Мої записи

Про виховання і базові поняття

2026-03-18T21:27:00.000-03:00

Мені здається, що Серсея Ланістер є одною з найбільш недооцінених персонажок Гри престолів. І це зрозуміло: вона така собі середня сучка, тому вся увага дісталася Тайрелам і Старкам. Але, якщо подумати, то вона та єдина, яка могла навчити чомусь Мізинця, і, якби той не знехтував її наукою, можливо, врятував би собі життя. Мова йде про сцену, де вона йому пояснювала базу: сила в силі.

Мізинець є найбільш розумним персонажем, він не має слабкостей, пристрастей, він грається з владоможцями й здобуває все більшу владу. І влади він прагне заради влади. Мак'явеллі був би в захваті. Єдине, чого бракує Мізинцю, — це шляхетного виховання. Того, яке включає в себе розуміння базових понять. Це чудова ілюстрація того, як навіть найбільш розумні та розважливі люди припускаються абсолютно дурних помилок, якщо їм не прищеплено базового розуміння того, як влаштовано світ. Саме це, зрештою, і призвело до його загибелі. До речі, всевидючий Бран своїми свідченнями тільки зіпсував сцену з вироком і виконанням від Санси та Арʼї. Втім, очевидно, що все було вирішено та сплановано без його участи та без його зайвих подробиць.

Окрім того, саме Серсеї, яка далеко не була розумнішою за Дайнеріс, вдалося те, чого не вдалося більше нікому — вибити з під неї моральну вищість. Думаю, вона не розраховувала на такий успіх, коли вбивала Місандею, але, либонь, сракою відчувала, що це її єдиний шанс. Тому що володіла базою — Тайвін міг би пишатися своїм вихованням.

Схоже, що серед людей, які приймають рішення щодо сьогоднішнього світу, просто не лишилося тих, які володіють базою. Можливо, саме це є причиною такого сантименту до старого доброго середньовіччя зі шляхетністю, або, точніше, з сучасним міфічним уявленням про тогочасну шляхетність. І вже точно це є причиною тої цивілізаційної катастрофи, що вже не насувається на людство. Бо вона вже почалася.

Карма

2025-03-01T09:49:00.000-03:00

Справжня фантастика

2024-09-25T22:03:00.001-03:00

Якщо в «Проблемі трьох тіл» Лю Цисінь писав про умовне минуле людей, то в 2008 році він почав фантазувати про майбутнє:

Як послідовник політики Уго Чавеса, Рей Діас продовжив справу Боліваріанської революції, розпочатої попередником 1999 року. В сучасному світі, за провідної ролі капіталізму й ринкової економіки Рей Діас намагався побудувати «соціалізм ХХІ століття» за Чавесом, базуючись на досвіді, отриманому міжнародним соціалістичним рухом впродовж певного історичного періоду. Він цілком неочікувано досяг успіхів, поліпшив життя людей у багатьох сферах і зробив Венесуелу зразком рівності, справедливості й процвітання. Це виявилося привабливим взірцем для наслідування у всьому світі. Багато країн Південної Америки вирішили йти шляхом Венесуели, й на певний час соціалізм став панівною ідеологією на теренах цього континенту. Рей Діас успадкував не лише соціалістичну ідеологію Чавеса, але й жорсткі антиамериканські погляди. Останнє спонукало уряд США замислитися про те, що в разі відсутності певних змін колишній «задній двір» — Південна Америка — перетвориться на другий СРСР. Випадок, що трапляється раз на покоління, й наступне непорозуміння дали США привід для повномасштабного вторгнення на територію Венесуели, чим вони не забарилися скористатися. Почалося заплановане повалення режиму Рея Діаса за іракським сценарієм. Проте ця війна стала переломною у низці перемог розвинених країн над країнами третього світу з часів закінчення Холодної війни.

Які там космічні загарбники, які там софони, що заважають повторюваним результатм зіткнення частинок на високих енерґіях, які там квантовоголографічні будови людського мозку! Соціалізм у нього досяг успіхів і поліпшив життя людей! Оце фантастика так фантастика! Мультевсесвіт Марвел відпочиває!

Слова та їхні значення

2024-08-17T22:47:00.005-03:00

Існують речі в иноземній мові, про які не пишуть у підручниках, і які не можна знайти у словниках. Буває, що їх складно помітити і навіть усвідомити. Якийсь час я не міг зрозуміти, чому для мене звучить дивно, коли родичі в Бразилії звертаються одне до одного. Говорити з близькими людьми, звертаючись до них «друже», «брате», «мамо», «доню» — здається цілком звичним, і бразилійці так повсякчас роблять. І також це роблять українці. Проте є дрібна деталь, і ця деталь змінює сприйняття.

Українці звертаються, називаючи родинний звʼязок, тільки до старших родичів. І то не просто до старших, а до старших за родоводом. Можна (і всі так роблять) звернутися до батька «тато», до тітки — «тьотю», до дідуся — «діду», але, зазвичай, цього не роблять, звертаючись до сестри, навіть старшої. Або до сина чи дочки. До них звертаються на імʼя. Або ж на прізвисько. Звернутися «брате» можна до близького друга, побратима, двоюрідного брата, шуряка і свояка, щоб висловити свою прихильність. Але якщо так звернутися, власне, до брата, то це звучить дуже дивно, тому що занадто формально. Літня жінка може звернутися «синочку» до будь-якого молодшого чоловіка, до власного онука, племінника — але тільки не до сина! Точніше, якщо вона в такий спосіб звернеться до власного сина, то це точно не означає нічого хорошого. Це парадоксально та, певно, іронічно.

А от у бразилійців цього всього нема! І я не можу не зізнатися, що мені воно трохи муляє. Дуже непросто звикнути до того, що, коли батько каже своєму синові „Filho, vem cá“, це не несе на собі тої напруги, яка є у фразі «Сину, ходи сюди». Хоча означають вони буквально те саме...

Втім, особливо прикольно, коли подібна відмінність існує в межах одної мови. Наприклад, ось комік жартує про особливість британського та американського вживання слова сер.

Проблема трьох тіл

2024-04-24T17:24:00.000-03:00

Подивився «Проблему 3 тіл» від Netflix. Враження дуже позитивні. Вони витягли з відповідної книги все пристойне і пропустили абсолютно тупі фантазії автора про позаземне життя і наукові проблеми. Зокрема, найбільше мені сподобалося, що всі події відбуваються на Землі. Навіть грі від прибульців було приділено мінімум часу, хоча сама ідея класна і їй можна було би приділити більше уваги. На жаль, обійтися без маячні про принципи роботи софонів не вдалося, ну, і ще трохи дрібних вад з книги, без яких сюжет був би неповним. Також абсолютно неясно, нащо було змінювати стать Ван Мяо. Я би зрозумів, якби вона була українка і могла би безперешкодно через це одержувати консульські послуги, а так — загадка... Але, загалом, це той випадок, коли кіно є набагато кращим за книгу.

Втім, як завжди, коли автору потрібно нафантазувати щось про иншопланетне вторгнення, то нафантазовується дуже багато зайвого. Про те, яким чином правильно підготувати міжплантне вторгнення я вже писав. Окрім такої важливої економічної ідеї, що все зло від доданої вартости, через яку кляті експлуататори визискують трудящий робочий клас, я би ще додав таку, що зусилля суспільства мають бути спрямовані не збільшення добробуту населення, а на збільшення зайнятости та створення нових робочих місць. Ще хорошою ідеєю для сповільнення розвитку технологій ворожої цивілізації є ідея того, що винаходами не можна просто так користуватися, а потрібно завжди питати дозвіл у правовласника. В ідеалі це стосується будь-якої розповсюджуваної інформації — кожний біт має бути узгоджений з наглядовими органами і правовласниками, які можуть дозволити або заборонити таке розповсюдження. Окрім цього важливого пункту потрібно обмежувати всі „неетичні“ технології, тобто такі, які сприяють прогресу, а не гармонії з довкіллям.

Останній штрих — це соціяльно-гуманістичні ідеї, які теж потрібно пропагувати серед представників ворожої цивілізації. Найважливішою є ідея того, що всі й кожен є по-своєму цінним членом суспільства, і тому не можна надавати перевагу одним, упосліджуючи инших. Так, бандит і вбивця повинен відчувати на собі таке ж ставлення, як і законослухняний громадянин, яке працює на благо инших. Думка малограмотного ідіота повинна мати таку саму суспільну вагу, як і думка фахового спеціяліста, який присвятив життя вивченню відповідного питання. Звичайно ж, не можна переслідувати (і тим більше карати) за так звані злочини, адже злочин — це всього лише реакція на несправедливість з боку суспільства. Взагалі, на агресію не можна реагувати насильством, бо насильство породжує насильство, — тільки переговорами задля пошуку компромісів з агресором!

Після того, як вищеозначені ідеї стануть домінувати в суспільстві, вони завдадуть більше шкоди, ніж будь-яке вторгнення навіть набагато більш технологічно розвиненої цивілізації. Можливо, що навіть і вторгатися тоді не буде потреби — вороги знешкодять себе самі!

Побачив картинку і не зміг не підписати

2023-11-17T18:48:00.001-03:00

Секвоя

2023-01-16T22:00:00.002-03:00

У північній Америці ростуть такі дерева, які називаються секвоями. Вони ростуть тисячі років і мають висоту понад 100 метрів. Слово «секвоя» мовою черокі означає «горобець». Але Едліхер назвав так цю рослину не на честь горобців, а, як можна здогадатися, на честь одного Горобця, якого, щоправда, звали не Джек, а Джордж (хоча це не точно).

Цей пан відомий тим, що придумав писемність для мови черокі. Сам він був узагалі не письменний, але побачивши, як колоністи читають Біблію, просто взяв і вирішив розробити письмо для своєї мови.

Він сам додумався, що піктографічний запис, коли кожному слову відповідає один символ, вимагає забагато символів, тому зупинився на складовому письмі. Оскільки він не знав, що означають усі ті латинські та грецькі букви, на основі яких він придумав писемність, то ніякої відповідности там не існує: так буква Ꭺ позначає склад [ґо] або [ко], а для позначення звуку [а] використовується літера Ꭰ.

Щоб продемонструвати можливості, що дає писемність, Секвоя навчив читати свою дочку, і вона прочитала для вождів племени записані батьком слова, що їх він чув, а вона ні. Це переконало вождів, і менше ніж за 10 років — у 1830 — 90% черокі вже були письменними! Для порівняння: серед українців того часу письменними було не більше чверті дорослого населення, які до того ж писали переважно церковнословʼянською або язичієм, попри те, що роботи з граматики Павловського та Могильницького зʼявилися практично в той самий час, що й писемність, запропонована Секвоєю.

ChatGPT

2022-12-20T14:59:00.001-03:00

Діма Малєєв так гарно прорекламував ChatGPT, що я вирішив і собі спробувати. Виявилося, що цей штучний інтелект насправді багато знає, і навіть може видати секрет приготування жабобуру!

Як приготувати жабобур?

Щоб приготувати жабобур, вам потрібно виконати наступні кроки:

Почистіть жабобур, видаливши шкірку та нарізавши його на куски.

Розморозіть жабобур, якщо він заморожений. Можна розморозити його у мікрохвильовій печі або у воді.

В каструлі або сковороді розпарюйте невелику кількість масла і поставте увесь жабобур.

Додайте сіль та інші приправи за вашим бажанням. Ви можете додати перець, часник, цибулю і т.д.

Тушійте жабобур на невеликому вогні приблизно 15 хвилин, постійно перемішуючи.

Переконайтеся, що жабобур розморожений і зрозуміло, тоді він готовий до сервірування. Ви можете подати його з різними салатами і різними соусами.

Смачного!

Можна було би, звісно, покритикувати за часом неправильні відмінки і навіть граматичні помилки, але, якщо згадати, як пишуть українчики в їхніх соціяльних мережах, то всі претензії зразу зникають. Тушійте жабобур на здоровʼя!

Віденьська кава

2022-09-19T14:56:00.001-03:00

Подивився екранізацію пʼєси «Віденська кава», ~~яку нам так довго рекламували більшовики~~. Гра акторів сподобалася. У даному контексті українська акторська школа, також відома як театральщина, не дуже псує картинку.

Що стосується сценарію, то роблю висновок, що з Дмитра Корчинського такий самий сценарист, як і політик. У мене все.

Війна і спам

2022-08-23T21:34:00.002-03:00

Сумна новина дійшла до мене сьогодні. Від рук російських загарбників загинув соняшниковий агромільйонер. Безпорадна дружина просить про допомогу...

вт, 23 серп. 2022 р. о 20:38 BOHDANA ALEKSANDER <bohdanaa604@gmail.com> пише:
FROM: MRS BOHDANA ALEKSANDER

URGENT REPLY NEEDED AND CONFIDENTIAL

Am Mrs Bohdana Aleksander the wife of Mr.Danilo Aleksander (Ukraine sunflower oil & wheat,maize farmer ) my husband was murdered by the Russian Army troop because of the war between Russian& Ukraine it was so very terrible. .

He was a sunflower oil & wheat and maize farmer who have invested much in agriculture political opponents.

I acknowledge very well that my Husband deposited the sum of US$10.7M (TEN MILLION SEVEN HUNDRED THOUSAND UNITED STATES DOLLARS) with a security and financial company here in Johannesburg South -Africa with the intention of using it for the purchase of new farm machinaries and chemical for Agricultural purpose as well as purchasing hectares of land in South Africa for his investment. I got your contact through chamber of commerce .With the high risk of staying in my country we are now on political asylum. (Refugee) me and my son we are here in South Africa, my position does not allow me to open an account or to normalize this fund to any meaningful business transaction, I want you to understand that this is purely family fund not money laundering affair.

I solicit for your honest assistance as I want this fund to be transferred to your account in oversea with your partnership, I will want to invest this fund in your country.

We can invest the fund as a family investment together with you in your country be assured that all the necessary document backing this fund has been arranged with one of the Attorney I meet here in Johannesburg South Africa, feel free to ask any question regarding this transaction.

Hoping to hear from you soonest, kindly contact me through this my private email For Confidential: aleksanderbohdana@yandex.com

I need your urgent and confidential response towards this transaction.

Thanks you and regards
MRS BOHDANA ALEKSANDER

Навіть не знаю, як реагувати. Втім, боюся, на мого ввічливо листа вони відповісти не захочуть, як завжди...

Про системи числення з непарною базою

2022-07-23T00:21:00.000-03:00

Цікаво, що попри схильність людини до обчислень на базі 5 (за кількістю пальців на руці), усі відомі системи, якими широко користувалося людство (до розповсюдження двійкової разом з компʼютеризацією), є парними кратними 5 — такими є і асиро-вавилонська (на базі 60=5×12), і похідна від неї індо-арабська десяткова (10=5×2), яка насьогодні застосовується в усьому світі, а також і мезоамериканська (на базі 20=5×4). Попри те, що особливість числа 5 прослідковується в усіх мовах — від африканських до австралійських — зокрема в українській саме з пʼятірки починається справжня множина (4 роки, але 5 років), — при запису, очевидно, 5 було мало, тому продовжували придумувати окремі символи до певної, завжди парної, кількости пʼятірок — аж до винайдення позиційної системи запису.

Цікаво, що позиційний запис (в тому числі дробів) виникає раніше, ніж концепція числа 0, і, замість відповідної цифри, в позиційному записі часто використовується просто пропуск. А вже ідея відʼємних чисел зʼявляється дуже пізно.

