Весна в Україні – це завжди прекрасно. Де ще є стільки краси? Наприклад, наша вишня значно крутіша ніж японська сакура. Звичайно оспівана японськими поетами блідо-рожева красуня теж прекрасна, але коли квітне наша вишня в Україні, сакура «відпочиває». Це ж просто несказанно красиво – йдеш по вишневій алеї, вдихаючи тонкий і пряний аромат, посміхаєшся радісно сонцю. Коли ледь-ледь налетить вітерець, він дмуха на ніжні квіти вишні, і ти йдеш, ніби під снігопадом вже. Але то теплий сніг, легкий і духмяний. Не тільки на волосся падають малі пелюстки – ніби на душу лягають радісним легким весняним відчуттям того, що цієї весни все станеться саме так, як повинно статись, і що все-все буде якнайкраще у людей і в України.

Саме таке відчуття маю після походу в Криворізький ботанічний сад. Це диво дивне – свіжість і краса місцевих і екзотичних квітів на північному краї доволі депресивного промислового міста. Чесно кажучи, ніби в оазу попадаєш, коли входиш в ці ворота.

Всі знають Кривий Ріг як сумне і брудне місто. Але навіть тут є справжня краса, і навіть сюди приходить справжня українська Весна.

Адміністративна будівля до речі, дуже гармонічна, оповита диким виноградом. А ще мене розчулив оцей термометр на сосні, канава і мисочка, з якої харчується справжня охорона саду – смішні кудлаті песики породи «двор-тер’єр».

Тут зараз квітнуть магнолії – справжні кримські. Шикарні квіти.

А це бузок. Його тут більше 40 видів. Бузкові алеї – це взагалі краса невимовна – йдеш і млієш від аромату, тихого гудіння бджіл над квітами, і саме від бузково-білого кольору з безліччю його відтінків і напівтонів.

Тюльпанів тут теж багато і всі різні. Є смішні, є  красиві – на будь-який смак.

Без екзотики не обійтись – ось так квітнуть справжні африканські кактуси в Кривому Розі.

А це справжній камінь, що росте!

І ще просто кілька фото з нашого Ботанічного саду. До речі, вибачте шановні, що написано в дещо можливо «притомно»-солодкій манері – настрій такий. Весна, квіти…

Поділитися з іншими

Споглядаючи це видовище (а інакше не скажеш, враховуючи кількість і якісь перипетій), вимушений констатувати, що на диво – мені виявилось все одно. Абсолютно все одно. Раніше, рочків так 5 назад, я б навіть пішов за це на демонстрацію, а зараз – мені начхати.

Причин є декілька. Перша – телебачення вже давно стагнує і помирає. Повільно, але котиться на схил його сонце. В молодих сім’ях, до яких належу і я, і практично всі мої друзі мого ж віку, вже давно ніхто не тягне в дім телевізійний кабель. Максимум – вішають супутникову тарілку, та й ту вмикають вкрай рідко. Основний же контент на їхніх плазмових панелях – забугорні серіали, програми а-ля Діскавері, увімкнені з медіаплеєра і т.і.. Тобто в їхньому розумінні – у них власне телебачення, яке відіграє саме ті функції, які вони хочуть. І функції політінформації воно не відіграє точно. Відіграють сайти, блоги, форуми – який завгодно інтернет-майданчик, де люди можуть висловитися практично без цензурних обмежень. Але не їхнє особисте “телебачення”.

Друга – “покоління Шустера”, яке ковтає кожне політичне ток-шоу з широко відкритою “хліборізкою”, теж покидає цей світ. А передати досвід “політобачення” ніяк, бо в молодого покоління свої пріоритети. І вони можуть коливатися як в сторону повного аполітизму, так і в сторону відвертого несприйняття стаціонарної промивки мізків перед телевізором і бажання донести свою окрему думку. В кожної позиції свої сильні і слабкі сторони.

