Ялта non-comme il faut

Злука в Ялті

2011-01-21T14:49:00.000+02:00

Трохи з запізненням розпочинаю новий "дописувальний" рік. Довго збиралась з думками та силами, але так і не придумала, куди моєму блогу рухатись далі. Життя іде-змінюється, читачів збільшується (чомусь?!), а я так і лишаюсь недисциплінованим блогером... Як каже один новоспечений "колега", поставила на блозі свічку. Менше з тим...

Ось які агітки знайшла в рідному університеті і на вулицях Ялти:

Бачила одну бабусю, яка тримала такий аркуш в руках і плакала. Думаю, завтра ще з нею здибаємось

2010-11-27T13:53:00.000+02:00

мандри знаками питань

2010-10-25T21:50:00.000+03:00

Коли раптом прийшла ідея поїхати у Берестечко, я не-без-літературознавчого-нальоту подумала, що то буде композиційне кільце... Відкривала територію Луцьк-Рівне три роки назад я з вистави "Берестечко" за Ліною Костенко в Рівненському театрі. І тоді була певна, що нізащо не поїду на могили. А тепер дуже рада, що все ж таки це зробила. В нас була була кольорова дорога зі спокійними крихітними селами з чудернацькими назвами на кшталт Вільгельмівка. Тихе Берестечко. Прекрасна екскурсія "Козацькими могилами" (направду, рідкісно приємна екскурсовод та безпафосний цікавий музей). Саркофаги, що перевертають уявлення про реальність. Та в результаті - абсолютна дезорієнтація в нашій історії (хіба трохи чіткіше вималювались контури дружби-ненависті з кримськими татарами). Може і правду кажуть, що ми просто не маємо гену державності. Але то таке, хай філософи розбираються. Де не справляються вони - дописують поети. Як завжди у "відповідальний" момент, я не мала фотоапарату, тож мусила робити "мобільні" зйомки. Так от цей пам'ятник 300-м "спартанцям" берестецької битви дуже поетичний і переконливий.

p.s. виправдань через тривале зникнення, як бачите, не буде. відверто, це навіть не було накопичення матеріалу-дихання-натхнення. може перевірка: чи мені взагалі треба вести блог? і скоріше за все ці всі місяці було не треба :)

день народження

2010-08-14T00:42:00.000+03:00

Цілий день згадувала, що я забула... Виявилось, забула написати пост. 13 серпня 2008 року народився цей блог. Певне, що спека два роки тому була менша, бо я могла зв'язати кілька слів до купи. Тепер - ні. Але тим не менш мушу визнати: коли починала, не думала, що все це затягнеться хоч на рік.
Отже, текіла сьогодні випита не дарма. І не дарма наді мною і блогом витає відчуття оновлення.

ad Visconti

2010-08-04T09:41:00.002+03:00

Півночі дивилась Вісконті "Сімейний портрет в інтер'єрі". Потім півночі говорила про нього, тоді додивлялась у сні. Досі під враженням, хоч і відчуваю себе якоюсь сомнамбулою. Кажуть, в Сімферополі за радянські часи жила одна божевільна, яка, переглянувши цей фільм, геніально його тлумачила і створювала щось на зразок фан-клубу. Я ще до такого захвату не дійшла, але вже на межі.
Якщо коротко, найбільше сподобались дві речі. Десь на середині фільму, піймала чудове відчуття свободи - фільм мене не гвалтував, а просто існував на екрані, і я була вільна ловити його коди, або ні. Я уявляю, як би зараз знімали ту саму історію: мелодраматичні флешбеки, нав'язливі сповільненні кадри по оголених тілах, живописних полотнах, просвітянське розжовування шкільного матеріалу або що, мовляв: "ти точно це побачила? зупинись, придивись, ми тут хочемо сказати... бла-бла-бла". Вісконті не такий, він зробив свою досконалу роботу, але не збирався робити щось за глядача. Чого тільки варто те, що жоден "сімейний портрет" фактично не затримався у кадрі більше секунди, хоча саме на картинах, які переповнювали квартиру головного героя, зав'язана дія фільму. У всякому разі не було ніяких спеціальних реверансів потенційному глядацькому невігластву.

Млосно ніжить мій кіношний гедонізм те, що я, вочевидь, не зрозуміла і половини фільму. Це таке задоволення - відчувати манку невідомість сенсів, що розкриватимуться, коли я вкотре передивлятимусь це кіно. А ще стильні кадри. А ще тексти, що можна безкінечно розтягувати на цитати. В пам'ять вшкрябались кілька фраз, які перебираю як камінчики. "Нема нічого, крім перерваної гри". На цьому і перервусь...