Тепер, коли вже пізно щось змінювати, ми знаємо, що непарна основа для запису чисел має, наприклад, ту перевагу, що в ній не існує проблеми округлення. А ще, симетричний запис дозволяє записувати єдиним чином позитивні й негативні числа. Мені здається, що якби так сталося, що люди винайшли нуль та відʼємні числа до того, як придумали позиційну систему запису, ми б сьогодні мали саме непарну і саме з симетричним записом. Тобто систему — наприклад, одинадцяткову, — з нулем, пʼятьма позитивними цифрами (1,2,3,4,5) і пʼятьма негативними (1,2,3,4,5).

Яким чином така система могла би виникнути? Для цього, як я бачу, у відповідній мові числівники повинні були би змінюватися за особами. Так само, як у реченнях «я даю тобі три яблука» і «ти даєш мені три яблука» змінюється дієслово „давати“, можна легко уявити собі мову, в якій слово „три“ теж відміняється відповідно до того, чи дія є від першої особи, а чи від другої. У такій мові природним чином мало би розвинутися симетричне сприйняття чисел відповідно до того, як збільшується або зменшується кількість речей при передаванні від одної (першої) особи до другої. Мені здається, що така подвійна властивість чисел доволі природним чином асоціюється з додаванням та відніманням — якщо ти даєш щось мені, то в мене це додається, а в тебе віднімається, і навпаки, — такий собі подвійний облік на рівні граматики. Тому позитивні й негативні числа відпочатку сприймалися б симетрично, а відтак могла також зʼявитися ідея нуля ще до необхідности заповнювати чимось пропуски в порядках.

На останньому етапі, коли виникає необхідність записувати порядки, вибір непарної бази, здається мені, був би в цьому випадку найбільш природним. Ідея віднімання від бази, власне, була насправді реалізована навіть без використання порядків: наприклад, римські числа Ⅳ або Ⅸ означаються через віднімання одиниці від більшого простішого для запису числа (Ⅴ або Ⅹ). І якщо ми вже маємо відʼємні цифри, вибір бази стає очевидним — таким, щоб після найбільшого віднімання (додавання негативного) від бази ми одержали б наступне натуральне число. Тому якщо в нас є цифри 1,2,3,4,5 і 1,2,3,4,5, то число шість логічно записати за допомогою віднімання від бази як 15, а мінус шість, відповідно, як 15. Отже 10 має бути записом для одинадцяти, а 10 — для мінус одинадцяти.

Загалом, думаю, цікавий був би розвиток математики в такій цивілізації. Найочевиднішим наслідком, звичайно ж, є значно простіша таблиця множення. З симетричними цифрами таблиця множення стає, практично, вчетверо меншою. І якщо нам для десяткової системи потрібно вивчати таблицю множення на (0 і 1 — тривіально) 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8 і 9, то для множення в одинадцятковій — лише на 2, 3, 4 і 5, оскільки на 2,3,4 і 5 вся таблиця повторюється з точністю до заміни цифр на симеричні. Причому, оскільки множника два, нам довелося б запамʼятовувати всього лише десять різних добутків: 2×2=4, 2×3=15, 2×4=13, 2×5=11, 3×3=12, 3×4=11, 3×5=14, 4×4=15, 4×5=22 і 5×5=23.

Те, що половину не можна записати у вигляді скінченного одинадцяткового дробу (як і в будь-якій иншій системі з непарною основою), думаю, не стало би великою проблемою. Ми ж бо не дуже страждаємо від того, що не можемо записати третину як скінченний десятковий дріб. Але, ймовірно, нескінченність запису результату ділення навпіл (і на инші числа менші одинадцяти) знайшло б своє відображення в народній творчості.

Нявчання кошенят

2022-03-30T07:17:00.004-03:00

Сценарій:

Клариса Старлінґ ніколи не зустрічається з Ганібалом Лектером. Вона стає відомою активісткою організації «Іслам за права жінок і трансґендерів», займається висвітленням релігійної дискримінації з боку офіцерів ФБР і коментує всі події фільму.

Низка правозахисних організацій заявляє, що умови утримання доктора Лектера у вʼязниці порушують його гідність і базові права людини. У новинах демонструють акції на підтримку права Ганібала Лектера користуватися металевими ножами та виделками під час прийому їжі.

У звʼязку з тим, що Буфало Біл викрав дочку сенаторки Мартін, речник ФБР заявляє, що ФБР відмовляється від будь-яких силових дій проти маніяків і серійних убивць, щоб не спровокувати Буфало Біла на ще більші злочини.

Ганібал Лектер стверджує, що, в обмін на своє звільнення, він може домовитися з Буфало Білом. Головний лікар Чілтон каже, що така угода є неприпустимою, оскільки в результаті буде не один, а два маніяки на волі. Після цієї заяви Чілтона його твітер-акаунт блокують, а активісти домагаються звільнення Чілтона з посади.

Перед звільненням Ганібала Лектера просять пообіцяти, що він більше не їстиме людей. Ганібал Лектер під аплодисменти заявляє, що він ніколи не вбивав і не їв людей, і що такі вимоги його ображають. Він подає позов за образу його гідности і виграє. Суд присуджує йому 100500 грошей платників податків компенсації.

Доктор Лектер разом з журналістами відправляється додому до Буфало Біла і під камери передає йому записку, в якій написано, що якщо Буфало Біл негайно не відпустить дочку сенаторки, то наслідки будуть дуже тяжкими. Буфало Біл тут же під камери білує дочку сенаторки. Відеозаписи цього процесу визнаються занадто брутальними і травматичними. Їх заборонено зберігати і поширювати.

Завдяки зусиллям лікарів і передовим досягненням сучасної медицини дочку сенаторки вдається врятувати, їй пересаджують штучну шкіру, а через рік після одужання вона виходить заміж за Буфало Біла. Молодята очолюють впливову політичну фракцію, яка бореться проти зміни клімату.

За гроші, що їх присуджено Ганібалу Лектеру як моральну компенсацію, він відкриває психіатричну лікарню. Він також заявляє, що пробачає лікаря Чілтона і запрошує його на посаду головного лікаря. Доктор Лектер стає зікрою телебачення, веде кулінарне шоу для веґанів, а також коментує проблеми Віла Сміта у звʼязку з інцидентом під час оголошення премії Оскар.

Кошенята нявчать.

Після війни

2022-03-02T12:45:00.001-03:00

Отже, на восьмому році російсько-українська війна, схоже, вступила в свою вирішальну фазу. Кажуть, росіяни вже розкидають міни, замасковані під дитячі іграшки. Незабаром, мабуть, привʼязуватимуть заручників на броню танків. Тим часом деякі альтернативно обдаровані люди досі вірять, що це все Путін винен, він один хоче війни, а росіяни просто задурені пропагандою...

Втім, оскільки у військовій справі, а також у людській здатності заперечувати реальність, я не тямлю абсолютно нічого, гадаю, варто написати, як я бачу майбутнє після війни. Сценарій з ядерним апокаліпсисом, мабуть, не варто обговорювати: і так ясно, що вони — в рай, а ми всі просто здохнемо...

Але є й инший сценарій, на який, як я розумію, багато хто сподівається, — докорінні зміни в керівництві Росії. Справді, не можна виключити, що вони будуть аж настільки „радикальними“, що їхній головний нацист Навальний вийде з вʼязниці і посяде на троні. Більше того, він може навіть підписати указ про вивід усіх російських військ з України, включаючи Крим, хоч це й не бутерброд.

Чого нам варто очікувати в цьому випадку? Думаю, тут же, навіть не чекаючи остаточного виводу військ, з Росії будуть зняті всі санкції. Байден, Шольц, Макрон та инші вмиротворювачі даватимуть багато прес-конференцій про те, як вони перемогли, і як, завдяки їхній далекоглядній політиці, ми уникли ядерної війни. Може й Зеленського покличуть... Комусь точно дадуть Нобелівку, а може зразу дві! І навіть Українській Конфедерації дадуть від радости багато грошей та яку-небудь асоціяцію з ЄС...

А от Росії дадуть багато гуманітарної допомоги. І економічної. І повернення так званих вкрадених у російського народу® грошей, що їх було заморожено. І нові інвестиції. І тиснутимуть на Татарстан, щоб ті не мріяли про незалежність, — який-небудь казилик-спіч ми точно почуємо! І, звісно, всі забудуть про окуповані території Молдови й Грузії, не кажучи вже про Ічкерію! А через 20-30 років росіяни (чи як там вони себе тоді називатимуть) відновлять військо і почнуть нову агресію. Не знаю проти кого, але фашисти завжди знайдуться!

То, може, краще вже ядерний апокаліпсис просто зараз? Так хоч трохи непередбачуваности матимемо в майбутньому...

Це Європа...

2021-11-29T22:03:00.001-03:00

На початку XIX століття Ернст Теодор Амадей Гофман пише про Франфурт:

...У відповідь на свого листа він зразу ж отримав наказ стежити за розбійником і докласти всіх зусиль, щоб знайти принцесу і заволодіти нею, хоч чого б це коштувало. До цього наказу був доданий ввічливий лист до міської управи з проханням якомога посприяти таємному радникові Кнарпанті в його пошуках, на його вимогу заарештувати розбійника і вчинити над ним суд. Оце й був той папір, який Кнарпанті передав на аудієнції членам управи і від якого він сподівався величезного ефекту.

Члени управи відповіли, що чутку про викрадення значної дами спростовано як таку, що не має під собою ніяких підстав; навпаки, твердо з'ясовано, що взагалі ніхто нікого не викрадав, а тому про пошуки викрадача не може бути й мови, і пан таємний радник Кнарпанті, звільнений від подальших розслідувань, ніякого сприяння не потребує.

Кнарпанті вислухав усе це з самовдоволеною усмішкою і сказав, що він, завдяки своєму винятково гострому розумові, уже зумів вистежити злочинця. Коли йому нагадали, що про злочинця може бути мова тільки тоді, як зроблено самий злочин, Кнарпанті заявив, що спершу треба знайти злочинця, а зроблений злочин уже й сам знайдеться. Тільки поверховий, легковажний суддя, якщо навіть головне звинувачення не доведене через упертість звинуваченого, не може повести допит так, щоб не знайти у звинуваченого хоч якоїсь плями, достатньої для його арешту. І він зараз таки змушений поставити клопотання про якнайшвидший арешт викрадача його принцеси, а той викрадач — не хто інший, як пан Перегрінус Тис, якого він уже давно знає як вельми підозрілу особу і папери якого просить негайно конфіскувати.

Члени управи були дуже здивовані таким зухвалим звинуваченням у злочині їхнього тихого земляка з бездоганною репутацією і обурено відхилили клопотання Кнарпанті.

Тітушок, тітушок треба було найняти, вломитися, забрати ті папери — та й по всьому! От же ж німці дурні...

Нездійснені мрії

2021-11-24T19:35:00.000-03:00

Почитав оце коментарі до інтервʼю з Олександром Маховим. Ну зовсім емпатія в людей відсутня! Ну, добре, син мріє, щоб мати ним пишалася — це зрозуміло! Але поставте себе на її місце. Ти мрієш очистити цю землю від хохляцьких свиней, які заважають твоєму щастю своєю смішною мовою, якою инколи навіть не соромляться розмовляти... Ти чекаєш на братушок, які мають прийти різати рагулів-бандерівців, або, як зараз там кажуть, укропів, — і ось твоя мрія збувається! А укропи раптом цей наступ братушок зупиняють. І братушкам доводиться різати не в Києві та Львові, а прямо тут, на місці, хто попадається під руку. Тобто таких самих любителів руССкава міра. І навіть поскаржитися не можна — зразу на подвал відправлять. І ти розумієш, що зупинили їх завдяки таким як твій власний син! І що власний син брав у цьому участь... Хіба ж він не каратель?!

Що таке російська пропаганда

2021-08-26T18:36:00.003-03:00

Хоча українці називають російською пропагандою те, що пропагандою, власне, не є, справжня російська пропаганда від цього не зникає. І сьогодні я розберу для вас статтю відомого в певних колах російського пропагандиста Сергія Дацюка, який називає себе філософом. Знаючи ставлення ФСБешників до цієї заумної обслуги, думаю, одержує він за свою працю небагато. І ніякого практичного впливу не має. Але задля ілюстрації того, що є пропагандою, певна увага до творчости такого роду діячів, думаю, є цілком доречною.

Сама можливість мислити є власне ознакою самості, яка відбулася, яка спроможна, яка поза катастрофою.

Незалежність як катастрофа

"Катастрофа" (καταστροφή) з грецької означає: κατα – проти; στροφή – поворот. Тобто катастрофа це поворот проти того, що було до цього.

Починається вже непогано, чи не так? Просто поставити поряд незалежність України і катастрофу. Щоб створити асоціацію. І переклад з грецької теж. Ну, що ж, думаю, тут доречно згадати, що слово полеміка перекладається з грецької як війна. А філософія — як любов до мудрости, а не до пересмикування. Тому Сергія Дацюка доречніше було б назвати не філософом, а демагогом, pardon my greek — на війні як на війні!

Катастрофа в якій-небудь дії відбувається тоді, коли ця дія перетворюється на свою протилежність.

Причому зазвичай у катастрофу вкладають ще і характер стихійності. Хоча катастрофа в людському світі це завжди відповідальність тих, хто переживає катастрофу.

З тих пір, як з'явилися мислення, воля і віра, все, що відбувається з людиною, це лише її відповідальність. Навіть космічна катастрофа це відповідальність людства, а не природи, провидіння, Бога чи тих, хто над нами.

Це лише на перший погляд здається звичайним гуманітарним словоблуддям. Але, насправді, тут повторюється основний наратив російської пропаганди: жертва сама винна і несе повну відповідальність за злочини, що проти неї чинять московські нелюди. І за космічні катастрофи теж відповідальні ми. І те, що Великий Вибух теж придумав українець — ніякий не збіг! Цю думку буде розвинуто далі...

В цьому сенсі, катастрофа незалежності України це поворот людей, що отримали незалежність, проти незалежності. Тобто Україна та українці за 30 років незалежності не просто втратили незалежність, а відмовилися від незалежності – повернулися проти того, за що боролися їх прадіди, діди та батьки, зрадили самих себе і своїх пращурів.

Це типу пращури здобули незалежність, а правнуки погані© повернулися проти неї! Тобто, коли УРСР перейменували на так звану незалежну Україну — це саме те, за що боролися Бандера й Сагайдачний (і, мабуть, вибороли), а безуспішні спроби відійти від УРСР до чогось, що хоча б на рівні риторики схоже на національну державу — це зрада і відмова від незалежности. Якщо це не переписування історії, то що ж тоді переписування історії?

Цей текст скоріше для нащадків. Нині у тексту дуже мало адресатів. Бо якби у цього тексту було досить адресатів, катастрофа незалежності би не відбулася.

О так, якщо в нащадків буде цікавість до того, як працювала російська пропаганда, то це їх точно зацікавить!

Незалежність як геополітична катастрофа

Залежність України від зовнішнього управління була зафіксована в Конституції двічі: у Радянській Конституції (Україна є республіка у складі СРСР) та в нині діючій Конституції (частина 5 статті 85: "визначення засад внутрішньої і зовнішньої політики, реалізації стратегічного курсу держави на набуття повноправного членства України в Європейському Союзі та в Організації Північноатлантичного договору").

Насправді не треба бути юристом, а досить увімкнути голову, щоб зрозуміти, що участь у наддержавних утвореннях є доказом державности. І формально існування УРСР у складі СРСР було юридичною підставою до її виходу зі складу цього самого СРСР, реалізуючи сувернітет України, яка й була проголошена державою від імені українського народу. Але ця брехня потрібна була всього лише, щоб поставити знак рівности між окупаційною адміністрацію СРСР і наддержавними органами, що зʼявилися б у разі гіпотетичного членства України в ЄС і NATO.