І третя – я не можу нічого змінити. Конфлікт – він там, нагорі, в сфері багатих і впливових, до якої мені особисто – як до неба рачки. І від того, у кого ТВі залишиться, мені нічого не впаде. І не треба казати про свободу слова і все таке. В кожного своя свобода, і кожний власник здорових незафімознених мізків розуміє це, і створює свою власну інформаційну систему, тим більше що зараз для цього є всі можливості.

Тому якщо колишній ТВі помре, а тушку продадуть (за чутками) Медведчуку, який влаштує там рупор “РуСССкава міра” і “Митно-млинного союзу” – я не сильно збіднію. Просто перенесу канал у своєму плейлисті в його кінець. І кожний залишиться при своїх.

Поділитися з іншими

Прочитала сьогодні, що завтра у Тернополі чорнобильці, які покажуть посвідчення про їхній статус, зможуть безкоштовно їздити у громадському транспорті. Це такий подарунок від місцевої влади. Абсурд, як на мене. Я чомусь думала, що чорнобильці й так безкоштовно їздять. Але, якщо це не так, то одноденна подачка є вершиною цинізму.

Ясна річ, що ми зараз не винуваті у всіх бідах чорнобильців (і тих, хто мешкав у Прип’яті чи поблизу, і тих, хто ліквідовував наслідки аварії на ЧАЕС). Але ж є якісь елементарні моральні принципи? Для мене створити певні пільги для чорнобильців (люди ж справді здебільшого кволі і не можуть заробити на ліки і прожиття), це те ж саме, що не бити лежачого. А в нас чомусь так уже повелося: раз на рік, 26 квітня, урочисто згадуємо про два мільйони українських чорнобильців (їх було 3 мільйони, але за останніх 27 років, за офіційною інформацією, мільйон людей померло через радіаційне опромінення), вручаємо їм троянди, порожні конверти (так, так, були випадки, коли цим людям вручали порожні конверти) і пафосно говоримо загальні фрази про роль чорнобильців у ліквідації наслідків вибуху реактора ЧАЕС.

Та про який розвиток і добробут країни може йтися, поки нікому нема діла до справді потребуючих. А щодо піару на чорнобильцях, кажу своє “фе”. Дуже негарно, дуже, любі тернополяни.

Поділитися з іншими

Чи почне врешті наш парламент працювати – питання, як на мене, риторичне. Якими би наївними і довірливими не були українці, все ж є трохи людей, які аналізують усі засідання і розуміють хто за який закон голосував і чому. Тож працювати, голосувати, приймати рішення і продукувати законопроекти – справа не дуже вдячна, бо одразу відкриває обличчя нардепа. Натомість блокування трибуни і намагання її розблокувати, які супроводжують ще й гучні заяви – це уже, щонайменше, ілюзія бурхливої діяльності. Як думаєте, чи в п’ятницю опозиціонери відправлять уряд у відставку? Якщо так, то кого будуть потім критикувати, на кого перекинуть усі біди і звинуватять у них? Оце блокування трибуни мені щораз то більше нагадує питання другої державної мови. Це довгі роки була така собі “фішка”, якою користувалася і більшість, і меншість, аби привабити електорат. Мусить же бути таке одвічне спірне питання, через яке розсваряться усі і вся, а тим часом там, на горі, проголосують не один закон…

Поділитися з іншими

Ніяк не второпаю, чому хюндаї і досі їздять Україною. Очевидно, людям таки бракує екстріму, можливо, подобається зупинятися раптово серед поля і не знати коли подорож продовжиться. Іншого пояснення тому, що люди й досі їздять корейськими потягами я не бачу. І, як на мене, немає змісту чекати чи сподіватися, що керівники транспортної галузі врешті отямляться, позбудуться клятих хюндаїв і закуплять для українських колій наші луганські вагони. Та ніколи цього не буде, поки ми з вами купуватимемо квиточки на це корейське дивне диво. Бо якщо є попит, і пропозиція буде. Це не реклама нічних потягів. Просто набридло слухати нарікання на кшталт: запізнився кудись там, бо хюндай дорогою зупинився. Та не їдь ним і все встигнеш. Ніхто ж не змушує платити втридорога, щоб начебто скоротити подорож на 2 години. У нас же демократія, правда?

