Сьогодні я хочу продовжити тему і відмітити ще дві особливості рятування світу. Вони, до речі, належать до категорії одиноких мозкошкрябів, які від нестерпної самотності взяли та попарувалися.

Перша — що з усіх жителів тієї місцевості/країни/планети/Галактики або, нарешті, того Всесвіту, що потребує порятунку, знаходиться лише одна людина, яка начебто у змозі вирішити проблему.

Причому дуже часто вона є далеко не найкращим взірцем роду людського.

Адже, я певна, є на світі люди, набагато кращі за звичайного тюхтійського японського школяра або за звичайного забіякуватого спочатку-використовую-свої-скілли-а-потім-думаю японського школяра.

І навіть якщо саме цей типаж (ось із точнісінько таким рівнем тюхтійності або забіякуватості) необхідний для порятунку світу – хіба ж він зустрічається виключно у Японії?

Ні! Він був, є і буде і у інших країнах, на інших планетах і у інших світах. Тобто людей, підходящих для рятування світу, має бути більше одного. І набагато більше.

Тож кожного разу, як бачиш оцього "єдиного і неповторного" японського ЗЯШа, без якого на  наш світ чекає гаплик, із горла рветься досадливий вигук: "Та нас уже ж 7 мільярдів, чорт забирай! Що, більше нікому?!"

Друга особливість – це те, що у фінальне протистояння з головним негідником, який хоче зруйнувати або добряче попсувати світ, герой вступає строго сам*.

Його вірні супутники, з якими він пройшов більшу частину серіалу, десь у передостанньому та останньому епізодах по черзі виконують знамениту партію: "Я задержу их, ничего!" і залишаються позаду. А герой опиняється сам-на-сам з ГНГ.

Що з цим не так? По-перше, звісно, заїждженість. Набридло.

По-друге, надуманість. Нагадаю, що героєм-рятівником дуже часто стає далеко не найкращий, не найрозумніший, не найсильніший і взагалі не най-іший школяр**.

І коли він, щоб дістатися до головного ворога, розгадує складну-прескадну таємницю (над якою століттями ламали голови найвідоміші мудреці), перемагає найсильнішого з ворожих прибічників (який самотужки розправлявся з цілими військами) та зачаровує стервозну-престервозну дівицю, яка заради нього вирішує зрадити головного ворога, якого раніше безтямно кохала…

Коротше кажучи, коли він одним мізинцем здійснює те, що нікому ще не вдавалося, виглядає все це жалюгідно. З сюжетної точки зору.

По-третє, "дуельність" кінцевих розборок підштовхує глядача до двох думок: що перемагає той, хто правий (або ж що той, хто правий, перемагає завжди) та те, що герой тільки тоді доведе свою правоту, якщо переможе негідника у силовому протиборстві.

Погодьтеся, що обидві думки, вони того… неправдиві і недостойні цивілізованої людини.

Нарешті: буває, що головний ворог особисто чимось нашкодить головному герою. Але рідко трапляється, що виключно йому (таке більш характерно для аніме про самураїв, а там поєдинки один-на-один виглядають органічно).

Однак якщо ми говоримо про більш масштабні події – про рятування світу, то злочинність головного гада полягає не у тому, що він наступив на хвоста Мурці головного героя, а у тому, що світ потрапив у халепу (чи збирається потрапити) під його чуйним керівництвом.

Тобто головний гад – це ЗЛОЧИНЕЦЬ світового масштабу.

А що роблять із злочинцями? Їх ЗУПИНЯЮТЬ. По можливості – безкровно (заарештували – засудили – кинули у в’язницю). Або з малою кров’ю: поранили при арешті – вилікували – засудили – у тюрму. В крайньому випадку – вбили при при супротиві при арешті.

Для прикладу уявіть, що у вашій місцині завівся негідник, який увечері нападав на перехожих, бив їх важким по голові та обирав до нитки. І поліція/міліція вистежила його, оточила і наказала підняти руки. Заарештувала або, у випадку озброєного супротиву – застрелила.

А тепер уявімо, що сценарій трохи інший: представники закону оточили злочинця, а потім вибрали одного свого представника і відправили на дуель із негідником. І у залежності від результату, або заарештували того, або відпустили.

Ну як? Я навіть питати не буду, який варіант вам більше подобається.

Тобто злочинців карають за їх попередні злочини і зупиняють здійснення ними інших.

А що з ними не роблять, так це не мстять, не влаштовують дуелей, не грають в ігри "Я набив тобі морду, тому я правий, а ти ні". НЕ РОБЛЯТЬ ЦЬОГО.

Іншими словами, злочинець має бути зупинений незалежно від того, чи зможе позитивний герой його перемоги (хоча ми знаємо, що у аніме він завжди перемагає).

І не обов’язково їм дратися наодинці.

І якщо вже ми припускаємо, що зупиняти негідника мають право не лише представники влади (яка стараннями негідника може бути зруйнована, до речі), то робити це може будь-хто, а не лише один-єдиний "обраний". Бо от що трапиться, якщо злочинець переконає героя, що він не просто руйнує світ, а будує новий? Що, від того він перестане бути злочинцем?

Ні. Злочинець має бути зупинений у будь-якому випадку.

Коротше кажучи, я проти особистих розборок при вирішенні широко-громадських справ. Dixi.

*Я весь час вживаю слова сам, один, проте одиниця квантування може бути і не одна людина.

Наприклад, якщо в якійсь світорятівній організації прийнято працювати в парах, то саме пара людей стане тією самою, єдиною, яка…

Якщо ж два ворогуючих флота (морські, повітряні чи космічні) насуваються один на одного, то навряд чи усе вирішиться кулачною бійкою їх головуючий (хоча у аніме все може бути). Скоріше, команда одного з кораблів здійснить неймовірний подвиг і мало не самотужки погубить усі кораблі противника. І тому подібне.

**Школяр, звісно – назва умовна. Якщо говорити  більш загально, то це підліток чи молода людина з куцим досвідом та (поки що) нерозкритими талантами.

Ну от на цьому уже і все. じゃ、またね。

Схожі дописи:

• Звичайні круті хлопці
• "Щастя" з небес
• Три складові анімешного щастя
• Почуття vs логіка
• Нелюдські страждання
• Одяг-метаморф
• Гравітаційне беззаконня

Сьогоднішній допис буде дуже коротким. Причина у тому, що я просто дам посилання на матеріал, що видався мені цікавим. А саме – на статтю про створення аніме.

Я дуже рідко так роблю: зазвичай сторонні ресурси підкидають мені ідеї для власних дописів. Проте у даному випадку інформація у статті нова для мене, і я, власне, не можу ні додати до неї чого-небудь, ні якось змістовно прокоментувати.

Ну, хіба що в черговий раз подякувати творцям аніме за їх працю.

では、また。

Схожі дописи:

• Один-єдиний і неповторний – The One
• Шматочок японської культури
• А чи не затіяти мені священну війну?
• "Щастя" з небес
• Три складові анімешного щастя
• Що за дивина?!
• Звичайні круті хлопці

Ні, насправді я не хочу тіяти ні війни, ні сварки, ні суперечки.

Та все ж збираюся поговорити на тему, у певній мірі спірну та холіварну.

А саме: Що краще?

Суть у тому, що конкретні об’єкти порівняння не такі вже й важливі. Просто саме поняття "краще" настільки суб’єктивне, що здатне викликати безкінечні суперечки.

Проте у блозі з підзаголовком "По вуха у аніме та манзі" я, звісно, не ставитиму питання, що краще — яблука чи апельсини? Ні, я звернуся до іншого: "Що краще – літературна основа чи екранізація?" та більш специфічно: "Що краще — аніме чи манга?"

Мушу зізнатися, я значно більше дивлюся аніме, ніж читаю мангу. Причина, зокрема, у тому, що я віддаю перевагу манзі японською мовою (російськомовна манга взагалі викликає у мене трясучку), і читати її мені важкувато.

Тому в той час, коли різні серіали з’являлися на моєму комп’ютері і зникали після перегляду, немаленька завала манги лежала там же мертвим вантажем.

Але якось вирішила я ту купу розгребти і, закотивши рукави, взялася за читання.

І ось тепер, вдосталь спробувавши і аніме, і манги, хочу поділитися своїми СУБ’ЄКТИВНИМИ (підкреслюю це особливо) враженнями.

1. Отже, що стосується сюжету, характерів, мотивів та взагалі того, ЩО і ЧОМУ відбувається в певній історії, то манга безперечно краща за аніме або однакова з ним (якщо воно точно слідує першоджерелу).

   Причина дві:

   • По перше, аніме – це манга, яку пхають у певну кількість серій (або в один, хоч і довгий фільм), і частенько вона туди просто-напросто не влазить. Частиною подробиць доводиться жертвувати, що на якості, самі розумієте, позначається в гіршу сторону.

     Що цікаво, не є виключенням і манга, створена на основі аніме. Точніше, вона не краща за аніме, але, як правило, довша і детальніше. Як приклад — «Євангеліон нового покоління».

   • По-друге, схоже, що аніме адаптують для більш широкої аудиторії (мабуть, щоб можна було показувати у прайм-тайм – це вигідніше), тому будь-які спірні моменти викидають, прилизують та пом’якшують.

     Наприклад, аніме "Тріган" місцями виглядає наївною пацифістською казочкою, а от манга – ніскілечки.  У "Паприці" найвідвертіші сцени – з поцілунками, а деякі "кадри" манги – відверта порнографія. "Пожирач душ", наскільки мені пам’ятається, – асексуальний, мов Новорічне свято у дитячому садочку, а у манзі повно панцу та слизьких жартів.

     Тобто манга загалом – більш реалістична, більш відверта і менш почикрижена цензурою (чи як там воно називається).

2. Естетична сторона. А отут більша свобода манги вилазить їй боком, якщо можна так виразитися.

   Справа у тому, що з точки зору мальовки аніме – товар аж ніяк не штучний. Більшість серіалів знято у одному із усереднено-звичайних стилів. Є стилі-"візитки" певних студій (Ghibli, CLAMP), є експериментальні стилі, однак в цілому мальовка аніме досить стандартизована.

   Зовсім інша справа – манга. Бо навіть якщо автор притримується певного стилю малювання, він все одно додає якусь притаманну йому одному "родзинку".

   Здавалося б, це добре? А от і ні.

   Бо анімешні деперсоніфіковані стилі – це роками чи десятиліттями випробуваний fail-proof choice. Вони непомітні. Вони не дратують. Вони сприймаються як дане і не заважають сюжету.

   А мангака малює як йому душа забажає. І це виливається у кілька проблем:

   • Стиль читачеві не підходить. Я дуже рідко не додивляюся аніме до кінця, але у тих випадках, коли таке траплялося, жодного разу причиною не була мальовка. А от манги такої – повно.

   • Мангу неможливо читати, бо автор очевидно не вміє малювати.

     Ні, я серйозно. Бувало, я починала читати мангу, і мені подобалася історія. Та дістатися до її кінця не ставало сил, бо намальована (та і написана) вона, мов курка лапою. Неохайні лінії, криві "кадри", що налізають один на одного, в якості тексту – незграбні закарлючки, мов перенесені із чернетки не дуже старанного першокласника…

     Так, є настільки гарна манга, що хоч на стіну вішай, причому такої немало. Але дуже багато й іншої – відверто попсованої гидкою мальовкою.

То який же підсумок?

Якщо говорити про якість, то тут я все ж віддаю пальму першості манзі. Сюжетно вона точно виграє, а що стосується мальовки, то деяка кількість нечитабельної манги компенсується наявністю дуже і дуже гарної, яку хочеться переглядати, навіть не перечитуючи.

Однак у аніме є одна безсумнівна (принаймні, для мене) перевага – дивитися його легше, ніж читати мангу. Тож, думаю, конкретно у моїй медіа-бібліотеці екранізації продовжать займати набагато більше місця, ніж оригінали.

А як у вас справи з аніме та мангою?

Схожі дописи:

• Манга: історія довжиною в тисячу років
• Один-єдиний і неповторний – The One
• Як народжується аніме?
• "Щастя" з небес
• Три складові анімешного щастя
• Що за дивина?!
• Звичайні круті хлопці

За характером я – інтроверт, і не дуже люблю спілкуватися з людьми. А коли мені те спілкування аж нав’язують… "Повбивав би!".

Взагалі неприємно спостерігати будь-яку нав’язливість, навіть якщо самим реципієнтом вона сприймається спокійно.

Тож ви можете уявити, наскільки мене бісять анімешні сюжети, ПОВНІСТЮ побудовані на такій поведінці.

Так, я про ті серіали, в яких головному герою на голову звалюється якась незрозуміла діваха, що відразу заявляє: "Я твоя дружина/наречена/доля…" і з першої ж секунди знайомства(!) починає поводитися, наче вони вже років сто проживають у щасливому, міцному шлюбі з усіма можливими зобов’язаннями.

Тобто від героя вимагається а) миттєво забути попередні та на даний момент існуючі сердечні прихильності б) не менш миттєво закохатися у оце "щастя з небес" в) "посміхатися і махати", тобто бути від такого повороту дій перманентно та надзвичайно щасливим.

Якщо ж герой насмілюється протестувати та оборонятися, у хід пускається "важка артилерія". Наприклад, нітрогліцеринові сльози, які самі знаєте, що роблять.

А ще до того додайте цілий натовп екстравагантної рідні, що пресує героя як тільки може, аби він і кроку не смів ступити від їхньої лялечки.

Уявили себе на місці цього героя? Ото ж бо.

Втім, як-то кажуть: "Аниме всякие нужны, аниме всякие важны". Тобто на кожний жанр знайдеться глядач, а хто не хоче, той не дивиться.

Однак тут є два моменти, які не дозволяють мені ставитися до подібних серіалів з філософським спокоєм.

Перший: вони дуже смішні. Принаймні, більшість із тих, що доходить до нас. Причина, можливо, у тому, що уже саме "звалювання на голову" настільки дурне і неймовірне (при тому, що решта подій відбувається у звичайному антуражі нашого світу), що після нього автори вважають зайвим перейматися логікою, здоровим глуздом, мотивами та характерами. Тобто безмірно абсурдна основа сюжету дозволяє авторам "відриватися" на повну катушку, не ризикуючи, що глядач покине дивитися серіал із думкою: "Що за траву вони курили?"