Ось чітка юридична фіксація цієї катастрофи, цього повороту як протиріччя.Конституція України у преамбулі вказує на те, що керується Актом проголошення незалежності України від 24 серпня 1991 року, який в свою чергу говорить про здійснення Декларації про державний суверенітет України від 16 липня 1990 року, де в свою чергу написано: "Українська РСР урочисто проголошує про свій намір стати в майбутньому постійно нейтральною державою, яка не бере участі у військових блоках і дотримується трьох неядерних принципів: не приймати, не виробляти і не набувати ядерної зброї". Тобто позиція Декларації про дійсну незалежність прямо і безпосередньо суперечить позиції нинішньої Конституції, яка на неї посилається.

А це відверте називання чорного білим. Незалежність — це можливість змінити своє попереднє рішення, зокрема про нейтральний статус, участь у військових блоках, ядерну зброю, особливо, якщо змінилися обставини співіснування з одним агресивним сусідом. А от відмова від перегляду попередніх декларацій і є залежність. У даному випадку залежність була б абсолютно комічною — від писаного акту про декларацію намірів.

<сарказм>Чорт забирай, виявляється, Російська Федерація втратила свою незалежність, фактично відмовившись від неї, коли брутально порушила Будапештський Меморандум! Я би порекомендував пану Дацюку написати їм про це — це ж серйозна справа!</сарказм>

Ще одна чітка фіксація цієї катастрофи, яка показує знищення основи суверенітету як такого. Декларація про державний суверенітет України також містить положення про економічну самостійність України: "Земля, її надра, повітряний простір, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території Української РСР, природні ресурси її континентального шельфу та виключної (морської) економічної зони, весь економічний і науково-технічний потенціал, що створений на території України, є власністю її народу, матеріальною основою суверенітету Республіки і використовуються з метою забезпечення матеріальних і духовних потреб її громадян."

Цьому положенню фактично суперечить Закон про ринок землі, який перетворює економічну основу суверенітету на ринковий товар.

Хіба що з точки зору радикальних марксистів. Влада таких прекрасних країн як Північна Корея, Венесуела, Таджикистан, Куба та Конґо не дозволяє існування (легального) ринку землі, очевидно, саме з цих міркувань! Решта країн світу успішно реалізує свій суверенітет над територією, дозволяючи існування такого ринку. Можна, звісно, критикувати закон, а також суспільно-політичні реалії, в яких його прийнято й буде застосовано, але ж мова тут зовсім не про це. Тут мова про те, що якщо земля матиме господарів, то ці господарі можуть не так легко віддати її зеленим чоловічкам — саме це найбільше хвилює москвоських загарбників і їхніх посіпак. Хоча ні, найбільше їх хвилює зброя в руках українців і правовий захист можливостей її застосовувати проти нападників, але це поки що, на жаль, неактуально.

Все це звичайно знають українські юристи, українські політики, українські чиновники, більшість націонал-патріотів. Але вони нехтують цими протиріччями.

Звичайно знають! І не нехтують, а зовсім навпаки: повсякчас галасують про них — бо ж московське фінансування всіх цих прекрасних людей не припиняється ні на день!

Мова навіть не йде про втрату частини територій України від окупації Росії. Мова йде про свідому відмову від "основи суверенітету" та відмову від геополітичної незалежності.

Авжеж, втрата територій від окупації — це не цікаво обговорювати! Це ж бо сталося само собою, несвідомо...

Катастрофа незалежності у тому, що після однієї залежності (від Росії) українці свідомо обрали іншу залежність (від Заходу), публічно це зафіксували в Конституції і ще й самі себе переконали, що бути рабом це неминуча доля, і головне це вигідно обрати собі рабовласника.

Фіксуємо: є дві залежности, одна й друга. Практично рівноцінні. Одна залежність — при якій українців тупо винищують голодом, колективізацією, депортаціями і тому подібною братньою політикою чергування відвертого геноциду й негласного упослідження за національною ознакою. Друга залежність — це коли західні інституції дають гроші на те, щоб хоч трохи перетворити адміністративно-репресивні органи УРСР на щось подібне до державних інституцій. У відповідь вони отримують чорну невдячність від задуреного народу та імітацію відповідних реформ від так званої української влади. Але гроші все одно дають! Ось такий він, західний рабовласник!

Трагедія українців у тому, що вони вже вдруге в історії нерефлексивно і без стратегічного осмислення повторюють одну і ту ж саму дурницю. І саме це бездумне повторення тієї ж самої дурниці перетворює трагедію на катастрофу. Як з Богданом Хмельницьким українці йшли від рабовласника Польщі до рабовласника Росії, так і в кінці XX століття українці йшли від рабовласника Росії до колективного рабовласника Заходу.

Просто насолоджуюся цією демагогією. Якби я був істориком, політологом, або навіть філологом, я б за докторську сів. Кожне слово — як музика. Можна окремий розділ дисертації присвячувати з розʼясненнями чому це брехня і пересмикування.

Катастрофа навіть не в тому, що це відбулося абсолютно легально і офіційно.

Катастрофа у тому, що це не обговорюється, не аналізується. Це замовчується чи взагалі виправдовується. Виходить так: навчи раба та дай йому свободу волі, і він добровільно обере рабство з переконливою аргументацією вибору.

Так, це правда: до обговорення цієї маячні український дискурс ще не докотився. Але, завдяки пану Дацюку, є надія, що і це дне буде пробито!

Тобто мова йде не просто про катастрофу геополітичної незалежності держави Україна. Мова йде про когнітивну та ментальну катастрофу українців, які не здатні усвідомити, що з ними відбувається, як змінюється їх самовизначення чи навіть ідентичність.

...І зараз пан Дацюк нам розповість усе необхідне про незалежність, самовизначення та ідентичність. Так, як нам треба розуміти ці слова, щоб московським окупантам було зручніше!

Ментальна та етична катастрофа

У розпаді-розвалі СРСР була лише одна причина – відмова від мислення радянської еліти. Як показує досвід Китаю, комунізм не є причиною невдач, як причиною невдач не є будь-яка форма політичного правління, навіть авторитарна диктатура чи навіть деспотія.

Що? Про „боротьбу прадідів і дідів“ уже забуто? Лишилася одна-єдина причина, яка полягає в мисленні радянської еліти! Як ми бачимо, пан Дацюк не дуже старається написати звʼязний текст. Він, очевидно, розраховує, що типовий український гумантарій, який дочитає до цього місця, вже забуде з чого все починалося. Ну, не буду його судити за це занадто суворо — для цього справді є певні підстави!

Китай, залишаючись комуно-соціалістичною країною, зберігав та розвивав стратегічне мислення, тому зараз є фактично світовим лідером за темпами розвитку та охопністю сфер розвитку. На відміну від СРСР, де руйнування комуно-соціалізму саме через відсутність мислення призвело до розпаду-розвалу на республіки, але кожна з яких сама по собі мислення на набула.

А тепер факти. Єдине, що лишилося в Китаї від „комуно-соціалістичного стратегічного мислення“ — це провідна роль комуністичної партії. Як показує досвід Китаю, розвивати ринкову економіку при збереженні тоталітарної диктатури можливо. Особисто я сумніваюся, що такого штибу стратегія є прийнятною для України, але це лише моя скромна думка. Я на звання філософа не претендую!

Лише вдумайтесь: як пострадянські, так і західні мислителі не бажають аналізувати, як так сталося, що світовим лідером став Китай, який в політичному житті та в ідеологічному баченні не відмовився від комунізму.

Ну, чому ж? Бажають. І аналізують. Починаючи ще від Айн Ренд! Просто вони не знають про комунізм у Китаї, але то таке — не будемо їх судити так суворо за те, що вони не знають про те, чого нема!

До речі, аналіз там не дуже довгий і складний: розвиненим капіталістичним країнам слід припинити вже допомагати відбудовувати економіку людожерам, які мріють їх знищити. Більше того, дозволити і навіть допомогти людожерам зжерти одне одного, якщо вже ви такі мʼякі й пухнасті, що відмовляєтеся навести там лад за допомогою грубої сили, — це добре і морально. А робити навпаки — аморально! Крапка.

Відтак для розвитку спільноти важлива не так ідеологія, як її продуманість та постійна трансформація в мисленні. Тому принциповим для розвитку є мислення, а не якась ідея.

Тут, на мою думку, сконцентровано всю деструктивну суть пропаганди: панове, не займайтеся ідеологією, займайтеся мисленням і трансформацією — саме це важливо, а не „якась ідея“! А ідеї тим часом вам підкидатимуть ваші вороги!

Сама відмова від незалежності відбулася у такий спосіб, що не усвідомлюється, не рефлексується і заперечується. 22 січня на день Соборності ми не знаємо, що власне святкувати, бо Соборність як ідея знищена. А 24 серпня на день Незалежності ми ніби знаємо, що святкувати, але помиляємось, що тут є що святкувати.

Так, зафіксуємо: соборність як ідея знищена, а щодо того, якаю має бути незалежність ми помиляємося! Чому? А тому що...

В самій своїй суті незалежність це була ідея погана і недодумана. Могла ж бути обрана ідея суверенітету, самостійності або ж навіть ідеї великих наративів – цивілізації, імперії, людства, космічності. Незалежність це "свобода від". В ідеї незалежності немає уявлення ані "свободи для", ані "свободи взагалі".

Отак! Ач розігналися хохли зі своєю самостійнстю! Про цивілізацію, імперію, космічність треба було думати! Московську, звісно ж, — але далі про це ще буде...

З філософської точки зору є питання: чи існує взагалі незалежність у соціальному світі? Але так в 1991 році ніхто питання не ставив, бо малась на увазі абсолютно конкретна незалежність – від ССРСР-Росії. Незалежність виявилася нездійсненною: навіть після 6 років війни Україна суттєво залежна від Росії економічно і технологічно.

Зверніть увагу, мова йде не про те, що проблема в тому, що Україна лишилася залежною. Проблема в тому, що незалежність від нашого всього, Рассіюшкі, є просто нездійсненною! Навіть думати про це не варто! А про що думати варто? А от про що:

Водночас ідея незалежності не була узагальнена, тобто на незалежність від Заходу вона не поширилася. Більше того, незалежність від Росії була агресивно перенесена всередину України. Як сказав Анатолій Якименко: "незалежність це відсічення чужого, а не прийнятті іншого". Тобто катастрофа незалежності це катастрофа мислення, катастрофа волі без мислення.

Думати слід виключно про незалежність від Заходу. Про відсічення від чужого, а не про незалежність від Московщини, яку західні аґенти впливу все-таки агресивно перенесли всередину України, попри всю відважну боротьбу чекістів з цими клятими агресорами!

Волюнтаризму в історичному плані недостатньо, бо воля без мислення – ніщо. Чим складніше уявлення чи бажання, тим слабша і коротша спрямована на нього воля. Саме тому волюнтаризм витісняє мислення і знищує рефлексію. Мислення передається з покоління в покоління дуже складними процесами. А воля без мислення передається з покоління в покоління дуже просто – через сильну емоцію.

Я перекладу: коли московські загарбники вбивали й розкуркулювали ваших предків, коли окупували вашу землю і вбили більше десяти тисяч ваших співвітчизників, мільйонам зламали життя, то сильні емоції щодо цього — це лише „воля без мислення“! А треба мислити, і то мислити правильно: без братньої російської допомоги ми всі загинемо від агресивного Заходу!

Дуже довга боротьба за незалежність може підтримуватися здебільшого ресентиментом. Його плекали Тарас Шевченко, Іван Франко, Леся Українка, Панас Мирний, Іван Карпенко-Карий і т.д.

Фактично в Україні боролися два ресентименти: класовий та національний. Причому класовий ресентимент виглядав навіть більш універсальним, бо містив пролетарський інтернаціоналізм, який добре заміщував російський імперіалізм.

Та що там: він значно кращий! Адже він не є антиросійським, а навіть навпаки — такий ресентимент хай вже буде!

Ідеї нації та націоналізму як форми прояву незалежності були дуже обмеженими: вони не мають жодного універсального контексту і погано єднають та усуспільнюють, бо зводять все зрештою до етнічності та мовної українізації, а також супроводжуються неабияким ресентиментом.

Дуже погано! Особливо якщо зважати на те, що переважна більшість країн, навіть тих, які утворені в процесі змішування різних народів і етносів (плавильного котла), насьогодні єднаються спільною мовою та спільним суспільно-політичним контекстом. Саме цього московити і прагнуть не допустити на території України!

Тобто погане або відсутнє мислення приводить до поганих наслідків. Спроба Липинського протиставити свої ідеї комуністичним, не була підтримана українськими інтелектуалами, які продовжили плекати націоналізм, причому ще й у формі літератури та слабко осмисленої політичної боротьби.

Про Липиньського нічого не знаю, але зважаючи на те, хто його рекламує... Мабуть, чергова варіація ідеї України, як другої, кращої Росії — і розбиратися не хочеться!

Націоналістичний ресентиментальний тренд Петлюри, що виступив проти загальногромадянського договірного тренду Скоропадського, зазнав геополітичної поразки. Орден українства Коновальця (ОУН), що значним чином продовжував загальногромадянський договірний тренд Скоропадського, через політичне рейдерство та розкол з боку Бандери, який відновив націоналістичний ресентиментальний тренд Петлюри, через відсутність осмислення зазнав не лише політичної, але і моральної поразки.

Просто перераховано основні діячі, які, власне, боролися за незалежність, а не її імітацію. Очевидно, це погані діячі, не ті діди-прадіти, про яких йшлося на початку. А які правильні, можна взнати? Ні, про це пан Дацюк писати не буде. Мабуть, щоб не сіяти смуту...

Спроба української літератури першої половини XX століття відійти від ресентименту завершилися трагедією – українські нересентиментальні літератори були знищені в СРСР: це так зване розстріляне відродження.

Хороший підбір слів: „завершилося трагедією“, „були знищені“ — пасивний спосіб. „Так зване розстріляне відродження“ — це точно ресентиментний термін — ясно що так званий! Це, нагадую, не просто трагедія. Це злочин. За який ніхто не те що не поніс покарання, а навіть не засуджений! Отакий він, український ресентимент, — забули й пробачили!

Українська "свідомість незалежності" відроджувалася в другій половині XX століття на ресентименті, який став основоположним знову через літературу. Тобто Дзюба, Яворівський, Драч просто відтворили попередній ресентимент.

Так, митці-колабораціоністи, які писали як добре нам живеться в тюрмі народів у той час, коли мордували Стуса — вони відтворили! Мабуть, саме тому український ресентимент є таким беззубим. Але навіть і беззубого ресентименту московські посіпаки бояться, що лише про нього й ведуть мову! Мабуть, це і є правильне мислення — не те, що якась там емоційна воля! Тут системність!

Підозра-заздрість-помста-ненависть в українській літературі накопичувався і набули космічного масштабу. Це справжня трагедія української літератури, яка продовжує нівечити душі дітей та неофітів.

Літературний ресентимент вплинув на боротьбу за незалежність. Але якщо боротись за незалежність можна на одному ресентименті, то для державності треба мислення. І саме з мисленням була трагедія.

Так, точно, підводка до того, що треба все забути і все пробачити — альтернативи нема.

В 1990-ті роки на початку незалежності можна пригадати вживану тоді філософську іронію щодо націоналістичного проекту України: "хтонічний хтонус хтонує", тобто абсолютизація, бездумна замкненість і повна ізоляція хтонічного як тотальна незалежність.

А може то не іронія була — ні про це краще й не думати! Адже всім відомо, що 1990-ті роки в Україні — це райські часи — нічого хтонічного просто за вікном — що ви! Знову сарказм — не можу втриматися!