Поділитися з іншими

Більшість людей на Львівщині і Прикарпатті не мають зеленого поняття, що таке сланцевий газ і як його видобувають. Коли журналісти приїжджають у село і кажуть: за кількасот метрів від вашої хати будуть добувати газ, селяни з великими очима питають: таааак??? І додають: та добре, нехай. Коли ж приїжджають представники компаній, які і працюватимуть із нашими родовищами, про неприємні нюанси попередити забувають. А зайняті сільськими справами люди і не підозрюють, що їх чекає. Коли ж у селах чи на їх межі з’являться бури, буде вже пізно сперечатися.

А загрожує нам ось що: бури розташовуватимуть на межі сіл однак, на глибині кілька метрів під землею видобуток розповсюдиться на сотні метрів у радіусі. Тому, навіть якщо ви живете далеченько від місця видобутку чи в сусідньому селі, вас не омине проблема води. Водичка буде руденькою, це у кращому випадку. А в гіршому – взагалі зникне.

Не маю наміру залякувати. Просто не хочу шукати нове помешкання у новому селі (якраз у селі я і живу). Тому прошу усіх, хто надає перевагу російському газу у комплекті з чистою українською водою, розповсюдити цю інформацію. Пояснюйте бабусям і дідусям, що в гарній обгортці може бути несмачна цукерка.

Поділитися з іншими

Банкрутство Аеросвіту.

Поспіхцевий продаж медіа-групи “Інтер”.

Це лише частина, найрезонансніший витяг із новин останніх декількох місяців. Так чи інакше, всі ці події прямо поєднані із процесом, який охопив країну. І ім’я йому – деолігархізація.

Не радикальна, звісно. Просто держава вирішила нарешті показати, як вона дбає про власний народ, і як нещадно бореться із клятими олігархами, що обікрали і поставили на коліна всю Неньку!

Але це все тільки на перший погляд…

Чому все пречудово у Ахметова, але Хорошковський, екс-власник Інтера, гріє дупцю у Монако, і чогось не горить бажанням відвідати пагорби Дніпра? Чому Фірташ преспокійно веде свої справи, у той час як Коломойський блискавичними темпами “зливає” свої активи і теж здивовано зиркає очицями по сторонах? Стає зрозуміло – Межигірське Сімейне Об’єднання увімкнуло свій улюблений режим “вибіркового правосуддя”. Схоже, їм знову не вгодили. На цей раз ті, хто допомогли їм прийти до влади.

Роль олігархів у нашій державі складно недооцінити. По суті, будь-яка влада, яка приходить чи то на Банкову, чи то у Верховну Раду чи Кабмін, ретельно продумана, розтасована і розкладена, немов карти у шулерській колоді. Бо приходить туди завдяки ним. Завдяки їхній фінансовій, медійній, часто навіть промисловій підтримці. Звісно, що жодна здравомисляча людина, навіть із мільярдами в кишені, не буде ними ділитися за просто так. Їй потрібні гарантії. Гарантії того, що її гроші окупляться, причому якимось стороннім чином. От тому-то Партія Регіонів і нагадує якусь федерацію – вони ніби могутні і разом, але якщо копнути цей конгломерат сильніше, то звідусіль почнуть лізти нюанси. Кожний тільки складає видимість командної роботи партії, натомість позаочі грає виключно гру власних інтересів. І за логікою речей ця гра не повинна заважати іншим іграм на столі. Але так не буває.

Залишимо політичним аналітикам і оглядачам роботу статистів цих непорозумінь. Залишимо їм же здогади про те, який компромат Хорошковський обміняв на гарантії спокою, і якою ціною Коломойському вдається поки що триматися на воді. Ясно стовідсотково лише одне – боротьба за гроші почалась. За гроші для виборів.

