23 березня 2012 року стануть відомими результати Третього обласного конкурсу шкільної преси. Традиційно підсумки конкурсу буде підведено у Кам’янці-Подільському.

Поділитися з іншими

Я не юрист, не правозахисник, я звичайний громадянин України, який має свої певні очікування щодо розвитку рідної країни. І те, що реалії не відповідають моїм очікуванням, дуже мене непокоїть і змушує інколи щось говорити й писати про ситуацію в країні.

Гаряча тема – закриття сайту EX.UA. УАнет шумить вже третій день. Якісь сайти “лягають”, якісь встають, і означає це лише одне – спільноту зачепили за живе.

Те, що EX.UA розповсюджував “піратський” контент – ні для кого не секрет. І якісь заходи до цього сайту рано чи пізно мали бути застосовані. Та хіба це мало бути зроблено так, як це зробили наші “захисники порядку”?

Гаразд, були якісь звернення до органів правопорядку щодо порушення авторських прав. Напевне, міліція чи слідчі прокуратури мали здійснити перевірку, зібрати докази порушення законодавства і: а) дозволити правовласникам і адміністрації чи власникам сайту врегулювати претензії, або б) подати матеріали справи до суду.

Врегулювання претензій могло б мати вигляд матеріального відшкодування правовласникам збитків від неправомірного розповсюдження їх продукції, і могло б відбутись як у досудовий період, так і після відповідної ухвали суду.

Якщо ж у досудовий період сторони не змогли дійти згоди, то суд мав би розібратись у такому: 1) хто завантажував на сайт файли, права на які належать третім особам; 2) чи були адміністрацією сайту здійснені відповідні заходи з припинення порушення законодавства; 3) чи підпадає діяння, вчинене кожним з користувачів з пункту 1) під ознаки конкретного злочину; 4) яких збитків було завдано правовласникам; 5) ще щось, що, можливо, я випустив з поля зору.

І, нарешті, результатом усієї цієї роботи мало б бути видалення з сайту незаконно розміщених файлів, покарання винних осіб, відшкодування збитків правовласників. І все це можна було зробити тихенько, не припиняючи роботу сайту, без незручностей для користувачів.

Натомість у нас вирішили зробити це гучно, грубо й… бездарно. Та ще й збурити проти себе чималеньку хвилю невдоволення. Що ж, побачимо – хто кого…

Поділитися з іншими

Ну що, помітили? Якщо ні, тоді я підкреслю певні моменти.

1.  Фактично в усіх новинах, усіх каналів можна почути, про пункти обігріву, котрі влаштовані МНС для всіх безхатьків та і загалом для будь-кого хто замерзне.
2. Аналогічно згадується і турбота про дітей, котра полягає в тому, що дітям відмінили навчання.

А тепер мені скажіть, раніше морозів не було? Чи вони були меншими? Та все було, та і морози ці бували на десятки градусів більшими. Висновок тут простий. Теперішня влада показує як вона дбає про своїх громадян, а особливо про малозахищених, стареньких, без місця проживання, дітей. Отже, користуючись погодою, дехто хоче здобути довіру, авторитет, набрати бали серед населення і майбутніх виборців. І ніякі це не добрі наміри, а чіткий розрахунок.

p.s. Для прикладу використано лише сюжети одного інформаційного каналу, проте схожі за змістом новини присутні всюди.

Поділитися з іншими

Часто спілкуюсь з підприємцями, і розумію – держава намагається зробити все необхідне для їх знищення. Ніхто з моїх співрозмовників не сказав, що відчув якесь полегшення чи спрощення своєї діяльності. Навпаки, перешкод чомусь стає більше.

Кому вигідно гальмувати розвиток малого бізнесу? Скоріш за все, бізнесу великому. Зрозуміло, що монопольне становище на ринку дає безліч приємних переваг. З правом начхати на Антимонопольний комітет включно. А ознайомлення зі статистикою та навіть офіційними звітами великих компаній лиш підтверджує таку думку.

Неозброєним оком видно, що великі компанії стабільно зміцнюють свої позиції, не в останню чергу – шляхом поглинання менших конкурентів. “Вертикаль” намагаються створити навіть у бізнесі.