літні лови

2010-07-30T22:56:00.002+03:00

Літнє божевілля у розпалі. Вчора випадково опинилась на Набережній. Тільки ненормальний за власною волею попреться туди в кінці липня, але як вже піде, то зустріне тисячі таких самих хворих. У пошуках видовищ люди збирають навколо всяких дурниць. "Кола" за різними інтересами скупчуються на відстані десяти см одне від одного. Виявляється, можна з цікавістю гуртом дивитись як танцює якийсь алкаш. Такий був натовп, що не побачила, чи він - зірка-альтруїст, чи таки збирав гроші за свої піруети.

Тікати треба. Або ховатись. Найлегше в собі. Днями показали ще одну хованку - Art-Усадьба. Недалеко від набережної, але тихо, затишно, просторо, і - безліч картин. Втрапила на виставку художниці з Одеси Поліни Зінов'євої. Не можу сказати, що картини мені сподобались, але одна напередодні приснилась (стидаюсь сказати яка).

А взагалі я від живопису, певне, втомилась. Переходжу на іншу пристрасть - кіно. На мене чекає колекція Вісконті. А ще розважають гості з їх історіями-долями-очима. Всі хороші, поки не тягнуть на Набережну.

дитина напрокат

2010-07-27T23:50:00.001+03:00

Маємо розвагу на літо - десятирічну племінницю. Я називаю її малою мавпочкою, бо вона 90 відсотків часу мавпує те, що роблять інші. Жили в нас актори - вона організувала у дворі театр. Ставлять виставу-танець, про те, як зустрічаються два виміри (!), не бачать один одного, а побачивши, трагічно розходяться. Підбираючи музику перемолотили чи не всю мою колекцію. Поки що вагаються між Tricky's "Overcome" та Marcus Miller's "Blast". Актори нашого театру вже починають комплексувати.

Пізніше в нас жила сім'я художників. У дворі під керівництвом племінниці створюється галерея. Правда, дата відкриття, як і прем'єри постійно переноситься. Та я знаю безліч дорослих, що живуть лише прожектами, то що вимагати від дівчинки.

Паралельно йде оволодіння швидким друкуванням, перечитано майже всю мою колекцію дитячих книжок (я, наївна, думала, що збираю на роки!), боротьба з шопоголією. І ще в нашій сім'ї народжується наймолодший блогер. Я обіцяла "прорекламувати" після четвертого посту, але не втримуюсь, бо маю два сумніви: чи буде час і чи малій стане натхнення писати наступний.

море в дарунок

2010-07-18T23:20:00.001+03:00

Роки два назад до мене в Ялту ненадовго приїжджали родичі з Донецької області. Треба було щось швидко придумати для культурно-оздоровчої розваги. Повела парком на улюблений пляж в Лівадії. Ідемо поволі, я потроху щось розказую (архітектура справа, старезні дерева зліва...). Але особливого захоплення ні в брата, ні в сестри не бачу. Розгублена, почала шукати причини то в собі, то в них, аж тут підійшли до моря. Такої дикої радості на доволі стриманих обличчях я, здається, не бачила. Насправді з морською стихією мало що може конкурувати, і мені в той момент так це стало ясно, бо й для мене самої нічого більш магнітичного нема.

Згадала це вчора, коли спостерігала, як Володимир Немира вперше за довгий час нарешті побачив море, а побачивши, перетворився на малого розбишаку.

І це щастя заразне: починаєш інакше дивитись на те, що маєш, і немає більшого задоволення, як дарувати це іншим. До того ж все винагороджується. Сьогодні вже встигла подивитись на картини - злива енергетики на одну мене маленьку. Завтра тягатимемо меблі...

мрії збуваються

2010-07-15T23:23:00.002+03:00

"З віком ставишся до мрій з обережністю, бо вони мають властивість здійснюватись" - ця фраза у кількох варіаціях звучала навколо мене протягом останнього тижня. Добре, що я ще не в такому "обережному" віці. Одна моя мрія ось-ось стане реальністю. Я давно писала про виставку картин Володимира Немири в Києві. У квітні знову побачила його роботи вже у Львові, і знову отримала енергетичний заряд. І мені так захотілось щоб вони довше були поруч (трошки егоїстично, правда? але мій егоїзм часом й іншим іде не користь). Познайомилась з дружиною художника Катериною, дуже енергійною та колоритною жінкою. Між кавою та жартами в неї якось "випадково" народилась ідея виставитись в Ялті. І от вже днями візьмемося за монтаж в музеї Лесі Українки. І знову це будуть нові роботи. Взимку та навесні вони добряче зігрівали, тепер, сподіваюсь, подарують затінок від кричущого курортного маскульту.
P.S. Відкриття виставки планується 22 липня о 17 годині. Приходьте :)