Круговерть грошей у природі має свою циклічність. Щоб грошей завжди була певна сума, треба беручи з цієї суми вчасно повертати різницю. І тоді все буде гуд. Отож пам’ятаючи що розкрадання і привласнення на користь Клану останнім часом тільки збільшували темп, стало зрозуміло – на паротягові влади вугілля скоро скінчиться. Розкрали вже певно все, що могли. Народ продовжують обдирати, однак обкрадання бідних, хай їх і десятки мільйонів, вже не така прибуткова справа. Потрібно компенсувати різницю. Потрібні гроші, активи. Все це потім буде покладено на алтар майбутніх виборів “перзидента”, де нам повідомлять, яке саме пакращення настало, що ми його навіть і не помітили. І якщо мислити логічно, то – якщо в бідних більше нема чим ділитись, то треба… Правильно, почати брати з багатих. А потім – ще й подати це бідним під дуже смачним популістським соусом! “Позбавили країну від олігархів! Добробут досягнено!” – так і уявляється мені черговий бігморд десь на трасі у Донецькій області.

Взагалі, багаті і так платили. В цій країні треба платити за недоторканність і врахування власних меркантильних інтересів, хоч би яка влада не тримала Україну. Однак з приходом тих, хто чітко знає навіщо прийшов, гра серйознішає, ставки ростуть, ростуть і суми відрахувань. А коли тебе ще й відкидають із зайнятих позицій і не виконують власних кулуарних обіцянок (привіт летить в Монако, де жертва такої ситуації якраз і знаходиться), то тут хочеш-не-хочеш, а мозок почне думати – “на хулєри воно мені тре?” Так “головний канал країни” Інтер на місяць-два перефарбувався в… еммм, будемо казати “опозиційний” колір, а сам Хорошковський почав сміливо заявляти, що влада нездатна на жодні економічні реформи. Грубо кажучи, це була гра м’язами, і виправдана, бо якщо Валерія Івановича не поховали прямо на місці, значить він знайшов чим відкупитися від проблем, які сам на себе накликав. Телятко принаймні намагалося з’їсти вовка, але трошечки не розрахувало сил. Довелося зняти шкуру, дякувати Господу хоч м’ясце лишили.

До чого я веду? Хорошковський – аут, Коломойський – поки не аут, але зона ризику. Тут варто розуміти те, що наступним може бути хто завгодно. Ахметов? Фірташ? Тарута? Григоришин? Пінчук? Боголюбов? Не так важливо, хто буде наступним. Важливо те, що (як кажуть у серіалах) “далі” точно “буде”. Сім’я вирішила, що принцип розкуркулення тих, хто може фінансово допомогти в разі чого у збуренні народу (а-ля “Майдан 2″) допоможе їй втриматися при владі у цій країні як мінімум ще на один термін. А в перспективі, підім’явши під себе все і вся (а на це в неї часу купа) – і назавжди. І за необхідності “в расход” підуть навіть найближчі і найнесподіваніші на перший погляд. Ну а хто міг уявити, як доля розпорядиться колишнім власником Інтера, генералом СБУ, впливовим і близьким до президента свого часу?

А тепер, споглядаючи свої статті давності року-півтора, у мене виникає лише два питання. Перше – на скількох гілках сидить влада? І друге – яка з них в процесі спилювання таки відправить її за законами ґравітації вниз? Лобом об землю. У небуття.

Бо не буває так, щоб доля так довго і зі смаком балувала тих, кому засуджено від своєї ненажерливості і недалекості одного разу поплатитися через помилку.

Деолігархізація цілком може стати однією з них.

Поділитися з іншими

Ілюстрація з сторінки Galina Romanovskaya

Трохи історії, або, як створювалась «пекельна машина»

Початок видався наче доволі добрим і приємним – в американському штаті Ілінойс впровадили щось на кшталт системи роботи з дітьми, які скоїли злочин, або тими, що мали схильність до цього. Система ювенальної юстиції створювалась і впроваджувалась поступово, спотворюючись. В цьому випадку дуже доречний вислів: добрими намірами висланий шлях до пекла.

На якомусь етапі ювенальна юстиція стала просто відбирати дітей у батьків, що, за нормами прийнятих нових законів, були неспроможні добре і правильно їх виховати. Страшно те, що відібрати дитину можуть як у агресивних алкоголіків, так і у нормальних люблячих батьків, які у виховних цілях просто можуть дати іноді неслуху запотиличника, або ляснути нижче спини.