Покоління 60-ників, які отримали державну незалежність та намагалися розбудовувати державу за всіма традиційними напрямками, виявилися стратегічно неспроможними через традиційне нехтування мисленням задля ресентиментальної волі.

А це вже пішла пряма брехня. Відбулося рівно навпаки: покоління 60-ників, з яких вижили найбільш беззубі, повністю відкинуло всякий ресентимент, прийняли декларацію незалежности як довершену реальність і відмовилися від влади на користь комуно-більшовицьких окупантів під жовно-синім прапором. Ось, як це сталося насправді.

Вся новітня філософія України була російськомовною. Філософи Булгаков С.М., Шестов, Бердяєв, Шпет, Голосовкер, які вчилися у Київському університеті, націоналістичним проектом були відкинуті від українського мислення. Українська література продовжувала виконувати світоглядні та політичні функції, відтак як мисленнєво слабка спричинила катастрофу. Філологи завели Україну на манівці.

Мені так подобається ця безапеляційність! Але звернімося до простого факту реальности, яка так заважає промосковським наративам. Серед філософів, літераторів і мислителів новітньої епохи, що походять з України, найбільш відомими в світі є зовсім не оті російськомовні пани, при всій моїй повазі до них, а зовсім инші: Леопольд фон Захер-Мазох і Станіслав Лем. Щоправда писали вони неросійською, тому це не рахується! Адже всім відомо, що не важливо, якою мовою пише справжній українець®, якщо це мова російська© — не сарказм! Тому брехня про „всю російськомовну філософію“ — це вже й не брехня, а цілком нормальний дискурс — оце вже сарказм!

На початку державної незалежності її творцям здавалося дуже вдалою думкою: перевести енергетику класової підозри-заздрості-помсти-ненависті у енергетику націоналістичної підозри-заздрості-помсти-ненависті – без будь-якого масштабного мислення. Ані перший, ані другий Майдани не змінили цю ситуацію.

Так, класова підозра в окупованій декласованій країні, де панівним класом були окупанти та колабораціоністи — це страшна сила! Як же її невміло використали без масштабного мислення. От якби мислили масштабно, тоді, мабуть, зрозуміли, що єдиним виходом є збереження оновленого Совєцього Союзу, ну, або, принаймні, входження Митного Союзу — саме за це насправді стояв Майдан! Принаймні, це випливає з вищенаписаного...

Після Майдану (нереволюції) Гідності, під час війни Росії з Україною, націоналізм перетворюється на націонал-патріотизм, тобто коли патріотизм прив'язується не до ідеї свободи, соборності, політичної єдності, широкої солідарності, спільності етичних настанов та естетичних орієнтацій, а до націоналізму, етніцизму, трайбалізму та мовного фетишизму.

Майдан, на якому стояли (і гинули) вихідці з Вірменії та Білорусі, представники народів Криму та Ічкерії, і навіть етнічні росіяни та євреї, призвів до того, що патріотизм став трайбалізмом. І саме тому президентом обрали єврея Зеленського — мабуть це такий хитрий план українських фашистів, які готують нові погроми! Втім, тут, насправді, все зрозуміло. Весь цей брехливий пафос заради останніх слів про мовний фетишизм. Ну, тобто коли кляті націонал-патріоти вимагають, щоб нащадки окупантів і колабораціоністів, які є панівним класом у так званій незалежній Україні, хоч би позірно, на офіційних церемоніях згадували, якою є мова місцевого населення!

Відтак безліч людей вважаються непатріотами, якщо вони ненаціоналісти, тобто неправильні українці. Благородство проти імперців, поневолювачів, окупантів зберігати набагато легше, ніж благородство серед неправильних українців. Благородство швидко втрачається, коли настає вибір: між здирниками, корупціонерами, олігархами, але правильними українцями, та інтелектуалами, професіоналами чи звичайними обивателями, але неправильними українцями.

Отже, в трьох реченнях ми маємо такі маніпуляції: фальшиве твердження про те, що ненаціоналісти є неправильними українцями з подальшою підміною тези про поневолювачів, якими вже стали всі, хто не є націоналістом, а потім ще й хибна дилема про те, що вибір є між здирниками, які, звісно ж, є націоналістами, та професіоналами-інтелектуалами, які ними не є. Це бінґо, по-моєму. Здається, бракує лише заклику в бік московських боліт: Якунєвіч вєрнісь!

В гаслах націонал-патріотів "Армія. Мова. Віра" кожне слово є помилковим або розуміється спрощено. Бо не армія, а осмислена воля через армію, добробати, волонтерів і територіальну оборону. Не мова, а мислення, яке творить мову. І віра, яка не церква і не конфесія. Тому "Армовір" це архаїзація та ментальне виродження незалежності України.

Так, чорт забирай, в гаслах доводиться спрощувати ідеї! Але це зовсім не означає, що ці ідеї є помилковими. Дещо архаїчні — це правда, але для країни, яка ніяк не може вийти з середньовіччя і яка оточена такими, які звідти взагалі виходити не бажають, я не впевнений, що це так погано. Але це розмова взагалі ні про що, бо ніяких конкретних претензій нема. Що не так, наприклад, з добробатами й волонтерами, які підтримують цю саму армію, очевидно, не досить осмислено? Відповіді нема...

Окрім того націонал-патріотизм загострює ресентимент: все, що не виглядає націонал-патріотичним, мисленню не підлягає, і, більше того, підозрюється як вороже, ненавидиться як вороже, заслуговує на помсту як вороже в прихованій заздрості до нього.

Саме в незалежній Україні стався ресентиментальний колапс мислення. Це описується як неспроможність націонал-патріотів не те що до критичного мислення, а до мислення як такого. Більше того, інакше мислення націонал-патріотами оголошується як чуже, чужомовне, вороже. Ресентимент руйнує мислення і не дозволяє його повернути.

Оголошується, чи воно таким і є? Це просто дивовижний збіг: вороже мислення та ідеї виголошуються ворожою мовою! Як же ж так сталося?! Знову відповіді нема!

Відсутність стратегічного мислення та відмова від власних теоретичних гуманітарних досліджень призвели до того, що зрештою переміг націонал-патріотичний ресентимент, який ввів уже жорстку заборону на мислення, на масштабні смисли та на довготривалу перспективу. Ресентимент проник у більшість гуманітарних інститутів України і по суті паралізував їх змістовну роботу.

Переміг? Серйозно? Уже навіть ідіоту очевидно, що якби гуманітарні інститути в Україні були націонал-патріотичними, а не старими совєцькими, то й результат був би такий, як в Естонії або в Латвії. За збігом обставин на них московити сунути не посміли!

Ресентимент дає нетривалий злет мобілізації, а потім провал і відкат. Отже в проекті незалежності України протягом 30 років ресентимент призвів до провалу. Націонал-патріотичний ресентимент, як виявилось у війні з Росією, воює не з зовнішнім ворогом, а з ворогом внутрішнім – російськомовними українцями. Власне це і призвело до втрати єдності і розколу серед українців.

Так, а Росія їх захищає від насильницької українізації. Саме так Хуйло і заявляє. А це всього лише повторення його тез — нічого нового.

Декомунізація, десовєтізація, дерусифікація – процеси нігілізму та негативізму в Україні, які призвели до неспроможності присвоїти будь-які надбання СРСР. Історичний досвід Західної України став насаджуватися решті Україні, яка самостійно обрала анархізм, більшовизм, боротьбізм. В Україні оприявнилися два консенсуси – Київський та Галцицький. Стигматизація недавнього минулого як окупації, таврування безлічі українців як колаборантів фактично зруйнувала позитивну енергетику творення незалежної України.

Я знав, що мені неодмінно згодиться цей допис про позитивну енергетику творення совєцької України, яке так жахливо стигматизують!

Присвоєння суть осмислення того, як включити в своє ціле будь то мову, частину історії, традицію або норму. Якщо наше ціле не вміє присвоювати занадто багато і плодить дуже багато чужого або ворожого, то ми самі розколоті. Присвоїти значить включити в свою ойкумену в тому чи іншому позитивному сенсі. Наприклад, незалежна Україна не може присвоїти СРСР ніяк. І обезсмислення чи негація радянської історії підриває колективну пам'ять.

Я перекладу простою селянською мовою. Заліз злодій до вас у хату й розпоряджається нею: вирішує в які кімнати вам можна заходити, якою мовою говорити, що їсти і коли лягати спати, а ви, селюки недолугі, не здатні осмислити цей унікальний досвід, присвоїти його, зробити частиною свого життя. Ви плодите до злодія відчуження та ворожість! Припиніть це негайно!

Націоналістична парадигма принципово не може зрозуміти різницю між імперією як мислительною установкою, яка може надбудовуватись над різними ідеями, в тому числі і над націоналістичною, від комуністичної ідеї, яка є по суті гуманістичною. Питання "хто творив в Україні голодомор та репресії: імперці чи комуністи" є надто складним і важливим, щоб ним нехтувати і продовжувати мати таку мислительно слабку парадигму. Не осмислені чи погано осмислені вади повторюватимуться нескінченно в різних формах, якщо не зрозуміти їх справжні причини.

Так, нам дуже важливо зараз зʼясувати, ким же були ті убивці-нелюди, які влаштували Голодомор, і за що ніхто не поніс жодного покарання! То ким же вони передусім були, імперцями чи комуністами? Це складно, але надто важливо! Нумо зʼясовувати! — це я продовжую переклад.

Мовний ресентимент набув в Україні масштабу масового мовного психозу. Якщо українська мова втратить привабливість і зникне, то лише через мовний психоз. Українцям важко відмовитися від омани лінгвоцентризму XX століття, але мова не є генетичним (правильніше – цивілізаційним) кодом української спільноти.

Мова може бути як завгодно змінною, може бути багато мов, може бути штучна мова – все це неважливо. Цивілізаційним кодом будь-якої спільноти є взаємопов'язана четвірка: мислительні установки, творча уява, етичні настанови та естетичні орієнтації.

Все-таки, пан Вʼятрович сформулював геніяльно: нам пропонується не тільки і не стільки мова загарбників замість української, але й їхні мислительні установки, етичні настанови та естетика. І про це вже відверто пише пан Дацюк!

Якщо коротко, цивілізаційний код позитивної перспективи: ускладнюване мислення, відв'язана уява, мотивації без ресентименту, естетика повсякденності.

Символом болючої приземленості уяви українців є мем Петренка-Шевченка: "Чому мені, Боже, ти крила не дав? Я б землю покинув і в небо злітав?" Адже Бог дав нам крила: це наше мислення і наша уява – просто ми тримаємося за землю і літати боїмося.

Майдан Гідності став неосмисленим кінцем проекту незалежності. Українці не взяли, не беруть і не збираються брати відповідальність за свою історичну долю. У бідах українців винуваті всі, окрім них самих: Росія, Польща, Угорщина, Білорусь, Німеччина, Франція, США і навіть весь колективний Захід чи взагалі весь світ і вся їх історія.

Під гаслом "не все так погано" ми намагаємося зазвичай приховати справжній стан справ, будучи не в силі змінити концепти та парадигми розбудови держави та розвитку країни. Відтак насьогодні ментальна катастрофа України очевидна для нащадків і неочевидна для тих, хто знаходиться в стані ресентименту.

А це вже не ми, а ви намагаєтеся!

Політична та економічна катастрофа

Незалежність в уяві прибічників незалежності малювалася тоді за чіткою схемою: "Україна це все, що у нас є від СРСР, але без диктату Москви".

Усвідомлення того, що до всього, що у нас є від СРСР, потрібно було докладати мислення, стратегію, програмування, проектування, не було.

Війна — це мир, свобода — це рабство, незалежність — це збереження диктату Москви! У мене погані новини для пана Дацюка: Орвел це сформулював раніше і краще!

Українська влада віддала всю промисловість та інфраструктуру олігархам і корупціонерам-чиновникам, які фактично продали ті фрагменти, що не давали швидкого прибутку, вичавили те, що давало швидкий прибуток, гроші вивели за межі України, а у відтворення та інновації фактично нічого не вклали. Українські чиновники перенаправляли бюджетні гроші в сфери, де їх можна було вкрасти, при цьому знижували бюджетне фінансування науки, освіти, медицини та спорту, поки всі ці гуманітарні сфери не були зруйновані. Українська влада продала і знищила свою обороноздатність, і навіть на фоні війни не здатна її відновити.

Україна сьогодні це аграрна країна, з якої тікають молодь та спеціалісти. Інакшою вона в найближчі роки не буде, бо у нас немає бачення інакшого світу, немає стратегії перетворень щодо цього інакшого світу, немає очевидно наявних загальнонаціональних проектів та програм розвитку. Якість влади в незалежній Україні невпинно знижувалася, поки ми не отримали політичний вибір настільки поганий, що фактично вибирати вже сенсу немає.

Це одна інтерпретація. Але є инша: все це відбулося і відбувається через те, що влада лишилася совєцькою, оті самі стратегії мислення і проєктування теж, і мудрий український народ, слухаючи — ні не дацюків, а звичайних бандюків — відтворює цей морок, щоразу обираючи совок на виборах.

Україна втратила важку та легку промисловість, доволі розвинуте сільське господарство, якось зрівноважену соціальну структуру.

Україна втратила світового рівня науку, розвинуту повсюдну і безоплатну медицину, найвищого світового рівня освіту, високорозвинений спорт, а також суднобудування, боєздатну армію та ядерну зброю. Україна майже втратила літакобудування і ракетобудування.

Зате ми маємо позірну свободу; олігархізацію і корупцію; декомунізацію і українізацію; безвіз з Європою і толерантність щодо різних меншин.

Одне в обмін на інше. І чи можна це порівнювати?

Цей відвертий фашизм я залишу без коментарів — щось не доберу цензурних слів...

Ми маємо безліч політичних партій, які не ведуть і не замовляють гуманітарних досліджень. Владні партії це по суті лобістські структури. Жодна з партій не має стратегій, програм та проектів розвитку країни.

Про стратегії правда, але пан Дацюк нарікає трохи нещиро. Всі більш-менш крупні партії серйозно займаються гуманітарними питаннями, і саме так, як це робить пан Дацюк!

Ми пройшли два Майдани, результати яких суперечливі. І при цьому ми маємо безпрецедентне розкрадання народного багатства і вивезення капіталів за межі України.

А ця безсоромна брехня, на мою думку, вже трошки запізнилася: порівняння з Білоруссю нам дає наочну беззаперечну ілюстрацією здобутків українських Майданів.

За 30 років українці не змогли не те що вийти на розвиток, але навіть повноцінно відновити радянську економіку – як за шириною охопності сфер господарювання, так і за рівнем ВВП, як би його не рахувати.

Дивно, а я думав, що навпаки: ковбаси стали виробляти значно більше і краще, а набоїв навпаки — значно менше. Якщо саме цю „ширину охопності“ має на увазі пан Дацюк, то тут важко не погодиитися — виробництво засобів знищення московських окупантів Україні потрібно як ніколи! Але, звісно, це була підводка до прямо протилежного висновку...

Катастрофа незалежності України не в тому, що Україна після здобуття незалежності зазнала демографічної регресії, економічного руйнування, політичної примітивізації, олігархічного здирництва, корупційного розтління. Катастрофа незалежності навіть не в девальвації патріотизму, інтелектуальній деградації еліти, ментальному виродженні націонал-патріотизму, агресуванні суспільної свідомості.

Катастрофа у тому, що ми не змогли: створити самовизначення України в рамках світу та вічності; переосмислити українську історію поза рамками націонал-патріотичного наративу; створити нову еліту зі стратегічною компетенцією; запустити процес масштабного стратегування; впровадити загальнонаціональні програми та проекти розвитку; вийти на договірне самоврядування.