не-свята

2010-06-06T20:25:00.004+03:00

Так знаково рясніють свята: день журналіста з його гаслами "стоп цензурі" та "свобода слова" та день російської культури, що гримить у багатьох містах України. Що разом виходить? - день російського слова. Хоча чому день? Щодень!
Навіть не знаю, яка з великих дат викликає в мені більший спротив.
Журналістів я не люблю. коли спокійна, то розумію, що в кожній професії є непрофесіонали та пройдисвіти. Але тільки розгориться який скандальчик або просто подивлюся/почитаю новини - приливів агресії не оминути. здебільшого доводиться спостерігати посередностей з диктофоном або камерою. І багато-багато імітації вільнодумства, за яким - некомпетентність та славолюбство. А інтелектуальна жовтизна така заразна серед блогерів, зокрема. Але я допускаю, що в мені просто говорить дитяча образа за те, що справжні авторитети на дорозі не валяються і мудрагеликів теж масово не випускають, море ж інформації доводиться фільтрувати самій, не покладаючись на інформаційних "експертів".

Щодо великоруського свята - теж не райдужно... кажуть, уряд виділив 10 000 на закупівлю російської класики для українських бібліотек. НАРЕШТІ! Хоч людську літературу почитаємо! Звучить як сарказм? У м'якшій формі подібну думку висловлюють деякі блогери-при-тямі. І подається це як ознака культурності, мовляв, не слід відмовлятись від прекрасного заради політичного.
Брєд! Складені лапки!
Не можна називати чорне білим лише задля самозаспокоєння та імітації висококультурності внутрішньої.
Я проти войовничості - воювати з культурами собі дорожче, але платити з власної кишені за популяризацію чужих геніїв - це стратегічний лохотрон!
Отаке чергове - "зі святом".

святкове...

2010-05-09T15:11:00.001+03:00

Вітаю з Днем Матері!

Я не дуже "легка" донька - так рідко бачу батьків, що вони вже погрожують не впізнавати мене на вулиці. Як компенсація, дозволю собі впасти в святковий сентимент.

У мене чудова мама! Я вдячна їй за титанічну працю, яку вона поклала, щоб поставити нас з братом на ноги. За те, що маючи крутий характер, вона тим не менш дала мені повну свободу бути тою, ким я є. За абсолютне непохитне відчуття тилу. Я пишаюсь нею, бо ця жінка є прикладом того, як треба добиватись своєї мрії.

З її останніх перемог: ще недавно, вона по телефону питала, як включати комп'ютер, і шукала на письмовому столі "робочий", а тепер масово відкриває своїм подругам акаунти на гмейлі. Чудо впертості, яку я успадкувала!

P.S. Та, я повернулась в Ялту і пам'ятаю про намір "дорогу перетворити на літери" (не без допомоги телефонно-письмового нагадування моїх любих читачів :) Але мушу визнати цейтнот диктує свої правила. Сподіваюсь-вірю-мрію якось реабілітуватись.

...продано...

2010-04-27T22:58:00.001+03:00

Очевидно, що йдеться не просто про "кілька іржавих бляшанок", очевидно, що йдеться не тільки про розбудову культурної та фінансової інфраструктури чужої держави на своїй території.

Йдеться про гідність. Тематично-травнево звучить в голові: "ни пяди земли".

Та впадати у відчай рано. Це тест для тих, хто при тямі.

клац

карфаген моєї провінційности: перед-пост

2010-03-24T22:33:00.000+02:00

Натрапила на програму про Ролана Бикова. Мене зачепили слова дружини режисера про те, як в кінці життя його магнетично тягнуло до столу, до писання. Ніби нічого особливого. Та ключовим для мене стало "в кінці життя". Подумала, що я сама забагато проводжу часу з літерами, а сказати мені, за великим рахунком нема чого. Може, це творча заздрість. А може - традиційна хандра від тривалого (аж два тижні!!!) сидіння на одному місці.