Ювенальна юстиція і менталітет українських батьків – явне неспівпадіння

В святому письмі сказано, що дітей треба виховувати в любові і строгості. Для нас, слов’ян є нормальною практикою і легкі батьківські запотиличники, і праця на рідній землі з малечку. А ще, що може бути краще за гуляння по калюжах після теплого дощу, швидкого весняного футболу на ледь зеленій траві, після якого одяг дитини схожий на суцільний шмат бруду! Тож, хочу, щоб ви знали – якщо представнику ювенальної системи тільки здасться, що дитина брудна, або її б’ють батьки, або заставляють працювати, такі батьки можуть втратити своє викохане чадо за одну мить. «Ювенальщики» зазвичай не церемоняться.

Ювенальна юстиція в Україні. Стан речей

Начебто немає у нас офіційно цього лиха ще. Але нещодавно виявляється відбулось 10-е (вже!) засідання чиновників, що відповідають за впровадження ювенальної юстиції в Україні. В цьому дійстві приймали участь як українські виконавці, так і зарубіжні замовники створення «ювеналки» в нашій країні. Ви запитуєте, які такі замовники? Я відповім – це «благородний» ЮНІСЕФ та канадське агентство міжнародного розвитку CIDA, і це ще не всі вкладники.

Виявляється, уже 10 років міністерством сім’ї та молоді в нашій країні впроваджуються нормативно-законодавчі документи, згідно яким чиновники мають право відбирати дітей не тільки у дійсно поганих батьків, але також і у цілком нормальних людей.

Ця ракова пухлина тихо і непомітно розповсюджується по нашій рідній землі. А ми з вами поки що практично нічого про неї не знаємо.

Страшно те, що ця система вже працює у нас. Є реальні приклади. Нещодавно в мережі Інтернет ви могли бачити звістку про самогубство молодої мами, в якої забрали двійко дітей. Це була цілком нормальна, забезпечена родина, діти мали все, що треба, навіть більше, сусіди кажуть, що сім’я жила добре, без сварок і побоїв. Тож чому відібрали дітей! Це сталось 15 вересня 2010 року в Полтавській області. До речі, виявилось, що в цій місцині, саме в Лохвицькому районі, це був далеко не єдиний випадок.

Чому чистих, здорових, нормальних дітей забирають з цілком нормальних сімей? Невже дитині буде краще в дитячому домі? Кому потрібно знищувати сім’ї українців?

Чому дітей віддають в дитячі дома, нехтуючи їх правами і потребами?

Початок покладено. Саме в глухих селах, де люди не мають ні грошей на допомогу юристів, ні необхідних знань для того, щоби мати можливість захиститись.

Виявляється, перевірочний, пробний, «лабораторний» етап ювенальна юстиція в нашій країні проходить саме зараз.

Трохи сухої статистики:
В 1998 році відібрано 2800 дітей;
В 2008 році – 14800 дітей.

Як вам такі цифри? За десять років кількість відібраних дітей зросла на 12000 за рік – чим не підтвердження активного функціонування в країні ювенальної юстиції?!

Зараз статистика чомусь дуже таємна. Я не змогла знайти інформацію про відібраних дітей ні за минулий рік, ні за позаминулий. Наводить на деякі думки. Чому від нас ховають такого роду інформацію? Чому таємно вступають в дію такі закони?

Де зараз відібрані діти?

Ні для кого не є таємницею, що українські дитячі дома просто не можуть фізично прийняти таку велику кількість дітей. Тому напрошується питання – кому потрібні українські діти з нормальних сімей, здорові та виховані?

Як вам таке: американські гомосексуальні сім’ї уже всиновили більше 300 тисяч дітей, більшість з яких привезено із-зі кордону. Попит на такі всиновлення значно зростає. В нашій країні ставлення до закордонних потенціальних «батьків» дуже лояльне. В лютому 2011 року за прийняття закону, що дозволить легко всиновлювати наших дітей іноземцям та одностатевим парам проголосували 288 депутатів. Україна намагається «привести своє законодавство до стандартів Европи» за рахунок наших дітей?