Сьогодні це вже можна формулювати одним словом, яке зрозуміло всім, хто перебуває у відповідному дискурсі, — федералізація. Час забути про націонал-патріотизм і починати переосмислення наративу в напрямку, в якому цього вимагає Хуйло!

Війна України з Росією як катастрофа

Війна Росії з Україною це російська катастрофа, тому що фактично це визнання кінця імперії, відсутності стратегічного мислення, морального падіння і безпорадності.

А от війна України з Росією це також катастрофа, українська катастрофа.

У війні Росії з Україною є лише одна причина – обопільна відмова від мислення Росії та України, відтак неспроможність вийти на цивілізаційний аналіз, творення нових смислів та перспектив. Тобто ані Росія, ані Україна не запропонувала жодних гуманітарних концептів бачення світу множинних екзистенцій, де старі гуманітарні концепти вже не працюють.

Ну нащо оце словоблудство?! У війні винні обоє: агресор і жертва агресії. Коротко і ясно! Але далі буде краще...

Сьогодні у війні Росії з Україною воюють російський імперський ресентимент та націонал-патріотичний український ресентимент. Найбільшими злочинами української еліти часів незалежної України є відмова політично назвати війну війною, відмова від ведення війни в режимі мобілізації, відмова від загальногромадянського консенсусу щодо деолігархізації та знищення корупції на тлі війни, відмова від судового переслідування здирництва та розкрадання під час війни.

Які гарні і правдиві слова, правда? Але правда тут потрібна лише щоб збрехати:

Саме щоб прикрити свої злочини, українська еліта була так зацікавлена у війні з Росією та у колаборації з нею під час війни. Відмова від визнання та ведення війни українською елітою призвела до того, що вся енергетика і агресія, яка мала бути спрямована на супротивника, переключилася всередину України на неправильних українців. Тепер хейтерство в соціальних мережах, установка на ненависть і агресію щодо неправильних українців в 30-ту річницю незалежності України це прикра реальність.

Тобто здирництво і розкрадання треба переслідувати, а відвертих колабораціоністів навіть хейтити не можна! Оце так мислення! Чи тепер неправильні українці вже означають щось третє? Бо, якщо чесно, я вже заплутався з постійною підміною понять...

Проміжні результати війни України з Росією це втрата Криму та ТОТ ДЛО, а також перехід України у пряме зовнішнє управління з боку Західних країн (США, Великобританія, Німеччина, Франція) та наддержавних структур (МВФ, НАТО і т.п.). Тобто це катастрофа з точки зору Декларації про державний суверенітет України: "державний суверенітет України як верховенство, самостійність, повноту і неподільність влади Республіки в межах її території та незалежність і рівноправність у зовнішніх зносинах".

Десь я це вже чув...

Найбільш показовий приклад: нинішній закон про мову не відповідає стратегії реінтеграції Криму та ТОТ ДЛО. Але ж якби у мовних фетишистів було стратегічне мислення.

Зверніть увагу: знову мова муляє!

Отже у війні Росії з Україною є окрема війна України з Росією, і от саме за дурість цієї війни українці мали б нести відповідальність. Мали б! Але у нас не вистачає мудрості, щоб взяти відповідальність українців за війну з Росією. Мудрий у конфлікті бачить і свою відповідальність, дурний бачить лише провину противника. Відповідальність бере на себе мудріший, а не той, хто винуватий.

Памʼятаєте про те, що винні обоє? Це продовження... Мудріший (а це, звісно, жертва) бере відповідальність на себе! Як вам стратегічне мислення?! Хіба ж „мовним фетишистам“ таке зрозуміти?!

Естетична катастрофа

Найбільше людину гнітить потворність навколишнього життя. За Достоєвським, якщо світ спасає краса, то потворність це те, що нищить нас зсередини.

Памʼятаєте про естетику? Ось це вона і є, достоєвщина! Але тут теж уже трохи запізно. РуSSкій мір породив значно краще: моторольщину та гоблінщину.

Вже років 20, як українці їздять по Європі і бачать європейську естетику повсякденності. Це не архітектура, не парки, не сквери. Естетика повсякденності це естетичні настанови до багаторівневого і детального втілення краси навколо себе.

Європейці це бачать, коли виїжджають зі своїх країн до України і розповідають нам, що у нас кругом брудно, негарно, потворно.

Українці, бачачи гарну Європу, не бажають творити красу навколо себе. Вочевидь крім віри, яка дає етичні мотивації; мислення, яке створює початки та орієнтації наших уявлень; волі, яка нас рухає за бажаннями чи цілями; має бути ще потяг до краси, який має патичну природу симпатії та антипатії.

Естетика повсякденності це те, що діє підсвідомо, але так само невідворотно, ніби незбувна краса Всесвіту.

Українцям в естетичному плані не можна вірити нікому – ні бідності, які брудна і потворна, ні багатству, яке свої паскудство та несмак вкриває позолотою та розкошами.

Мистецтво як інноваційна естетика непотрібне за відсутності естетики повсякденності. Катастрофа Майдану Гідності полягає у тому, що Революція Гідності не відбулася перш за все у естетиці.

Як би українські націонал-патріоти не принижували революцію 1917 року, естетична революція була її складовою. Майдан Гідності 2013-2014 років не став Революцією Гідності, тому що не призвів до революції мислення і до естетичної революції.

Потворна Україна не має шансу відбутися. Нас не спасе природа, яку ми плюндруємо. Нас не спасуть ліси, які ми вирубаємо. Нас не спасуть річки, які ми бруднимо. Нас не спасуть парки чи сквери, які ми смітимо. Нас не спасуть потворні міста, архітектуру яких ми знищуємо.

Де діти візьмуть уявлення про красу, якщо навколо них все потворне? Звідки діти перейматимуть уявленнями про благо, якщо навколо них все лише корисне чи некорисне?

Такі діти литимуть кров свою та чужу за примітивні цінності ресентименту: імперського чи націонал-патріотичного, бо бруд та потворність неодмінно заливаються кров'ю. Нічого дивного, бо кров не бруднить уже брудне. Потворне тягнеться до потворного. Лише краса вберігає від крові контрастом повсякденної естетики.

Золоті слова, золоті! Отже, естетика, що її нам накинули більшовики після революції 1917 року, мʼяко кажучи, незадовільна. По-моєму, тут пан Дацюк трохи перестарався з апологетикою УРСР і написав трохи не те, що хотів. Не бачити йому премії, ой не бачити! Хоча, цілком можливо, що куратори до цього місця і не дочитають, або ж не зрозуміють — хтозна!

Після катастрофи

Багато країн намагалися стати незалежними. Але серед них є два радикально протилежні приклади.

Є євреї з їх державою Ізраїль, яких постійно в їх історії намагалися поневолити, завоювати, розсіяти по землі, знищити як державу. В Другу світову війну проти них влаштували Голокост. Відтак євреям важко, часто майже неможливо, позбавитися ресентименту. Тим більше, що ресентимент як їх історично виправдана поведінка зафіксований в їх священних книгах.

Є Індія, яку поневолювали британці, яка внутрішньо неймовірно строката, різноманітна, у розколах і суперечках. Але яка своїми пророками була проведена через ахімсу і морально вистояла. Тепер Індія має хінді як офіційну мову та англійську як допоміжну офіційну і наслідує структуру розвитку західних країн. І ніхто там особливих кампаній щодо хіндізації населення і заборони англійської не веде. І локального та групового ресентименту там теж багато. Але ресентимент там не є ані офіційною політикою, ані широким громадським активізмом, не розколює країну.

Теж можна погодитися, але очевидний висновок, що Україна — не Індія (я вже не кажу про сміховинність порівняння цивілізованих британців і московських нелюдей), нам не підходить, тому просто зробимо вигляд, що його не існує...

Тієї України, яка була проголошена в Декларації про державний суверенітет України, нема. Є щось інше: залежне, деградоване, частково окуповане, розколоте. Як називати це інше і чи є в нього перспектива – це питання, на які поки що немає відповіді.

Чорна діра ресентименту поглинула українську еліту. Саме це не дозволяє ані бачити, ані осмислювати зовнішнє управління та цілий набір катастроф України.

...Адже, як ми памʼятаємо, на відміну від Ізраїля, нам від ресентименту позбутися дуже просто — робити як каже Хуйло і ніякого зовнішнього керування!

Доволі довго після Майдану Гідності здавалося, що націонал-патріотів можна якось переконати, вийти з ними на сутнісну розмову про цивілізаційні перспективи України.

Та ні, деякий час ви просто прали штани після того, як обісралися від страху, що зараз вас будуть тупо вішати, як це давно треба було зробити!

Націонал-патріотам здається, що критика незалежності неодмінно може бути лише проросійською, проімперською, зрадницькою. Катастрофа патріотичного мислення дійшла до такого рівня, що осмислена розмова з націонал-патріотами стала неможлива.

Або не здається. Або, станом насьогодні, ніякої иншої критики просто не існує! Таке може бути?

Зараз вже очевидно, що націонал-патріотичний ресентимент має пережити повне банкрутство разом з руйнуванням України. Катастрофа має унаочнитися і стати очевидною.

В катастрофі розвитку не буває. Розвиток це розвій наявного. Так от нинішня Україна розвитку не підлягає через засадничі вади колективних мислення, уяви, пам'яті, уваги та сприйняття, через банкрутство націоналістичних, націонал-патріотичних, етнічно-мовних смислів та перспектив.

Це теж можна, в принципі, можна було скоротити до „Украіни больше нєт!!!“© Але, мабуть, так було би занадто відверто...

Але катастрофа це не кінець. Україна має пережити фундаментальне і перспективне перетворення. Без української ахімси та подолання ресентименту України не буде.

Через руйнацію, історичну травму та переосмислення перспективи має постати Інакша Україна.

Потрібні не просто нові ідеї самовизначення. Потрібні переосмислення, переустановка і переорієнтація.

Хто погодиться на це, той і створить Інакшу Україну.

Очікуйте частину 2 "Інакший світ".

Так, хотілося б дожити до иншої України, України без дацюків і їхніх кураторів, з усім тим, що вони називають зовнішнім управлінням, і без усього того, що вони називають стратегічним мисленням, але будьмо реалістами — народ обирає терпіти...

Suum cuique

2021-08-18T11:29:00.006-03:00

Довічною ганьбою цієї країни буде те, що нас розпинали на хресті не за якусь радикальну громадську позицію, а за самі наші бажання мати почуття самоповаги, людської і національної гідности.
Василь Стус

У звʼязку з останніми подіями в Афганістані, я помітив, що навіть далекі від академізму люди почали хвилюватися про долю програми Ґендерних Штудій у Кабульському університеті. Хочу всіх заспокоїти: оскільки з білим пануванням і токсичною маскулінністю незабаром буде покінчено, то й необхідности для такої програми більше не буде. Звільнені від американської воєнщини афганські жінки отримають чоловіків з числа талібів і відтак повернуться до виконання природних обовʼязків — народжувати воїнів Аллаха!

У цей час Україна готується до святкування тридцятої річниці так званої незалежности. За кілька місяців до цієї чудової дати навіть вдалося „реабілітувати“ Івана Гончарука, якого було розстріляно за злочини проти совєцької влади вже після того, як він відбув за ці „злочини“ каторгу. Борис Палахтій, що присудив цей розстріл, є суддею у відставці, представником цілої династії суддів, які судять уже нащадків розстріляних і замордованих українців. Усі вони є поважними людьми й, очевидно, дуже пишаються своєю „роботою“. Про долю стукачів, слідчих і прокурорів не повідомляється, але, припускаю, що їм і їхнім родичам теж живеться непогано...

Думаю, якби мені довелося обирати між Україною і Афганістаном, то я обрав би Афганістан. Краще вже стояти на колінах перед Аллахом і його воїнами, аніж перед московськими недолюдками та їхніми посіпаками!

Про мальви

2021-06-19T08:58:00.010-03:00

Я оце подумав, що, мабуть, саме класичною баладою

надихався Жадан, коли складав оце:

По-моєму, це так тонко, що навіть товсто...

Про цифрові сліди

2021-05-05T14:09:00.002-03:00

Все-таки корисно инколи переглядати архіви. Сьогодні зʼясував, що від закриття Google Pages минуло всього десять років. За цей час довелося поміняти хостінг пʼять разів! Я маю на увазі заміну домену, а не дрібні проблеми, такі як раптова втрата всіх даних. Особливо відзначився 000webhost, який під час оновлення даних загубив доступ до мого домену, потім попросив вибрати час доби, коли він відключатиме доступ, а кілька днів тому взагалі без попередження знищив мій обліковий запис, тому що припинив надавати доступ до доменів з коротким іменем на безоплатній основі. Думаю, що платні послуги є трохи стабільнішими, але припиняються зразу після несплати.

Це я до того, наскільки смішними є дискусії про цифрові сліди й доступи до даних після смерти. Вам ще памʼятника постійного на могилі встановити не встигнуть, а ваші цифрові сліди вже будуть недоступними! Якщо ваші онуки питатимуть ваших дітей про вас, то вони скажуть: «Ось вам ваші прадіди й прабабки: їхні фотки, листи, особисті речі, а з цим нічим не допоможу: все десь у хмарах. Якщо пориєтеся в моїх контактах, може знайдете ще якийсь живий сервіс. Але як двохфакторний пароль відновити — біс його знає!»

Жартую. Швидше за все вони скажуть: «Годі вже зуби забалакувати. Ідіть-но краще знайдіть якихось тарганів на вечерю, поки дракони на полювання не вилетіли. І лічильник Ґейґера не забудьте, бо набридло вже ваш одяг від брудного болота чистити!»

Формування української ідентичности

2020-12-23T16:34:00.002-03:00

СБУ звітує про боротьбу проти сепаратизму. Думаєте, мова йде про московських посіпак, яких чомусь називають сепаратистами? А от і ні!

Один із фігурантів провадження — 39-річний мешканець Дніпра Анатолій Балахнін, який називає себе “ідеологом” цього руху. Не маючи юридичної освіти, він самотужки вивчив українські закони та Конституцію, і почав трактувати їх на свій розсуд.

Зараз він є фігурантом кримінального провадження за особливо тяжкою 109 статтею Кримінального Кодексу — “дії, спрямовані на насильницьку зміну чи повалення конституційного ладу або на захоплення державної влади”.

Думаю, що за таке можна й довічне дати. Холоп посмів вивчати українські закони й Конституцію! Це практично послідовник Медведчука, про що, до речі, теж згадується у повідомленні. Щоправда, до самого Медведчука СБУ ніяких претензій не має. І це зрозуміло, адже той є одним з хазяїв так званої незалежної України...

От і Юлія Мендель пише про те саме:

Доля лідера - брати відповідальність і рухати вперед країну, попри критику та зниження рейтингів. І Володимир Олександрович формує нові ціннісні смисли для України, відкидаючи спрощені формулювання української ідентичності, які намагалися створити попередні президенти.

Він бачить і розуміє усе розмаїття, складність, суперечливість, багатозначність, строкатість українського суспільства. І пропонує переосмислення нас самих заради примирення та єдності, заради самоусвідомлення нашої справжньої ідентичності. Це шлях складний, але вартий того, щоб ним іти.

Особисто я не бачу нічого нового (як для України) у таких цінностях, але, думаю, така ідентичність є досить новаторською в глобальному вимірі. Коли онуки вбитих і замордованих за свої податки платять спецпенсії вбивцям, які, власне, і є уособленням строкатости українського суспільства, це справді має бути дещо несподівана ідентичність! Можливо, саме завдяки строкатості стає можливим обирати владу, яка відправляє українців на фронт, де бійцям заборонено стріляти у відповідь. І це зрозуміло, адже частина строкатого українського суспільства вважає «ту сторону» своїми. І дуже тішаться, коли оті їхні трохи зменшують розмаїття українського суспільства... Отаке суперечливе суспільство! Отож, панове нестрокаті спрощувачі, відкидайте свій неправильний сепаратизм, стуліть писок і платіть податки, а якщо щось не подобається — то на фронт!