Один з найяскравіших прикладів – щасливе завершення роботи над Податковим кодексом. Від цього “прогресивного” документу вже стогнуть тисячі представників малого бізнесу. Мої знайомі, приватні підприємці, вже зо два місяці обмірковували закриття свого бізнесу, адже сплачувати всі необхідні збори та податки коштів не вистачало. Ви не повірите, але для них мало не порятунком стала пропозиція «продати» за 25% вартості справу, якій подружжя присвятило 12 років життя. Пропозиція, яку три роки тому мій товариш назвав би “наїздом” – настільки хамською та відверто цинічною вона була, надійшла від “донецьких товаришів”, і мої знайомі вирішили на неї погодитись. У іншому випадку втратили б більше. Загалом, їх справа потрапила під контроль колишнього конкурента, який таким чином скупив уже декілька однопрофільних підприємств, а саме його товариство є складовою більшого об’єднання, з центром у Донецьку. Таким чином і зростає бізнес. У декого.

Не сумніваюсь, що й останні нововведення щодо правил внутрішньої торгівлі теж мають на меті “укрупнення” бізнесу. Зараз я більше переймаюсь тим, що відбувається в українському сегменті мережі Інтернет, тому, наведу такий приклад: хто з власників Інтернет-магазинів з невеликим оборотом має фінансову можливість утримувати офіс та склад? Одиниці. А відтепер це обов’язкові умови для ведення торгівлі в Інтернеті. Та якщо навіть підприємець і стягнеться на оренду офісу – тут його чекатимуть нові сюрпризи. Адже до офісу (юридична адреса підприємства) цілком законно через день мають право навідуватись: податкова інспекція району, міста, області; пожежна інспекція; СЕС; УБОЗ; прокуратура, та ще хтозна скільки “потрібних” і всесильних контролюючих органів.

Що у таких умовах робити підприємцеві? Закривати бізнес. Або “продати”. За 20-25%.

Поділитися з іншими

Але як би там не було. Любіть Україну. Любіть своїх рідних. Мрійте. Здійснюйте. Усміхайтесь. Радійте життю, воно прекрасне! З Новим роком і Різдв’яними святами .

Поділитися з іншими

Ось таке чарівне серце було помічено на площі Тайм Сквер в Нью-Йорку. Крім Різдвяного настрою воно ще дарувало усмішки і цукерки .

А воно і справді гарно підкреслено. Серце українця велике і добре .

Поділитися з іншими

1. Політика – це бізнес.
2. Нема ідеї, є гроші.
3. Перша ціль політика – принизити опонента.
4. Вся ідеологія будується на майбутньому збагаченні.
5. Політик повинен мати кілька масок.
6. В політиці лобіюються лише власні (чи спонсорські) інтереси, а не інтереси громадян від імені яких працює політик.
7. Якщо політична сила при владі, жодні діючі закони не здатні вплинути на її діяльність, виникає синдром божества.
8. Політик не думає про державу.
9. Найперша задача політика, що приходить до державного керма – красти.
10. Якими б благородними не були заяви політиків – вони брешуть.

Але чи лише цими десятьма пунктами можна обмежитись? Звісно, що ні. Їх можна лише доповнювати і розвивати.

Можливо, Ви назвете хоч п’ять пунктів, котрі покажуть сучасного українського політика в білому світлі?

Поділитися з іншими

Поділитися з іншими

 9 листопада – це офіційний День української мови та писемності.

В інтернеті дане свято отримало своє продовження – UA DAY 2011.

UA DAY – це акція, що присвячена українській мові. Суть проекту полягає в популяризації вживання української мови в усіх сферах суспільного життя. Ми пропонуємо вам взяти участь у флешмобі – давайте 9 листопада 2011 року будемо розмовляти та писати виключно українською!

Нехай цей день стане справді українським. Перейдіть на українську у своєму буденному житті, напишіть у свій блог, прочитайте українську книгу – як саме виявити свою прихильність до UA DAY, обирати вам.

Поділитися з іншими

Хочу нагадати. 22 листопада – це День Свободи. Це свято започаткував В. Ющенко будучи президентом України в 2005 році. Чому саме цей день? Бо 22 листопада 2004 року розпочалась “Помаранчева революція”.  В 2010 році на “Майдані” розпочалась безстрокова акція протесту від підприємців України проти податкового кодексу Азарова.