Чим нас годують і навіщо?

Як ви вважаєте, чому ЗМІ постійно годують нас страшними сюжетами про побиття та зґвалтування дітей? Чому так багато зараз говорять про безкарність жорстоких несамовитих батьків? Чому те, чого і раніше не бракувало, саме зараз ллється на нас з екранів телевізорів в найбільш яскравих фарбах?

Все просто – ведеться звичайна підготовка отаким страшним способом до введення офіційно ювенальної юстиції в Україні як панацеї від жорстокого ставлення до дітей.

Така проста і дієва схема відпрацьована вже не в одній державі. Яскраво описані гучні справи вбивства дітей батьками призвели до загальної істерії суспільства. Суспільство вважає, що занадто слабо працює служба захисту прав дітей….тому…. Вірно – всіх врятує саме жорстка ювенальна юстиція! Але зараз про наслідки впровадження цієї системи знають або здогадуються одиниці. Впроваджені правила і норми не будуть розбиратись, чи то був виховний запотиличник від справжнього доброго батька, чи побиття, отримане дитиною від жорстокого збоченця. Правило – є правило – ударив – дитину відібрали.

В чому та сама родзинка системи?

Працівники системи мають право самі вирішувати, навіть не дуже покладаючись на факти, чи має дитина залишатись в сім’ї, чи її потрібно вилучити. Тобто, якщо чиновнику здалось, що дитині загрожує небезпека, навіть умовна, якщо у чиновника навіть прослизне така думка, то він має право забрати дитину. Без права бачитись з «поганими батьками».

В чому може полягати така небезпека для дитини з погляду «ювенальщика»? О, ювенальна юстиція залишила своїм виконавцям дуже широке поле для діяльності і для польоту фантазії. Навіть невелика площа кімнати, в якій живе цілком щаслива дитина, може показатись небезпекою, або забруднений на прогулянці одяг.

Залишаються питання: невже дитині буде краще в дитячому будинку, де з ним можуть статись страшні речі, ніж вдома з рідними люблячими батьками! Де піклування про дитину? Чому система, прикриваючись гаслами про укріплення сімей, навпаки рушить їх?

Жахіття «ювеналізованої» Фінляндії

Вилучені з сімей діти, в Фінляндії живуть в таких собі дитячих будинках, що нагадують концентраційні табори. Діти постійно тікають звідки, просто щоби потрапити додому, але їх ловлять. Після таких втеч їх дехто називає політв’язнями. І в цьому таки є сенс. Можете собі уявити, як живеться дітям в таких ювенальних таборах, і наскільки щасливі і повноцінні члени суспільства з них виростають.

Ще одне – згідно законів ювенальної юстиції, вбиті горем батьки, що втратили сенс життя, коли у них відібрали рідну дитину, мають платити аліменти тим, хто всиновить їх сина або дочку!

Виходячи з усього сказаного вище, напрошується висновок, що ювенальна юстиція – це не просто зло. Це система, яку впроваджують для знищення нації. Знищення шляхом руйнування здорових сімей, здатних змінити країну на краще. Ми повинні захистити Україну і наших дітей від цього зла!

Поділитися з іншими

“В країні мають бути футболки, які хотітиметься носити і читати.”

Цю та багато інших футболок можна замовити на vk.com/zberihajtespokij

Поділитися з іншими

Поділитися з іншими

Я, звісно, вірю, що Суд неминучий, але до чого усі ці нісенітниці і залякування? Інша справа, що Папа пішов несподівано. Навіть Папський Нунцій в Україні у понеділок, щойно з’явилася інформація про зречення, відмовлявся від коментарів, мовляв, і для нього це несподіванка, тож поки-що не знає, що сказати. Далі – сухі коментарі про процедуру зречення і обрання нового Папи, про схожі випадки в історії і все.