Фото: puukibeach

Правда, основна лінія залишається простою і банальною: діваха падає на героя і виставляє претензії – герой відчайдушно відбивається від неї та її рідні – уся ця катавасія тягнеться до передостанньої серії – герой наносить дівасі тяжку душевну рану, від чого та впадає у відчай (із загрозою смертельного або іншого дуже тяжкого кінця) – герою вдаряє в голову блискавка, і він раптом усвідомлює, що без дівахи йому життя нема – далі іде щось дуже сльозливе, пафосне та героїчне – Хеппі енд.

Нудно, аж зуби зводить.

А от другорядні герої та лінії… О, то самий смак. Такого буйства фантазії не знайдеш навіть у найфантастичнішій фантастиці. Які характери, які виверти сюжету, які інтриги та страсті! Заберіть оту нуднючу головну лінію, і буде вам справжній шедевр абсурдної комедії. Але, але…

Тобто, з одного боку, такі серіали хочеться дивитися, бо в них є просто розчудові, якщо не геніальні комедійні моменти. А з другого – головна сюжетна лінія у них ЗАВЖДИ неймовірно нудна, передбачувана та противна.

Друге зауваження: ідея, що подається нам у таких аніме, просто-напросто гидка.

Ви тільки вдумайтесь: хтось, нам навіть не знайомий, збирається безцеремонно влізти у наше життя і вирішувати за нас (застосовуючи у разі нашої незгоди силові методи), як себе вести, кого нам любити і що почувати взагалі. І нас іще переконують, що цей хтось нам не злісний ворог, а наша друга половинка, яку ми маємо врешті-решт покохати!

Ну чи не бридота несусвітня? І це при тому, що подається ця думка під невинно-шкільним соусом. А тепер давайте використаємо нашу уяву і спробуємо її трохи "оживити".

Особисто я бачу перед собою таку картину: перед молодою жінкою з’являється невідомий їй чоловік і заявляє: "Тепер ти моя дружина. Ти маєш займатися зі мною сексом, народжувати мені дітей та упадати коло мене як годиться у сім’ї. А якщо не згодишся, то ось моя численна рідня, яка буде за тобою слідкувати (щоб у тебе не з’явилося ніяких інших інтересів, крім тих, що Я дозволив) та примушувати робити те, що МЕНІ забажається".

Уявили? Жахнулися? А нам це подають як щось веселе, радісне та романтично-прекрасне. Тьху!

Я скажу навіть більше. Японці знімають досить багато кривавого, цинічного, апокаліптичного аніме. Проте у 99% випадках воно не залишає після себе враження глобальної несправедливості (не плутати з сумом, жалем та підозрою, що окремі хороші герої авторам чимось дуже і дуже не вгодили).

Це тому, що завжди знайдеться герой, хай і другорядний чи навіть епізодичний, який відстоюватиме (не плутати з "відстоїть") близькі нам ідеали справедливості та честі. У 99% песимістичного аніме є хоча б іскра надії (не плутати з "приємний нам герой доживе до фінальної заставки").

А той 1%, де ні честі, ні справедливості, ні надії немає, зазвичай додивляєшся із думкою: "Туди вам усім і дорога".

А що ми бачимо у вищеописаних аніме? Будь-яка дурепа може тикнути в героя пальцем і заявити: "Ти мій!" – і все, герой пропав. Його силою примушують кохати і бути з кимось – і те, що герой таки піддається, намагаються подати нам, як щасливий кінець!

Але хіба це добре? Хіба це справедливо? Ні!

Щоправда, не буду заперечувати, що на даний жанр можна подивитися і з іншої сторони. А саме – як на потаємну фантазію підлітків, які хочуть щоб на них якась дівчина накинулась з певною метою, дала повикаблучуватися заради підвищення самооцінки, а потім дозволила себе нібито завоювати.

Проте давайте-но подивимося на інший жанр з таким підґрунтям – гаремник. У ньому на героя вішаються дівчата, і у немалій кількості; серед них навіть може виділятися одна, що нібито призначена йому традиціями, долею чи примхою автора; і від окремих дівчат герою може час від часу діставатися на горіхи.

Але хіба герою хтось викручує руки, заявляючи: "Ти мене вперше бачиш, але маєш негайно полюбити, а то гірше буде!"? Ні, такого нема, або ж є у суто гомеопатичних дозах.

Тому гаремники, при тому, що я їх не люблю (і не дивно, бо я аж ніяк не належу до їх цільової аудиторії), викликають у мене скоріше поблажливість. Ну, дійсно, хто ж не хотів би бути популярним серед протилежної статі? То чому б і не помріяти про це хоч у аніме?

А от у серіалах, де "щастя" звалюється з небес на голову, ситуації зовсім інша. Прямо скажімо – гірша, а ще пряміше – бридка. Бо у них якось так непомітно, тихенько і під веселеньким соусом подається ідея, що психологічне насилля над людиною – це нормально і навіть добре, якщо врешті-решт жертву вдається скрутити та "повести під вінець".

"Мила" така установка, чи не так? Настільки "мила", що ніяким сміхом її не приховаєш.

Тому я більше і не дивлюся подібні комедії. Ну їх у біса.

Схожі дописи:

• Один-єдиний і неповторний – The One
• Три складові анімешного щастя
• Звичайні круті хлопці
• Почуття vs логіка
• Нелюдські страждання
• Приховуємо та показуємо
• Багач, бідняк, або Чи не живемо ми в аніме

Смакота. Іноді у мене складається враження, що найважливіше у анімешному світі (випереджаючи за значимістю навіть урятування цього самого світу) – це смачно попоїсти. 「美味しいもの(を)たくさん/いっぱい食べる」 – то є найзаповітніша, і особливо жадана через свою переважну нездійсненність анімешна мрія (деякі причини хронічного недоїдання героїв читайте у даних дописах). Помахайте у героя перед носом смаженою креветкою, а ще краще – пообіцяйте годувати його нею періодично, а зовсім ідеально – покажіть йому заставлений пресмачними їствами стіл… і справа зроблена – герой ваш. Він терпітиме усі ваші вибрики, робитиме за вас усі інші домашні справи, навіть полізе захищати вас від будь-якої небезпеки (будь то вогнедихаючий дракон чи приставучий шкільний хуліган). Адже їсти смачно – то задоволення, що перекриває усі інші незручності одним махом.

Така пристрасть до смачного (природна не лише у анімешному, але і у нашому світі) підсилюється, мабуть, тим, що смачна їжа – рідкий звір у аніме. Принаймні, до такого висновку приходиш, чуючи, наскільки сильно герої дивуються, отримавши її. Вони нібито очікують, пробуючи результат чийогось куховарства, що наступний шматок доведеться запихати собі у горло силою, при цьому напружуючи усю свою мужність, щоб приховати реальні почуття та проявити ввічливість. Коли ж страва обманює їх найгірші сподівання, герої вражено вигукують: "旨い/美味しい/これは本当に美味しい(です)！"

Інша сторона медалі – погана їжа. До хорошої страви ставляться з пошаною, а над поганою насміхаються. Для прикладу можна подивитися, як Харіма у "Шкільному переполоху" їсть рисові колобки, приготовані Теммою та Савачікою.

Я, далебі, не зовсім розумію, у чому причина такого поклоніння їжі. Так, я люблю японську кухню і рада б нею харчуватися як не щодня, то дуже часто. Однак вважати її тією "морквиною", за якою варто бігти, тягнучи на собі купу зобов’язань… Ні, зовсім воно того не варте.

Краса. "Жінка має бути гарною" – це загальний вердикт усього людського світу (хоча критерії привабливості можуть бути протилежними на протилежних кінцях земної кулі). Настільки цей принцип загальний, що автори аніме та манги навіть не задають собі клопоту спеціально його підкреслювати. Зате іншим типам "гарності" у аніме приділяється дуже багато уваги.

По-перше, це славнозвісний "кавай". Не вдаючись у пояснення, що це таке (хіба існує хоч один анімешник, який цього не знає?), додам лише: "Це саме та сила, яка у анімаційному світі "спускає на воду тисячі кораблів" та "Слава усім японським богам, що реального каваю у природі не існує!"

恰好良い – це чоловічій варіант краси та кавайності. Однак якщо 可愛い (а також 綺麗 та 美しい) стосується лише зовнішності, то каккоій – це набагато ширше поняття. У нього можуть входити сила, розум, елегантність, доброта, крутизна, стильність, надійність та будь-які інші позитивні чоловічі якості, здатні полонити жіноче серце. Власне, це японський варіант нашого "Він класний!", у якому реальні характеристики об’єкту, що викликали наше захоплення, також відрізняються у кожному конкретному випадку. Правда, ці всі якості мають доповнювати приємну зовнішність, а не заміняти її.

Так от, спільним у цих двох понять (かわいい та かっこいい) є те, що вони мають просто-таки магічну владу над людськими душами. Маленькі кавайні дівчатка рідко нею користуються (на відміну від цинічного Кота у Чоботях з мультфільму "Шрек-2"), бо кавайність і ангельська доброта – дуже часті супутники. Однак і без того більшість оточуючих ладні зробити для них що завгодно. かっこいい人 теж не завжди раді своїй надпопулярності (наприклад, герою аніме Yamato Nadeshiko Shichi Henge вона серйозно отруїла життя), однак варто їм надати обличчю задумливо-мрійливого виразу, як усі представниці протилежної статі дружно укладаються навколо них штабелями.

В принципі, любов до кавайності має раціональні підстави, бо каваю притаманні дитячі риси (хоча кавайними можуть бути не лише діти), а любити чи, принаймні, захищати дітей – то є даний нам природою інстинкт.

Що стосується "старшої" краси, то поклонінню їй теж є пояснення. Ми всі тягнемося до прекрасного, намагаємося оточувати себе гарними речами. Красивим людям дається певний "кредит довіри" у багатьох сферах життя, якого посередні та негарні позбавлені. Крім того, приказка "По одежі стрічають, а по розуму випроваджують" справедлива лише у випадку, коли знайомство з людиною триває досить довго, щоб оцінити той розум, а не залишатися із враженням лише від гарної зовнішності.

Тобто природно, що краса викликає певний трепет. Однак, як завжди, у аніме все доведено до крайнощів: як хтось із героїв гарний, то вже настільки гарний, що до нього не просто краще ставляться, а готові на нього молитися, причому цілими школами чи кварталами (добре як не містами).

Багатство. Не те, щоб бідність була приводом до сорому чи гроші позиціонувалися головною метою у житті, однак багатство позитивного героя викликає надзвичайну пошану. І не дивно, адже багатій (чи багатійка), як правило, наділений красою (або кавайністю) та може дозволити собі такі делікатеси, які нам і не снилися. Тобто 金持ち є поєднанням двох вищеописаних мрій у одному, як-то кажуть, флаконі. Можете собі уявити, що це за сяюче створіння!

Ну, як і з їжею та красою, перебільшення – то наше все. Тобто якщо вже герой багатий, то настільки, що може купити увесь світ – а іншу половину йому й так віддадуть за кавайність чи каккоійність.

Отакий приблизно стан у аніме щодо найважливіших речей: базується на реальних людських бажаннях, але гіпертрофований поза всяку міру. Втім, що гріха таїти – якби краса, смачна їжа та багатство діставалися б нам так же легко, як у аніме, то хіба могло б їх бути забагато? Певно, що ні.

では、またね！

Схожі дописи:

• Звичайні круті хлопці
• Бережіться каваю!
• Один-єдиний і неповторний – The One
• "Щастя" з небес
• Почуття vs логіка
• Нелюдські страждання
• Приховуємо та показуємо

Найпопулярнішими словами для вираження даних емоцій є おどろく та びっくりする.

Обоє вони означають дивуватися, вражатися та лякатися. Проте є між ними і деяка відмінність.

От уявіть собі якийсь фільм (чи аніме) жахів. Герой (уже знаючи, що навколо діється якась чортівня) з якогось дива (себто за примхою сценаристів) заходить у чорний-пречорний дім з чорними-пречорними стінами, чорною-пречорною стелею та чорною-пречорною підлогою. І навколо усе таке чорне-пречорне. І тиша… І раптом йому на плече лягає чорна-пречорна біла-пребіла рука… яка виявляється усього-на-всього рукою його товариша чи знайомого. Зовсім не чорного-пречорного.

Уявили? Так от, коли герой нарешті відновлює свою здатність говорити (після підскакування до стелі та та волання на всю горлянку), він якраз і каже, все ще тримаючись за серце: 「あぁぁ！吃驚した！」 або ж 「吃驚させないでくれ/ください！」

Тобто перший ієрогліф у 吃驚 недарма переводиться як заїкання – адже 吃驚 дуже часто (однак не завжди, а передусім в аніме) означає такий переляк, що від нього і заїкою можна стати!

驚く (до речі, ви помітили, що воно є другою складовою у 吃驚?) справляє дещо "м’якше" враження: це більшою мірою дивуватися, бути враженим. Проте навіть коли воно означає переляк, то не такий, що здатен довести до серцевого нападу (на відміну від 吃驚). Аналоги попередньо наведених фраз для 驚く: 「驚いた（よ）」 та 「驚かさないでくれ/ください！」

Також ви, певне, не раз чули （そんなに）脅かさないでくれ/ください!. Однак 脅かす, на відміну від 驚く та 吃驚, відноситься тільки до страху, переляку, а не до здивування.

На цьому сьогодні усе. じゃ、またね！

Схожі дописи:

• Низка слів. Випуск 12
• Ня-ня! Мур-мур!
• Анатомічна аномалія
• Нездійсненні обіцянки
• Низка слів. Перший десяток
• Низка слів. Випуск 10: Не може бути!
• Низка слів. Випуск 7: Людським духом пахне….

Або ж особливих здібностей він не має, проте наділений таким янгольски-терплячим, однак не тюхтійським характером, що дозволяє йому або причарувати цілий гарем різноманітних дівчат (самі розумієте, у якому типі аніме), або ж стійко переносити усі вибрики однієї стервозної героїні, а потім і остаточно приборкати її.