А що буде цього року?

Ось цитата з сайту news.dt.ua:

«22 листопада 2011 року відбудеться найбільша акція на Майдані.Ми виведемо двісті тисяч людей … Технологічних секретів ніяких не буде. Ми просто поїдемо в регіони і будемо з людьми розмовляти. Там дуже багато страждають і готові вийти за свої права, але всі бояться. Кожен думає: «Ось вийду я на площу, а там нікого не буде, і що я один, як дурень, там стояти буду?». Ми намагаємося людям сказати, що 22 листопада вони на Майдані будуть не одні», — сказав Олєйников.

Денис Олєйніков, власник ПростоПрінт.

Поділитися з іншими

Погодьтеся – ця коротка фраза чітко описує глибини падіння обраного керівництва країни за останні два президентства. Хоча, згадуючи буремні дев’яності, Кравчук з Кучмою були відверто не кращими. Просто їх так відверто не освистували.

А сьогодні на стадіонах освистують уже навіть відеозапис президента.

Мабуть, скоро почнуть гівном закидувати.

Чи не золоті унітази біду накликали? Вікторе Федоровичу, а варто замислитися…

Поділитися з іншими

Чим думали обранці, коли приймали рішення про відміну переходу на зимовий час? Правильно, тим місцем про яке ви подумали (ви ж про голову подумали?). Бо навіщо їм напружувати свої звивини, коли в них є важливіші проблеми і питання, а це дурниця, чисто інтуїтивно проголосують. Проголосували. І тут розпочалося. Прийшла голова по розум. Медики і науковці почали робити заяви, економісти підтвердили збитки. Це все дійшло до главаря держави. Всі дістали ременем по задниці. Розпочали нове голосування. Затвердили, що таки потрібно перейти на зимовий час і в ньому залишитись назавжди. За другим разом прийняли, була ж установка прийняти рішення, от і голосували б доти, доки не набралась потрібна кількість голосів.

І все б нічого. Якби депутати визнали свою помилку і розповіли народу про це. Але тоді буде інше питання. А як вони приймають інші рішення? Аналогічно? Дуже цікаво. Яку вони нам Україну так будують? Проаналізуйте самі і зробіть висновки про наших обранців, про їхню компетентність і взагалі доцільність.

Поділитися з іншими

Почну з того, что майже рік тому, під час “податкового майдану” я написав свої “листопадові тези“, як відповідь на публікацію Деніса “Революція відміняється“. Не думав, що за рік я знову повернуся до цієї публікації, оскільки саме вона стала моїм наріжним каменем у формуванні позиції.

Спочатку факти та хронологія:

• 6 вересня офіс “ПростоПрінт” захоплено УБОЗом, про це детально писав і АІН, і Watcher
• 7 вересня Деніс звертається із проханням привезти старі ноутбуки і я відгукуюсь, під час зустрічі розумію, що потреби набагато більші за суто технічні і вирішую допомогти, в першу чергу, поширивши інформацію у Твіттері та Facebook;
• 8 вересня мій знайомий юрист (дуже рекомендую – Вікторія Мундірова, контакти в мене) готує лист на МВС, прокуратуру, тощо та позов проти Маркіяна Лубківського;
• 12 вересня проводимо акцію під УБОЗ “Не бійся” (біля Деніса з’являється Олександр Данилюк, який називається спочатку координатором з юридичних питань, а згодом адвокатом);
• 15 вересня акція на Майдані з футболками та “Беркутом”;
• 21 вересня мала відбутися друга акція на Майдані та квест “5 кроків до свободи”, але цього ж дня стає відомо, що Деніс разом з родиною виїхав за межі України.

Тепер трохи емоцій. Перш за все – мені соромно, що я живу у такій країні. Хтось може сказати, що у наших північних чи східних сусідів ситуація ще гірше, але ніколи в житті я не підвищував власні результати, дивлячись на менші результати інших. Це шлях до програшу.  Так само і зараз – ми маємо поруч західних сусідів, які можуть дати інший приклад.

По-друге, влада відчуває власну безкарність (принаймні відчувала до виступу “афганців” і чорнобильців під Верховною Радою). Саме відсутність контролю і страх перед владою породжує “бєспрєдєл” і “понятія”, за якими ми зараз живемо на цій території (бо на сьогодні у нас немає країни).