Тим часом, ситуація щонайменше дивна. Думати, що відставка пов’язана зі скандалами – не хочеться. Скандали бувають завжди, особливо навколо сильних і важливих людей. А ось зречення голови Католицької Церкви напередодні Великодня – це несподівано. Пасочки у 2013-ому освячуватиме вже новий Папа. Від нього ж очікують і реформ у Церкві. Питання лише: хто очікує? Навряд чи пересічні віряни думають про глобальні зміни в діяльності і політиці Церкви. Більшість прихожан цікавить своя маленька парафія, аби їхні діти не бачили розпусти і гомосексуалістів і, щоб сповідник був добрим. Тож питання тепер: кому із великих світу цього потрібна зміна влади у Церкві, зміна самої Церкви і як усе це вплине на нас, маленьких?

Поділитися з іншими

Усі знають, якщо литимуть такі дощі, вода з гір за кілька годин збіжить в долину і все затопить. Саме на цю подію люди мало не із захопленням чекають, дивлячись новини. Я ж пам’ятаю не один паводок, найстрашніший мабуть був у 1997. Нам пощастило тоді. Вода була у нашому подвір’ї, але нічого не пошкодила. Це при тому, що жили ми доволі далеко від річки. А сотні (можливо і тисячі людей) втратили того року не лише якісь дрібні матеріальні речі, вода знищила не один будинок. Опісля люди отримали таку-сяку компенсацію. Але не всі. І цих грошей було зовсім недостатньо, щоб звести бодай хатинку. Родина моєї товаришки за гроші, виділені як компенсацію державою, вже 15 років будує нове житло. Весь цей час тут і живуть. В кухні і ванній кімнаті – цементна стяжка замість підлоги. Постійно холодно і не особливо затишно через це. Страшно подумати скільки ще родин отак живе.

Поділитися з іншими

Олекса Воропай народився 9 листопада 1913 року в Одесі. Навчався в Агрономічній академії, яку 1940 року закінчив з кваліфікацією вченого агронома. Після Другої світової війни опинився в еміграції – спочатку у Німеччині, потім у Британії.

Український фольклор Олекса Воропай почав досліджувати ще з кінця 1930-х років. Після війни, у таборах для переміщених осіб і колишніх робітників-остарбайтерів протягом 1944-1948 років записував народні звичаї з різних регіонів України. В цій роботі Воропаєві допомагали етнолог З. Кузеля і філолог Л. Білецький. Щоб репатріаційні комісії через записи не могли відстежити людей, від яких було записано розповіді, автори змінювали або зашифровували імена й прізвища. З цієї ж причини перші публікації Олекси Воропая виходили під псевдонімом Олекса Степовий – так в Авгсбурзі було видано сім книжок, серед яких: «Вогні в церкві» (українські народні легенди, записані в Україні 1942–1943 рр.), «Українські народні танці», «Звичаї нашого народу», «Ясир».

Переїхавши до Британії й осівши у Лондоні, Олекса Воропай протягом 1952–1955 років видав «Українські народні приповідки» та «Українські народні загадки». Крім цього у часописі «Визвольний шлях» було надруковано декілька його статей, зокрема «Етнографія – наука про націю» та «Цілюще зілля». 1953 року у Лондоні вийшла його книжка спогадів про часи Голодомору «В дев’ятім крузі», на яку більше 30 разів посилався відомий дослідник Р. Конквест.

1957 року Олекса Воропай став доктором слов’янської етнології, а 1961 року в Українському вільному університеті у Мюнхені успішно захистив дисертацію, отримавши вчене звання доктора природничих наук.

Двотомний нарис “Звичаї нашого народу” цілком можна вважати головною працею Олекси Воропая. Перше видання побачило світ 1966 року у Мюнхені. В праці ретельно описано обряди й звичаї різних регіонів України, і незважаючи на її науково-популярний характер, вона після свого перевидання в Україні (1993 р.) довгий час була основним посібником для викладачів і студентів зі спеціальностей “етнологія”, “етнографія” і “фольклористика”.