Мабуть, поки що я знаю лише одного звичайного школяра, який до самого кінця таким і залишився: це герой аніме "Меланхолія Харухі Судзумії", Кьо (якщо мені не зраджує пам’ять). І то, у чомусь-таки він таки був особливим, чи не так?

У решті ж випадків школяр відразу ж позиціонується як Герой, чимось відмінний (у кращу сторону, саме собою) від інших.

Підсумовуючи: от просто куди не кинь, у якого собі звичайного школяра не ткни пальцем, так він зразу і виявиться незвичайним. Та ще й отим єдиним, який здатен витягти наш світ із халепи. Ну що за оказія?

Втім, можливо, що вам це і не здається дивним. А от я здавна (ще до захоплення аніме, бо явище це притаманне не лише йому) вражалася такій кількості героїв, що непомітно живуть серед нас. З одного боку, це втішно, бо у випадку, якщо звалиться нам на голову якесь інопланетне чи то іновимірне нещастя, можна не сумніватися, рятувальників нам не бракуватиме. А з іншого…

Проте зараз я стараюся дивитися на ситуацію з протилежного боку: це не кожен, на кого подивиться "камера", чисто випадково виявляється героєм, а навпаки – аніме та кіно знімають про тих, хто у скрутну хвилину проявив героїчні якості та по факту героєм став.

Логічно, чи не так? Кажете, очевидно з самого початку?

У деякій мірі так. Однак у аніме (не тільки у ньому, але у ньому найбільше) "звичайність" героїв підкреслюється з якоюсь особливою силою, ніби це суперважливо – щоб героєм виявився звичайний-презвичайний, а то і найзвичайніший із можливих школярів. Отут і виникає, як-то кажуть, когнітивний дисонанс: то він підкреслено звичайнісінький, то вже в наступний момент – єдиний, хто може врятувати… Ну, неважливо, що кого чи що, головне, щоб без цього начебто пересічного школяра усе піде шкереберть.

З огляду на вищесказане, знаєте, якось мене гріє думка про те, що я вже давно не школярка. А то хіба мало що може трапитися з нашим світом? Та все що завгодно! А віддуватися доведеться комусь із звичайнісіньких школярів. Раптом це буду я?! Чур мене від такої честі, не треба! Можете вважати мене слабодухою, але я вважаю: порятунком світу мають займатися спеціально треновані люди, а любителям довіряти цього не варто.

Тож на цій полегшеній ноті я і закінчую сьогоднішній допис. І хоч я певна, що кожен з вас здатен проявити героїзм, якщо потрібно буде, але бажаю, щоб із нашим світом усе було гаразд, і вам нічого такого проявляти не треба було.

Миру вам та спокою (але не нудьги!). じゃ、またね！

Схожі дописи:

• Один-єдиний і неповторний – The One
• Три складові анімешного щастя
• "Щастя" з небес
• Почуття vs логіка
• Нелюдські страждання
• Приховуємо та показуємо
• Багач, бідняк, або Чи не живемо ми в аніме

І вони дійсно не одного з нами роду! Адже відрізняються від нас навіть анатомічно, причому досить сильно. Якщо ви самі не звернули увагу, то підказую: У ЯПОНЦІВ – ПО ДВА ШЛУНКА!

Не вірите? Кажете, що офіційній медицині даний факт невідомий? Але хіба то складно для надрозвинених інопланетян – приховати від наших недосконалих медичних пристроїв усього-навсього 別腹? Тим часом вони самі признаються у цій своїй анатомічній аномалії. Жартома, звісно, але ж у кожному жарті є доля істини! Певна, що ви не раз чули у аніме слово 別腹, яке, власне, і означає "інший, окремий шлунок (живіт)".

Отже, перший шлунок – основний, туди їжа йде, як і у решти людей. Другий же призначений для солодкого. Коли перший уже заповнився під зав’язку, а на столі ще залишився смачненький десерт, яким хочеться поласувати, то тут і стає у нагоді "надлишковий" орган: おなかいっぱいだけど, ケーキは別腹よ.

Дуже зручно! Я певна, що наша недурна начебто еволюція теж до такого додумається, і ми зможемо вволю ласувати солоденьким, не турбуючись про нестачу місця. Шкода тільки, що то вже буде не при нас. І чому я не народилась японкою?

Коли ж 別腹 читається як беппуку (по ОНах), то воно означає бути рідними по батьку, мати одного і того ж батька, але різних матерів. Бецубара теж може використовуватися у цьому значенні, але рідше.

Та на сьогодні усе. またね！

P.S. А може, японці і не забули, хто вони такі, і широке розповсюдження аніме та манги – то є частина хитрого плану по захопленню Землі? Хто зна, хто зна…

Схожі дописи:

• Що за дивина?!
• Низка слів. Випуск 12
• Про немовлят з яблуками та інших незнайомців
• Ня-ня! Мур-мур!
• Нездійсненні обіцянки
• Низка слів. Перший десяток
• Низка слів. Випуск 10: Не може бути!

Наприклад, Bleach примусив мене порозмірковувати про логіку та почуття в аніме, а точніше – про ситуації, де вони входять у протиріччя між собою.

Згадаймо таку ситуацію з серіалу: поганцю Айдзену, який прагне забратися вище всіх, впала в очі одна з головних героїнь серіалу – Іноуе: він вважає, що її здібності стануть йому у нагоді. Тож він посилає свого прислужника-арранкара Улькіорру, щоб той привів йому героїню. Улькіорра підходить до завдання ґрунтовно: посилає інших арранкарів, щоб ті схопили шінігамі (друзів Іноуе), та підстерігає її під час переходу у наш світ. Серйозно поранивши її охоронців, Улькіорра робить Іноуе пропозицію, від якої вона не може відмовитися – у прямому розумінні цього слова, бо клятий арранкар заборонив їй промовлятися будь-що інше, крім "Так" – у протилежному випадку він уб’є її друзів.

Звісно ж, Іноуе відповіла "Так", і з "почуттєвої" точки зору це справді єдиний вихід: вона не хоче, щоб її друзі постраждали. Враховуючи, що просто на її очах арранкари вже дали прочухрана Ічіго та Чаду, а конкретно Улькіорра одним порухом руки майже убив двої шінігамі, то у Іноуе є підстави боятися.

А от логіка не дуже з цим погоджується. Точніше, з її точки зору, існують доводи як за, так і проти. Давайте розглянемо обидві сторони, для зручності уявивши собі двох співбесідників – А і Б, які сперечаються з приводу даної ситуації.

А. Коли твоїм друзям безпосередньо, от просто зараз загрожує небезпека, то треба виконувати умови, виставлені шантажистом.

Б. Так, нічого іншого в такій ситуації не залишається. Однак коли пряма загроза минула, можна вибирати, чи виконувати угоду, чи порушити її.

А. Якщо порушити, то друзі знову опиняться в небезпеці.

Б. Вірно. Проте чи гарантована їм безпека, якщо умову виконати? У тому-то й заковика, що ні!

По-перше, в плани Айдзена входять усякі неприємні речі (в тому числі і знищення цілого міста), проти яких друзі Іноуе будуть дуже і дуже бурхливо заперечувати. Себто рано чи пізно між шінігамі та арранкарами почнеться бій, і ніхто її друзів спеціально щадити не буде. Їй же не обіцяли НІКОЛИ їх не чіпати, чи не так?

А. Краще пізно, ніж рано: шінігамі матимуть час добре натренуватися перед боєм.

Б. Таж вороги теж не сидітимуть, склавши руки! Вони готуватимуться до потужної атаки, у якій, між іншим, використають і силу Іноуе, добре її за той час вивчивши. Тобто їй доведеться допомагати ворогу воювати зі своїми друзями! А от якби вона залишилася у нашому світі, то могла б допомогти своїм товаришам у боротьбі з арранкарами.

А. Ну, вона ж обіцяла піти до Айдзена, і має стримати слово (така тяжка доля позитивних героїв). А от допомагати йому можна потім і відмовитися.

Б. Чи мусить людина дотримуватися обіцянок, даних "під дулом пістолета" – це дуже суперечливе питання. Як на мене, набагато більшим попранням маральних норм було б не порушення такої обіцянки, а спасіння кількох своїх друзів чи рідних ціною життів тисяч інших, ні в чому не повинних людей. Тобто мало хто може прямо сказати "Ні", коли твої близькі на грані загибелі, але я не вважаю, що я матиму якісь моральні зобов’язання перед негідником, що поставив мене перед таким вибором.

А у випадку з Іноуе так узагалі пропозиція віддає абсурдом: "Я не уб’ю твоїх друзів зараз, якщо ти допоможеш мені убити їх (і ще багатьох невинних людей) дещо пізніше". Збав мене Боже від такої честі, яка вимагає виконувати зобов’язання перед подібними поганцями!

Що стосується піти, але не допомагати:

Якщо Іноуе відмовиться зразу, то Айдзен, скоріше за все, накаже арранкарам атакувати, і друзі Іноуе знову опиняться у небезпеці. Тільки що на добу пізніше, але ролі то особливої не грає – напад все одно буде несподіваним.

Якщо ж Іноуе прикинеться, що допомагатиме, а у останній момент спробує саботувати… то це був би найкращий варіант, якби не одне велике АЛЕ: її друзям про цей план нічого не відомо, тому, виявивши, що Іноуе зникла, вони кинуться її рятувати. Тобто підуть навпростець у пащу лева, при цьому розділивши сили добра, що є досить кепським рішенням. Тож і це, на жаль, не варіант.

Отже: на мою думку, Іноуе вчинила вірно, сказавши "Так", але потім їй варто було б зняти браслет, попередити друзів про напад та разом з ними боротися з аррнкарами та Айдзеном.

А. А я все одно вважаю, що Іноуе вибрала найкращий варіант. Усе ж бо закінчилось добре!

Б. (єхидно) Бо Bleach – це шьонен-аніме, у якому герої завжди перемагають, яких би дурниць не наробили!

Ось під цією ремаркою пана Б. я підпишуся без жодного сумніву. Бо до якого б висновку не прийшла логіка, а у героїні (чи героя, якщо говорити загалом) вибору насправді-то і немає: піде вона за негідником, як миленька, навіть якщо її товаришам нічого у даний момент не загрожує, і першу сутичку з отим злиднем вони благополучно пережили без серйозних втрат. І, звісно ж, друзів своїх героїня своїм вчинком не врятує, а тільки нашкодить, бо їм же долею (читай – сценарієм) прописано кинутися її рятувати та/або протистояти злісним планам негативного героя.

І таке попрання логіки в угоду нібито почуттям (ах, вона (найчастіше це все-таки вона) переживає за друзів і хоче їм допомогти!) незмірно дратує, бо досить хоча б трошки включити голову, як стане зрозуміло, що то не допомога виходить, а суцільна шкода! Велика, велика шкода!

Втім, тим же самим сценарієм мозкові звилини героїням не прописані – досить з них гарної зовнішності (або кавайності), сумирного характеру та моря почуттів.

Ну, а логіка? Без неї, як і без інших точних наук, героїні аніме розчудово обійдуться!

Схожі дописи:

• Один-єдиний і неповторний – The One
• "Щастя" з небес
• Три складові анімешного щастя
• Звичайні круті хлопці
• Нелюдські страждання
• Приховуємо та показуємо
• Багач, бідняк, або Чи не живемо ми в аніме

Візьмемо для прикладу аніме Corpse Princess (屍姫). Героїня Макіна Хошімура померла, її воскресили, і тепер вона бореться з усілякою нечистю. Крім того, у неї виникають взаємні почуття зі своїм Стражем – ченцем Кейсеєм, та дружба з головним героєм Орі. Здавалося б, живи та радій, та інших радуй. Але куди там! От не можуть вони обійтися без проблем.

По-перше, Макіна весь час товкмачить Орі: "Не водись зі мною, бо я не людина". Кейсей, дізнавшись, що Орі познайомився з Макіною, теж постійно клює йому мізки: "Не прив’язуйся до неї, вона не людина". І серед тих, кому відомо про подібних мертвих принцес, тільки і чується: "Вони не люди!"

Після чергового 「人間じゃない！」 у мене увірвався терпець, і я вирішила привселюдно (тобто при вас, читачах) заявити: "Ну то й що!", аргументуючи це наступним чином:

Головна причина – це те, що поняття людини у наш час досить розмите. Тобто колись, щоб вважатися людиною, треба було (перефразовуючи відоме прислів’я) виглядати як людина, ходити як людина та крякати говорити як людина. Проте на сьогодні практично залишилася лише одна умова – остання: щоб вважатися людиною, певна істота має говорити (у широкому розумінні) по-людськи, тобто мати подібні до наших погляди, цінності та переконання. Тобто теоретично ми готові прийняти як людину що лупатого восьминога з сусідньої галактики, що позитронного робота, що воскреслу принцесу, при умові, що вони проявляють те, що ми називаємо людяністю. Я підкреслю – теоретично, бо як ми себе поведемо, з’явись перед нами справжня чужорідна кракозябра, ніхто сказати не може (особисто я схиляюся до думки, що ми воліли б зустріти когось зовні людиноподібного). Проте у сучасній кінематографічній реальності (до якої належить і аніме) поняття людини відноситься значною мірою до внутрішнього, а не зовнішнього.

І з цієї точки зору Макіна – СТОВІДСОТКОВА ЛЮДИНА. Крапка. Перестаньте вигадувати собі проблеми та йдіть краще забийте чергового монстра. Макіна мислить, як людина, має ті ж емоції та керується тими ж принципами, що й інші герої аніме. Тому усі ці страждання про її не-людинність не варті виїденого яйця.

Щоправда, вона не звичайна людина, і цього не можна ігнорувати.  У неї незвичайний спосіб життя і незвичайні цілі, і через це спілкування з нею може виявитися… ну, некомфортним. Однак із тією ж проблемою зіткнеться і будь-яка інша, хоч сто разів "традиційна", людина, якщо вона воює із монстрами та прагне померти. Тобто рекомендація: "Тримайся від неї подалі" зрозуміла і природна, але тільки у зв’язку з тим, що Макіна робить, а не з тим, ким вона нібито є чи не є.

