.

По-друге, надуманість. Нагадаю, що героєм-рятівником дуже часто стає далеко не найкращий, не найрозумніший, не найсильніший і взагалі не най-іший школяр**.

І коли він, щоб дістатися до головного ворога, розгадує складну-прескадну таємницю (над якою століттями ламали голови найвідоміші мудреці), перемагає найсильнішого з ворожих прибічників (який самотужки розправлявся з цілими військами) та зачаровує стервозну-престервозну дівицю, яка заради нього вирішує зрадити головного ворога, якого раніше безтямно кохала…

Коротше кажучи, коли він одним мізинцем здійснює те, що нікому ще не вдавалося, виглядає все це жалюгідно. З сюжетної точки зору.

По-третє, "дуельність" кінцевих розборок підштовхує глядача до двох думок: що перемагає той, хто правий (або ж що той, хто правий, перемагає завжди) та те, що герой тільки тоді доведе свою правоту, якщо переможе негідника у силовому протиборстві.

Погодьтеся, що обидві думки, вони того… неправдиві і недостойні цивілізованої людини.

Нарешті: буває, що головний ворог особисто чимось нашкодить головному герою. Але рідко трапляється, що виключно йому (таке більш характерно для аніме про самураїв, а там поєдинки один-на-один виглядають органічно).

Однак якщо ми говоримо про більш масштабні події – про рятування світу, то злочинність головного гада полягає не у тому, що він наступив на хвоста Мурці головного героя, а у тому, що світ потрапив у халепу (чи збирається потрапити) під його чуйним керівництвом.

Тобто головний гад – це ЗЛОЧИНЕЦЬ світового масштабу.

А що роблять із злочинцями? Їх ЗУПИНЯЮТЬ. По можливості – безкровно (заарештували – засудили – кинули у в’язницю). Або з малою кров’ю: поранили при арешті – вилікували – засудили – у тюрму. В крайньому випадку – вбили при при супротиві при арешті.

Для прикладу уявіть, що у вашій місцині завівся негідник, який увечері нападав на перехожих, бив їх важким по голові та обирав до нитки. І поліція/міліція вистежила його, оточила і наказала підняти руки. Заарештувала або, у випадку озброєного супротиву – застрелила.

А тепер уявімо, що сценарій трохи інший: представники закону оточили злочинця, а потім вибрали одного свого представника і відправили на дуель із негідником. І у залежності від результату, або заарештували того, або відпустили.

Ну як? Я навіть питати не буду, який варіант вам більше подобається.

Тобто злочинців карають за їх попередні злочини і зупиняють здійснення ними інших.

А що з ними не роблять, так це не мстять, не влаштовують дуелей, не грають в ігри "Я набив тобі морду, тому я правий, а ти ні". НЕ РОБЛЯТЬ ЦЬОГО.

Іншими словами, злочинець має бути зупинений незалежно від того, чи зможе позитивний герой його перемоги (хоча ми знаємо, що у аніме він завжди перемагає).

І не обов’язково їм дратися наодинці.

І якщо вже ми припускаємо, що зупиняти негідника мають право не лише представники влади (яка стараннями негідника може бути зруйнована, до речі), то робити це може будь-хто, а не лише один-єдиний "обраний". Бо от що трапиться, якщо злочинець переконає героя, що він не просто руйнує світ, а будує новий? Що, від того він перестане бути злочинцем?

Ні. Злочинець має бути зупинений у будь-якому випадку.

Коротше кажучи, я проти особистих розборок при вирішенні широко-громадських справ. Dixi.

*Я весь час вживаю слова сам, один, проте одиниця квантування може бути і не одна людина.

Наприклад, якщо в якійсь світорятівній організації прийнято працювати в парах, то саме пара людей стане тією самою, єдиною, яка…

Якщо ж два ворогуючих флота (морські, повітряні чи космічні) насуваються один на одного, то навряд чи усе вирішиться кулачною бійкою їх головуючий (хоча у аніме все може бути). Скоріше, команда одного з кораблів здійснить неймовірний подвиг і мало не самотужки погубить усі кораблі противника. І тому подібне.

**Школяр, звісно – назва умовна. Якщо говорити  більш загально, то це підліток чи молода людина з куцим досвідом та (поки що) нерозкритими талантами.

Ну от на цьому уже і все. じゃ、またね。

The post Один-єдиний і неповторний – The One first appeared on Мушля самітниці.

Сьогоднішній допис буде дуже коротким. Причина у тому, що я просто дам посилання на матеріал, що видався мені цікавим. А саме – на статтю про створення аніме.

Я дуже рідко так роблю: зазвичай сторонні ресурси підкидають мені ідеї для власних дописів. Проте у даному випадку інформація у статті нова для мене, і я, власне, не можу ні додати до неї чого-небудь, ні якось змістовно прокоментувати.

Ну, хіба що в черговий раз подякувати творцям аніме за їх працю.

では、また。

The post Як народжується аніме? first appeared on Мушля самітниці.

Ні, насправді я не хочу тіяти ні війни, ні сварки, ні суперечки.

Та все ж збираюся поговорити на тему, у певній мірі спірну та холіварну.

А саме: Що краще?

Суть у тому, що конкретні об’єкти порівняння не такі вже й важливі. Просто саме поняття "краще" настільки суб’єктивне, що здатне викликати безкінечні суперечки.

Проте у блозі з підзаголовком "По вуха у аніме та манзі" я, звісно, не ставитиму питання, що краще — яблука чи апельсини? Ні, я звернуся до іншого: "Що краще – літературна основа чи екранізація?" та більш специфічно: "Що краще — аніме чи манга?"

Мушу зізнатися, я значно більше дивлюся аніме, ніж читаю мангу. Причина, зокрема, у тому, що я віддаю перевагу манзі японською мовою (російськомовна манга взагалі викликає у мене трясучку), і читати її мені важкувато.

Тому в той час, коли різні серіали з’являлися на моєму комп’ютері і зникали після перегляду, немаленька завала манги лежала там же мертвим вантажем.

Але якось вирішила я ту купу розгребти і, закотивши рукави, взялася за читання.

І ось тепер, вдосталь спробувавши і аніме, і манги, хочу поділитися своїми СУБ’ЄКТИВНИМИ (підкреслюю це особливо) враженнями.

1. Отже, що стосується сюжету, характерів, мотивів та взагалі того, ЩО і ЧОМУ відбувається в певній історії, то манга безперечно краща за аніме або однакова з ним (якщо воно точно слідує першоджерелу).

   Причина дві:

   • По перше, аніме – це манга, яку пхають у певну кількість серій (або в один, хоч і довгий фільм), і частенько вона туди просто-напросто не влазить. Частиною подробиць доводиться жертвувати, що на якості, самі розумієте, позначається в гіршу сторону.

     Що цікаво, не є виключенням і манга, створена на основі аніме. Точніше, вона не краща за аніме, але, як правило, довша і детальніше. Як приклад — «Євангеліон нового покоління».

   • По-друге, схоже, що аніме адаптують для більш широкої аудиторії (мабуть, щоб можна було показувати у прайм-тайм – це вигідніше), тому будь-які спірні моменти викидають, прилизують та пом’якшують.

     Наприклад, аніме "Тріган" місцями виглядає наївною пацифістською казочкою, а от манга – ніскілечки.  У "Паприці" найвідвертіші сцени – з поцілунками, а деякі "кадри" манги – відверта порнографія. "Пожирач душ", наскільки мені пам’ятається, – асексуальний, мов Новорічне свято у дитячому садочку, а у манзі повно панцу та слизьких жартів.

     Тобто манга загалом – більш реалістична, більш відверта і менш почикрижена цензурою (чи як там воно називається).

2. Естетична сторона. А отут більша свобода манги вилазить їй боком, якщо можна так виразитися.

   Справа у тому, що з точки зору мальовки аніме – товар аж ніяк не штучний. Більшість серіалів знято у одному із усереднено-звичайних стилів. Є стилі-"візитки" певних студій (Ghibli, CLAMP), є експериментальні стилі, однак в цілому мальовка аніме досить стандартизована.