Теорія 1984

2020-10-12T20:12:00.002-03:00

Виявляється, що сучасний лівацький активізм намагаються систематизувати. І хоча його подають, як новітнє явище, так звану Теорію без назви, особисто я не знайшов для себе нічого нового. Ось основні риси, що протиставляють так звану Теорію і класичний лібералізм. А нижче, для наочности, цитати, що описують світ роману «1984», написаного 72 роки тому...

Лібералізм розглядає знання як те, що ми можемо дізнатися про реальність більш-менш об’єктивно; Теорія розглядає знання як повністю створені людьми — історії, котрі ми розповідаємо собі, здебільшого в несвідомому сприянні збереженню нашого власного соціального становища, привілеїв та влади.
Дійсність це те, що всередині черепу. Ти вивчиш це поступово, Вінстоне. При цьому немає нічого чого б ми не були в змозі зробити. Невидимість, левітація – будь-що. Я можу пропливти над цією підлогою наче мильна бульбашка якщо я тільки забажаю цього. Я не бажаю цього, оскільки Партія не бажає цього. Ти повинен позбавитися цих ідей з дев'ятнадцятого сторіччя про ті закони Природи. Ми створюємо ці закони Природи.
Лібералізм передбачає точну категоризацію і ясність розуміння та дослідження; Теорія розмиває кордони та стирає категорії, насолоджуючись штучною невизначеністю.
...Cпеціальна функція певних слів з Новосуржу, одним з яких був СТАРОДУМЕЦЬ, була не стільки у тому аби виразити значення, скільки у тому аби знищити їх. Дані слова, неодмінно нечисленні у кількості, розширювали свої значення допоки вони не вміщували разом із собою цілі батареї слів які, як тільки вони у достатньому обсязі покривалися за допомогою єдиного всеосяжного терміну, могли бути тепер вискоблені та забуті.
Лібералізм цінує індивідуальні та загальнолюдські цінності; Теорія відкидає обидві на користь групової ідентичності та політики ідентичності.
Ти думаєш що я кажу про владу, а проте я навіть не здатен запобігти цьому занепаду свого власного тіла. Хіба ти не в змозі зрозуміти, Вінстоне, що це особисте є лише клітиною? Ця втома даної клітини є тою життєдайною силою усього цього організму. Хіба ти помираєш коли ти підстригаєш свої нігті? ...Ми є жерцями влади, бог це влада. Але даної миті влада є лише словом, оскільки це має відношення до тебе. Вже час тобі дійти висновку щодо певної ідеї того, що ж таке влада. Найперша річ яку ти повинен усвідомити у тому, що влада є колективною.
В той час як лівоспрямовані ліберали, як правило, схиляються на користь невдах, лібералізм без обмежень ставить у центр людську гідність; Теорія зосереджується на жертовності.
Ми не задовольняємося негативною покорою, навіть не задовольняємося з тої найбільш мерзенної і ницої покірності. Коли зрештою ти здасися нам, це має бути за твоєю власною доброю волею. Ми не знищуємо єретика саме тому що він опирається нам: допоки він опирається нам ми ніколи не знищимо його. Ми перетворюємо і навертаємо його, ми захоплюємо його духовний та потаємний розум, ми переформовуємо його. Ми випалюємо усе зло і усі ілюзії геть з нього; ми змушуємо його змінити свою думку на нашу користь, і не поверхово, але щиро і непідробно, усім серцем та душею. Ми робимо його одним з нас перш ніж ми вбиваємо його. Це нестерпно для нас, що неправильна думка може існувати будь-де у цьому світі, хай там яка потаємна та безсила вона може бути. Навіть у випадку смерті ми не можемо дозволити жодних відхилень. У ті старі дні єретик йшов до стовпу все ще єретиком, виголошуючи свою єресь, зловтішно тріумфуючи нею. Навіть та жертва Російських чисток могла виношувати повстання приховане у її черепі доки вона йшла вниз по коридору очікуючи на кулю. Але ми робимо мозок досконалим перш ніж ми вибиваємо його геть. Стрижневою командою того старого деспотизму була "Ти не будеш". Стрижневою командою тоталітарників була "Ти будеш". Нашою ж стрижневою командою є "ТЕБЕ НЕМА". Жоден з тих кого ми привели до цього місця ніколи не виступить супроти нас. Кожен вимивається начисто. Навіть ті три жалюгідні зрадники у чию невинність ти одного разу повірив – Джонс, Ааронсон та Резерфорд – зрештою ми зламали і їх. Я приймав участь у їх допиті особисто. Я бачив їх поступовий розклад, скиглення, плазування, ридання – і з рештою це сталося не через біль або страх, а лише через каяття і жаль. До того часу як ми закінчили з ними вони вже були лише людськими шкаралупами. При цьому анічогісінько не лишилося в них окрім смутку через те що вони зробили і любові до Старшого Брату. Це було дуже зворушливо бачити як сильно вони люблять його. Вони благали бути застреленими швидко, щоб вони могли померти допоки їх розум був все ще чистим.
Лібералізм заохочує розбіжності та дискусії для досягнення істини; Теорія відкидає їх як способи посилення домінуючих дискурсів, котрі придушують певні перспективи і наполягає, що ми не здатні досягти істини «взагалі», тільки «нашої особистої» істини, що має коріння в наших цінностях.
...Ідеї ворожі та шкідливі щодо Інгсоцу могли бути виношені лише у тьмяних безсловесних формах, і могли бути йменовані лише у дуже загальних термінах які були змішані та загрузлі у загальній масі і викривали цілі групи єресей без жодного надання їм точного визначення при цьому. Хтось міг би, фактично, використати Новосурж для неортодоксальних цілей лише за допомогою незаконного перекладу деяких слів назад на Старосурж. Наприклад, УСІ ЧОЛОВІКИ Є РІВНИМИ було можливим реченням на Новосуржі, але лише у тому самому сенсі у якому УСІ ЧОЛОВІКИ Є РУДОВОЛОСИМИ є можливим реченням на Старосуржі. Воно не містило граматичних помилок, але воно виражало очевидну неправду – тобто що усі чоловіки є однакового розміру, ваги або сили. Дане поняття політичної рівності вже більше не існувало, і дане похідне значення було відповідно вичищено вщент зі слова РІВНИЙ.
Лібералізм приймає відповідну теорію істини, що висловлювання істинне, якщо воно точно передає реальність; Теорія просуває ідею, що істина це тільки «мовна гра» і що слова, зрештою, тільки вказують на інші слова, і ніколи не відповідають конкретно реальності, якщо тільки вони не описують пригноблення. Лібералізм приймає критику, навіть до себе, і тому самокориґується; Теорію не можна критикувати. Лібералізм вірить у проґрес; Теорія радикально цинічна по відношенню до можливості проґресу
Коли ми станемо всемогутніми ми вже більше не матимемо жодної потреби у науці. При цьому не буде жодної різниці поміж красою та потворністю. При цьому не буде жодної цікавості, жодного задоволення від перебігу життя. Геть усі конкуруючі насолоди буде винищено. Але завжди – не забувай цього, Вінстоне – завжди буде ця інтоксикація владою,яка постійно зростає і постійно загострюється. Завжди, будь-якої миті, при цьому буде цей глибоко радісний жах перемоги, це відчуття розтоптування ворога який є безпорадним. Якщо ти жадаєш побачити картину майбутнього, то уяви чобіт, що чавить людське обличчя – вічно.

Ласкаво прошу в світ нових ідей!

2020-08-27T17:47:00.001-03:00

Сьогодні спробував піцу покласти в духовку. Сподобалося набагато більше, ніж з мікрохвильовкою. З цією пандемією я ще доживуся до того, що сам собі каву варитиму!..

Дивлюся канал «Твоя Підпільна Гуманітарка». Уміють же люди цікаво розповідати про свої наукові зацікавлення! Чи це їх цікавить щось не таке нудне, як у мене, — не знаю...

Оце зрозумів, що давно не пишу про враження від нових країн. Не знаю, чи це старість, чи просто враження вже не здаються настільки новими, щоб про них писати. Мабуть, те саме і з наукою. Коли починаєш щось вивчати, воно здається таким величезним і цікавим, а потім розумієш, наскільки мізерним на цьому тлі є твоє копирсання...

Підозрюю, що на цьому етапі люди надихається тим, що розуміють, які вони круті, порівняно з иншими. Якби ж мені було не наплювати на инших людей, я б, либонь, теж мав би причину собою пишатися...

Час в англійській мові

2020-06-17T20:00:00.001-03:00

Давно вже хотів написати про те, як би я розказував про час, якби викладав англійську мову. Думаю, кожен, хто хоч трохи вивчав англійську, знає про те, що в ній є безліч так званих часів: кілька теперішніх, кілька минулих, кілька майбутніх, а ще всякі майбутні в минулому, перфектні тощо. Разом з вивченням кожного окремого часу необхідно вивчити правила, коли цей час вживається, відповідні прислівники або узгодження між основним і підрядним дієсловом. Якщо це вивчити, кілька років попрактикувати, то иноді можна не забути, яку саме форму дієслова необхідно вжити, а тоді вже винятки з правил учити решту життя...

Мені здається, що такий підхід може бути корисним, якщо ви навчаєте компʼютер, або людину, яка вживає мову з дуже простою системою дієслівних форм. Або ж, принаймні, коли ця система дуже відрізняється від індоєвропейської. Для чого так викладати українцям, чия мова є індоєвропейською і має набагато більш заплутану систему віддієслівних форм, лишається для мене загадкою. І це зовсім не перебільшення — не даремно українці вивчають українську мову весь шкільний період, а потім ще трохи в університеті, проте й після того допуття нею не володіють...

Для початку слід згадати, що всі дієслова в українській мові бувають або доконаними (що позначають завершену дію), або недоконаними (коли дія не завершена). Про систематизацію цих українських дієслів я писати тут не буду, але, щоб було ясно, наскільки це складно, додам, що в деяких випадках доконане дієслово можна утворити з недоконаного за допомогою префікса, наприклад: робити (недоконане) - зробити (доконане), або ходити (недоконане) - сходити (доконане). В инших випадках доконаний і недоконаний відповідник відрізняються суфіксами: стрибати (недоконане) - стрибнути (доконане), бувати (недоконане) - бути (доконане). І „вишенька на торті“ — у деяких випадках відповідники просто мають инший корінь: виходити (недоконане) - вийти (доконане).

Відмінність між доконаними та недоконаними дієсловами для нас інтуїтивно зрозуміла, але для англійця це виглядає як безліч правил, які необхідно вивчити. І все тому, що в англійській мові доконаних дієслів просто нема — там нема такої категорії. Ми можемо вважати, що всі дієслова в англійській мові недоконані. Але це не означає, звісно, що англійці не можуть говорити про доконану дію — просто це робиться за допомогою инших засобів, про які я скажу трохи далі. А поки що зазначимо, що в українській мові є такі лінґвістичні категорії, яких нема в англійській. Иншим прикладом є, наприклад, рід. Так, будь-який прикметник обовʼязково має рід — ми не можемо сказати про щось зелене, не вказавши при цьому, якого воно роду: чи це він зелений, чи вона зелена, чи воно зелене. Категорії роду англійські прикметники теж не мають.

Але настав час сказати про категорію, якої нема ані в англійській — втім, як і в инших германських мовах, — ані в українській мові. Це категорія... майбутнього часу. Такої категорії в наших мовах не існує. Я десь чув, що майбутній час у мовознавство ввели римляни, які вивчали варварські мови, використовуючи рідні латинські поняття. І, оскільки латина майбутній час має, то він так і лишився в усіх шкільних програмах — ще й вигадують всякі там прості, складні й складені форми... Але, повторю, відсутність майбутнього часу як граматичної категорії не означає, що по-українськи не можна говорити про майбутнє. Українці говорять про майбутнє за допомогою категорії теперішнього часу. І це по-своєму логічно, оскільки всяке наше уявлення про майбутнє виходить лише з того, що ми маємо зараз.

Найбільш простий спосіб казати про майбутнє — це вжити дієслово доконаного виду в теперішньому часі, наприклад: зроблю, прийду. Переконатися, що ми маємо справу саме з категорією теперішнього часу дуже легко — досить порівняти з подібними дієсловами без префіксів, які є недоконаними: роблю, йду. Усі правила дієвідмінювання повністю аналогічні.

Инший спосіб говорити про майбутнє — використати модальне дієслово: бути або йняти. Останнє в сучасній українській мові скоротилося до суфікса так званого складного майбутнього часу, який і відмінюється. Змістовне дієслово лишається неозначеної форми, наприклад, робити: буду робити або робитиму.

Абсолютно точно так само говорять про майбутнє англійською: береться модальне дієслово shall або will і додається змістовне дієслово. наприклад, do: shall do або will do. Так само, як і в українській мові, ці два дієслова мають трохи різне змістовне навантаження — will означає інтенцію, волю робити щось. До речі, іменник will саме це й означає — не волю в значенні свободу, а волю в значенні бажання, наказу. Саме це дієслово найчастіше вживається в англійській мові для позначення дії в майбутньому. І його можна сміливо перекладати як буду, будеш, буде, або будуть. Було б дуже зручно, якби дієслово shall теж завжди можна було перекладати за допомогою українського йняти, але, на жаль, воно має зовсім инший зміст — вказує на дозволеність або доцільність дії.

Отже, тепер ми знаємо, що майбутнього часу не існує. Проте і в англійській, і в українській мові існує минулий час. Але, на відміну від української, в англійській мові дієслова не відмінюються, окрім to be (закінчення -s у третій особі я не рахую). Іронія в тому, що саме це дієслово є єдиним, яке не відмінюється в сучасній українській: єсмь - єси - єсть - єсми - єсте - суть уже давно забуті, хоча деякі з них уживав не лише Шевченко, а й, наприклад, Стус. Проте, деякі грамотії, аби підкреслити свою начитаність, инколи дуже смішно вживають слово суть — дієслово є третьої особи множини — думаючи, що це іменник. І тому перед ним ставлять тире! Принагідно хочу порадити читачам: коли ви таке бачите, то знайте, що читаєте неука, який хоче здаватися розумним. Особисто я не раджу довіряти таким текстам...

Таким чином, ми знову бачимо, що в англійській мові все дуже просто — ніякого дієвідмінювання, ніяких доконаних і недоконаних дієслів, ніяких родів у минулому часі — лише дві форми часу для кожного дієслова — теперішня і минула. До того ж, більшість дієслів є правильними — їхня минула форма утворюється за допомогою суфікса -ed. Так звані неправильні дієслова теж мають доволі подібні правила утворення минулого часу. І якщо вам важко запамʼятати цю єдину форму, подумайте про те, скільки неправильних дієслів є в українській, і згадайте, що кожне з них ще й змінюється за числами, особами або родами!

Оскільки дієслова shall і will — це звичайні собі дієслова, вони мають форму минулого часу —should і would, відповідно. Вживаються вони також для позначення дії в майбутньому, але не відносно теперішнього моменту, а відносно минулого. Найпростіше зрозуміти це через непряму мову: He says that he will run on Sunday. — Він каже, що буде бігати в неділю. — Тут мова йде в теперішньому часі. Але те саме можна сказати в минулому: Yesterday he said he would run on Sunday. — Вчора він сказав, що буде бігати в неділю. — В українській мові в обох випадках для майбутньої дії вживається одна й та сама модальна конструкція, але, насправді, її зміст різний: якщо про майбутнє говорилося вчора, то з того часу плани могли змінитися.