Крім того, хіба ми прив’язуємося лише до людей? Заводимо ж ми собі домашніх тварин, причому, буває, з практичною метою: кота – щоб мишей ловити, пса – щоб нас охороняти, тощо. Але хіба це заважає нам любити їх та піклуватися про них? Хіба теплі почуття до них є чимось ненормальним, поганим, неприродним? Ніскілечки. А вони ж бо – точно не люди!

Тобто якби навіть Макіна була всього-навсього інструментом для знищення нечисті, то й тоді хороше ставлення до неї не мало б бути чимось екстраординарним та категорично неприйнятним. А враховуючи, що людяного у ній – процентів 90 (якщо брати і фізичні, і психічні характеристики), то це постійне підкреслення її не людського походження виглядає як нагнітання драматизму там, де це зовсім не потрібно.

Заради справедливості, однак, я маю визнати, що конкретно у даному аніме потенційно існує причина, з якої шькабане хіме не визнаються людьми. Лежить вона у релігійній площині: можливо (я точно не знаю), що з точки зору буддизму повернуті із того світу люди вважаються "нечистими", і тому ставлення до них відповідне. У серіалі є натяки на щось подібне (без зв’язку зі Стражем принцеси самі перетворюються у монстрів), проте мені видалося, що акцент ставиться все-таки не на цьому.

Крім того, Corpse Princess – не єдине аніме, де герої довго і нудно страждають з приводу "Він/вона – не людина!", з тим, щоб під кінець нарешті прийти до очікуваного висновку: "Та мені начхати! (Я все одно його/її не покину/люблю/захищу, тощо)". Насправді, таких сюжетів ми бачили уже стільки, що у черговий раз мимоволі дивуєшся аж до роздратування: показавши нам незліченну кількість людяних не-людей, привчивши нас до думки, що людина – це те, що всередині, а не зовні, аніме у той же час продовжує мусувати цю ж тему знову і знову. Може, годі? Ні, я розумію, що ксенофобія – це один із інстинктів, якого людство ще не позбулося. Проте, на мій погляд, дану сюжетну лінію уже пора проводити ріденьким пунктиром, а не жирною червоною лінією.

На цьому висновку я закінчую свої роздуми та прощаюся з вами. またね！

Схожі дописи:

• Один-єдиний і неповторний – The One
• "Щастя" з небес
• Три складові анімешного щастя
• Звичайні круті хлопці
• Почуття vs логіка
• Приховуємо та показуємо
• Багач, бідняк, або Чи не живемо ми в аніме

Для прикладу візьмемо аніме Trigun. Ось зображення його головного героя – Ваша Стампіда. Як бачите, фігура у нього трикутна – широкі плечі та просто осина талія. Тоненькі ручки-ніжки трохи псують враження, але в цілому непогана героїчна статура.

Однак через кілька хвилин трикутник магічним чином перетворюється у щось трапеційне, в порівнянні з чим руки-ноги не виглядають настільки жалюгідно. От тільки що це – оптична ілюзія, геометричне перетворення чи інопланетна фізіологія на марші – залишається невідомим.

Крім того, виникає питання – а як же виглядає Ваш насправді? Бо у аніме також здибується наступний кадр, де герой демонструє могутні м’язи, достойні культуриста-професіонала. Це достатньо узгоджується з трикутною фігурою, але ж рука, рука! (та, що справжня). Складається враження, що після виймання з рукава вона роздулася разів у два!

Ще далі ми маємо нагоду побачити Ваша взагалі без одягу. І хоча подробиць нам зі зрозумілих причин не показують, стає зрозуміло, що кінцівки у нього таки нормальної для добре тренованої людини товщини. Але ж талія, талія! Що на цей раз не так? Та пропадає вона! Точніше, теж виявляється нормальною, а не осиною.

Нарешті, Ваш вдягає чужий одяг, і отут глядача осяює: так от воно що! Без свого звичного outfit’у Ваш виглядає ну зовсім як нормальна людина з пропорційними частинами тіла, а не як гібрид оси з коником-стрибунцем. Тобто винуватий у всьому його дивний одяг, який чи то фізично стискує свого власника, чи то створює відповідну оптичну ілюзію.

Втім, чому дивуватися? Адже нам уже відомо, що одяг у анімешних героїв – вічний, не підлягає псуванню і забрудненню, а дірки та прорізи на ньому заростають мов на живому, причому без латок (чи то шрамів?). Тож і здатність вчиняти метаморфози над героєм, що його носить, хоч і є дивиною, та досить очікуваною.

Наостанок слід відмітити, що така поведінка характерна в основному для чоловічого одягу. Жіночий поводить себе якраз протилежно. А саме: якщо у героїні гарна фігура (читай: величезні буфера), то вбрання не стискуватиме її, а, навпаки, зіщулюватиметься саме так, щоб продемонструвати якомога більше жіночих принад. На відміну від чоловічого одягу, який навіть Шварценегера, схоже, прагне зробити схожим на ботанічного підлітка.

Однак на цьому запас мого здивування закінчується, а разом з ним підходить до кінця і сьогоднішній допис. Тож до наступних зустрічей! А коли ще яка-небудь дивина впаде мені у вічі, я обов’язково про неї напишу.

じゃ、またね！

Схожі дописи:

• Один-єдиний і неповторний – The One
• Гравітаційне беззаконня
• Неохайні принцеси
• Поради негативним героям
• Я розумію!
• Що спільного у анімешних героїв з кішками?
• Секунди надії

Автор фото: tableatny

Анімешні герої чхають на закони фізики та інших точних наук, як той алергік на полі свіжоскошеної трави: сильно, часто та аж до сліз (щоправда, не своїх, а глядачевих).

Зокрема, гравітація не дозволяє людям плигати настільки високо. Нагадаю, що рекорд Сергія Бубки – трохи за 6 метрів. А він же стрибав із жердиною та зовсім інакше, ніж анімешні персонажі: через спину, а не у позі “стоячи”, без холодної чи вогнепальної зброї і броні (які, на хвилинку, важать не один кілограм) та не прагнучи поцілити у когось конкретного.

Можна було б припустити, що стрибки-то загалом невисокі, просто “камера” поставлена знизу та зазумлена на широкий кут, як на вищенаведеному фото. Однак при стрибках-атаках герої ще й волають з усієї сили, і з тривалості їх вокальних вправ зрозуміло, що плигали вони не нижче, ніж до другого поверху. А може і вище.

Люди також не бігають по уламках скель чи будівель, які уже висять у повітрі після вибуху чи чогось подібного. У реальності, я маю на увазі, бо для анімешних персонажів то не проблема – доказ ось тут, на кадрі із Trigun.

З іншого боку, коли персонажам це вигідно, сила тяжіння працює, іще й як! Наприклад, що мало б статися із матроською спідничкою школярки, яка плигає вниз? Правильно, вона мала б задертися вгору, так що аж спідня білизна виднілася. А у аніме? Тримається попи, мов приклеєна, і лише трохи тріпотить на вітрі! Тобто чхає і на гравітацію, і на інерцію, і на опір повітря… (слід уточнити: у аніме, чиєю єдиною метою НЕ є показати якомога більше жіночих трусиків на квадратний сантиметр екрану за одиницю часу).

Втім, іншим наукам теж дістається: згадаймо лише мутантів, у яких перетворюються персонажі за лічені хвилини; і що герої то виживають після того, як їх мало не на шматочки порубають чи продірявлять, мов решето, то помирають від одного удару чи кулі; і погода у аніме така зручна – бо настає згідно настрою героїв і якраз йому під стать.

Однак то вже теми для окремих дописів. Сьогодні ж я хотіла лише пожалітися на відверте нехтування такою гарною наукою як фізика, що заслуговує більшої до себе поваги. Але, боюся, у аніме вона її не дочекається.

では、またね！

Схожі дописи:

• Один-єдиний і неповторний – The One
• Одяг-метаморф
• Неохайні принцеси
• Поради негативним героям
• Секунди надії
• Як вони добре ладнають між собою….
• Улюблені слова анімешних злочинників

Автор фото: *S A N D E E P*

そう
この世でいちばん
大切なコトは
やっぱりタイミング
だと思うけど

У цих рядках із кінцевої заставки аніме School Rumble доводиться, що найважливіше в нашому світі – правильно вибрати час. З цим важко не погодитися: ну що б анімешні герої робили без порятунку в останній момент з-під меча, з-понад прірви, з-перед вогнепальної зброї та з-позад приставленого до горла ножа? Куди б поділися інтрига, напруження, затамований подих глядача? Пропали б як туман на сонці.

Однак сьогодні я хочу розглянути не класичний останній момент, а деякі інші ситуації, в яких мангаки та автори аніме ловлять слушну хвилину, щоб показати глядачеві важливу інформацію або ж до певної пори її приховати.

Наприклад, у кінці другої арки Liar Game самовпевнений Фукунага не дочекався остаточного оголошення результату та почав вихвалятися, який він розумний, що усіх надурив та виграв величезну суму грошей. Чесна героїня Нао у розпачі, а читач, підсвідомо розуміючи, що такого не може бути, тому що такого не може бути ніколи (в манговому та анімешному світах), від нетерпіння гризе нігті, чекаючи виходу наступного випуску. Що протиставлять позитивні герої підступному злодію? Яким чином їм вдасться виграти у начебто безнадійній ситуації? Очевидно, що наступний номер розлітатиметься, мов гарячі пиріжки.

І він виправдає сподівання. Бо у ньому автори розкажуть, як уміло приховали дії позитивного героя, що з самого початку відчув неладне і влаштував таємну протидію. Котра і привела до очікуваної всіма перемоги.

Тобто схема така:

1. Герої розробляють план, як виграти, і приводять його у життя. Читач слідкує за процесом.
2. Після оголошення частини результату, який виявляється несподіваним і неприємним для героїв, антагоніст розкриває свою суть та свої дії, які були від нас приховані. Герої у відчаї (або, принаймні, так здається).
3. Оголошено кінцевий результат, який, на наш подив (не дуже щирий, скажімо прямо), виявляється все-таки на користь позитивних героїв. Антагоніст вражено питає: “ЯК?????“
4. Головний герой розповідає, ЯК. І нам відкривається, що він теж щось там мудрив поза сторінками, які нам дали прочитати.
5. Антагоніст у розпачі, позитивні герої радіють.

Іншими словами, весь сюжет підпорядкований певній схемі: спочатку нам показують лише частину усього, що відбувається, решту приховують. А потім, ближче до оголошення результату, починається “гойдалка” – то одна сторона скаже: “Ха, я вас обманула!“, то інша їй відповість: “Бе-бе-бе, а я все знала!“, і так може повторюватися багато разів.

А наскільки читачу цікаво так “гойдатися”, залежить від вміння авторів до слушного моменту приховати та вчасно показати.

Загалом це досить поширений прийом, і ви можете його зустріти у багатьох аніме та мангах. А у наступному випуску я розповім ще про один спосіб вдалого приховування і відкриття.

На сьогодні ж усе. Бувайте!

Схожі дописи:

• Один-єдиний і неповторний – The One
• "Щастя" з небес
• Три складові анімешного щастя
• Звичайні круті хлопці
• Почуття vs логіка
• Нелюдські страждання
• Багач, бідняк, або Чи не живемо ми в аніме

Одного разу ми з вами побували на сеансі психоаналізу анімешного героя, який потерпав від свого невміння заробляти. Сьогодні ж поговоримо загалом про відношення анімешних героїв з грошима.

В цілому героїв можна поділити на дуже бідних, дуже багатих та нейтральних. Відразу оговорюся, що мова піде лише про позитивних та більш-менш значущих для сюжету героїв.

Бідняки

Святі голодранці

Цю категорію можна розділити на дві частини:

а) Міська та сільська біднота, яка заробляє собі на життя тяжкою щоденною працею. Головні їх риси – чесність, проста життєва мудрість, доброта (іноді схована за суворими зовнішністю та манерами); головна функція – давати героям притулок, коли їм більше нікуди подітися. Іноді протиставляються багатим можновладцям, які цих же героїв образили або переслідують.

Які у цієї категорії відносини з грошима? Такі, що багатими вони ніколи не стануть, скільки б не працювали. Крапка.

б) Окремі (дуже) бідні, але надзвичайно добрі, чесні та самовіддані герої, а найчастіше – героїні-сирітки, такі як Тору Хонда з Кошику фруктів або Харухі з Гостьового клубу школи Оран (остання хоча і не свята, але все одно добра та бідна, особливо у порівнянні з іншими персонажами). Головна функція героїнь – потрапляти у компанію нахабних, самозакоханих, пихатих мажорів (читайте нижче) та за допомогою своїх прекрасних душевних якостей завойовувати любов та повагу їх усіх, одного за одним, а також розгрібати їх значні психологічні проблеми (бо, як вчить нас художня творчість, багаті не просто плачуть, вони не можуть не плакати!) та видобувати з-під товстої черствої кірки егоїзму глибоко заховану доброту.

Ці святі сирітки, як правило, роботи не бояться, навіть якщо вона така специфічна, як… втім, дивіться Гостьовий клуб, і зрозумієте самі. А хатня робота – приготування їжі, прання, прибирання, тощо – то саме-собою. Однак багатства це їм, звісно, не приносить і не принесе, бо як ще вони тоді протиставлятимуться багатим поганцям?

Вічні бродяги

До цього класу відносяться герої, що подорожують. Їх бідність цілком природна: постійно пересуваючись із одного місця до іншого, вони не мають стабільного заробітку, а перебиваються випадковими, непевними та невеликими підробітками. Тож поки не осядуть, розбагатіти їм і мріяти годі.

Талановиті невдахи

Розмову саме такого героя з психоаналітиком ми підслухали нещодавно. У чому полягає проблема, читайте самі. Тут же я висловлю своє припущення, чому при всіх своїх талантах він не може розбагатіти.

Автор фото: Jesslee Cuizon

Логіка, на мій погляд, така: позитивний герой має бути хорошою людиною (хоча б у глибині душі) – хороша людина повинна робити добро – але хіба можна брати гроші за те, що робиш добро? – ні, бо будь-який негідник може його робити, якщо йому досить за це заплатять – тобто, хороша людина має робити добро безкоштовно. А інакше він – не хороша людина, а просто найманий робітник. Для позитивного героя подібне клеймо неприйнятно.