   Зовсім інша справа – манга. Бо навіть якщо автор притримується певного стилю малювання, він все одно додає якусь притаманну йому одному "родзинку".

   Здавалося б, це добре? А от і ні.

   Бо анімешні деперсоніфіковані стилі – це роками чи десятиліттями випробуваний fail-proof choice. Вони непомітні. Вони не дратують. Вони сприймаються як дане і не заважають сюжету.

   А мангака малює як йому душа забажає. І це виливається у кілька проблем:

   • Стиль читачеві не підходить. Я дуже рідко не додивляюся аніме до кінця, але у тих випадках, коли таке траплялося, жодного разу причиною не була мальовка. А от манги такої – повно.

   • Мангу неможливо читати, бо автор очевидно не вміє малювати.

     Ні, я серйозно. Бувало, я починала читати мангу, і мені подобалася історія. Та дістатися до її кінця не ставало сил, бо намальована (та і написана) вона, мов курка лапою. Неохайні лінії, криві "кадри", що налізають один на одного, в якості тексту – незграбні закарлючки, мов перенесені із чернетки не дуже старанного першокласника…

     Так, є настільки гарна манга, що хоч на стіну вішай, причому такої немало. Але дуже багато й іншої – відверто попсованої гидкою мальовкою.

То який же підсумок?

Якщо говорити про якість, то тут я все ж віддаю пальму першості манзі. Сюжетно вона точно виграє, а що стосується мальовки, то деяка кількість нечитабельної манги компенсується наявністю дуже і дуже гарної, яку хочеться переглядати, навіть не перечитуючи.

Однак у аніме є одна безсумнівна (принаймні, для мене) перевага – дивитися його легше, ніж читати мангу. Тож, думаю, конкретно у моїй медіа-бібліотеці екранізації продовжать займати набагато більше місця, ніж оригінали.

А як у вас справи з аніме та мангою?

The post А чи не затіяти мені священну війну? first appeared on Мушля самітниці.

За характером я – інтроверт, і не дуже люблю спілкуватися з людьми. А коли мені те спілкування аж нав’язують… "Повбивав би!".

Взагалі неприємно спостерігати будь-яку нав’язливість, навіть якщо самим реципієнтом вона сприймається спокійно.

Тож ви можете уявити, наскільки мене бісять анімешні сюжети, ПОВНІСТЮ побудовані на такій поведінці.

Так, я про ті серіали, в яких головному герою на голову звалюється якась незрозуміла діваха, що відразу заявляє: "Я твоя дружина/наречена/доля…" і з першої ж секунди знайомства(!) починає поводитися, наче вони вже років сто проживають у щасливому, міцному шлюбі з усіма можливими зобов’язаннями.

Тобто від героя вимагається а) миттєво забути попередні та на даний момент існуючі сердечні прихильності б) не менш миттєво закохатися у оце "щастя з небес" в) "посміхатися і махати", тобто бути від такого повороту дій перманентно та надзвичайно щасливим.

Якщо ж герой насмілюється протестувати та оборонятися, у хід пускається "важка артилерія". Наприклад, нітрогліцеринові сльози, які самі знаєте, що роблять.

А ще до того додайте цілий натовп екстравагантної рідні, що пресує героя як тільки може, аби він і кроку не смів ступити від їхньої лялечки.

Уявили себе на місці цього героя? Ото ж бо.

Втім, як-то кажуть: "Аниме всякие нужны, аниме всякие важны". Тобто на кожний жанр знайдеться глядач, а хто не хоче, той не дивиться.

Однак тут є два моменти, які не дозволяють мені ставитися до подібних серіалів з філософським спокоєм.

Перший: вони дуже смішні. Принаймні, більшість із тих, що доходить до нас. Причина, можливо, у тому, що уже саме "звалювання на голову" настільки дурне і неймовірне (при тому, що решта подій відбувається у звичайному антуражі нашого світу), що після нього автори вважають зайвим перейматися логікою, здоровим глуздом, мотивами та характерами. Тобто безмірно абсурдна основа сюжету дозволяє авторам "відриватися" на повну катушку, не ризикуючи, що глядач покине дивитися серіал із думкою: "Що за траву вони курили?"

Фото: puukibeach

Правда, основна лінія залишається простою і банальною: діваха падає на героя і виставляє претензії – герой відчайдушно відбивається від неї та її рідні – уся ця катавасія тягнеться до передостанньої серії – герой наносить дівасі тяжку душевну рану, від чого та впадає у відчай (із загрозою смертельного або іншого дуже тяжкого кінця) – герою вдаряє в голову блискавка, і він раптом усвідомлює, що без дівахи йому життя нема – далі іде щось дуже сльозливе, пафосне та героїчне – Хеппі енд.

Нудно, аж зуби зводить.

А от другорядні герої та лінії… О, то самий смак. Такого буйства фантазії не знайдеш навіть у найфантастичнішій фантастиці. Які характери, які виверти сюжету, які інтриги та страсті! Заберіть оту нуднючу головну лінію, і буде вам справжній шедевр абсурдної комедії. Але, але…

Тобто, з одного боку, такі серіали хочеться дивитися, бо в них є просто розчудові, якщо не геніальні комедійні моменти. А з другого – головна сюжетна лінія у них ЗАВЖДИ неймовірно нудна, передбачувана та противна.

Друге зауваження: ідея, що подається нам у таких аніме, просто-напросто гидка.

Ви тільки вдумайтесь: хтось, нам навіть не знайомий, збирається безцеремонно влізти у наше життя і вирішувати за нас (застосовуючи у разі нашої незгоди силові методи), як себе вести, кого нам любити і що почувати взагалі. І нас іще переконують, що цей хтось нам не злісний ворог, а наша друга половинка, яку ми маємо врешті-решт покохати!

Ну чи не бридота несусвітня? І це при тому, що подається ця думка під невинно-шкільним соусом. А тепер давайте використаємо нашу уяву і спробуємо її трохи "оживити".

Особисто я бачу перед собою таку картину: перед молодою жінкою з’являється невідомий їй чоловік і заявляє: "Тепер ти моя дружина. Ти маєш займатися зі мною сексом, народжувати мені дітей та упадати коло мене як годиться у сім’ї. А якщо не згодишся, то ось моя численна рідня, яка буде за тобою слідкувати (щоб у тебе не з’явилося ніяких інших інтересів, крім тих, що Я дозволив) та примушувати робити те, що МЕНІ забажається".

Уявили? Жахнулися? А нам це подають як щось веселе, радісне та романтично-прекрасне. Тьху!

Я скажу навіть більше. Японці знімають досить багато кривавого, цинічного, апокаліптичного аніме. Проте у 99% випадках воно не залишає після себе враження глобальної несправедливості (не плутати з сумом, жалем та підозрою, що окремі хороші герої авторам чимось дуже і дуже не вгодили).

Це тому, що завжди знайдеться герой, хай і другорядний чи навіть епізодичний, який відстоюватиме (не плутати з "відстоїть") близькі нам ідеали справедливості та честі. У 99% песимістичного аніме є хоча б іскра надії (не плутати з "приємний нам герой доживе до фінальної заставки").

А той 1%, де ні честі, ні справедливості, ні надії немає, зазвичай додивляєшся із думкою: "Туди вам усім і дорога".

А що ми бачимо у вищеописаних аніме? Будь-яка дурепа може тикнути в героя пальцем і заявити: "Ти мій!" – і все, герой пропав. Його силою примушують кохати і бути з кимось – і те, що герой таки піддається, намагаються подати нам, як щасливий кінець!

Але хіба це добре? Хіба це справедливо? Ні!

Щоправда, не буду заперечувати, що на даний жанр можна подивитися і з іншої сторони. А саме – як на потаємну фантазію підлітків, які хочуть щоб на них якась дівчина накинулась з певною метою, дала повикаблучуватися заради підвищення самооцінки, а потім дозволила себе нібито завоювати.