Таким чином, в англійській мові цілком логічно вживається дієслово will у минулому часі для позначення майбутнього, яке було очікуваним у минулому. А тепер, насправді, воно може бути зовсім иншим зараз, якщо наші очікування змінилися. В українській мові для цього вживається умовний спосіб: I would do that. — Я би зробив це. — Як видно, коли використовуємо умовний спосіб в українській мові, дієслово також вживаємо в минулому часі. Що стосується дієслова shall, то в минулому часі, як мені здається, найближчою за змістом українською конструкцією є безособовий пасив. I should go now. - Мені слід іти негайно. — Втім, буває що ця конструкція вживається для підкреслення впевнености: We should be there before nine. — Ми маємо прибути туди до девʼятої.

Окрім теперішнього і минулого часу, в англійській мові існує ще одна віддієслівна форма — дієприкметник. Для правильних дієслів вона утворюється так само, як і минулий час, а для неправильних її зазвичай записують у третій стовпчик. Як і в українській мові, дієприкметник позначає ознаку, набуту в результаті дії, і вживається точно так само: This is a used car. — Це вживана автівка. — а також і в дієприкметникових зворотах: This is a knife made of steal. — Це ніж, зроблений із сталі.

Оскільки дієприкметник є ознакою, цю ознаку можна вживати як присудок. Так само, як у фразі this meal is hot — ця страва гаряча — присудком є прикметник, коли ми кажемо this meal is cooked — ця страва приготована, — то в ролі присудка виступає дієприкметник. Знову зміст є точно таким, як і в українській — це і є пасивний спосіб.

Ми також можемо помітити, що оскільки дієприкметник позначає вже набуту ознаку, він відповідає саме доконаним дієсловам. В українській мові можна утворювати дієприкметники від будь-яких дієслів, але за змістом дієприкметники від недоконаних дієслів є, фактично, синонімами дієприкметників, що утворюються від доконаних: писане слово або написане слово — це одне й те саме. Англійською це буде: written word — і в цьому місці ми можемо помітити, що перейшли від недоконаної дії до доконаної. Власне для позначення такого переходу в англійській мові вживаються спеціяльні дієслова: have і get. Якщо to do означає недоконану дію, яка перекладається недоконаним дієсловом робити, то to have done означає доконану дію — зробити. Знаючи, як відмінюється дієслово have, ми можемо утворювати доконані відповідники до будь-яких англійських дієслів. Що стосується дієслова get, то воно вживається, коли говорять про непряму дію, тобто за змістом get it done є десь посередині між have it done і it is done.

Але з доконаною дією є одна невідповідність, яка виникає через нерегулярність української мови. Якщо ми вживаємо доконане дієслово у формі теперішнього часу, це насправді означає, що дія буде закінчена в майбутньому. На відміну від української, в англійській мові тут усе логічно: якщо доконана форма вживається в теперішньому часі, це означає, що цю дію вже завершено: We have done that. — Ми це зробили. А якщо нам треба сказати про майбутнє, то потрібно скористатися дієсловом will: We will have done that before evening. — Ми зробимо це до вечора.

В українській мові ми не можемо сказати „будемо зробити“, оскільки обидва дієслова є доконаними, але в англійській цієї проблеми не існує. На цьому прикладі ми бачимо, як нерегулярність ускладнює мову: адже нема проблеми з уживанням инших модальних дієслів у будь-якій комбінації: хочу робити - хочу зробити - схочу робити - схочу зробити. Але з дієсловом буду так робити чомусь не можна. Очевидно, що такі обмеження не тільки ускладнюють саме українську мову, але й збіднюють її, а зовсім не збагачують, як декому здається...

Знову, в обох випадках англійське дієслово можна вжити в минулому часі: We would have done that before evening. — Ми б зробили це до вечора. — умовний спосіб. І, нарешті: We had done that. — Ми були зробили це. — давноминулий час. Тут українська мова може похвалитися вживанням у давноминулому часі як доконаних, так і недоконаних дієслів. В англійській мові для підкреслення недоконаности в давноминулому часі теж є засіб і, як ми побачимо далі, цей засіб, порівняно з українською, також більш логічний і більш регулярний, а отже, простіший для розуміння.

Як ми знаємо, окрім дієприкметників, українська мова має ще одну віддієслівну форму — дієприслівник. Англійська мова дієприслівників не має, зате має ґерундій, який утворюється додаванням суфікса -ing і вживається, в принципі, так само, як дієприслівник в українській. Порівняйте: Always pay attention crossing the street. — Завжди пильнуйте, переходячи вулицю.

Так само, як і дієприкметники, в англійській мові можна вживати ґерундій як присудок. Оскільки ґерундій — як і дієприслівник в українській мові — робить акцент на процесі дії, то, будучи вжитим як присудок, ґерундій означає, що діє триває. Українська мова має деякі недоконані дієслова для підкреслення дії, що триває. Порівняйте: I go — я ходжу — і I am going — я йду. Або: I run — я бігаю — і I am running — я біжу. Проте такі нюанси не завжди можна передати: I cook — я готую (завжди), а I am cooking — я готую (зараз). Єдиний випадок, коли така конструкція завжди розрізняється в українській мові — це давноминулий час: We had been doing that. — Ми були робили це. — втім, його вживають дуже нечасто...

Звичайно, така систематизація не може за один раз навчити людину, яку форму англійського дієслова коли вживати. Але хіба цьому допомагає традиційна систематизація, де є 100500 різних часів?..

Спуск Інани

2020-04-09T21:53:00.000-03:00

Здавна люди приписували природним явищам божественну волю. Так, планету Венеру уособлювала шумерська богиня Інана, яку семіти стали називати Іштар, а греки — Астартою. Грецька богиня Афродіта успадкувала багато рис від Астарти. Згодом римляни назвали її Венерою, а вже на честь неї було названо планету. Таким чином, планета Венера названа на честь римської версії грецької богині, що відповідає шумеро-аккадійській богині, що уособлює цю планету.

Міфи про Інану розповідають також про рух цієї планети, яку з Землі видно то на заході ввечері, то на сході вранці. Через це словʼяни, на відміну від шумерів, думали, що це дві різні зорі — дві сестри — Зоря Вечірня і Зоря Ранкова. Після того, як Вечірня Зоря зникає на західному обрії, через кілька днів на сході зʼявляється Зоря Ранкова. Цей день і став святом на честь Інани, або ж Іштар, яку германці називали Істар, англійською — Easter, або Великдень, якщо українською. У цей день Інана повертається з-за Сонця, зі спіднього світу, а Венера стає видимою на сході, що в 2020 році відбудеться аж у кінці червня. Але святкові календарі давно складають не астрономи, тому й Великдень святкують хто коли придумає...

Зате про деякі цікаві подробиці та відповідні ритуали, що стосуються цієї події, можна прочитати просто в оригінальному шумерському творі «Спуск Інани до спіднього світу».

З Великого Верху зосередилася вона на Великому Низі.
З Великого Верху зосередилася богиня на Великому Низі.
З Великого Верху зосередилася Інана на Великому Низі.
Моя Пані покинула небо, покинула землю, та й спустилася до спіднього світу.
Інана покинула небо, покинула землю, та й спустилася до спіднього світу...

Далі перераховуються міста й храми, що їх полишила Інана. Деякі дослідники вважають, що ці місця відповідають сузірʼям, через які проходить Венера на небі. Отож, Інана забрала всю свою сутність, щоб спуститися до куру — так шумери називали спідній світ, світ мертвих. Про мету Інани на початку нічого не сказано, щоб зберегти інтригу, але читач може здогадатися, що зібралася вона не в гості.

Взяла вона сім ме. Зібрала вона ці ме і взяла з собою. З цими ме відправилася вона в подорож.

Шумери вважали, що божествені сили втілюються в так званих ме, божествених приписах. Свої ме Інана вициганила в Енкі, Світового Океану. Як бачимо, аналогія з Афродитою, що була народжена морем, є цілком очевидною, але це инша історія. У нашій історії є перелік ме, що їх взяла з собою Інана:

Припасувала вона тюрбан, убір відкритого степу, собі на голову.
Сховала вона під волоссям свого лоба.

Яку силу має тюрбан невідомо, так само як невідомими лишається дія инших ме. Але ясно, що богиня затуляє свого лоба невипадково — бо ці слова повторено в тексті. Це дуже схоже на пересторогу, з якої ясно, що тюрбан — це не просто собі прикраса...

Повісила вона невелике лазуритове намисто собі на шию.
Припасувала вона парні підвіски собі на груди.
Загорнула вона своє тіло в палу — одяг королеви.
Нанесла вона під свої очі крем, що називався «Нехай від прийде».

Крем для очей також не є одним з ме, до того ж, з тексту не ясно, чи це черговий засіб убезпечити себе від дії своїх же ме, чи, можливо, просто реклама. Особисто я в цьому місці уявляю собі шумерський рекламний слоган: крем для очей «Нехай він прийде» — відчуй себе богинею!

Привʼязала вона пектораль, що приваблює чоловіків, собі на груди.
Наділа вона золотий обруч собі на запʼястя.
Взяла вона лазуритовий жезл з вервицею в свою руку.

Одним словом, Інана приготувалася не на шутку, і мала вигляд приблизно такий, як зображено на барельєфі.

Відправилася Інана до спіднього світу.
Служителька її, Ніншубура, відправилася слідом.
Звернулася Інана до неї, промовляючи:
«Підійди, вірна служителько Е-Ану,
Я дам тобі настанови, що їм потрібно слідувати.
Я скажу тобі щось, і це потрібно виконати.
Я спускаюся в кур, до спіднього світу.
Якщо лишуся я у спідньому світі,
Зчини лемент за мною в закинутих храмах.
Бий в барабани за мною у святилищах.
Обійди домівки богів заради мене.»

Таким чином, Інана ніби натякає, що не жде там радісної зустрічі, й узагалі може не повернутися. І каже вона служительці, що в такому разі слід діяти дуже рішуче:

Заради мене видряпай собі очі, роздери собі носа, вуха — хоч зад порви, але виконай.

Це майже дослівний переклад, що його деякі перекладачі соромʼязливо перефразовують. Насправді тут, очевидно, є ідіоматичний вираз. Можливо, вуха означають увагу, зосередження, принаймні я бачив такі переклади перших рядків цього твору: «Інана повернула вухо до куру». Порвати вуха пропонується назагал, тобто, привертати увагу всіх до того, що пані Інана пішла до куру та й не вернулася. Ну, а вираз про надривання заду, думаю, коментарів не потребує. Таким чином, пані недвозначно розпорядилися не лише язиком плескати, але також активно самостійно діяти. А робити Ніншубурі слід було от що:

Вдягнися жебрачкою і дістанься до Е-куру, дому Енліля.
Як увійдеш ти до Е-куру, дому Енліля, заволай до Енліля:
Батьку Енлілю, не дай убити твою дочку у спідньому світі.
Не дай благородний метал сплавити з брудом спіднього світу.
Не дай своєму лазуритові розколотися під ковадлом.
Не дай своєму самшитові бути порубаною гемблем.
Не дай вбити юну небесну пані у спідньому світі.

Як бачимо, Інана дуже турбується про свою дорогоцінну шкурку й зовсім не воліє лишатися в царстві мертвих назавжди. Вона також здогадується, що батечко Енліль може не поділяти її ставлення і не поспішатиме її рятувати, тому, задля певности, пропонує Ніншубурі відвідати також батька Нанну та батька Енкі. Троє батьків Інани — це насправді один батько і двоє дідусів. Хоча точно не відомо, хто з них є батьком, більшість дослідників вважає Інану дочкою Нанни і Нінґали, а Енліля та Енкі, відповідно, Інаниними дідусями. Особливу надію Інана покладала саме на останнього:

Батько Енкі, пан великомудрий, він знає про життєдайну рослину та про життєдайну воду. Він є той, хто може повернути мене до життя.

Так небесна пані підстрахувала свій зад на той випадок, якщо її подорож виявиться не такою вдалою, як вона сподівалася.

Відправилася Інана до спіднього світу.
Служителька її, Ніншубура, відправилася слідом за нею.
Сказала вона до служительки:
«Тепер іди, Ніншубуро, і будь уважною — не знехтуй настановами, що я тобі дала.»

Коли прибула Інана до палацу Ґанзер,
То сильно штовхнула двері до спіднього світу.
Вона сильно закричала перед брамою до спіднього світу:
«Відкривай, брамнику! Відкривай, Неті! Я сама і я хочу ввійти.»

З цієї частини я роблю висновок, що, по-перше, Інана добре знала куди вона йде, і як її зустрінуть, а по-друге, мешканці спіднього світу також добре знали Інану та її вдачу, і якби Інана прибула не сама, то її б могли взагалі не пустити просто з міркувань безпеки!

Неті, головний брамник спіднього світу, відповів:
«Хто ти?»
«Я Інана, яка йде на схід».
«Якщо ти Інана, яка йде на схід, то чому ти подорожуєш у землю, з якої не вертаються? Як ти наважилася іти дорогою, якою нема вороття?»

Інана відказала йому:
«Оскільки пан Ґудґалана, чоловік моєї старшої сестри, священної Ерешкіґали, помер;
Щоб виконати над ним похоронні обряди, вона влаштовує за ним пишні поминки — ось і причина.»

Щоб оцінити рівень тролінгу від Інани, яка йде на схід, треба знати, що пан Ґудґалана помер не своєю смертю — його було вбито завдяки зусиллям самої Інани. Як бачимо, сестри мали доволі непрості стосунки — та це инша історія. Проте ясно одне: Ерешкіґала, очевидно, знала кому дякувати за те, що вона стала вдовою, і на поминки Інану, напевно, не запрошувала. Принаймні Неті вирішив, що буде безпечніше, якщо він не перекаже Ерешкіґалі слова молодшої сестрички про причину її візиту.

Неті, головний брамник спіднього світу, відповів:
«Лишайся тут, Інано, я скажу моїй володарці, Ерешкіґалі.»
І сказав він їй:
«Володарко, ззовні стоїть самотнє дівча.
Це Інана, твоя сестра, і вона прибула до палацу Ґанзер.
Вона сильно штовхає двері спіднього світу.
Вона сильно кричить перед брамою до спіднього світу.
Вона полишила Е-Ану та й спустилася до спіднього світу.»

Повторення того самого тексту — це стародавній літературний прийом, який зазвичай додає урочистости, підкреслює важливість відповідної частини. Але в словах Неті, що повторюють попередні рядки, легко читається іронія.

Взяла вона сім ме. Зібрала вона ці ме і взяла з собою.
З цими ме завершила вона подорож.
Припасувала вона тюрбан, убір відкритого степу, собі на голову.
Сховала вона під волоссям свого лоба.
Повісила вона невелике лазуритове намисто собі на шию.
Припасувала вона парні підвіски собі на груди.
Загорнула вона своє тіло в палу — одяг королеви.
Нанесла вона під свої очі крем, що називався «Нехай від прийде».
Привʼязала вона пектораль, що приваблює чоловіків, собі на груди.
Наділа вона золотий обруч собі на запʼястя.
Взяла вона лазуритовий жезл з вервицею в свою руку.

Тут повторення більше схоже на опис загрози. Коли Неті описує приготування, що передували появі Інани, це виглядає як застереження про наявність зброї, з якої знято запобіжники. Саме так сприймає Ерешкіґала ці слова: прийшла молодша сестричка, озброєна і небезпечна...

Коли почула це, Ерешкіґала взялася за бік.
Вкусила вона свою губу й оцінила сказане.
Сказала вона Неті, своєму головному брамнику:
«Підійди, Неті, мій головний брамнику спіднього світу,
Не знехтуй настановами, що я дам їх тобі.»