З іншого боку, здавалося б, злу справу можна зробити, якщо це єдиний спосіб заробити на якесь добре діло (наприклад, заплатити за чиєсь лікування). Проте чинити зло позитивним героям заборонено категорично (принаймні, у великих масштабах). Тож і у тут героям не вдається розжитися – доводиться навіть у таких умовах робити добро і не отримувати за нього гроші.

Бідні герої: куди не кинь – всюди клин. Так і бідують, стражденні.

Багачі

Мажори

Це діти багачів, яким немає потреби заробляти собі на прожиття. Однак вони частенько вигадують собі різні заняття, як, наприклад… втім, іще раз пораджу подивитися Гостьовий клуб, щоб дізнатися про все самим.

Умовно мажорів можна поділити на тих, чиї батьки володіють сучасними корпораціями, і тих, хто належить до древніх кланів, що упродовж століть володіли якимось мистецтвом – як-то потомки самураїв, ніндзя, екзорцистів, заклинателів духів, чарівників тощо.

Перші задирають носи так, наче самі заробили батьківські мільйони. Дійсно, немає нічого легшого, ніж пишатися не своїм.

Друга група не така чванькувата, але неабияк гордиться своєю майстерністю.

Як щодо грошей? Ну, в основному мажори іще тільки навчаються у школах чи ВУЗах, тож їх заробітки, якщо вони є, – то лише балощі. Однак показані нам таланти цих героїв дають можливість з упевненістю сказати, що капіталом вони розпорядяться дуже розумно і достойно продовжать традиції своїх сімей, корпоративні або кланові. Бідність – не для них.

Талановиті переможці

(Пошепки). Цей розділ я писатиму дуже тихо, бо у ньому розповідається, як можна робити добро, але при цьому заробляти непогані гроші. Але, боюся, якщо талановиті невдахи мене почують, то набіжать і…

ГУП-ГУП-ГУП!!! ТУП-ТУП-ТУП! АААААА!!!!! Та скільки ж вас тут?!…

…Нарешті, коли всі заспокоїлися та розсілися, поговоримо про заробітки.

Отже, запам’ятайте головне: щоб мати гроші, треба їх брати. Щоб заробляти добрими справами, треба брати гроші за добрі справи.

І нічого стогнати! Треба.

А як же репутація позитивного героя, спитаєте ви? А от тут і криється секрет: щоб вільно отримувати гроші за добро, треба прикидатися не дуже вже й добрим. Поганим хлопцям дозволяється отримувати плату за будь-які справи, хороші чи злі, чи не так? От вам і вихід!

Тобто схема дій така:

• Коли вчиняєте щось добре, обов’язково наголошуйте, що робите це заради і виключно заради грошей.
• Якщо не втрималися і зробили щось хороше без оплати, відразу ж вчиняйте якусь дрібну капость тим, хто це бачив – про ваше безкорисне добро відразу забудуть.
• Беріть якомога більше! Не соромтеся множити на десять ту суму, яка першою приходить вам в голову при оцінці ваших послуг. Оточуючих це, безсумнівно, допече до живого, і вони й думати не стануть, що ви хороші, і вам негідно брати оплату взагалі.

Звісно, з репутацією хорошого хлопця доведеться розпрощатися. Але що вам до того, що думають про вас незнайомці? А близькі та дорогі вам люди все одно рано чи пізно розгадають ваше гру та знатимуть, що ви у душі – хороші.

А щоб вам було легше вжитися в роль, ось вам приклад для наслідування: Кадзума із аніме Kaze no Stigma. Учіться!

Нейтральні

До цієї категорії відносяться всі персонажі, стосовно яких неважливо, чи багаті вони, чи бідні. Тобто їх матеріальне положення може у якомусь контексті і згадуватися, але вирішальної ролі у сюжеті воно не відіграє. Тож і обговорювати нам тут нічого.

Загалом же ставлення до 金持ち (якщо вони не зовсім безнадійні поганці) у героїв аніме надзвичайно шанобливе, аж до душевного трепету. Однак і бідність таки не ганьба, головне, щоб людина була хороша. Майже як у житті, чи не так?

Та на сьогодні все. Мабуть, я когось пропустила (всіх героїв не охопиш), однак основні типи описані.

А вам я бажаю… ні, не дармових мільйонів (хто ж їх дасть, та і псують вони людей), а щоб ваші таланти (я певна, надзвичайно великі) оплачувались дуже і дуже достойно. Удачі вам!

またね！

Схожі дописи:

• Один-єдиний і неповторний – The One
• "Щастя" з небес
• Три складові анімешного щастя
• Звичайні круті хлопці
• Почуття vs логіка
• Нелюдські страждання
• Приховуємо та показуємо

Сьогоднішня низка слів буде дуже довгою… але не моєю. Я дам посилання на два списки, що містять по 100 найуживаніших анімешних слів кожний. Ці списки гуляють по Інтернету і, судячи з коментарів, радують усіх отаку, які задумуються, а чи не вивчити їм японську.

Тож хвалебні слова так і рвалися з-під моїх пальців на екран, однак погляд зачепився за один з перекладів… Після чого я більш уважно перечитала списки, і стало зрозуміло, що у бочці меду не без кількох ложок дьогтю.

Зокрема, мені здається, що їх автори дуже люблять аніме, однак японську мову знають, як би це м’якше сказати, не надто добре. Однак перш ніж аргументувати свою думку, даю адресу, за якою ви можете почитати обидва списки (як я розумію, це передруківка, а не оригінал).

А тепер зауваження:

1. Слово наказ записане як мерей, хоча насправді воно – мейрей. Справа у тому, що дифтонг ей вимовляється дуже близько до довгого ее, і на його кінці ледве чутно. Тож якщо записувати по вимові, то правильніше буде меерее,  якщо по запису – то мейрей. Ну, в крайньому випаду, якщо комусь одне з і чується сильніше за іншого, то меерей. Однак мерей – однозначно невірно.

2. Ябай означає не “несчастный, жалкий (о ситуации)“, а небезпечний, ризикований. Використовується, наприклад, у ситуації, коли на героїв кидається така маса ворогів, що перемогти їх неможливо – треба тікати. Можна, звісно, піднапружити уяву і заявити, що нещасні герої знаходяться у нікчемному становищі. Однак краще просто запам’ятати правильне значення ябай і розуміти, що ситуація стала дуже небезпечною, ризикованою, критичною.

3. Окашій дійсно означає “смешной, смешно“, однак воно має ще кілька значень, серед яких: дивний, незвичний; підозрілий, сумнівний; недоречний, непристойний. Можливо, ми з автором списку дивимось кардинально різне аніме, але я в основному зустрічаю окашій якраз у значеннях підозріло, дивно, незвично.

4. Макасеру можна перекласти як “доверять ; доверяться кому-то“, проте мова іде не про ту довіру, при якій кажуть: Я знаю, що ти мене не зрадиш, а таку, коли поручають/довіряють виконати якусь дію; залишають на чийсь розсуд вирішення деякого завдання. Для першого випадку більш підходить шінджіру, для другого – якраз макасеру.

Автор фото: miyukiutada

Аналогічна ситуація з нацукашій. Воно, звісно “дорогой, милый, хороший“, але треба розуміти, що таким воно є не для всіх (як каваій чи уцукушій), а тільки для персонажа, якого охопила ностальгія. Тобто предмет, до якого відноситься нацукашій, об’єктивно може бути зовсім не милим, а старим, брудним та бридким, однак при цьому він залишиться дорогим чийомусь серцю, бо викликає у ньому ностальгічні спогади.

5. Кавайсо:(на/ні) – бідний-нещасний, сумний, нікчемний – не має жодного стосунку до каваій – милий, чудовий, гарний, малесенький, хоча звучать вони схоже.

6. За те, що понаписуване про ій та хаяй, треба забороняти перегляд аніме на півроку. За кожне слово. І це ще дуже м’яка кара за оце:

ii - хороший. Старый вариант, сейчас используется вариант “yoi”. “Yoku” – глагольная форма, “yokatta” – прошлое время глагола “yoku” в разговорной речи. Как восклицание означает “Это круто!”, но обычно лучше переводить как “Я так рад!”

Перше речення – хороше, я не проти. Однак ій з аніме нікуди не зникало і не збирається. Просто від нього не утворюються прислівникова форма (йоку – не дієслово!) та минулий час (так, так, японські прикметники мають форму минулого часу!). Тому у аніме ви чутимете ій, йой, йоку, йокатта, йокаттара, йокереба, йошь, тощо. Суб’єктивно може здатися, що йой, дійсно, більше.

Те ж саме зауваження щодо хаяй. Хаяку – не дієслово! Є хаямару – (занадто) поспішати, хаямеру – прискорювати, але хаяку – це прислівник зі значенням швидко або рано.

7. Найбільше, мабуть, постраждало слово яру.

yaru - у этого глагола различные значения. Обычно это почтительный вариант глагола “делать”.Так же это слово может быть формой глагола “давать”, причем от человека низкого ранга или младшего возраста (или даже от животных и растений) человеку более высокого ранга (более старшего возраста). Hаконец, этот термин может переводиться как глагол “пытаться”.

Можливо, яру колись і було шанобливим (подібно до кісама), проте зараз воно цілком звичайне, повсякденне слово. А у деяких значеннях і грубувате. Наприклад, щодо сексу яру – це скоріше трахатися, ніж кохатися.

У значенні давати воно направлене якраз навпаки – від вищого до нижчого. Ото як собаці кісточку кидаєте, то яру, а як дитина вам щось дарує, то уже агеру (яке означає піднімати, підносити. Логіка зрозуміла?)

Звідки взялося значення намагатися, не зовсім зрозуміло. Від ятте міру? Проте намагання тут виражене дієсловом міру, яке можна додавати і до інших дієслів, не лише до яру.

З іншого боку, чим не вгодило ятта як минулий час від яру, теж не ясно. Яру – робити, ятта – Зробив!/У мене вийшло зробити! Ніякої містики.

Як бачите, зауваження серйозні, однак підкреслю, що у списках – 200 пунктів, тож кількість помилок відносно невелика. Решта слів переведена досить адекватно, хоча іноді і не повно. Тому з чистою совістю рекомендую ознайомитися – цілком імовірно, ви знайдете для себе багато корисного. А наведені помилки нехай вам нагадують, що якщо ви збираєтесь вчити японську по інформації в Інтернеті – ЗАВЖДИ перевіряйте її по словниках та підручниках.

До речі, це ж стосується і мого блогу. Як і будь-яка людина, я здатна на помилки: від простої описки до нерозуміння якихось граматичних тонкощів. Тож не забудьте перевіряти і мене!

А на цьому сьогодні все. Удачі вам!

Схожі дописи:

• Що за дивина?!
• Ня-ня! Мур-мур!
• Анатомічна аномалія
• Нездійсненні обіцянки
• Низка слів. Перший десяток
• Низка слів. Випуск 10: Не може бути!
• Низка слів. Випуск 7: Людським духом пахне….

Ви любите подорожувати? Особисто я не відмовилася б побачити увесь світ, якби для цього не потрібно було б витратити занадто багато сил та грошей. На жаль, ця мрія нездійсненна, якщо тільки не подорожувати… сидячі у своєму кріслі.

А от у цьому допомогти нам можуть автори манги та аніме, яким теж притаманна любов до далеких світів: вони не лише віртуально подорожують самі, але і нас запрошують із собою, переносячи дію своїх творів у різноманітні куточки світу та поза його межі.

Причому роблять вони це достатньо часто, щоб розглянути ці випадки та навіть трохи класифікувати їх.

Отже, іноземний антураж (мається на увазі не-японський) використовується наступним чином:

1. Антураж заради антуражу. Це ті випадки, коли події, в принципі, могли б відбуватися у Японії із японськими персонажами, але от чомусь авторам захотілося перенести їх в інше місце. Наприклад, сюжет Gunslinger Girls навряд чи змінився б, якби героїні були японськими, а не італійськими дівчатками.

То нащо ж було переносити дію в Італію? Висловлю припущення (лише припущення!), що справа тут не лише у любові мангаки до італійської культури, але й у потягу до косплею, який особливо популярний серед любителів аніме та манги.

Автор фото: yeowatzup

Наскільки достовірні подібні перевдягання у чужу культуру? Ну, якщо ви самі з нею знайомі мало, то може воно вам і здасться достойним: видатні пам’ятки, як-то Колізей чи Ейфелева башта будуть намальовані з усією можливою точністю; назви та імена вибрані старанно та зі смислом; найбільш відомі за кордоном страви та звичаї не будуть обійдені увагою. Однак відносини між людьми залишаться упізнаванно анімешно-японськими, як не крути. Зверніть увагу, що багато хто з героїв у таких аніме навіть いただきます каже перед тим, як почати їсти.

2. Елементи, притаманні специфічній культурі або періоду. Їх дуже цікаво використовувати у аніме і неможливо перенести у японські реалії. Зокрема:

а) Християнство, в основному – католицтво. О, яка це плідна тема! Особливо автори полюбляють:

• черниць у характерному чорному одязі. Вони можуть бути різними – добрими та невинними чи бойовими, вірними чи підлими, слабкими чи духовно стійкими… Головне, щоб вони були! Причому їх умудряються втиснути навіть у фентезійні та альтернативні світи, де християнством і не пахне!
• церкву як впливову організацію. Наприклад, у Trinity blood католицька церква зі штаб-квартирою у Ватикані виступає притулком для людей, що потерпають від вампірів. Замінити її якоюсь японською організацією, мабуть, можна було б, але саме католицька атрибутика та обряди таки надають аніме певної атмосфери, яку ватро було відтворити.Втім, ця церква теж є анімешно-японізованою, та зазвичай діє у фантастичних та альтернативних світах і займається дуже дивними, як для церкви, справами, використовуючи не в міру сумнівні методи (дивіться також Chrono Crusade).
• янголів та демонів. Автори обожнюють малювати крила! Тому їх надзвичайно приваблюють білокрилі янголи. А також – провинні чорнокрилі янголи, Диявол та його прибічники-демони, що воюють зі світлими та/або спокушають їх. Крім того, до цієї теми відноситься широкий пласт таких інтригуючих понять, як: гріхопадіння, прощення, душа, Рай та Пекло, вічні муки та вічне блаженство, тощо.Оскільки янголів та демонів ніхто з нас не бачив, то судити про їх правильність чи неправильність ми не можемо, і автори вільні творити з ними, що їм заманеться. Чим вони і користуються.