Проте давайте-но подивимося на інший жанр з таким підґрунтям – гаремник. У ньому на героя вішаються дівчата, і у немалій кількості; серед них навіть може виділятися одна, що нібито призначена йому традиціями, долею чи примхою автора; і від окремих дівчат герою може час від часу діставатися на горіхи.

Але хіба герою хтось викручує руки, заявляючи: "Ти мене вперше бачиш, але маєш негайно полюбити, а то гірше буде!"? Ні, такого нема, або ж є у суто гомеопатичних дозах.

Тому гаремники, при тому, що я їх не люблю (і не дивно, бо я аж ніяк не належу до їх цільової аудиторії), викликають у мене скоріше поблажливість. Ну, дійсно, хто ж не хотів би бути популярним серед протилежної статі? То чому б і не помріяти про це хоч у аніме?

А от у серіалах, де "щастя" звалюється з небес на голову, ситуації зовсім інша. Прямо скажімо – гірша, а ще пряміше – бридка. Бо у них якось так непомітно, тихенько і під веселеньким соусом подається ідея, що психологічне насилля над людиною – це нормально і навіть добре, якщо врешті-решт жертву вдається скрутити та "повести під вінець".

"Мила" така установка, чи не так? Настільки "мила", що ніяким сміхом її не приховаєш.

Тому я більше і не дивлюся подібні комедії. Ну їх у біса.

The post "Щастя" з небес first appeared on Мушля самітниці.

Смакота. Іноді у мене складається враження, що найважливіше у анімешному світі (випереджаючи за значимістю навіть урятування цього самого світу) – це смачно попоїсти. 「美味しいもの(を)たくさん/いっぱい食べる」 – то є найзаповітніша, і особливо жадана через свою переважну нездійсненність анімешна мрія (деякі причини хронічного недоїдання героїв читайте у даних дописах). Помахайте у героя перед носом смаженою креветкою, а ще краще – пообіцяйте годувати його нею періодично, а зовсім ідеально – покажіть йому заставлений пресмачними їствами стіл… і справа зроблена – герой ваш. Він терпітиме усі ваші вибрики, робитиме за вас усі інші домашні справи, навіть полізе захищати вас від будь-якої небезпеки (будь то вогнедихаючий дракон чи приставучий шкільний хуліган). Адже їсти смачно – то задоволення, що перекриває усі інші незручності одним махом.

Така пристрасть до смачного (природна не лише у анімешному, але і у нашому світі) підсилюється, мабуть, тим, що смачна їжа – рідкий звір у аніме. Принаймні, до такого висновку приходиш, чуючи, наскільки сильно герої дивуються, отримавши її. Вони нібито очікують, пробуючи результат чийогось куховарства, що наступний шматок доведеться запихати собі у горло силою, при цьому напружуючи усю свою мужність, щоб приховати реальні почуття та проявити ввічливість. Коли ж страва обманює їх найгірші сподівання, герої вражено вигукують: "旨い/美味しい/これは本当に美味しい(です)！"

Інша сторона медалі – погана їжа. До хорошої страви ставляться з пошаною, а над поганою насміхаються. Для прикладу можна подивитися, як Харіма у "Шкільному переполоху" їсть рисові колобки, приготовані Теммою та Савачікою.

Я, далебі, не зовсім розумію, у чому причина такого поклоніння їжі. Так, я люблю японську кухню і рада б нею харчуватися як не щодня, то дуже часто. Однак вважати її тією "морквиною", за якою варто бігти, тягнучи на собі купу зобов’язань… Ні, зовсім воно того не варте.

Краса. "Жінка має бути гарною" – це загальний вердикт усього людського світу (хоча критерії привабливості можуть бути протилежними на протилежних кінцях земної кулі). Настільки цей принцип загальний, що автори аніме та манги навіть не задають собі клопоту спеціально його підкреслювати. Зате іншим типам "гарності" у аніме приділяється дуже багато уваги.

По-перше, це славнозвісний "кавай". Не вдаючись у пояснення, що це таке (хіба існує хоч один анімешник, який цього не знає?), додам лише: "Це саме та сила, яка у анімаційному світі "спускає на воду тисячі кораблів" та "Слава усім японським богам, що реального каваю у природі не існує!"

恰好良い – це чоловічій варіант краси та кавайності. Однак якщо 可愛い (а також 綺麗 та 美しい) стосується лише зовнішності, то каккоій – це набагато ширше поняття. У нього можуть входити сила, розум, елегантність, доброта, крутизна, стильність, надійність та будь-які інші позитивні чоловічі якості, здатні полонити жіноче серце. Власне, це японський варіант нашого "Він класний!", у якому реальні характеристики об’єкту, що викликали наше захоплення, також відрізняються у кожному конкретному випадку. Правда, ці всі якості мають доповнювати приємну зовнішність, а не заміняти її.

Так от, спільним у цих двох понять (かわいい та かっこいい) є те, що вони мають просто-таки магічну владу над людськими душами. Маленькі кавайні дівчатка рідко нею користуються (на відміну від цинічного Кота у Чоботях з мультфільму "Шрек-2"), бо кавайність і ангельська доброта – дуже часті супутники. Однак і без того більшість оточуючих ладні зробити для них що завгодно. かっこいい人 теж не завжди раді своїй надпопулярності (наприклад, герою аніме Yamato Nadeshiko Shichi Henge вона серйозно отруїла життя), однак варто їм надати обличчю задумливо-мрійливого виразу, як усі представниці протилежної статі дружно укладаються навколо них штабелями.

В принципі, любов до кавайності має раціональні підстави, бо каваю притаманні дитячі риси (хоча кавайними можуть бути не лише діти), а любити чи, принаймні, захищати дітей – то є даний нам природою інстинкт.

Що стосується "старшої" краси, то поклонінню їй теж є пояснення. Ми всі тягнемося до прекрасного, намагаємося оточувати себе гарними речами. Красивим людям дається певний "кредит довіри" у багатьох сферах життя, якого посередні та негарні позбавлені. Крім того, приказка "По одежі стрічають, а по розуму випроваджують" справедлива лише у випадку, коли знайомство з людиною триває досить довго, щоб оцінити той розум, а не залишатися із враженням лише від гарної зовнішності.

Тобто природно, що краса викликає певний трепет. Однак, як завжди, у аніме все доведено до крайнощів: як хтось із героїв гарний, то вже настільки гарний, що до нього не просто краще ставляться, а готові на нього молитися, причому цілими школами чи кварталами (добре як не містами).

Багатство. Не те, щоб бідність була приводом до сорому чи гроші позиціонувалися головною метою у житті, однак багатство позитивного героя викликає надзвичайну пошану. І не дивно, адже багатій (чи багатійка), як правило, наділений красою (або кавайністю) та може дозволити собі такі делікатеси, які нам і не снилися. Тобто 金持ち є поєднанням двох вищеописаних мрій у одному, як-то кажуть, флаконі. Можете собі уявити, що це за сяюче створіння!

Ну, як і з їжею та красою, перебільшення – то наше все. Тобто якщо вже герой багатий, то настільки, що може купити увесь світ – а іншу половину йому й так віддадуть за кавайність чи каккоійність.

Отакий приблизно стан у аніме щодо найважливіших речей: базується на реальних людських бажаннях, але гіпертрофований поза всяку міру. Втім, що гріха таїти – якби краса, смачна їжа та багатство діставалися б нам так же легко, як у аніме, то хіба могло б їх бути забагато? Певно, що ні.

では、またね！

The post Три складові анімешного щастя first appeared on Мушля самітниці.

Найпопулярнішими словами для вираження даних емоцій є おどろく та びっくりする.

Обоє вони означають дивуватися, вражатися та лякатися. Проте є між ними і деяка відмінність.