Вже кілька місяців в чернетках відлежується допис про провінційність. Нового, думаю, в моїх роздумах нема, але тим не менш раз-по-раз повертаюсь до цієї теми. Точніше, мене повертають - фільми, вистави, випадкові розмови. Врешті я піймала себе на думці, що припусую провінційності чи не всі людські недоліки, скажімо, нетолерантність, грубість, обмеженість, снобізм, поверховість... список безмежний, відтак підхід невірний. Зупинюсь на провінційності, як застої, емоційному, інтелектуальному, духовному, географічному.

І щоб звільнитись від цього нальоту, обираю рух. Днями розпочну "масштабний" тур Україною під кодовою назвою "схід-захід разом". Від кримської перлини, до перлини Донбасу, звідти до північних озер, а далі як Бог пошле... А далі знову за літери...

коси в Ялті не в моді?

2010-01-24T17:40:00.001+02:00

Найбільш інтригуючим в першому турі виборів для мене було, яке місце посяде ... Інна Богословська. Не в загальному результаті, звичайно, а виключно в місцевому, кримському, зокрема ялтинському. Жоване-пережоване „перемен, хотим перемен”, що лунало всією країною, для Криму теж актуальне, на багатьох місцях пилюку треба б повибивати. Але зрозуміло, що була велика небезпека, що хлопавка опиниться в руках у таких шкандаліз врайз, як Богословська. Бо злощасна Вітренко з істеричним амплуа вибула з гри до її початку; її маску націлилась використати пані Інна. Клоунади з радіопрограмами на кшталт „почую кожного”, асенізаторськими лозунгами, брутальними виступами показали, що маска міцно приросла до політичного обличчя.

Буквально напередодні виборів довелося мандрувати сімферопольською трасою, геть завішаною плакатами, бігбордами кандидатки №1. То з шахтарями чолом міряється, то сміється над чимось. Словом, кожні сто метрів – краса косою вниз. І на мій подив, водій мене наївно розпитував, хто це і що це.

Категорична та відверто антиукраїнська позиція, як загравання з Півднем, стала своєрідним лакмусом для місцевих виборців, перевіркою на залишки відчуженості та радикальності. І, як на мене, тих залишків стає все менше і менше. По Ялті Богословська зайняла 5 місце, набравши в чотири рази мешне голосів за свою світлу конкурентку. Сподіваюсь, це переконливий показник на майбутнє, що навіть в непростому Криму брутальні методи та кітчеві маніпуляції не проходять.

попередження

2010-01-22T15:20:00.000+02:00

Зима. Цейтнот. Меланхолія. Ненаписані пости муляють, але писатися не хочуть. Я і з самого початку знала, що чемпіоном з регулярності публікацій не ставатиму. А тепер мушу визнати, що моя писанинка буде ще ексклюзивнішою. Раз на місяць? На два? Півроку? Знаючи себе, нічого не можу передбачити. Тільки сподіваюсь, що відродиться натхнення писати кілька абзаців, а не речень.

зимовий пілігрім

2009-12-28T23:49:00.004+02:00

Обожнюю це, коли стукають у двері, і ти гадки не маєш, хто б це міг бути і чому прийшов (двох грабіжників-невдах, що, злякавшись мене без макіяжу зранку, лишили мені сусідське одіяло, я не враховую...). Сьогодні до нас потрапила паломниця з Америки, що мандрує шляхом Апостола Андрія. Вона сама пішки пройшла з Києва, та це тільки третина маршруту, мета якого - Греція. Мені ніколи не уявити, як і чому люди це роблять. Та рада, що можу подивитись на це з боку. Це як вдихнути повітря. Енн (так звати цього пілігрима) здійснює цікавий експеримент - подорожує подалі від траси, понад морем. Навіть не думала, що це можливо - попри закони на правила великі ділянки пляжів закриті.

Вона каже, що Ялта найпрекрасніше місто з тих, що вона зустріла на шляху. І я її чомусь вірю.

Енн теж блогер на блогспоті. А ще вона познайомила з сервісом CouchSrefing. Наш диван теж завжди радий гостям. А якщо ви вдень пройшли 45 км під дощем і вітром, то на вечір може здатися, що моя квартира палац.

***

2009-12-13T21:02:00.000+02:00

Допис буде короткий, трохи сентиментальний, торохи для-внутрішного-вжитку, переповнений цілком суб'єктивним захопленням, яке навряд можна вдало висловити, повний білизною взбитих штормом хвиль Чорного моря, тишою по-осінньому вбраних парків і добро-радісно-щасливих поглядів. Тож цей допис можна і не читати, але і стриматись, не написати я не можу.

Ось він:

ЛЮБЛЮ ЯЛТУ!