Автор фото: kimdokhac

б) Європейська знать. Графи, барони, герцоги, принци та королі, які танцюють на балах, деруться на шпагах, плетуть та розгадують інтриги, вчиняють та зупиняють заговори, і, що найголовніше – елегантно п’ють червоне вино, розвалившись у зручних кріслах, та носять надзвичайно розкішні костюми. Графині, баронеси, герцогині, принцеси та королеви, які та тих же балах закривають обличчя віялами, водночас засліплюючи оточуючих розкішшю своїх декольте та діамантів. А їх вбрання, вбрання! Уже за самий одяг цього періоду його варто змальовувати у аніме.  А ще додайте щипочку інтриги, сипоніть різноманітних, хай і шаблонних, персонажів, пов’яжіть їх між собою любов’ю та ненавистю – і страва готова! Подавати з червоним вином.

в) Готичний стиль. Любов та смерть… Червона кров невинної діви капає із гострих кликів на чорний камзол та білосніжні груди…

Приблизно такий готичний романтизм мангаки взяли за основу для своїх творів про вампірів. Звісно, з модифікаціями. Наприклад, діва може носити шкільну форму або взагалі бути не дівою, а юнаком (так, так, трапляється і таке!). У будь-якому випадку, глядачу доведеться продиратися крізь тонни криваво-червоних троянд, які щедрим снігопадом засипають екран… Втім, це краще один раз побачити, ніж сто разів прочитати, так що ось вам канонічний приклад – Vampire Knight.

Однак історії з вампірами – не єдині, де використовується готичний антураж, хоча вони, мабуть, вписуються у нього найбільш органічно. В принципі, будь-яка “старшилка” може бути намальована з елементами готики, якщо мангака є її прихильником. Для прикладу – шьнен-аніме D-Gray-man.

г) Вестерн уже давно не є тим жанром, що описує виключно американський Дикий Захід відповідного періоду. Осучаснений стілець крокує далекими світами, як і раніше, відстоюючи справедливість за допомогою свого вірного шести- та більшезарядного друга, холодної голови, гарячого серця та всього іншого, що, згідно класичним уявленням, повинен мати даний герой. Найбільш відомі анімешні стрільці – Ваш Стампід (Trigun) та Спайк Шпігель (Cowboy Bebop).

3. The world is not enough. Коли авторам не підходить жодна з існуючих точок на земній кулі, навіть перенесена у інший час чи у альтернативний простір, вони вигадують новий світ.

Однак вигадати щось поза людським досвідом практично неможливо (так кажуть психологи), тож найчастіше у авторів виходить наступне:

а) Узагальнено-фентезійне середньовіччя. Воно мало відрізняється від його, що використовується авторами фентезі по всьому світу: королі, мечі, мужні лицарі та прекрасні (а у аніме – ще й бойові) дами; чаклуни, купці, таверни, замки, золото, луки та арбалети, розбійники, королівські стражі, вершники, кіраси та алебарди, та іноді ще й дракони, ельфи та інша нечисть. Найкраще це середовище, мабуть, описується як невідомо де і коли, бо воно є деяким усередненим уявленням про минуле для більшості авторів фентезі, що ні в біса не тямлять у історії, але дуже хочуть писати про бої на мечах з повисанням на переможці (уособленні самого автора, саме собою) напівоголених ельфійських принцес.

Крім того, специфічно у аніме цього жанру можуть з’являтися розумні та напіврозумні тварини, а також вкраплення високих технологій у вигляді меха (Vision of Escaflowne), літаючих кораблів (Escaflowne, Tales of the Abyss) та залишків космічної експансії (Utawareru mono, Scrapped princess), тощо.

б)  Європа ХІХ – початку ХХ століття. Уже є залізниця, примітивні автомобілі та літаки, однак титул все ще означає значно більше, ніж гарну приставку до імені. Приблизно у такому оточенні живуть Аллісон та Лілія з однойменного аніме. Дещо схожий на нього і світ Сталевого Алхіміка, хоча знаті там немає.

в) Вигадана сучасність або майбутнє зазвичай показуються у неназваному (читай – вигаданому) великому місті, яке з однаковою ймовірністю може бути як європейським, так і американським. У його центрі розташовані бетонно-скляні хмарочоси, які і на сьогодні досить безликі. На задвірках же народ настільки різномастний, що певну національність можна приписати хіба що окремим кварталам (на зразок сучасних Chinatown та Japantown у Сан-Франциско). На відміну від пункту 1, цей антураж настільки неспецифічно-узагальнений, що ніякого інтересу не представляє.

На цьому я свою класифікацію закінчу, хоча вона і не зовсім повна. Так, події Baccano! розгортаються в Америці у часи “сухого закону”; герої Matantei Loki Ragnarok – скандинавські боки, що живуть у сучасній Японії; антураж Єви цілком японський, але сюжет зав’язаний на християнських та кабалістичних символах. Однак описати (та що там – згадати) їх усі я просто не в змозі.

Тож на цьому прощаюся. Бажаю вам цікавих подорожей, і хай все ж таки більшість із них буде реальною!

またね！

Схожі дописи:

• Один-єдиний і неповторний – The One
• "Щастя" з небес
• Три складові анімешного щастя
• Звичайні круті хлопці
• Почуття vs логіка
• Нелюдські страждання
• Приховуємо та показуємо

Анімешні герої стараються 守る свої 約束, навіть якщо заради цього треба пожертвувати життям. Однак при цьому є кілька обіцянок, які, схоже, з самого початку даються не для того, щоб виконати, а просто щоб пообіцяти. Наприклад:

1. またあおう/あいましょう. Подорожують собі герої з точки А в точку якусь-то там: чи щось шукають, чи за кимось женуться, чи то просто у них такий modus operandi. Дорогою, звісно, вони зустрічають різних людей, і з деякими ненадовго здружуються (тобто зустрічаються на початку серії, добре проводять час всередині та прощаються у кінці). Так от, при розставанні якраз ці новоспечені друзі і заявляють: またあおう. На що отримують впевнену та радісну відповідь: ああ або うん！

Дійсно, світ тісний, тим паче, що герої, можливо, повертатимуться додому тим же шляхом і таким чином знову побачаться зі своїми новими знайомими.

Проте дивно чути таку відповідь у випадку, коли персонажі – це пришельці з іншого світу або виміру, і мета їх подорожі – знайти спосіб повернутися у свою реальність, а то і назавжди знищити можливість подібних пересувань. У цьому випадку またあおう звучить скоріше як знущання, адже повторна зустріч означатиме, що герої не досягли своєї мети і більше ніколи не побачать своїх рідних та друзів.

І тим не менш, герої радісно відповідають Так! Що ж, ввічливість – ноша тяжка.

2. 必ず – слово, з яким треба поводитись обережно (так само, як і з ніколи чи завжди), бо воно натякає на деякий абсолют, якого у реальному житті не буває. Зокрема, не в людських силах гарантувати, що якась подія 必ず відбудеться або ж, навпаки, 決して не відбудеться.

Проте героїв аніме подібні роздуми не хвилюють. Особливо відзначаються Звичайні Японські Школярі (назва умовна, бо це може бути не японський і не школяр, головне, щоб він був звичайним хлопцем, що раптом вскочив у незвичайну халепу). Так от, цей персонаж полюбляє заявити зустрічній дівчині 必ず守るから, хоча сам тільки-но опинився на місці подій і не має уявлення, від кого її взагалі треба захищати, а дівчина до того ж оперує гігантським роботом та трощить ворогів, мов сірники ламає.

На щастя, подібна самовпевненість не обходиться безкарно (так, так, я злорадісна, бо занадто вже противними бувають окремі ЗЯШі зі своїм бажанням усіх позахищати), і дуже скоро після обіцянки герою доводиться падати на коліна та плакати, причитаючи: 守れなかった або 何もできなかった！

Ближче до кінця школяр реабілітується і таки захищає свою зазнобу (герой все-таки, інакше не можна), але це доводить, що зловживати словом 必ず не варто – виконати цю обіцянку вдасться далеко не завжди навіть головному герою.

Є ще й інші випадки, у який 必ず використовується досить дивно (наприклад, いつか必ず (побачимось) перед чиєюсь смертю), але приклад з 守る – найбільш частий, по-моєму.

3.  必ず戻る – ずっと待ってる(から) Теж цікава парочка: він неодмінно повернеться – вона буде завжди чекати. Не буду повторювати про 必ず (читайте вище), а як щодо дівочих обіцянок?

Що насправді трапляється з тими, хто готовий чекати вічно, добре показано у фільмі Такеші Кітано ドールズ. Хто дивився, той знає, що добре то не закінчилось.

Але закохані героїні продовжують палко обіцяти, що вони ずっと待ってる свого коханого. Причому роблять це у двох випадках:

а) перед тим, як він відправляється на вирішальну битву. Таким чином вони ніби просять коханого обов’язково повернутися назад, бо ж вона його так чекає! Дійсно, чому б не почекати, адже це ずっと триватиме не так уже й довго. А от обіцянки героя повернутися у даному випадку – не більше ніж заспокійлива брехня.

б) після того, як герой (увага!) загинув у вирішальній битві. Принаймні, його робот вибухнув, чи корабель затонув, чи будівля, у якій він бився з ворогом, впала і перетворилася на купу палаючих руїн. Тіла не знайшли, тож героїня вірить, що герой не загинув, і на співчутливі зауваження безтурботно усміхається і заявляє, що він неодмінно повернеться, бо вона його завжди чекатиме.

І як не дивно, зазвичай герой таки повертається! Іноді досить швидко, а іноді, коли героїня вже встигла прожити ціле життя, причому протягом його обзавелася чоловіком, дітьми, внуками та домашніми тваринами. Але вона його ЧЕКАЛА!!! Тільки спробуйте засумніватися! (Втім, як казала наша викладачка: Ну хіба можна вірити обіцянкам жінки?)

Підсумок: вищенаведені фрази, хоч і звучать як обіцянки, не завжди ними є: у певних ситуаціях це скоріше висловлені сподівання – на зустріч, на чиєсь повернення, тощо; або бажання – захистити дівчину, яка подобається; або ж просто… ну, дівочі обіцянки, які обіцянками не є за визначенням.

Принаймні так я пояснюю те, що їх використовують досить відповідальні щодо своїх обіцянок анімешні герої.

Схожі дописи:

• Що за дивина?!
• Низка слів. Випуск 12
• Ня-ня! Мур-мур!
• Анатомічна аномалія
• Низка слів. Випуск 11: Друзі та вороги
• Низка слів. Перший десяток
• Низка слів. Випуск 10: Не може бути!

…чи ж телепатія і ясновидіння? – нерідко запитую я себе, дивлячись черговий серіал.

Бо герої аніме часто спілкуються між собою на величезних відстанях і здатні (перед)бачити події, що розгортаються на іншому кінці світу. І я говорю зовсім не про героїв, які прямо заявлені у якості телепатів чи ясновидців, бо тобі усе було б зрозуміло і легко пояснювалось би.

Наприклад, припустімо, що трапився у анімешній реальності якийсь здоровезний Бубух! Під здоровезним я маю на увазі будь-який масштаб, аж до загибелі цілого Всесвіту – автори аніме на руйнування не скупляться.

Так от, завжди знайдеться спостерігач, який вигукне: 「これは тут іде гарна, але беззмістовна назва だ？」 А інший, що обов’язково знаходиться від першого на чорт зна якій відстані (але точно на такій, що голос туди не долітає), йому відповідає: 「いいえ/ちがう。。。」 і пояснює, що ж то насправді трапилось. Або ж діалог у них такий 「これは？。。 – Ота сама назва だ。+ пояснення, що під нею розуміється」 (це якщо пощастить. Іноді за увесь серіал автори так і не спроможуться нічого пояснити, сподіваючись, що глядачі проковтнуть красиву назву і не придиратимууться). У будь-якому разі, цей обмін фразами свідчить, що люди, розділені кілометрами, а то й світовими роками, можуть чудово один одного чути без будь-яких пристроїв. Дивина, та й годі.

Інша дивина – це те, що більшість героїв здатна безпомилково визначити момент, коли важливі події はじまった. Ну, знаєте, це та точка у серіалі (десь на відстані 2/3 від початку), з якої починається фінішна пряма: усі персонажі представлені (нових, навіть другорядних, не буде); їх характери (тобто дитячі травми та інші таргани) і відносини (тобто хто кого любить, а хто кого тапками б’є) описані; головний ворог нарешті з’явився або відкрив свою приховану личину.

Автор фото: JapanDave

Так от, варто у цей період чомусь десь стукнути-грюкнути, блиснути або затрястися, як герої тут же заявляють: Ну, почалося!, себто 「はじまった！」 Найбільш розсудливим (слід віддати їм належне) стачає розуму додавати частинку か, тобто сумніватися. Менш розумним не потрібні навіть знаки – вони промовляють はじまった просто так… Єдине, що їх вибачає, так це те, що вони теж використовують か.

А от найбільш самовпевнені без усяких сумнівів заявляють 「すべては始まったよ！」 і, як не дивно, завжди вгадують! Ну як тут не думати про ясновидіння?

Втім, щодо останніх у мене є й інша теорія: що вони несповна розуму і чарівне слово проголошують при будь-якій нагоді. А коли випадково угадують, то починають вважати, що це вони ЗНАЛИ.

На цю думку наводить той факт, що вони не задовольняються лише はじまった, а ще й починають щось там пророкувати загальними фразами, причому говорять самі до себе, благоговійно вдивляючись у далину.

Тобто уявіть собі: герой, що за умовами задачі НЕ наділений даром ясновидіння та передбачення, вірить, що знає про події, які відбуваються поза полем його зору і слуху; пророкує, що трапиться у майбутньому; вголос говорить сам до себе. Висновок: без гамівної сорочки не обійтись.

Втім, навіть якщо списати таку поведінку на божевілля, це все одно не пояснить інші випадки, коли рознесені на величезну відстань герої ведуть діалог без засобів зв’язку та бачать віддалені події без оптичних приладів.

От і думай собі – що то таке?