От уявіть собі якийсь фільм (чи аніме) жахів. Герой (уже знаючи, що навколо діється якась чортівня) з якогось дива (себто за примхою сценаристів) заходить у чорний-пречорний дім з чорними-пречорними стінами, чорною-пречорною стелею та чорною-пречорною підлогою. І навколо усе таке чорне-пречорне. І тиша… І раптом йому на плече лягає чорна-пречорна біла-пребіла рука… яка виявляється усього-на-всього рукою його товариша чи знайомого. Зовсім не чорного-пречорного.

Уявили? Так от, коли герой нарешті відновлює свою здатність говорити (після підскакування до стелі та та волання на всю горлянку), він якраз і каже, все ще тримаючись за серце: 「あぁぁ！吃驚した！」 або ж 「吃驚させないでくれ/ください！」

Тобто перший ієрогліф у 吃驚 недарма переводиться як заїкання – адже 吃驚 дуже часто (однак не завжди, а передусім в аніме) означає такий переляк, що від нього і заїкою можна стати!

驚く (до речі, ви помітили, що воно є другою складовою у 吃驚?) справляє дещо "м’якше" враження: це більшою мірою дивуватися, бути враженим. Проте навіть коли воно означає переляк, то не такий, що здатен довести до серцевого нападу (на відміну від 吃驚). Аналоги попередньо наведених фраз для 驚く: 「驚いた（よ）」 та 「驚かさないでくれ/ください！」

Також ви, певне, не раз чули （そんなに）脅かさないでくれ/ください!. Однак 脅かす, на відміну від 驚く та 吃驚, відноситься тільки до страху, переляку, а не до здивування.

На цьому сьогодні усе. じゃ、またね！

The post Що за дивина?! first appeared on Мушля самітниці.

Або ж особливих здібностей він не має, проте наділений таким янгольски-терплячим, однак не тюхтійським характером, що дозволяє йому або причарувати цілий гарем різноманітних дівчат (самі розумієте, у якому типі аніме), або ж стійко переносити усі вибрики однієї стервозної героїні, а потім і остаточно приборкати її.

Мабуть, поки що я знаю лише одного звичайного школяра, який до самого кінця таким і залишився: це герой аніме "Меланхолія Харухі Судзумії", Кьо (якщо мені не зраджує пам’ять). І то, у чомусь-таки він таки був особливим, чи не так?

У решті ж випадків школяр відразу ж позиціонується як Герой, чимось відмінний (у кращу сторону, саме собою) від інших.

Підсумовуючи: от просто куди не кинь, у якого собі звичайного школяра не ткни пальцем, так він зразу і виявиться незвичайним. Та ще й отим єдиним, який здатен витягти наш світ із халепи. Ну що за оказія?

Втім, можливо, що вам це і не здається дивним. А от я здавна (ще до захоплення аніме, бо явище це притаманне не лише йому) вражалася такій кількості героїв, що непомітно живуть серед нас. З одного боку, це втішно, бо у випадку, якщо звалиться нам на голову якесь інопланетне чи то іновимірне нещастя, можна не сумніватися, рятувальників нам не бракуватиме. А з іншого…

Проте зараз я стараюся дивитися на ситуацію з протилежного боку: це не кожен, на кого подивиться "камера", чисто випадково виявляється героєм, а навпаки – аніме та кіно знімають про тих, хто у скрутну хвилину проявив героїчні якості та по факту героєм став.

Логічно, чи не так? Кажете, очевидно з самого початку?

У деякій мірі так. Однак у аніме (не тільки у ньому, але у ньому найбільше) "звичайність" героїв підкреслюється з якоюсь особливою силою, ніби це суперважливо – щоб героєм виявився звичайний-презвичайний, а то і найзвичайніший із можливих школярів. Отут і виникає, як-то кажуть, когнітивний дисонанс: то він підкреслено звичайнісінький, то вже в наступний момент – єдиний, хто може врятувати… Ну, неважливо, що кого чи що, головне, щоб без цього начебто пересічного школяра усе піде шкереберть.

З огляду на вищесказане, знаєте, якось мене гріє думка про те, що я вже давно не школярка. А то хіба мало що може трапитися з нашим світом? Та все що завгодно! А віддуватися доведеться комусь із звичайнісіньких школярів. Раптом це буду я?! Чур мене від такої честі, не треба! Можете вважати мене слабодухою, але я вважаю: порятунком світу мають займатися спеціально треновані люди, а любителям довіряти цього не варто.

Тож на цій полегшеній ноті я і закінчую сьогоднішній допис. І хоч я певна, що кожен з вас здатен проявити героїзм, якщо потрібно буде, але бажаю, щоб із нашим світом усе було гаразд, і вам нічого такого проявляти не треба було.

Миру вам та спокою (але не нудьги!). じゃ、またね！

The post Звичайні круті хлопці first appeared on Мушля самітниці.

І вони дійсно не одного з нами роду! Адже відрізняються від нас навіть анатомічно, причому досить сильно. Якщо ви самі не звернули увагу, то підказую: У ЯПОНЦІВ – ПО ДВА ШЛУНКА!

Не вірите? Кажете, що офіційній медицині даний факт невідомий? Але хіба то складно для надрозвинених інопланетян – приховати від наших недосконалих медичних пристроїв усього-навсього 別腹? Тим часом вони самі признаються у цій своїй анатомічній аномалії. Жартома, звісно, але ж у кожному жарті є доля істини! Певна, що ви не раз чули у аніме слово 別腹, яке, власне, і означає "інший, окремий шлунок (живіт)".

Отже, перший шлунок – основний, туди їжа йде, як і у решти людей. Другий же призначений для солодкого. Коли перший уже заповнився під зав’язку, а на столі ще залишився смачненький десерт, яким хочеться поласувати, то тут і стає у нагоді "надлишковий" орган: おなかいっぱいだけど, ケーキは別腹よ.

Дуже зручно! Я певна, що наша недурна начебто еволюція теж до такого додумається, і ми зможемо вволю ласувати солоденьким, не турбуючись про нестачу місця. Шкода тільки, що то вже буде не при нас. І чому я не народилась японкою?

Коли ж 別腹 читається як беппуку (по ОНах), то воно означає бути рідними по батьку, мати одного і того ж батька, але різних матерів. Бецубара теж може використовуватися у цьому значенні, але рідше.

Та на сьогодні усе. またね！

P.S. А може, японці і не забули, хто вони такі, і широке розповсюдження аніме та манги – то є частина хитрого плану по захопленню Землі? Хто зна, хто зна…

The post Анатомічна аномалія first appeared on Мушля самітниці.

Наприклад, Bleach примусив мене порозмірковувати про логіку та почуття в аніме, а точніше – про ситуації, де вони входять у протиріччя між собою.

Згадаймо таку ситуацію з серіалу: поганцю Айдзену, який прагне забратися вище всіх, впала в очі одна з головних героїнь серіалу – Іноуе: він вважає, що її здібності стануть йому у нагоді. Тож він посилає свого прислужника-арранкара Улькіорру, щоб той привів йому героїню. Улькіорра підходить до завдання ґрунтовно: посилає інших арранкарів, щоб ті схопили шінігамі (друзів Іноуе), та підстерігає її під час переходу у наш світ. Серйозно поранивши її охоронців, Улькіорра робить Іноуе пропозицію, від якої вона не може відмовитися – у прямому розумінні цього слова, бо клятий арранкар заборонив їй промовлятися будь-що інше, крім "Так" – у протилежному випадку він уб’є її друзів.

Звісно ж, Іноуе відповіла "Так", і з "почуттєвої" точки зору це справді єдиний вихід: вона не хоче, щоб її друзі постраждали. Враховуючи, що просто на її очах арранкари вже дали прочухрана Ічіго та Чаду, а конкретно Улькіорра одним порухом руки майже убив двої шінігамі, то у Іноуе є підстави боятися.

А от логіка не дуже з цим погоджується. Точніше, з її точки зору, існують доводи як за, так і проти. Давайте розглянемо обидві сторони, для зручності уявивши собі двох співбесідників – А і Б, які сперечаються з приводу даної ситуації.

А. Коли твоїм друзям безпосередньо, от просто зараз загрожує небезпека, то треба виконувати умови, виставлені шантажистом.