Наступне, “справа Олєйнікова” стала певним каталізатором, але. і на мою думку це надзвичайно  важливо, на сьогодні без програми РОЗВИТКУ  будь-які дії і вчинки є лише РЕАКЦІЄЮ. А я вірю, що ми можемо бути не лише “собачками Павлова”, які реагують на подразник.

І, насамкінець, головне – лише РАЗОМ можна будувати нашу Україну, об’єднати її спільною метою, цінностями та програмами. І в цьому я підтримую Валерія Пекаря, який каже, що “СЖД” призводить до ще одного розподілу на “ми – вони”, “свої – чужі”, а це шлях до прірви.

Тепер трохи позитиву:

• я бачу активність людей, яким не байдуже те, що відбувається навколо, при цьому вони самоорганізовуються у локальні групи;
• рівень пасіонарності в Україні 12-15%, що є досить високим значенням – для порівняння у Франції, коли було кілька років тому змінено владу, рівень пасіонарності не перевищував 3%;
• люди дуже добре навчилися розрізняти та уникати провокацій, як зсередини, так і ззовні, особисто мені дає це велику надію на те, що успіх можливий.

І зрештою сакральне питання: “Що робити?”

Найголовніше на мою думку – не лишатися осторонь. Позиція “моя хата зкраю” – це крок до побудови поліцейської держави, в якій совість замінено байдужістю.

Наразі я шукаю ще людей, які готові долучитися до формування механізмів контролю над владою. І це потрібно не лише сьогодні, але й за будь-якої влади, бо лише, маючи механізми контролю, ми можемо впливати на владу та створити ясність у всіх, що влада – це не засіб для особистого збагачення та “дєрібану”, а служіння народові, який довірив управління державою та її економікою.

Особистим завданням бачу об’єднання максимуму різним ГО у єдиний рух, який для себе умовно називаю “Разом”, бо лише спільними зусиллями ми можемо еволюційно територію перетворити на державу.

І насамкінець – революції відбуваються не на Майдані і не під стінами Верховної Ради. Революція відбувається тоді, коли кожен з безправного “гвинтика системи” перетворює себе на Людину.

Поділитися з іншими

Поділитися з іншими

Жила-була собі у місті N-ськ бабуся. Бабуся вже підстаркувата, років 70, не менше, і був у неї син-депутат. Як і водиться в таких випадках, люблячий син мамуню не забував і добряче забезпечував. Не знаю наскільки добряче, однак бабуня жила краще за своїх сусідок, не хвилюючись про надходження пенсії на банківський пластик. Так, забув додати, що синочок на той момент був при владі, бо мав гарний порядковий номер в одній із екс-помаранчевих партій. О як я закрутив. Сусіди, які жили коло бабусі, не цуралися іноді навіть у неї відверто розпитувати, а кіко державних грошиків «позичив» із відкритих бюджетних годівниць її синочок. Мовляв, живете ви, (назвемо бабусю припустимо…) Одарко Михайлівно, далеко не на зарплату синочка, он і телевізор у вас рідкокристалічний, і в квартирі ремонт, і балкон у вас засклений, і «стіклопакети» стоять… Бабуня відверто обурювалася, та й грець із ним. Заздрісні тії люди, не так файно як вона живуть, що з них взяти?

Одним словом жила собі бабуня, жила, і не тужила, аж поки не прийшли чергові вибори. Спочатку парламентські і на місцях, а потім і президентські. Русло річки людського вибору різко змінило колір – і прийшли до влади біло-сині. Як у Верховному Цирку України, так і у вигляді президента, ну і на місцях, куди без цього. Як дізналася бабуня, що сусіди замість партії сина поголівно «обрегіоналились», сльоза потекла по натруженій материнській щоці. А то як так? Синочка ж і благоустрій біля будинку зробив, і під’їзд косметично підмарафетив, і ліфта, не працюючого з 199-якогось там року, замінив на лискучий новенький сріблястого кольору. Все для людей, а люди? А люди пішли до того, в кого для людей мала бути «Україна». Невдячні.

Йшли дні, син-депутат дивом втримався-таки у кріслі, і хоча тепер бабуся вже не надто часто бачила його радісним і усміхненим, а гроші проте як і раніше раз на тиждень привозив. Ну дають заробити грошву – він і заробляє, а що ще матері потрібно? Аби синові добре було, а там і їй кусень того добра перепаде.