Ну а якщо говорити серйозніше, то все описане, звісно – то анімешні прийоми, які використовуються з певною метою. Але і у цьому ракурсі вони викликають певне невдоволення.

1. Після Бубух! з першого прикладу різні групи героїв обговорюють подію, і шматочки їх розмов складаються для глядача у загальну картину. Крім того, ми дізнаємося про ставлення героїв до події, її наслідки для них (чи вони отримали якісь пошкодження, травми або ж навпаки, щось здобули чи дізналися) та подальші плани. З цієї точки зору така клаптикова розповідь є непоганим прийомом, і навіть надмірна злагодженість її учасників, якої, звісно, не може бути у дійсності, не надто напружує.

А от діалоги героїв, що знаходяться зовсім у різних місцях, не чуючи, не бачачи, а то і не знаючи про існування один одного, виглядають як повнісінька ДУРНЯ.

2. Принаймні у половині випадків я не розумію, нащо нам показали персонажа, що промовляє はじまった. Ні, якщо це герой, що відіграє певну роль у розв’язці, то деякий сенс є: він припустив, що події почалися, і рушив до їх центру. Саме тому він вчасно опинився на полі бою і в останню мить урятував головного героя від неминучої смерті (наприклад). Логіка, погодьтеся, присутня.

Але дуже часто はじまった говорить герой, ніяким боком до вирішальних подій не причетний. Іноді після はじまった він пропадає аж до фінальних титрів, де нам показують, що з ним усе добре. То навіщо його взагалі було вводити? Щоб пояснити глядачу, що ось воно, наближаємось до кінця? Та невже ми настільки дурні, що самі цього не побачимо???

3. Що стосується пророцтв та говоріння до себе, то тут є аж три проблеми:

По-перше, виголошуються вони дуже пафосно та пишномовно, а цього добра у аніме і так забагато. От не можуть герої просто сказати: Зараз той-то поб’ється з тим-то, і в залежності від того, хто переможе, нас чекає або мир во всем мире, або ж повний капець. Ні, ні, ні! Віщати треба обов’язково у дусі: Квітка світу розкриє свої пелюстки і подарує своє серце душі космосу… Пробачте, моя блякла фантазія не може передати усього абсурду та ідіотизму тих пророцтв.

По-друге, нащо вони взагалі? Глядачу цікаво, що конкретно станеться з героями, а до всяких душ світу та інших абстракцій, зрозумілих (якщо зрозумілих) виключно їх авторам, йому діла мало. У аніме і так занадто часто говорять, не пояснюючи, тож не варто додавати сюди ще й пишномовні нісенітниці – достатньо одного はじまった (якщо без нього ніяк) або ж не менш набридлих, але лаконічних これからだ та 動き出した.

По-третє, говоріння вголос до самого себе є ознакою певного душевного розладу. А от заради цікавості зверніть увагу, як часто герої це роблять протягом аніме? Ви здивуєтесь, бо навіть наймовчазнішим із них не завадило б відвідати психіатра. А якщо герой проголошує до себе пафосні, пишномовні та нікому не потрібні нісенітниці? Та однозначно йому дорога у кімнату з м’якими стінами.

А нас примушують це дивитися й слухати! Недовго і самим з розуму зійти.

На щастя, пора, коли кажуть はじまった, триває в аніме недовго, не більше однієї серії, так що перетерпіти її можна. Та й що нам залишається робити? Не кидати ж із-за цього дивитися аніме! І радіти за героїв, які поголовно наділені такими корисними здібностями, як читати думки та передбачати події.

На цій оптимістичній ноті закінчую сьогоднішні роздуми. Усього вам найкращого!

До побачення!

Схожі дописи:

• Один-єдиний і неповторний – The One
• "Щастя" з небес
• Три складові анімешного щастя
• Звичайні круті хлопці
• Почуття vs логіка
• Нелюдські страждання
• Приховуємо та показуємо

Почала я дивитися аніме Soul Eater, і стало мені якось сумно.

Взагалі кажучи, я вперше почула про цей серіал ще тоді, коли він тільки почав виходити. Відгуки в цілому були вкрай позитивні, проте, знаючи дивну звичку деяких глядачів заявляти Це шедевр! (або навіть ШЕДЕВР!!!) відразу після перегляду першої серії (а то і трейлера!), я вирішила почекати, доки серіал закінчиться, а страсті уляжуться, як то кажуть.

На сьогодні рейтинг у серіалу залишається височеньким, тож я взялася до перегляду.

Ну що сказати. З одного боку, я розумію, чому перші глядачі були у захваті. Готично-божевільний антураж (жирне сонце та нахабного місяця цілком можна віднести до повноправних героїв серіалу), добра прорисовка, приємний саундтрек та бадьорий розвиток подій. Але…

Але… Але…

Але чому ж мене не покидає відчуття дежавю? Ну скільки разів ми вже бачили цих тонконогих (і пласкогрудих заодно) дівчаток, які вправно розмахують здоровезною зброєю і плигають вище дахів? А нарутоподібних (а може клонованих з нього?) коротунів, его яких аж на клавіатуру з екрану вилазить? А тендітних, акуратних, на вигляд дуже стриманих та холоднокровних хлопчиків, всередині у яких урагани рівня Катаріни ганяють тарганів розміром з корову?

Не вражає оригінальністю і татусь однієї з героїнь, який хоч і займає видне положення в організації шінігамі, та повністю дуріє, коли мова заходить про його любу донечку (а якщо на її горизонті з’являється представник протилежної статі, то мізки татуся взагалі виходять погуляти). Зовсім не дивно, так-так, абсолютно передбачувано, що дочка не у захваті від такого ставлення, і періодично посилає татуся подалі.

І звісно, ну хто б ще сумнівався, що ці талановиті, сміливі, круті герої провалюють свої місії або ж своїми діями приносять більше шкоди, ніж користі.

Інакше кажучи, стає трохи сумно, коли досить розхвалений серіал починається настільки знайомо. Що, вам так не здається? Тоді вас можна або поздоровити, бо ви новачок, і у вас попереду багато хорошого, або ж вам можна поспівчувати, бо у вас амнезія, що активується появою на екрані слів 完, おわり або Fin.

Втім, чому дивуватися? Як я вже говорила, ничто не ново под Луной, і все вже написане до нас.

Автор фото: Satoru Kikuchi

Що найцікавіше, навіть мій плач за оригінальністю не вражає своєю новизною. Ось переді мною Скучная история, написана Антоном Павловичем Чеховим аж у 1889 році. У ній змальовані дві смердючі жаби, які жаліються на занепад науки, стверджують, що її час пройшов і що за останні десять років у ній (та й не тільки у ній) не з’явилося жодної видатної людини.

Хіба не так само бурчу я про те, що куди не ткни – скрізь мозкошкряби та Ба! Знакомые все лица…

Втім, тут же, на сусідніх сторінках, є і відповідь на подібні плачі та скарги. І полягає вона у тому, що, звісно, усе міняється, цього не можна заперечувати. Але зміни ті поверхові та скороминущі, а суть залишається одна і та ж.

Чи справедливо це по відношенню до аніме? Абсолютно! Бо якщо я припиню бурчати і суворо спитаю себе: Ану признавайся як на духу: якби ти вперше побачила аніме-серіал (ну хоч би той же Soul Eater) зараз, чи стала б ти таким же фанатом?, то відповідь, безперечно, буде Так.

Бо аніме як стояло окремо від іншої кінематографічної продукції, так і стоїть. Пам’ятаю, років з двадцять тому я побачила серіал Кенді-Кенді. Тоді я ще не знала нічого ні про аніме, ні про Японію, але добре пам’ятаю своє враження, що той мультик відрізняється від усіх бачених мною, як від радянських, так і від усіляких мішок Гаммі та Чіпів з Дейлами. Інакше, не таке – ось що можна було сказати про аніме як двадцять років тому, так і сьогодні. І ця різниця (для мене – в кращу сторону) нікуди не ділася і, сподіваюсь, не дінеться ще досить довго.

То що ж, даремно я сумую, коли бачу уже сто разів бачене? Та не зовсім. Бо, хоча аніме і не міняється (по суті), але ж міняюся я, щонайменше – як глядач. Ніколи вже мені не дивитися аніме очима початківця-отаку, для якого все нове, незвичне та гарне. А все більше бачиться мені старого та знайомого… Просто варто усвідомлювати і нагадувати собі, що “винувате” у цьому, звісно, не аніме.

Тож таки додивлюся я Soul Eater, і постараюся бути об’єктивною та цінувати те хороше, що у ньому все-таки є.

Тим паче, що у тій же Скучной истории висловлена мудра думка, яку можна перефразувати так, щоб вона відносилася до бажання глядачів отримувати лише оригінальні аніме-шедеври: Таить в себе злое чувство против обыкновеных серіалів за то, что они не ШЕДЕВРИ, может только стара, нудна та зажерлива жаба (можете потикати у мене пальцем, якщо хочете).

Тобто нових та оригінальних шедеврів, звісно, хочеться (кому ж ні?), але хіба не шедевральний, проте чимось цікавий серіал – це так вже погано? Думаю, ні.

(Пошепки. А все одно бажаю вам якомога більше шедеврів!)

Схожі дописи:

• Один-єдиний і неповторний – The One
• "Щастя" з небес
• Три складові анімешного щастя
• Звичайні круті хлопці
• Почуття vs логіка
• Нелюдські страждання
• Приховуємо та показуємо

- Знаєте, недавно в гостях мені до рибної страви подали ніж.

- Так, бувають ще такі некультурні люди. Мені також якось запропонували коньяк у келиху для шампанського.

Таксист не витримує, обертається і каже:

- Вибачте, а це нічого, що я до вас спиною сиджу?

Пробачте, що починаю розмову з анекдоту, проте деякі звички загалом ввічливих анімешних персонажів дійсно анекдотичні.

Наприклад, звичка розмовляти із заплющеними очима. При цьому я говорю не про персонажів, яким очі взагалі не потрібні, а про тих, хто зазвичай користується ними за призначенням. Але от буває, що находить на цих нормальних людей якась дивина, і починають вони балакати, не дивлячись, куди.

Проте не забуваймо, що очі дані нам не дарма, тож розбалакавшись із заплющеними очима, не дивуйтеся, якщо втрапите у халепу. Наприклад, виявите, що за час вашого недивіння ваш співрозмовник перетворився на кота, що радісно уплітає ваш спільний обід. Або (це стосується дівчат), якщо ви з закритими очима відкриваєте на стук двері, думаючи, що прийшов ваш 好きな人, і починаєте натхненно признаватися у коханні, може виявитися, що ваш розлив почуттів припав зовсім не тому. А саме – злісному ворогу вашого коханого, який саме заявився, щоб узяти вас у заручниці і шантажувати вашу любов. Тож якщо з вами таке трапилось, хай буде вам наука: є очі – КОРИСТУЙТЕСЯ НИМИ!

(У недосвідченого анімешника може виникнути питання: а чому той негідник не перервав словесний потік, що явно призначався не йому? Відповідь – отут).

Інша звичка, що дивує мене безмірно – розмовляти, стоячи спиною один до одного. От чому б не зробити як усі нормальні люди – підійди, подивися їй у обличчя і так і говорити? Та ні, персонажу треба пройти мимо, зупинитися, і уже там починати балакати. Що найцікавіше, співбесідник теж не вважає за потрібне повернутися. Так собі і говорять у різні боку. А здавалося б – не хочете бачити одне одного, то може не треба було б починати розмову узагалі, не?

Однак чужа культура, як і чужа душа – то глупа ніч, і шукати там розумний зміст так само важко, як і ловити чорну кішку в темній кімнаті… Втім, не буду розвивати думку до того, що ніякого смислу у подібних звичках немає.

Скажу інакше: мені він – не зрозумілий.

Схожі дописи:

• Один-єдиний і неповторний – The One
• Одяг-метаморф
• Гравітаційне беззаконня
• Про неіснуючі крила
• Еволюція та деградація
• Про невмирущих тарганів
• Неохайні принцеси

Серед героїв аніме трапляються так звані хлопчики з крилами за спиною, і бувають вони двох типів: ті, у яких крила справді є (наприклад, Бан з Escaflone), і ті, у яких їх немає.

Поговоримо про останніх.

Крила – то добре. Я б не відмовилася політати небом або ж мати надзвичайний талант до чогось (а саме його і називають крилами).

Але у поданні цих “талановитих” крилець у аніме є одна проблема, а саме: їх миттєве детектування оточуючими. Відбувається це двома способами.

Спосіб перший. Уявіть собі, що повний новачок або ж недосвідчений гравець, наприклад, у шахи (навіяно Hikaru no Go) опиняється за однією гральною дошкою з професіоналом, а то й чемпіоном (так, у аніме таке трапляється, і крилатим хлопчикам особливо на це щастить). Само собою, від новачка нічого особливого не очікують.

Гра починається. Професіонал робить свій хід. Новачок теж робить хід…

Бубух! То є звук падаючих від здивування щелеп, а то і тіл. Коли ж оточуючі попіднімають з долівки усе, що у них там попадало, починається захоплене ахання: Яких розчудовий хід! Він ще зовсім хлопчак, а уже!.. Надзвичайно!, та інша лабуда, яка є лабудою з наступних причин:

а) Хід міг бути цілковитою випадковістю, і таке припущення найбільш логічне стосовно новачка.

б) Хід міг бути не випадковим, але і не талановитим: наприклад, якщо гравець побачив його по телевізору у грі професіоналів, і просто запам’ятав, що ось на такий хід треба відповідати таким.

в) Нарешті, хід міг бути обдуманим і таки свідчити про наявність таланту. Проте ступінь талановитості можна визначити лише з наступних ходів та з усієї гри у цілому. У випадку ж із крилатим хлопчиком ні в кого немає сумнівів: так, наче у нього над головою з’являється сяюча корона з надписом: Геній. Ану падайте усі ниць! І оточуючі зразу ж у це вірять та страшенно 楽しむ побачити, що з ним буде далі, або ж самим провести з ним гру.

Підсумок: не можна судити про ступінь крилатості по одному (а тим паче першому!) ходу або руху.

Другий спосіб миттєвого детектування ще гірший, ніж перший, бо там і про талановитий хід мова не йде.