Б. Так, нічого іншого в такій ситуації не залишається. Однак коли пряма загроза минула, можна вибирати, чи виконувати угоду, чи порушити її.

А. Якщо порушити, то друзі знову опиняться в небезпеці.

Б. Вірно. Проте чи гарантована їм безпека, якщо умову виконати? У тому-то й заковика, що ні!

По-перше, в плани Айдзена входять усякі неприємні речі (в тому числі і знищення цілого міста), проти яких друзі Іноуе будуть дуже і дуже бурхливо заперечувати. Себто рано чи пізно між шінігамі та арранкарами почнеться бій, і ніхто її друзів спеціально щадити не буде. Їй же не обіцяли НІКОЛИ їх не чіпати, чи не так?

А. Краще пізно, ніж рано: шінігамі матимуть час добре натренуватися перед боєм.

Б. Таж вороги теж не сидітимуть, склавши руки! Вони готуватимуться до потужної атаки, у якій, між іншим, використають і силу Іноуе, добре її за той час вивчивши. Тобто їй доведеться допомагати ворогу воювати зі своїми друзями! А от якби вона залишилася у нашому світі, то могла б допомогти своїм товаришам у боротьбі з арранкарами.

А. Ну, вона ж обіцяла піти до Айдзена, і має стримати слово (така тяжка доля позитивних героїв). А от допомагати йому можна потім і відмовитися.

Б. Чи мусить людина дотримуватися обіцянок, даних "під дулом пістолета" – це дуже суперечливе питання. Як на мене, набагато більшим попранням маральних норм було б не порушення такої обіцянки, а спасіння кількох своїх друзів чи рідних ціною життів тисяч інших, ні в чому не повинних людей. Тобто мало хто може прямо сказати "Ні", коли твої близькі на грані загибелі, але я не вважаю, що я матиму якісь моральні зобов’язання перед негідником, що поставив мене перед таким вибором.

А у випадку з Іноуе так узагалі пропозиція віддає абсурдом: "Я не уб’ю твоїх друзів зараз, якщо ти допоможеш мені убити їх (і ще багатьох невинних людей) дещо пізніше". Збав мене Боже від такої честі, яка вимагає виконувати зобов’язання перед подібними поганцями!

Що стосується піти, але не допомагати:

Якщо Іноуе відмовиться зразу, то Айдзен, скоріше за все, накаже арранкарам атакувати, і друзі Іноуе знову опиняться у небезпеці. Тільки що на добу пізніше, але ролі то особливої не грає – напад все одно буде несподіваним.

Якщо ж Іноуе прикинеться, що допомагатиме, а у останній момент спробує саботувати… то це був би найкращий варіант, якби не одне велике АЛЕ: її друзям про цей план нічого не відомо, тому, виявивши, що Іноуе зникла, вони кинуться її рятувати. Тобто підуть навпростець у пащу лева, при цьому розділивши сили добра, що є досить кепським рішенням. Тож і це, на жаль, не варіант.

Отже: на мою думку, Іноуе вчинила вірно, сказавши "Так", але потім їй варто було б зняти браслет, попередити друзів про напад та разом з ними боротися з аррнкарами та Айдзеном.

А. А я все одно вважаю, що Іноуе вибрала найкращий варіант. Усе ж бо закінчилось добре!

Б. (єхидно) Бо Bleach – це шьонен-аніме, у якому герої завжди перемагають, яких би дурниць не наробили!

Ось під цією ремаркою пана Б. я підпишуся без жодного сумніву. Бо до якого б висновку не прийшла логіка, а у героїні (чи героя, якщо говорити загалом) вибору насправді-то і немає: піде вона за негідником, як миленька, навіть якщо її товаришам нічого у даний момент не загрожує, і першу сутичку з отим злиднем вони благополучно пережили без серйозних втрат. І, звісно ж, друзів своїх героїня своїм вчинком не врятує, а тільки нашкодить, бо їм же долею (читай – сценарієм) прописано кинутися її рятувати та/або протистояти злісним планам негативного героя.

І таке попрання логіки в угоду нібито почуттям (ах, вона (найчастіше це все-таки вона) переживає за друзів і хоче їм допомогти!) незмірно дратує, бо досить хоча б трошки включити голову, як стане зрозуміло, що то не допомога виходить, а суцільна шкода! Велика, велика шкода!

Втім, тим же самим сценарієм мозкові звилини героїням не прописані – досить з них гарної зовнішності (або кавайності), сумирного характеру та моря почуттів.

Ну, а логіка? Без неї, як і без інших точних наук, героїні аніме розчудово обійдуться!

The post Почуття vs логіка first appeared on Мушля самітниці.

Візьмемо для прикладу аніме Corpse Princess (屍姫). Героїня Макіна Хошімура померла, її воскресили, і тепер вона бореться з усілякою нечистю. Крім того, у неї виникають взаємні почуття зі своїм Стражем – ченцем Кейсеєм, та дружба з головним героєм Орі. Здавалося б, живи та радій, та інших радуй. Але куди там! От не можуть вони обійтися без проблем.

По-перше, Макіна весь час товкмачить Орі: "Не водись зі мною, бо я не людина". Кейсей, дізнавшись, що Орі познайомився з Макіною, теж постійно клює йому мізки: "Не прив’язуйся до неї, вона не людина". І серед тих, кому відомо про подібних мертвих принцес, тільки і чується: "Вони не люди!"

Після чергового 「人間じゃない！」 у мене увірвався терпець, і я вирішила привселюдно (тобто при вас, читачах) заявити: "Ну то й що!", аргументуючи це наступним чином:

Головна причина – це те, що поняття людини у наш час досить розмите. Тобто колись, щоб вважатися людиною, треба було (перефразовуючи відоме прислів’я) виглядати як людина, ходити як людина та крякати говорити як людина. Проте на сьогодні практично залишилася лише одна умова – остання: щоб вважатися людиною, певна істота має говорити (у широкому розумінні) по-людськи, тобто мати подібні до наших погляди, цінності та переконання. Тобто теоретично ми готові прийняти як людину що лупатого восьминога з сусідньої галактики, що позитронного робота, що воскреслу принцесу, при умові, що вони проявляють те, що ми називаємо людяністю. Я підкреслю – теоретично, бо як ми себе поведемо, з’явись перед нами справжня чужорідна кракозябра, ніхто сказати не може (особисто я схиляюся до думки, що ми воліли б зустріти когось зовні людиноподібного). Проте у сучасній кінематографічній реальності (до якої належить і аніме) поняття людини відноситься значною мірою до внутрішнього, а не зовнішнього.

І з цієї точки зору Макіна – СТОВІДСОТКОВА ЛЮДИНА. Крапка. Перестаньте вигадувати собі проблеми та йдіть краще забийте чергового монстра. Макіна мислить, як людина, має ті ж емоції та керується тими ж принципами, що й інші герої аніме. Тому усі ці страждання про її не-людинність не варті виїденого яйця.

Щоправда, вона не звичайна людина, і цього не можна ігнорувати.  У неї незвичайний спосіб життя і незвичайні цілі, і через це спілкування з нею може виявитися… ну, некомфортним. Однак із тією ж проблемою зіткнеться і будь-яка інша, хоч сто разів "традиційна", людина, якщо вона воює із монстрами та прагне померти. Тобто рекомендація: "Тримайся від неї подалі" зрозуміла і природна, але тільки у зв’язку з тим, що Макіна робить, а не з тим, ким вона нібито є чи не є.

Крім того, хіба ми прив’язуємося лише до людей? Заводимо ж ми собі домашніх тварин, причому, буває, з практичною метою: кота – щоб мишей ловити, пса – щоб нас охороняти, тощо. Але хіба це заважає нам любити їх та піклуватися про них? Хіба теплі почуття до них є чимось ненормальним, поганим, неприродним? Ніскілечки. А вони ж бо – точно не люди!