міграція

2009-12-06T01:55:00.000+02:00

Останнім часом довелось багато дискутувати-коментувати на тему міграції в Україні. Не дивно, що такі теми активізують політичні аутсайдери на кшталт тягнибоківців і саме так ставлять питання, що від них ніяково мені, українці, багато співгромадянин якої є нелегальними мігрантами в країнах Європи. Щось не пригадую новин про мітинги в Італії (Португалії-Польщі-...) з лозунгами не пускати з України.

Але ж і аргументи які! Вони (вірмени-грузини-китайці-африканці...) всі злочинці та розбещують нашу молодь наркотиками та борделями. Прочитала в одному з форумів слушну думку (на жаль, не можу знайти посилання): якщо вірменин народився в Україні та має громадянство, він - українець вірменського походження, якщо приїхав в Україну і громадянство Вірменії - він вірменин, а якщо хто-небудь продає наркотики, утримує борделі, то він - злочинець і мусить бути покараним незалежно від громадянства.

До чого це я? А... недавно прочитала, що в Ялту їдуть турки. Ну то не зовсім мігранти, їдуть на секс-тури, а заодно і дегустацію наших борделів та наркотиків. Правда, проти таких "гостей" ніхто мітингів не влаштовує. Звичайно, цікавіше корчити з себе гонорових роботодавців, ніж не допустити, щоб твою країну продовжували сприймати як великий ринок під Кафою з породистими роксоланами. Хоча і в цьому разі мітинги недоречні.

вітаю!

2009-11-22T18:18:00.003+02:00

Маю чудовий настрій сьогодні. Святковий. Згадую Майдан. Але на цьому блозі нічого не писатиму (може через 5 років...). Кому цікаво зазирнути у мої рефлексії навколо того часу, прошу на наш театральний блог.

петарди до Ялти не долітають

2009-11-21T18:07:00.006+02:00

Ці три тижні Ялта (бюджетна) трохи розгублена від вимушеного неробства і очікування понаднормового відпрацювання, адже літо чекати не буде. Та життя, як всі могли помітити, не зупинилось. Чергові історичні події відбуваються знову в Південній столиці України. Про гучні заяви, недоречні жарти прем'єрів, навколосамітівські президентські інтрижки говорять всі, перекручуючи кожен на свій лад. Всі, крім місцевих змі - ті спокійно анонсують "буденні" збори vip-гостей і повертаються до своїх злободенних тем. Як мені здається, і решта ялтинців доволі спокійні. Може, це і правильно. Поки політичні двієчники граються з петардами, відмінники ледь не втративши терпець, іронічно посміхаються, а інформаційні-агрегати накручують з цього всього "сенсації", мусимо просто працювати, готуючи Ялту до наступних гостей. Думаю, не треба нагадувати, що українці - дуже гостинні, і добре, що, приїжджаючи до нас росіяни, грузини... відчувають себе затишно. Тільки може, не запрошувати до себе тещу, поки свекруха не виїхала?

***

2009-11-19T02:03:00.003+02:00

Поки триває моє "ув'язнення" та загострюється ностальгія, одна з розваг - "передачки" з Ялти, з садку нікітського. Трохи поділюся:

Тут, на Волині, прекрасні барви, але часом забувають небо намалювати :). А в нас аж два!

Дякую, malahiy, за фото )

?

2009-11-02T23:02:00.005+02:00

Я люблю Ялту. Але час від часу відчуваю ізоляцію (я більше ніколи цього не напишу, і хай простить мою теперішню слабкість моє хоч і небезмежне, але вже багатоярусне коло). Як казала одна вчителька сімферопольської української школи, в Криму не треба казати, що ти - українець, щоб почути щось погане про свою країну, варто лише вийти на вулицю, включити місцеве радіо чи телебачення. Я вийшла на вулицю і пішла далі - на Захід, в надії не чути ні прокльонів, ні майстер-класів з патріотизму. Від останнього Бог зберіг, а з першим не так пощастило. Усюди - всевладдя цинізму та скиглення, нарікання на владукризугрипрадикуліт...

Колись мені мудрі казали, що людина має антенки, що ними відшукує собі подібних. Певне, мої антенки вийшли з ладу.

Порадьте, де шукати гідності?

Широка страна...

2009-10-18T22:05:00.011+03:00

Дивовижно, як за кілька годин можна все змінити!