Підходило до кінця спекотне літо 2011-го. Погожої літньої днини бабуня виповзла на лаву коло будинку подихати свіжим повітрям. Як завше це буває, лавку окупували її сусідки, теревенячи на підвищених тонах про те, про се. Героїня нашої казочки підсіла до них і стала слухати їхні скиглення: «пенсії мало»… «все на продукти і квартиру іде»… Ну і так далі. І раптом одну з «сорок» осінило: «То треба ж піти до Мішеньки, Одаркиного сина, попрохати, він там наверху піде, скаже що треба, і все буде добре!» Як ніби так і треба, та сама Одарка Михайлівна сиділа перед ними на лавочці. «Одарочко, а коли Міша приїде? Нам би з ним побалакать трохи, просити будемо, щоб там хоч щось для нас зробив…» Праведний гнів так і хотів обхопити стареньку, але вона стрималась, і з неприхованою єхидністю запитала у плебсу: «А ви за кого на виборах у Раду голосували?» «За Партію регіонів» «І хто виграв?» «Партія регіонів!» Гра в Отамана Вочевидячки, певно, самій бабусі була вкрай до смаку. «А за кого на президентських голосували?» «За Януковича» «То хто в нас зараз президент?» Товариство з дивиною оглядало бабуню, але відповідало «Ну Янукович…» Тут бабуся піднеслася і переможним тоном промовила: «То йдіть до них у приймальню і просіть. Ви ж за них голосували…» І покинула поле словесних баталій…

Здавалося б, до чого я так розпинався і в таких деталях розповідав цю не позбавлену сумного гумору і абсолютно реальну історію? Ні, мораль не в тому, що людям треба було голосувати за Мішеньку, а не за Вітеньку. Мораль у тому, що наші громадяни не вміють робити ВИБІР. Замість того, щоб скрупульозно вивчати програми кандидатів, їхні вчинки і після цього робити зважений і правильний відповідно до себе крок на виборчій дільниці, наш народ голосує за обличчя і приблизні вектори. При цьому катастрофічно забуваючи про минулі вчинки кандидатів на місце у ДержГодувКонторі. У нас лозунгомордальна модель поведінки на виборах – чия морда з бігборда вкупі з хітом політтехнологічних лозунгових висерів тобі сподобалася чисто візуально – за того і голосуємо. Любиш російську мову більш за все на світі? Тобі до Януковича. Чи до Симоненка, але там до купи треба ще й культ СРСР. Жити не можеш без бджіл і сходження на Говерлу після відкриття чергового музею? Ющенко – ось твій вибір. Або може в тебе в голові застрягла нав’язлива сексуальна фантазія щодо перепихону з жінкою, яка старша за тебе? Тоді ти точно обереш Тимошенко. Якщо хтось із них не виправдав твоїх сподівань – ти просто перевернеш свій політичний вектор у іншу сторону і замість Компартії України поставиш галочку навпроти ВО «Свобода». А політикам вигідний такий «розклАд» речей. Хто там читає ті передвиборчі бамажки, окрім журналістів і політологів? Та ніхто. Тому треба обов’язково сказати в кадрі таке: «При цій владі було так х*йово, що гірше вже нікуди. Голосуйте за мене – і я виведу вас з цього жаху, акі Мойсей євреїв, тільки швидше на 35 років» – і все, електорат в кишені. І отак – по колу. Яке це ми вже коло спостерігаємо в Україні?..

Людоньки, затямте у своїх головах одну не надто просту, але конче необхідну річ. Політика – це справа не лише наїжених пик у Раді, але й ваша особиста. Вибір, який ви робите на всіх збіговиськах народу, які ми іменуємо “виборами” – річ осмислена. Це стосується будь-якого аспекту в цьому житті – навіть банальної купівлі телефона в салоні мобільного зв’язку. І за свій голос на виборах ви відповідаєте перш за все перед країною і вже потім – перед власним сумлінням. Адже ви обираєте людей, які будуть робити краще всім без винятку. І вам також, до речі.

А як ні – не лайтеся на дзеркало, якщо маєте криву морду.

Поділитися з іншими