Тобто якби навіть Макіна була всього-навсього інструментом для знищення нечисті, то й тоді хороше ставлення до неї не мало б бути чимось екстраординарним та категорично неприйнятним. А враховуючи, що людяного у ній – процентів 90 (якщо брати і фізичні, і психічні характеристики), то це постійне підкреслення її не людського походження виглядає як нагнітання драматизму там, де це зовсім не потрібно.

Заради справедливості, однак, я маю визнати, що конкретно у даному аніме потенційно існує причина, з якої шькабане хіме не визнаються людьми. Лежить вона у релігійній площині: можливо (я точно не знаю), що з точки зору буддизму повернуті із того світу люди вважаються "нечистими", і тому ставлення до них відповідне. У серіалі є натяки на щось подібне (без зв’язку зі Стражем принцеси самі перетворюються у монстрів), проте мені видалося, що акцент ставиться все-таки не на цьому.

Крім того, Corpse Princess – не єдине аніме, де герої довго і нудно страждають з приводу "Він/вона – не людина!", з тим, щоб під кінець нарешті прийти до очікуваного висновку: "Та мені начхати! (Я все одно його/її не покину/люблю/захищу, тощо)". Насправді, таких сюжетів ми бачили уже стільки, що у черговий раз мимоволі дивуєшся аж до роздратування: показавши нам незліченну кількість людяних не-людей, привчивши нас до думки, що людина – це те, що всередині, а не зовні, аніме у той же час продовжує мусувати цю ж тему знову і знову. Може, годі? Ні, я розумію, що ксенофобія – це один із інстинктів, якого людство ще не позбулося. Проте, на мій погляд, дану сюжетну лінію уже пора проводити ріденьким пунктиром, а не жирною червоною лінією.

На цьому висновку я закінчую свої роздуми та прощаюся з вами. またね！

The post Нелюдські страждання first appeared on Мушля самітниці.

Для прикладу візьмемо аніме Trigun. Ось зображення його головного героя – Ваша Стампіда. Як бачите, фігура у нього трикутна – широкі плечі та просто осина талія. Тоненькі ручки-ніжки трохи псують враження, але в цілому непогана героїчна статура.

Однак через кілька хвилин трикутник магічним чином перетворюється у щось трапеційне, в порівнянні з чим руки-ноги не виглядають настільки жалюгідно. От тільки що це – оптична ілюзія, геометричне перетворення чи інопланетна фізіологія на марші – залишається невідомим.

Крім того, виникає питання – а як же виглядає Ваш насправді? Бо у аніме також здибується наступний кадр, де герой демонструє могутні м’язи, достойні культуриста-професіонала. Це достатньо узгоджується з трикутною фігурою, але ж рука, рука! (та, що справжня). Складається враження, що після виймання з рукава вона роздулася разів у два!

Ще далі ми маємо нагоду побачити Ваша взагалі без одягу. І хоча подробиць нам зі зрозумілих причин не показують, стає зрозуміло, що кінцівки у нього таки нормальної для добре тренованої людини товщини. Але ж талія, талія! Що на цей раз не так? Та пропадає вона! Точніше, теж виявляється нормальною, а не осиною.

Нарешті, Ваш вдягає чужий одяг, і отут глядача осяює: так от воно що! Без свого звичного outfit’у Ваш виглядає ну зовсім як нормальна людина з пропорційними частинами тіла, а не як гібрид оси з коником-стрибунцем. Тобто винуватий у всьому його дивний одяг, який чи то фізично стискує свого власника, чи то створює відповідну оптичну ілюзію.

Втім, чому дивуватися? Адже нам уже відомо, що одяг у анімешних героїв – вічний, не підлягає псуванню і забрудненню, а дірки та прорізи на ньому заростають мов на живому, причому без латок (чи то шрамів?). Тож і здатність вчиняти метаморфози над героєм, що його носить, хоч і є дивиною, та досить очікуваною.

Наостанок слід відмітити, що така поведінка характерна в основному для чоловічого одягу. Жіночий поводить себе якраз протилежно. А саме: якщо у героїні гарна фігура (читай: величезні буфера), то вбрання не стискуватиме її, а, навпаки, зіщулюватиметься саме так, щоб продемонструвати якомога більше жіночих принад. На відміну від чоловічого одягу, який навіть Шварценегера, схоже, прагне зробити схожим на ботанічного підлітка.

Однак на цьому запас мого здивування закінчується, а разом з ним підходить до кінця і сьогоднішній допис. Тож до наступних зустрічей! А коли ще яка-небудь дивина впаде мені у вічі, я обов’язково про неї напишу.

じゃ、またね！

The post Одяг-метаморф first appeared on Мушля самітниці.

Автор фото: tableatny

Анімешні герої чхають на закони фізики та інших точних наук, як той алергік на полі свіжоскошеної трави: сильно, часто та аж до сліз (щоправда, не своїх, а глядачевих).

Зокрема, гравітація не дозволяє людям плигати настільки високо. Нагадаю, що рекорд Сергія Бубки – трохи за 6 метрів. А він же стрибав із жердиною та зовсім інакше, ніж анімешні персонажі: через спину, а не у позі “стоячи”, без холодної чи вогнепальної зброї і броні (які, на хвилинку, важать не один кілограм) та не прагнучи поцілити у когось конкретного.

Можна було б припустити, що стрибки-то загалом невисокі, просто “камера” поставлена знизу та зазумлена на широкий кут, як на вищенаведеному фото. Однак при стрибках-атаках герої ще й волають з усієї сили, і з тривалості їх вокальних вправ зрозуміло, що плигали вони не нижче, ніж до другого поверху. А може і вище.

Люди також не бігають по уламках скель чи будівель, які уже висять у повітрі після вибуху чи чогось подібного. У реальності, я маю на увазі, бо для анімешних персонажів то не проблема – доказ ось тут, на кадрі із Trigun.

З іншого боку, коли персонажам це вигідно, сила тяжіння працює, іще й як! Наприклад, що мало б статися із матроською спідничкою школярки, яка плигає вниз? Правильно, вона мала б задертися вгору, так що аж спідня білизна виднілася. А у аніме? Тримається попи, мов приклеєна, і лише трохи тріпотить на вітрі! Тобто чхає і на гравітацію, і на інерцію, і на опір повітря… (слід уточнити: у аніме, чиєю єдиною метою НЕ є показати якомога більше жіночих трусиків на квадратний сантиметр екрану за одиницю часу).

Втім, іншим наукам теж дістається: згадаймо лише мутантів, у яких перетворюються персонажі за лічені хвилини; і що герої то виживають після того, як їх мало не на шматочки порубають чи продірявлять, мов решето, то помирають від одного удару чи кулі; і погода у аніме така зручна – бо настає згідно настрою героїв і якраз йому під стать.

Однак то вже теми для окремих дописів. Сьогодні ж я хотіла лише пожалітися на відверте нехтування такою гарною наукою як фізика, що заслуговує більшої до себе поваги. Але, боюся, у аніме вона її не дочекається.

では、またね！

The post Гравітаційне беззаконня first appeared on Мушля самітниці.

Автор фото: *S A N D E E P*

そう
この世でいちばん
大切なコトは
やっぱりタイミング
だと思うけど

У цих рядках із кінцевої заставки аніме School Rumble доводиться, що найважливіше в нашому світі – правильно вибрати час. З цим важко не погодитися: ну що б анімешні герої робили без порятунку в останній момент з-під меча, з-понад прірви, з-перед вогнепальної зброї та з-позад приставленого до горла ножа? Куди б поділися інтрига, напруження, затамований подих глядача? Пропали б як туман на сонці.

Однак сьогодні я хочу розглянути не класичний останній момент, а деякі інші ситуації, в яких мангаки та автори аніме ловлять слушну хвилину, щоб показати глядачеві важливу інформацію або ж до певної пори її приховати.