Поділитися з іншими

Картинка отримала дуже велику кількість “лайків” та поширень (за мірками українського Фейсбук). Видно, що значна кількість користувачів підтримує протест проти нав’язування українцям чужої за духом і пропагандної за виглядом концепції. І справді, чому ми маємо не розвивати свою культурну парадигму з україноцентричним світоглядом, а приєднуватись до розробленої московськими пропагандистами євразійської спільноти (якої, до того ж, ще ніколи не було, й досі немає)?

Проте, як це зазвичай буває в нашій країні, на такий погляд знайшлись свої противники зі своїми картинками:

Нічого не маю проти, така манера бачення свого минулого теж має право на існування, особливо серед осіб, що здобували освіту в ПТУ. Але є принципові відмінності між позиціями авторів першої та другої картинок. Позиція перша випливає з того, що нам агресивно й безальтернативно пропагують “русский мир” практично на державному рівні. Позиція друга випливає з незнання історії та відсутності логіки.

Другий демотиватор був би виправданий, якби Україна нав’язувала “український світ” громадянам Іраку. Тоді ситуації були б ідентичними, відтак – можна було б порівнювати між собою, скажімо так, давність і витоки культури Московії, України й Іраку. Оскільки Україна такої пропаганди в Іраку не здійснює, то й ситуації не є тотожними, а значить – не можуть порівнюватись. Це – програма 2-го курсу будь-якого пристойного вишу.

А якщо вже братись до справи геть несерйозно – можна з упевненістю сказати, що автори і першого, й другого демотиватора є братами-близнюками. І заклик зробити щось корисне (написаний на червоному тлі) для автора другої картинки є лише закликом, бо робить він корисного рівно стільки ж, скільки й інші завсідники мережі.

Поділитися з іншими

Нещодавно один з активних учасників “гранітних” подій 1990 року, Олесь Доній, відвідав Одесу. Була й лекція пана Олександра – про Україну, її перспективи та, звісно ж, “революцію на граніті” і її досвід.

Знаєте, що найбільш прикро? Що з тих жовтневих подій, як і з багатьох інших, також творять далекий від реалій міф. Зараз він вигідний, перш за все, тим, хто разом з Донієм брав участь у студентських акціях. Кириленкові, Тягнибоку, й іншим, хто має змогу до цього “примазатись”. Тепер вони “дають уроки”, читають лекції, вони “мають досвід” боротьби з владою, вони “мають моральне право”.

І чому дорослі дядьки досі не розуміють, що їх, дітей, тоді акуратно використав пан Кравчук? Ви ж не думаєте серйозно, що нещодавній головний пропагандист та ідеолог ЦК КПУ, голова Верховної Ради, не знав, що відбувається у республіці? КДБ УРСР тоді ще справно працював, і вчасно про все повідомляв до ЦК…

Кравчук не розумів, що Декларація про державний суверенітет не є кінцевим документом? Не смішіть. Він чудово розумів, що буде далі, і що на хвилі цього “далі” треба втриматись. То чому б не влаштувати невеличке шоу, здатне і прикрити від московського “начальства”, і всередині республіки створити собі потрібний імідж? Запросто. Проаналізувавши вимоги страйкарів і реакцію на них уряду й Верховної Ради УРСР, що побачимо? Підтримано все! – крім відставки Кравчука. Кравчук – тогочасний “Сірьожа-маладєц”, який все “розрулив”.

І тепер ці 45-річні дядьки розповідають, що вони “побороли комуняцьку більшість” в Україні, відкрили шлях до Незалежності… Хлопці, все – навпаки: комуняки “у мєньшинствє” переграли вас за всіма параметрами. Ви нездатні цього побачити? Ви – тупі. Ви це бачите й розумієте, але мовчите? Ви – брехуни.

Олесь Доній в Одесі наводив приклад угорської партії ФІДЕС, що спромоглася провести до парламенту близько 9% молодих людей (не старших 35 років). Якби “революція на граніті” мала хоча б такі наслідки, які є зараз в Угорщині – тоді “гранітні революціонери” мали б “моральне право” давати уроки й читати лекції.

А зараз… уроки революції нам викладають невдахи, які самі жодної революції не лише не зробили, але й не бачили.

Поділитися з іншими