Наприклад, талановитий музикант (навіяно Nodame Cantabile) чує перший звук якоїсь мелодії, і враз ціпеніє та широко розкриває очі. Думаєте, тому, що звук дуже гарний? А от і ні. Коли нам озвучують думки героя, вони виявляються приблизно такими: Грає паскудно… Техніки ніякої… Ноти читати не вміє… ЯКИЙ ЖЕ ВІН ТАЛАНОВИТИЙ!

Бубух! Це вже я гепаюсь зі стільця від такого виверту у героєвих думках. Причому трапляється він періодично у різних героїв по відношенню до різних людей, тобто Грає погано… Талант! чується не один раз. Як таке може бути?

Підсумок: НЕ ВІРЮ, що по одній, тим паче першій і тим більше – поганій ноті можна визначити, наскільки талановитий виконавець.

Підсумовуючи загалом: мені сподобалось і Hikaru no Go, і Nodame Cantabile. Це хороші аніме, які варто подивитися. Але визначення чиєїсь талановитості по одному, тим паче першому, ходу (руху, слову, удару, стрибку, закляттю, жесту) або ж по першій ноті (фразі, тощо) не тільки брехня, але і страшенний, величезний та дуже набридливий штамп. На жаль.

Схожі дописи:

• Один-єдиний і неповторний – The One
• Одяг-метаморф
• Гравітаційне беззаконня
• Дивні звички
• Еволюція та деградація
• Про невмирущих тарганів
• Неохайні принцеси

Отже, сьогодні – про окремі улюблені серії.

Тільки не сприймайте мої слова так, ніби наведені нижче серіали погані чи то зовсім мені не подобаються. Принаймні, Noir та Kare Kano стоять вище середнього рівня аніме. Але усе-таки я люблю в них лише по одній серії.

• Noir, серія 1
  Якщо режисер хоче присадити глядачів на своє аніме, то ось йому взірець: початок Noir. Серіал цей із розряду бігалок та стрілялок (і непоганих стрілялок), проте перший епізод радує також постановкою: тут вам і цікаві ракурси, і майстерна робота з деталями, і чудова музика. Власне, саундтрек Noir – це те, за що можна подивитися серіал і до кінця… або до того моменту, як набриднуть основні мелодії.
• Kare Kano, серія 10
  Сама точно не знаю, за що люблю цей епізод. Припускаю, за те, що він є деякої квінтесенцією серіалу: він вміщає сюжет, гумор, розвиток відносин між героями та дещицю психології. Такий собі збірничок усього, що ви зустрінете у цьому аніме, і за що його, можливо, полюбите.
• AD Police, серія 8

  
  

  Серія типу Зробимо перерву: це коли герої забувають на деякий час про свої повсякденні справи (якими б вони не були – чи то шкільні веселощі, чи полювання на монстрів) та займаються чимось зовсім іншим (і, як правило, безтурботним). Перервою часто буває поїздка до 温泉, іноді гра (у футбол, бейсбол, тощо), а у AD Police – це сидіння у барі. Не певна, чим мені таке проведення часу приглянулось, але тим не менш – серію передивляюсь із задоволенням.

А які у вас улюблені серії?

Схожі дописи:

• Бережіться каваю!
• Один-єдиний і неповторний – The One
• "Щастя" з небес
• Три складові анімешного щастя
• Звичайні круті хлопці
• Почуття vs логіка
• Нелюдські страждання

Втім, не у всіх випадках, треба признатися. До того ж, не буду розписуватися за всіх глядачів, можливо, комусь вони не здаються занадто пафосними та недоречними. Судіть самі.

Ось ці фрази: 「真の姿を現す」 та 「真に目覚める」.

Вони досить тісно між собою пов’язані: після того, як особа чи об’єкт 真に目覚める, вона чи він може також 真の姿を現す.

Якщо це герой, то скоріше за все у нього відкрилися потаємні чакри і він враз став крутим-прекрутим – ворогам пора тікати; ніжна дівчинка-чарівниця в процесі пробудження починає літати і світитися, а очі в нею стають суцільно зафарбовані ну, знаєте, такі порожні, без жодних слідів розумової діяльності; усілякі ж махіни (типу Нірвашу з Eureka 7) яскраво блимають лицьовими фарами, випромінюють потужні промені світла, а потім починають під переможну музику трощити усе навколо.

Глядачі, що завчасно відступили на безпечну відстань, сприймають 目覚める та あらわす по різному: хто радіє аж до сцяння окропом, хто лякається, хто просто дивується. При цьому у більшості з них трапляється напад телепатії, ясновидіння та говоріння з самим собою (але про це – іншим разом).

Сцена пробудження та демонстрації пронизується таким пафосом та награною урочистістю, що стачило б і на десяток голлівудських блокбастерів. І хоча зазвичай мені у аніме навіть штампи подобаються більше, ніж голлівудські, та у даному випадку я не на стороні аніме.

Чому? Та тому що американський пафос простий і зрозумілий: треба цінувати сімейні цінності (пробачте за каламбур), любити Америку та розносити демократію по всьому світу (або Всесвіту). І якими б наївними не здавалися ці послання, у них криються дійсно важливі речі, достойні урочистості (хіба що Любити Америку треба замінити на Любити Батьківщину).

Інакше у аніме. Слово 真 у наведених фразах вимовляється дуже пафосно і піднесено. Наче те, що ми нарешті побачимо 真の姿, дозволить нам пізнати ВЕЛИКУ ІСТИНУ (або хоча б зрозуміти, що в біса творилося у даному аніме).

Але це – обман. 真の姿 не лише нічого не пояснює, але, буває, й заплутує справу все більше. У глядача виникають нові запитання: що це, навіщо, звідки взялося і чому воно саме таке, або чому у одних героїв воно є і таке, а у інших нема або не таке. Автори ж аніме, замість того, щоб усе розкласти по полицях(припускаючи, що вони самі розбираються у тому, що малюють), вигадують якісь хитрі назви, що звучать дуже розумно або дуже загадково, та примушують героїв промовляти їх таким тоном, ніби від цього все стає ясно від А до Я.

Що це? これは бла-бла-бла だ.

Навіщо? これは бла-бла-бла だ.

Звідки? これは… і так далі. Або просто бла-бла-бла та бла-бла-бла…

А щоб глядачі не прискіпалися, бла-бла-бла-кання відбувається на фоні відчайдушного екшену або сильної сюжетної напруги. Ну справді, кого там цікавить Істина, якщо герой нарешті уколошкав головного негідника або ж сказав героїні 好きだ.

І, зітхнувши з полегшенням, що все добре закінчилось (бо всі ми в душі любимо хеппі-енди, хоча вголос і лаємось на них), ми забуваємо про те, що замість 真 нам підсунули 嘘; замість Істини – дулю без маку.

Підсумовуючи: урочистість, з якою вимовляється слово 真, цілком відповідає його значенню. Проте у наведених анімешних фразах воно повністю дискредитоване – бо за його допомогою нас скоріше дурять, ніж розказують правду.

Схожі дописи:

• Одного аніме достатньо
• Один-єдиний і неповторний – The One
• "Щастя" з небес
• Три складові анімешного щастя
• Що за дивина?!
• Звичайні круті хлопці
• Анатомічна аномалія

Для прикладу візьмемо Eureka 7 (ну ви ж не думали насправді, що я з нею вже покінчила?).

Що ми маємо на початку:

Рентон чманіє від здоровезної махіни, що приземлилася у них на дворі, а ще більше – від гарненької дівчинки, що вилізла з кабіни (ну ви ж помітили, яка у неї спідничка?). Він червоніє, аки красна дівиця, стікає сопляками та заїкається. Загалом нагадує місцями кумедне, проте незграбне і дурне щеня.

Еврика, з іншого боку, не щедра на емоції. Ну хіба що іноді пробивається здивування: що це за дурник біля мене ушивається?

Якщо ж пропустити середину, і подивитися відразу останні серії, то нас чекає сюрприз.

Ні, ми не здивуємось тому, що цуценя, хоч і не виросло у дорослого пса, та все ж перестало гризти тапочки та щасливого скавчати, побачивши улюблену іграшку.

А от із Еврикою справи набагато гірші. Тепер уже вона червоніє, ніяковіє та вигукує замість того, щоб говорити. До того ж постійно плачеться: Ой, я вбивала людей (пізнувато спохватилася. Якби сто жирафів поставити один на одного, то до верхнього доходило б із такою ж швидкістю, як до Еврики); Ой, я не людина, і Рентон мене не любитиме! Потоки сліз, що при цьому проливаються, породжують у підсвідомості думку, що не завадило б десь розжитися надувним човном – ну так, про всяк випадок.

Тобто регрес характеру очевидний.

Проте не слід думати, що збільшення емоційності – то завжди погано. Розглянемо наступний загальний приклад.

Деякий загартований у боях і стриманий у почуттях воїн (або ж войовниця) обзаводиться, буває і проти своєї волі, супутником: чи то ніжною квіточкою, яку або якого треба охороняти, чи надокучливим компаньйоном, якому хочеться зашити рота, чи то ж просто більш емоційно відкритим напарником. У будь-якому випадку, з’ївши з цим своїм камрадом не один пуд солі, герой виявляє, що прив’язався до нього, і у критичній ситуації готовий пожертвувати заради нього грошима, честю або навіть життям.

Подібна ситуація розвивається добре протоптаним шляхом, до якого приклали ноги не лише анімешні герої. Але яким би штампом вона не була, у її основі лежить закон людської природи – ми звикаємо до тих, хто поряд з нами.

Проте. Старый солдат, не знающий слов любви їх так і не вивчить. Тобто які б добрі почуття у нього не виникли до свого супутника, він їх або приховуватиме (про них можна буде здогадатися тільки з його дій), або ж виражатиме у властивій йому грубувато-стриманій манері.

Тому розм’якшення Еврики до стану сльозливо-сопливого желе неприродне і очевидно деградаційне.

І не варто заперечувати, що Еврика нібито не людина, і до неї наші закони не застосовні. Аянамі Рей з Євангеліону теж була створена “замороженою” лялькою, яка виконує накази свого творця. Проте її становлення як людини аж ніяк не перетворило її  у копію верескливої Аски.

Тобто еволюція від повної беземоційності до більшої людяності цілком можлива. Але Евриці (і багатьом іншим героїням) вона, на жаль, не вдалася.

Для повноти картини слід додати, що шлях, який пройшов Рентон, теж може виявитися регресивним. Адже дорослішання включає в себе втрату (до деякої міри) дитячої безпосередності та безтурботності, а також частини мрій та ілюзій. Якщо процес виявиться занадто різким та болючим, то дитина перетвориться на озлобленого маніяка, який мститься всьому світу.

Підсумовуючи: обидва процеси – від більшої емоційності до стриманості (дорослішання) та від беземоційності до почуттів (олюднення, соціалізація) – можуть бути як еволюційними, так і деградаційними. Кінцевий результат залежить від уміння авторів показати зміни, не зруйнувавши при цьому початкового характеру.

Якщо їм це вдається, то ми із задоволенням констатуємо розвиток персонажу (і з цієї точки зору навіть регрес є позитивним процесом). У протилежному випадку, як це трапилось із Eureka 7, у аніме заводиться противнючий, сопливий, деградований мозкошкряб.

Схожі дописи:

• Один-єдиний і неповторний – The One
• Дратівна правда
• Одного аніме достатньо
• Нащо людям очі?
• "Щастя" з небес
• Три складові анімешного щастя
• Звичайні круті хлопці

Тому замість двох окремих мозкошкрябів будемо мати одного – про ворогів.

З ворогами у аніме є дві проблеми: їх всюдисущість і невмиручість.

Наприклад, у аніме Нащадки пітьми (闇の末裔, Descendants of Darkness) головний злодій – доктор Муракі – є також і єдиним злодієм у всьому серіалі, бо у тій сюжетній арці, де він не з’являвся, ворогом виступала надприродна сила – Диявол. Там же, де злодіяння були результатом людських дій, без Муракі не обходилося.

І, само собою, його живучість аж зашкалювала. Він навіть помер в одній з історій… тільки щоб благополучно пережити фінал усього аніме.

Втім, тут ви з повним правом можете потиснути плечима і заперечити: яой (а саме до нього належать Нащадки) за визначенням не товаришує з логікою, тож чому б ворогам і не помирати-оживати стільки разів, скільки їм заманеться.

Тож звернімося до ще одного аніме – Білий хрест (Weiss Kreuz). Головні антагоністи – сімейка Такаторі – займаються всім: від торгівлі живим товаром до генетичних експериментів, які перетворюють людей у монстрів. Більше того, один Такаторі пробрався навіть до головних героїв! (А якщо брати усіх позитивних героїв, то навіть і не один).  Тож яку б справу герої не розслідували, відповідь одна: винуватий хтось із цієї тарганоподібної сімейки.

Чи варто додавати, що принаймні один Такаторі пережив усі сезони Білого Хреста (що вдалося не всім головним героям, між іншим)?

Але скептики знову заперечать: ну що можна чекати від аніме з чотирма бішьо:ненами (себто молодими красунчиками) на головних ролях? Звідси ж до яою рукою подати!

Ну добре, тоді як останній аргумент візьмемо цілком хлопчаче аніме (меха, пригоди, наукова фантастика), де логіка має правити бал: Сталева тривога (Full Metal Panic).

Що ж ми тут маємо? Ххха!

Найтерористіший терорист Гаул переслідує сержанта Сагару крізь увесь серіал і навіть (СПОЙЛЕР!) доживає до другого сезону. Там його, правда, Сагара нарешті добиває (хоча сам серіал так і напрошується на продовження), та це остаточно доводить:

ЖИВУЧІСТЮ ТА ВСЮДИСУЩІСТЬЮ ГОЛОВНІ АНТАГОНІСТИ ПОСТУПАЮТЬСЯ ЛИШЕ ГОЛОВНИМ ГЕРОЯМ

… живучість яких настільки велика, що їм і атомна бомба не страшна.

А про їх всюдисущість я напишу трохи згодом. Не пропустіть!

Схожі дописи:

• Де вони ховають зброю?
• Один-єдиний і неповторний – The One
• Одяг-метаморф
• Гравітаційне беззаконня
• Дивні звички
• Про неіснуючі крила
• Еволюція та деградація