Наприклад, у кінці другої арки Liar Game самовпевнений Фукунага не дочекався остаточного оголошення результату та почав вихвалятися, який він розумний, що усіх надурив та виграв величезну суму грошей. Чесна героїня Нао у розпачі, а читач, підсвідомо розуміючи, що такого не може бути, тому що такого не може бути ніколи (в манговому та анімешному світах), від нетерпіння гризе нігті, чекаючи виходу наступного випуску. Що протиставлять позитивні герої підступному злодію? Яким чином їм вдасться виграти у начебто безнадійній ситуації? Очевидно, що наступний номер розлітатиметься, мов гарячі пиріжки.

І він виправдає сподівання. Бо у ньому автори розкажуть, як уміло приховали дії позитивного героя, що з самого початку відчув неладне і влаштував таємну протидію. Котра і привела до очікуваної всіма перемоги.

Тобто схема така:

1. Герої розробляють план, як виграти, і приводять його у життя. Читач слідкує за процесом.
2. Після оголошення частини результату, який виявляється несподіваним і неприємним для героїв, антагоніст розкриває свою суть та свої дії, які були від нас приховані. Герої у відчаї (або, принаймні, так здається).
3. Оголошено кінцевий результат, який, на наш подив (не дуже щирий, скажімо прямо), виявляється все-таки на користь позитивних героїв. Антагоніст вражено питає: “ЯК?????“
4. Головний герой розповідає, ЯК. І нам відкривається, що він теж щось там мудрив поза сторінками, які нам дали прочитати.
5. Антагоніст у розпачі, позитивні герої радіють.

Іншими словами, весь сюжет підпорядкований певній схемі: спочатку нам показують лише частину усього, що відбувається, решту приховують. А потім, ближче до оголошення результату, починається “гойдалка” – то одна сторона скаже: “Ха, я вас обманула!“, то інша їй відповість: “Бе-бе-бе, а я все знала!“, і так може повторюватися багато разів.

А наскільки читачу цікаво так “гойдатися”, залежить від вміння авторів до слушного моменту приховати та вчасно показати.

Загалом це досить поширений прийом, і ви можете його зустріти у багатьох аніме та мангах. А у наступному випуску я розповім ще про один спосіб вдалого приховування і відкриття.

На сьогодні ж усе. Бувайте!

The post Приховуємо та показуємо first appeared on Мушля самітниці.

Одного разу ми з вами побували на сеансі психоаналізу анімешного героя, який потерпав від свого невміння заробляти. Сьогодні ж поговоримо загалом про відношення анімешних героїв з грошима.

В цілому героїв можна поділити на дуже бідних, дуже багатих та нейтральних. Відразу оговорюся, що мова піде лише про позитивних та більш-менш значущих для сюжету героїв.

Бідняки

Святі голодранці

Цю категорію можна розділити на дві частини:

а) Міська та сільська біднота, яка заробляє собі на життя тяжкою щоденною працею. Головні їх риси – чесність, проста життєва мудрість, доброта (іноді схована за суворими зовнішністю та манерами); головна функція – давати героям притулок, коли їм більше нікуди подітися. Іноді протиставляються багатим можновладцям, які цих же героїв образили або переслідують.

Які у цієї категорії відносини з грошима? Такі, що багатими вони ніколи не стануть, скільки б не працювали. Крапка.

б) Окремі (дуже) бідні, але надзвичайно добрі, чесні та самовіддані герої, а найчастіше – героїні-сирітки, такі як Тору Хонда з Кошику фруктів або Харухі з Гостьового клубу школи Оран (остання хоча і не свята, але все одно добра та бідна, особливо у порівнянні з іншими персонажами). Головна функція героїнь – потрапляти у компанію нахабних, самозакоханих, пихатих мажорів (читайте нижче) та за допомогою своїх прекрасних душевних якостей завойовувати любов та повагу їх усіх, одного за одним, а також розгрібати їх значні психологічні проблеми (бо, як вчить нас художня творчість, багаті не просто плачуть, вони не можуть не плакати!) та видобувати з-під товстої черствої кірки егоїзму глибоко заховану доброту.

Ці святі сирітки, як правило, роботи не бояться, навіть якщо вона така специфічна, як… втім, дивіться Гостьовий клуб, і зрозумієте самі. А хатня робота – приготування їжі, прання, прибирання, тощо – то саме-собою. Однак багатства це їм, звісно, не приносить і не принесе, бо як ще вони тоді протиставлятимуться багатим поганцям?

Вічні бродяги

До цього класу відносяться герої, що подорожують. Їх бідність цілком природна: постійно пересуваючись із одного місця до іншого, вони не мають стабільного заробітку, а перебиваються випадковими, непевними та невеликими підробітками. Тож поки не осядуть, розбагатіти їм і мріяти годі.

Талановиті невдахи

Розмову саме такого героя з психоаналітиком ми підслухали нещодавно. У чому полягає проблема, читайте самі. Тут же я висловлю своє припущення, чому при всіх своїх талантах він не може розбагатіти.

Автор фото: Jesslee Cuizon

Логіка, на мій погляд, така: позитивний герой має бути хорошою людиною (хоча б у глибині душі) – хороша людина повинна робити добро – але хіба можна брати гроші за те, що робиш добро? – ні, бо будь-який негідник може його робити, якщо йому досить за це заплатять – тобто, хороша людина має робити добро безкоштовно. А інакше він – не хороша людина, а просто найманий робітник. Для позитивного героя подібне клеймо неприйнятно.

З іншого боку, здавалося б, злу справу можна зробити, якщо це єдиний спосіб заробити на якесь добре діло (наприклад, заплатити за чиєсь лікування). Проте чинити зло позитивним героям заборонено категорично (принаймні, у великих масштабах). Тож і у тут героям не вдається розжитися – доводиться навіть у таких умовах робити добро і не отримувати за нього гроші.

Бідні герої: куди не кинь – всюди клин. Так і бідують, стражденні.

Багачі

Мажори

Це діти багачів, яким немає потреби заробляти собі на прожиття. Однак вони частенько вигадують собі різні заняття, як, наприклад… втім, іще раз пораджу подивитися Гостьовий клуб, щоб дізнатися про все самим.

Умовно мажорів можна поділити на тих, чиї батьки володіють сучасними корпораціями, і тих, хто належить до древніх кланів, що упродовж століть володіли якимось мистецтвом – як-то потомки самураїв, ніндзя, екзорцистів, заклинателів духів, чарівників тощо.

Перші задирають носи так, наче самі заробили батьківські мільйони. Дійсно, немає нічого легшого, ніж пишатися не своїм.

Друга група не така чванькувата, але неабияк гордиться своєю майстерністю.

Як щодо грошей? Ну, в основному мажори іще тільки навчаються у школах чи ВУЗах, тож їх заробітки, якщо вони є, – то лише балощі. Однак показані нам таланти цих героїв дають можливість з упевненістю сказати, що капіталом вони розпорядяться дуже розумно і достойно продовжать традиції своїх сімей, корпоративні або кланові. Бідність – не для них.

Талановиті переможці

(Пошепки). Цей розділ я писатиму дуже тихо, бо у ньому розповідається, як можна робити добро, але при цьому заробляти непогані гроші. Але, боюся, якщо талановиті невдахи мене почують, то набіжать і…

ГУП-ГУП-ГУП!!! ТУП-ТУП-ТУП! АААААА!!!!! Та скільки ж вас тут?!…

…Нарешті, коли всі заспокоїлися та розсілися, поговоримо про заробітки.

Отже, запам’ятайте головне: щоб мати гроші, треба їх брати. Щоб заробляти добрими справами, треба брати гроші за добрі справи.

І нічого стогнати! Треба.

А як же репутація позитивного героя, спитаєте ви? А от тут і криється секрет: щоб вільно отримувати гроші за добро, треба прикидатися не дуже вже й добрим. Поганим хлопцям дозволяється отримувати плату за будь-які справи, хороші чи злі, чи не так? От вам і вихід!