Клімат: вчора була купалась в морі, а сьогодні розкладаю зимові речі; оточення: вчора влаштовували масові прощання зі слов'янкою, а тепер - самітницька келія... І основне - швидкість інтернету!!! За ті самі гроші, що і в Ялті, у Луцьку можна встигнути набагато більше, наприклад, поки завантажується сторінка, попити чаю, поговорити по телефону, зв'язати шкарпетки, бо, холєра, холодно!!! Але є і плюси. Відсутність або пунктирна присутність зв'язку примусить нарешті плідно працювати і частіше звертатись до паперових книжок. Останнє щасливе повернення - Борхес. А його Фрагменти на папері виглядають ще мудрішими.

Трохи позичу:

47. Щасливий незаздрісний бідняк, щасливий незарозумілий багач.

48. Щасливі сильні духом, що без страху вибирають шлях, без страху приймають славу.

49. Щасливі ті, хто запам'ятали слова Вергілія і Христа, чиє світло осяює їх дні.

50. Щасливі ті, хто люблять, і ті, кого люблять, а також ті, які можуть обійтися без любові.

51. Щасливі ті, хто щасливі.

Жадан, мандрівки і всяке

2009-10-14T00:41:00.020+03:00

Дозволю собі слабкість і не писатиму про Лесину осінь. Може колись... Зрештою, та обіцянка (самій собі) мене і гальмує. А життя гонить вперед.

За цей час багато чого відбулось.

Наприклад, Сінані-Фест. Втрапила лише на презентацію збірки "Кордон" (Жадан-Поляков-Сід). Жадана вживу чула вперше, він вразив і, як на мене, взув кримсько-московських колег, хоча, звичайно, це було не змагання. А все ж, у двобої між енциклопедичністю та життям перемогло життя.

На фото дві знаменитості (зліва світового та справа міського значення). Хто знає, зрозуміє, як це смішно. Навіть не уявляю про що говорять ці зірки.

Вже наступного дня фестиваль слова змінив парад кольорових картинок. Мала потрясаючу поїздку. Спочатку в Балаклаву. Таки побачила будинок-де-жила-Леся-Українка.

Дуже здалеку. Все затягнуто огорожею і триває будівництво. Думаю, що коли Леся Українка сиділа на тому балконі, їла виноград та писала, вид перед її очима був симпатичніший. Чомусь не вразила мене Балаклава.

Природа навколо - шикарна, бухта казкова, але саме селище я не зрозуміла, воно схоже на несформованого, неоковирного підлітка. Але ж зовсім і не підліток. Багато в чому може дати фору. Наприклад, розказують, що саме в Балаклаві були побудували першу залізницю на території сучасної України. То диво прогресу, привезене англійцями під час Кримської війни, протрималось недовго, але було. Цю та багато інших історій нам переказав Микола Владзімірський, що став на час подорожі нашим безцінним екскурсоводом.

Далі - Херсонес з живою історією, з теплим морем, Георгіївський монастир з п'янкою тишею, трохи буркотливими монахами та смішними повчальними надписами.

Вертаючись додому, відчувала абсолютну відірваність від реальності. Наш водій вирішив доконати. Повіз через Байдари повз Фороську церкву. Її темний силует, осінній серпантин, хмара в якій ми їхали - все то сюр, що просто відмовлявся вкладатись у голові. Після того відчуваю, що дуже багата, але перерахувати скарби не наважуюсь.

Здається прогрілася на всю зиму. А все одно страшно і шкода виїжджати у холодні краї.

Наостанок додам фото, яке, на відміну від попередніх, зробила саменька.

Правда ж, гарне жовтневе море?

Лесин Вересай чи Остапова Осінь

2009-09-25T13:47:00.008+03:00

Швидкуруч подаю програму (яку отримала сьогодні) аж! двох фестивалів, що відкриються аж! завтра. Коментарі та рефлексії вже наступного тижня.

ЛЕСИНА ОСІНЬ

26 вересня

12-00 Відкриття фестивалю (біля пам'ятника Лесі Українки)

13-00 Презентація виставки Михайла Деяка (м. Київ) "Імпровізації" (живопис)

18-00 Вистава "Осіння казка". Театр "Сім Муз"

19-30 Концерт вокального гурту "Мен Саунд" (м. Київ)

27 вересня

19-00 Вистава "Осіння казка".Театр "Сім Муз"

ФЕСТИВАЛЬ БАНДУРНОГО МИСТЕЦТВА ІМЕНІ ОСТАПА ВЕРЕСАЯ

26 вересня

15-00 Конкурс бандурного мистецтва

27 вересня

16:30 Концерт переможців та гостей фестивалю