Тобто схема дій така:

• Коли вчиняєте щось добре, обов’язково наголошуйте, що робите це заради і виключно заради грошей.
• Якщо не втрималися і зробили щось хороше без оплати, відразу ж вчиняйте якусь дрібну капость тим, хто це бачив – про ваше безкорисне добро відразу забудуть.
• Беріть якомога більше! Не соромтеся множити на десять ту суму, яка першою приходить вам в голову при оцінці ваших послуг. Оточуючих це, безсумнівно, допече до живого, і вони й думати не стануть, що ви хороші, і вам негідно брати оплату взагалі.

Звісно, з репутацією хорошого хлопця доведеться розпрощатися. Але що вам до того, що думають про вас незнайомці? А близькі та дорогі вам люди все одно рано чи пізно розгадають ваше гру та знатимуть, що ви у душі – хороші.

А щоб вам було легше вжитися в роль, ось вам приклад для наслідування: Кадзума із аніме Kaze no Stigma. Учіться!

Нейтральні

До цієї категорії відносяться всі персонажі, стосовно яких неважливо, чи багаті вони, чи бідні. Тобто їх матеріальне положення може у якомусь контексті і згадуватися, але вирішальної ролі у сюжеті воно не відіграє. Тож і обговорювати нам тут нічого.

Загалом же ставлення до 金持ち (якщо вони не зовсім безнадійні поганці) у героїв аніме надзвичайно шанобливе, аж до душевного трепету. Однак і бідність таки не ганьба, головне, щоб людина була хороша. Майже як у житті, чи не так?

Та на сьогодні все. Мабуть, я когось пропустила (всіх героїв не охопиш), однак основні типи описані.

А вам я бажаю… ні, не дармових мільйонів (хто ж їх дасть, та і псують вони людей), а щоб ваші таланти (я певна, надзвичайно великі) оплачувались дуже і дуже достойно. Удачі вам!

またね！

The post Багач, бідняк, або Чи не живемо ми в аніме first appeared on Мушля самітниці.

Сьогоднішня низка слів буде дуже довгою… але не моєю. Я дам посилання на два списки, що містять по 100 найуживаніших анімешних слів кожний. Ці списки гуляють по Інтернету і, судячи з коментарів, радують усіх отаку, які задумуються, а чи не вивчити їм японську.

Тож хвалебні слова так і рвалися з-під моїх пальців на екран, однак погляд зачепився за один з перекладів… Після чого я більш уважно перечитала списки, і стало зрозуміло, що у бочці меду не без кількох ложок дьогтю.

Зокрема, мені здається, що їх автори дуже люблять аніме, однак японську мову знають, як би це м’якше сказати, не надто добре. Однак перш ніж аргументувати свою думку, даю адресу, за якою ви можете почитати обидва списки (як я розумію, це передруківка, а не оригінал).

А тепер зауваження:

1. Слово наказ записане як мерей, хоча насправді воно – мейрей. Справа у тому, що дифтонг ей вимовляється дуже близько до довгого ее, і на його кінці ледве чутно. Тож якщо записувати по вимові, то правильніше буде меерее,  якщо по запису – то мейрей. Ну, в крайньому випаду, якщо комусь одне з і чується сильніше за іншого, то меерей. Однак мерей – однозначно невірно.

2. Ябай означає не “несчастный, жалкий (о ситуации)“, а небезпечний, ризикований. Використовується, наприклад, у ситуації, коли на героїв кидається така маса ворогів, що перемогти їх неможливо – треба тікати. Можна, звісно, піднапружити уяву і заявити, що нещасні герої знаходяться у нікчемному становищі. Однак краще просто запам’ятати правильне значення ябай і розуміти, що ситуація стала дуже небезпечною, ризикованою, критичною.

3. Окашій дійсно означає “смешной, смешно“, однак воно має ще кілька значень, серед яких: дивний, незвичний; підозрілий, сумнівний; недоречний, непристойний. Можливо, ми з автором списку дивимось кардинально різне аніме, але я в основному зустрічаю окашій якраз у значеннях підозріло, дивно, незвично.

4. Макасеру можна перекласти як “доверять ; доверяться кому-то“, проте мова іде не про ту довіру, при якій кажуть: Я знаю, що ти мене не зрадиш, а таку, коли поручають/довіряють виконати якусь дію; залишають на чийсь розсуд вирішення деякого завдання. Для першого випадку більш підходить шінджіру, для другого – якраз макасеру.

Автор фото: miyukiutada

Аналогічна ситуація з нацукашій. Воно, звісно “дорогой, милый, хороший“, але треба розуміти, що таким воно є не для всіх (як каваій чи уцукушій), а тільки для персонажа, якого охопила ностальгія. Тобто предмет, до якого відноситься нацукашій, об’єктивно може бути зовсім не милим, а старим, брудним та бридким, однак при цьому він залишиться дорогим чийомусь серцю, бо викликає у ньому ностальгічні спогади.

5. Кавайсо:(на/ні) – бідний-нещасний, сумний, нікчемний – не має жодного стосунку до каваій – милий, чудовий, гарний, малесенький, хоча звучать вони схоже.

6. За те, що понаписуване про ій та хаяй, треба забороняти перегляд аніме на півроку. За кожне слово. І це ще дуже м’яка кара за оце:

ii – хороший. Старый вариант, сейчас используется вариант “yoi”. “Yoku” – глагольная форма, “yokatta” – прошлое время глагола “yoku” в разговорной речи. Как восклицание означает “Это круто!”, но обычно лучше переводить как “Я так рад!”

Перше речення – хороше, я не проти. Однак ій з аніме нікуди не зникало і не збирається. Просто від нього не утворюються прислівникова форма (йоку – не дієслово!) та минулий час (так, так, японські прикметники мають форму минулого часу!). Тому у аніме ви чутимете ій, йой, йоку, йокатта, йокаттара, йокереба, йошь, тощо. Суб’єктивно може здатися, що йой, дійсно, більше.

Те ж саме зауваження щодо хаяй. Хаяку – не дієслово! Є хаямару – (занадто) поспішати, хаямеру – прискорювати, але хаяку – це прислівник зі значенням швидко або рано.

7. Найбільше, мабуть, постраждало слово яру.

yaru – у этого глагола различные значения. Обычно это почтительный вариант глагола “делать”.Так же это слово может быть формой глагола “давать”, причем от человека низкого ранга или младшего возраста (или даже от животных и растений) человеку более высокого ранга (более старшего возраста). Hаконец, этот термин может переводиться как глагол “пытаться”.

Можливо, яру колись і було шанобливим (подібно до кісама), проте зараз воно цілком звичайне, повсякденне слово. А у деяких значеннях і грубувате. Наприклад, щодо сексу яру – це скоріше трахатися, ніж кохатися.

У значенні давати воно направлене якраз навпаки – від вищого до нижчого. Ото як собаці кісточку кидаєте, то яру, а як дитина вам щось дарує, то уже агеру (яке означає піднімати, підносити. Логіка зрозуміла?)

Звідки взялося значення намагатися, не зовсім зрозуміло. Від ятте міру? Проте намагання тут виражене дієсловом міру, яке можна додавати і до інших дієслів, не лише до яру.

З іншого боку, чим не вгодило ятта як минулий час від яру, теж не ясно. Яру – робити, ятта – Зробив!/У мене вийшло зробити! Ніякої містики.

Як бачите, зауваження серйозні, однак підкреслю, що у списках – 200 пунктів, тож кількість помилок відносно невелика. Решта слів переведена досить адекватно, хоча іноді і не повно. Тому з чистою совістю рекомендую ознайомитися – цілком імовірно, ви знайдете для себе багато корисного. А наведені помилки нехай вам нагадують, що якщо ви збираєтесь вчити японську по інформації в Інтернеті – ЗАВЖДИ перевіряйте її по словниках та підручниках.

До речі, це ж стосується і мого блогу. Як і будь-яка людина, я здатна на помилки: від простої описки до нерозуміння якихось граматичних тонкощів. Тож не забудьте перевіряти і мене!

А на цьому сьогодні все. Удачі вам!

The post Низка слів. Випуск 12 first appeared on Мушля самітниці.