Серйозність ситуації передано так, що Ерешкіґала звертається до Неті такими самими словами, що Інана казала Ніншубурі, коли попереджала про можливість свого неповернення. Проте в курі є спосіб, як протидіяти такому вторгененню:

Нехай сім брам спіднього світу буде замкнено. Тоді нехай кожні двері палацу Ґанзер відчиняються окремо.
І тоді, коли вона ввійде і схилиться, і залишиться без одягу, нехай її речі заберуть геть.

Хоча опис подальших подій виглядає досить ритуалізовано, як частина певного звичаю, ясно, що роззброїти Інану було не так просто.

Неті, головний брамник спіднього світу, був уважним до настанов своєї володарки.
Замкнув він сім брам спіднього світу.
Відтак відчиняв він окремо кожні двері палацу Ґанзер.
Він сказав Інані: «Давай, Інано, заходь.»

І коли Інана ввійшла, її тюрбан, убір відкритого степу, було знято з її голови.
Як так? Змирися, Інано, такий божествений порядок спіднього світу.
Інано, ти не повинна нарікати на звичаї спіднього світу.

Коли Інана ввійшла в другу браму, лазуритове намисто було знято з її шиї.
Як так? Змирися, Інано, такий божествений порядок спіднього світу.
Інано, ти не повинна нарікати на звичаї спіднього світу.

Коли Інана ввійшла в третю браму, парні підвіски було знято з її грудей.
Як так? Змирися, Інано, такий божествений порядок спіднього світу.
Інано, ти не повинна нарікати на звичаї спіднього світу.

Коли Інана ввійшла в четверту браму, пектораль, що приваблює чоловіків, було знято з її грудей.
Як так? Змирися, Інано, такий божествений порядок спіднього світу.
Інано, ти не повинна нарікати на звичаї спіднього світу.

Коли Інана ввійшла в пʼяту браму, золотий обруч було знято з її запʼястя.
Як так? Змирися, Інано, такий божествений порядок спіднього світу.
Інано, ти не повинна нарікати на звичаї спіднього світу.

Коли Інана ввійшла в шосту браму, лазуритовий жезл з вервицею було взято з її руки.
Як так? Змирися, Інано, такий божествений порядок спіднього світу.
Інано, ти не повинна нарікати на звичаї спіднього світу.

Коли Інана ввійшла в сьому браму, пала — одяг королеви — було знято з її тіла.
Як так? Змирися, Інано, такий божествений порядок спіднього світу.
Інано, ти не повинна нарікати на звичаї спіднього світу.

Коли вона схилилася й лишилася без одягу, її речі забрали геть.

Заради більшого драматизму, ми дізнаємося про наміри Інани в кульмінації твору.

Хотіла змусити вона сестру свою Ерешкіґалу зійти з її трону, і сама сісти на трон замість неї.

Хоча умовний спосіб розшифрувати непросто, по-моєму, він є самоочевидним з контексту. Оскільки Інану було роззброєно, то цацкатися з нею не стали:

Ануни, сім суддів, судили її.
Вони поглянули на неї — то був погляд смерти.
Вони промовили до неї — то була промова гніву.
Вони прирікли її — то був вирок тяжкої провини.
Стала нещасна трупом, і повісили труп на гак.

Як бачимо, на відміну від нашого, у спідньому світі діє верховенство права та розділення гілок влади. Але це ще не кінець історії...

Як минуло три дні і три ночі, служителька її, Ніншубура, не забула її накази, не знехтувала її настановами.
Зчинила вона лемент за нею в її закинутих храмах. Била в барабани за нею в святилищах. Обійшла домівки богів заради неї...

Ніншубура виконала накази Інани, але ані Енліль, ані Нанна, не допомогли Інані. Ось яка була реакція Енліля:

У гніві батько Енліль відповів Ніншубурі:
«Зажадала моя дочка Великого Верху, і зажадала вона також Великого Низу.
Зажадала Інана Великого Верху, і зажадала вона також Великого Низу.
Не слід жадати ме спіднього світу.
Позаяк хто отримує їх, повинен лишитися в спідньому світі.
Діставшись того місця, не можна повернутися нагору.»

Те саме сказав і Нанна, проте Енкі, як завжди, був поблажливий:

Батько Енкі відповів Ніншубурі:
«Що моя дочка вчинила? Я за неї хвилююся.
Що Інана вчинила? Я за неї хвилююся.
Що володарка земель вчинила? Я за неї хвилююся.
Що служителька Ану вчинила? Я за неї хвилююся.»

Тоді Енкі допоміг їй.
Він виковиряв трохи бруду з-під свого нігтя і створив кур-джала.
Тоді він виковиряв трохи бруду з-під иншого нігтя і створив ґала-тура.
Кур-джару він дав життєдайну рослину.
Ґала-туру він дав життєдайної води.

Тут цікаві дві речі. По-перше, як це бог, що уособлює океан, має бруд під нігтями? Думаю, це знову ідіоматичний вираз. Ковирятися під нігтем перед тим, як створити щось, може означати зробити це нашвидкоруч. Це підтверджується тим, що створіння були одноразового використання — вони мали відправитися в кур, а назад їм було не вернутися. В усякому разі тепер я знаю, звідки пішов вираз «не пальцем роблений» — тобто не так, як кур-джала та ґала-тура. По-друге, самі назви цих створінь означають щось дуже конкретне: зокрема, кур, як ми знаємо, — це спідній світ, тобто перше створіння, якому доручено життєдайну рослину, якимось чином було повʼязано зі світом мертвих. Це цікаво порівняти з історіями про використання живої та мертвої води, яка, очевидно, використовується для відродження замість рослини, що її несе кур-джала.

Тоді батько Енкі промовив до ґала-тура та кур-джала:
Ідіть і прямуйте до спіднього світу.
Перелітайте двері, як комахи.
Прослизайте через двері, як примари.
Мати, під час пологів, Ерешкіґала,
Яка народжує дітей, лежить там...

Звідки знав Енкі про те, що Ерешкіґала саме буде народжувати? Дослідники вважають, що Ерешкіґала, яка володіє ме світу мертвих, не має здатности народити. Зате народжувати може Інана, та коли вона спустилася в кур і була там убита, здатність народжувати Ерешкіґала забрала собі. Тож Енкі цілком правильно передбачив, що Ерешкіґала не буде відкладати з народженням дітей, бо чужі ме, вони такі — сьогодні є, а завтра вже нема...

Енкі також припускав, що Ерешкіґала здогадається, що це її дід відправив по Інану, і не захоче псувати з ним стосунки. І якщо кур-джала та ґала-тура будуть чемними, то вона їм віддасть, що скажуть, навіть тіло сестри. Тому Енкі інструкує кур-джала та ґала-тура:

Вам запропонують річкової води — не приймайте її.
Вам запропонують поле з посівом — не приймайте його.
Але скажіть їй: «Дай нам труп, що висить на гаку.»
Вона скаже: «Це труп вашої королеви.»
Скажіть їй: «Хоч короля, хоч королеви, віддай його нам».
Вона віддасть вам труп, що висить на гаку.
Тоді один окропить його життєдайною рослиною, а инший — життєдайною водою.
Відтак Інана постане.

Життєдайну рослину символізує вербова гілка, яку досить покласти в воду, щоб вона пустила коріння. Тому коли вербову гілку кроплять водою, таким чином відтворюється ритуал повернення Інани до життя. Коротше кажучи, з прийдешнім святом, православні!

Однак, оскільки у світі мертвих діє розділення влади, згоди Ерешкіґали виявилося замало, щоб повернути Інану.

Сказала Ерешкіґала ґала-турі та кур-джалі:
«Заберіть свою королеву, що її було схоплено.»
Інана, за настановами Енкі, була збиралася піднятися зі спіднього світу.
Та коли Інана збиралася піднятися зі спіднього світу, то Ануни схопили її.
«Хіба хтось колись піднімався зі спіднього світу?»
«Хіба піднімався неушкодженим зі спіднього світу?»
«Якщо Інана збирається піднятися зі спіднього світу, нехай віддасть когось собі на заміну.»

Отож відродження Інани, не означає, що вона звільнилася з куру.

Отож, як полишила Інана спідній світ,
Один перед нею тримав скипетра в руках, але то був не її служитель,
Один позад неї ніс булаву на стегні, але то був не її охоронець.
Тим часом малі демони, як очерет обступили.
А великі демони, наче тином, оточили її з усіх боків.

Хто супроводжував її, хто супроводжував Інану,
Не знали їжі, не знали води, не споживали дарованого борошна, і не пили ніякого питва.
Не приймали вони дарів насолоди.
Не спізнали вони насолоди подружніх обіймів, ані ласкавих дитячих поцілунків.
Виривали вони дружину з чоловічих обіймів.
Віднімали вони сина від коліна чоловіка.
Змушували вони наречену покидати будинок свекра.

Демонам треба було віддати когось замість Інани. Це ж просто свято!

Щойно Інана піднялася зі спіднього світу,
Ніншубура кинулася до її ніг перед дверима Ґанзеру.
Була вона вкрита пилом і вдягнена в брудне вбрання.
Сказали демони Інані:
«Інано, прямуй у своє місто, а ми заберемо її назад.»
Інана відповіла демонам:
«Це моя уважна служителька, моя довірена охоронниця.
Не забула вона мої настанови, не знехтувала вона моїми наказами...»

Не віддала Ніншубуру Інана демонам, а пішли вони в Уму.

У Зіґ-кур-каґа в Умі, Шара, у своєму власному місті, кинувся до її ніг.
Він був сидів у пилюці, а вдягнений був у брудне вбрання.
Сказали демони Інані:
«Інано, прямуй у своє місто, а ми заберемо його назад.»
Інана відповіла демонам:
«Шара мій співець, мій манікюрник і мій перукар.
Як же я можу віддати його вам?..»

Не віддала вона ані Шару, ані Лулала. Так і ходила вона разом з демонами аж до рідної яблуньки...

Вони слідували за нею до великої яблуні на рівнині Кулаба.
Там був Думузід, вдягнений у розкішне вбрання і сидівший пишно на троні.
Схопили демони його там за стегна.
Сім із них вилили молоко з його маслобоєн.

Думузід — це чоловік Інани, який, як видно, не дуже горював через те, що Інана не вернулася. До речі, про те, як Інана вийшла заміж за пастуха Думузіда теж є окрема історія. А тут Інана знайшла того, кого їй було не шкода відправити до світу мертвих.

Вона поглянула на нього — то був погляд смерти.
Вона промовили до нього — то була промова гніву.
Вона прирікла його — то був вирок тяжкої провини:
«Як довго ще? Забирайте його!»
Віддала Інана Думузіда пастуха в їхні руки.

Але Думузід так просто демонам не дався.

Заридав Думузід і дуже зблід.
Хлопець здійняв свої руки до небес, до Уту:
«Уту, ти мій шуряк: через шлюб я став твоїм родичем.
Я приніс масло в дім твоєї матері.
Я приніс масло в дім Нінґали.
Перетвори мої руки на руки змія і перетвори мої ноги на ноги змія,
Так я втечу від демонів, що вони не зможуть мене втримати.»

Уту прийняв сльози Думузіда.
Думузідові демони не змогли його втримати.
Уту перетворив Думузідові руки на руки змія.
Він перетворив його ноги на ноги змія.
Думузід утік від своїх демонів.

...Думузід досить довго тікав від демонів. На жаль, ця частина твору не дуже добре збереглася. Відомо, що демони його схопили не без допомоги Інани. Але до куру він пішов не назавжди: його сестра Ґештінана домовилася з Інаною, щоб її брата відпускали з куру на пів року, погодившись у цей час відбувати там замість нього. Отак, варто делеґувати повноваження щодо перебування у спідньому світі, і незчуєшся, як у кур починають пускати й випускати кого попало...

Але сама Інана звільнилася і, схоже, що змирилася з тим, що панує лише на небі, а спідній світ залишила своїй сестрі. Інана, очевидно, повернула також і свою здатність народжувати — не просто ж так люди святкують Великдень з пасками та крашанками, що є символом плідности. Коротше кажучи, смачного, православні!

Ерешкіґала вдруге вийшла заміж. Це теж цікава історія, про те, як Нерґал спустився до куру, але скориставшись неґативним досвідом Інани, пустив у брами Ґанзеру поперед себе демонів. Тому дістався до трону Ерешкіґали, не втративши своїх ме. Але схоже, що Ерешкіґалу цікавили зовсім не ме Нерґала... В усякому разі, на відміну від Інани, він відтоді без проблем повертається зі спіднього світу разом зі своїми ме та своїми демонами. Час від часу зʼявляються вони на землі, розповсюджуючи нові пошесті, зокрема й короновіруси.

Шара теж став вельми шанованим божеством — і то не лише в Умі. Щоправда шанують його зовсім не перукарі та манікюрники. Так само, як раніше допомагав він мисливцям уполювати добру здобич, тепер він сприяє студентам успішно закінчити сесію. Тому вночі перед початком іспитів можна чути відчайдушні крики з дахів гуртожитків, що закликають: «Шаро, прийди!..»

Паразити

2020-02-20T14:59:00.002-03:00

Подивився минулорічних «Паразитів». Фільм має дуже цікаві паралелі з «Машиною часу» Герберта Велза, які, я думаю, зовсім не випадкові. В обох творах маємо наївних аристократів-елоїв, що мешкають згори, під сонцем, що повсякчас підкреслюється в різних, на перший погляд, незначних епізодах фільму. З иншого боку, внизу, у нетрях мешкають розумніші та хитріші морлоки-пролетарі, обслуга. Проте в майбутньому, куди потрапляє Мандрівник у Часі, це вже два окремих похідних від людини види, що виникли, за припущенням, через соціяльне розшарування. У фільмі показано, як може відбувається така еволюційна трансформація у наш час.

Тут є дуже цікаві доповнення і, певною мірою, полеміка з інтерпретацією цього процесу, що її дав Мандрівник у Часі. Якщо той спілкується з елоями та робить спробу зрозуміти загальну картину світоустрою, передусім соціяльного, який, відповідно до марксистського вчення, і визначає еволюцію людини, то в фільмі головним героєм є саме пролетар, який не намагається розуміти, як і чому все влаштовано саме так, а просто бореться за екологічну нішу. Корейське культурне тло, що, очевидно, дуже відрізняється від англійського, тільки підкреслює наскільки несуттєвими є культурні відмінності, коли їх порівняти з біологічними законами.

Окреслення нової екологічної ніші для «паразита» — це, на мою думку, найбільш цікава ідея фільму — куди там Френку Герберту! Ніша, доволі неочевидним способом створена двома досягненнями останніх десятиріч: наочною революцією, що відбулася з засобами комунікації, та непомітною революцією агропромисловости, що призвела до надлишку харчів. Мабуть, Велзу було би важко уявити, що люди можуть не помічати, як зникає їжа з їхнього холодильника, але якби йому сказали, що пролетарі майбутнього зможуть успішно працювати репетиторами в аристократів (або їхніх дітей), думаю, він би просто не повірив!

Також цікавим, на мою думку, є співвідношення усвідомлених дій і подальших наслідків, які призводять до біологічного розділення на морлоків та елоїв. Мандрівник у Часі вважає, що саме соціяльні чинники поступово витискають пролетарів з поверхні землі. Відтак вони пристосовуються до життя під землею; якось непомітно їм стає некомфортно на поверхні, а вже потім вони знаходять для себе новий харчовий ресурс — елоїв, що лишилися нагорі. Перехід до харчування елоями — це усвідомлений акт, одна з останніх раціональних дій, що викликана браком їжі під землею. У фільмі ми бачимо все навпаки: між соціяльним становищем, що тримає їх внизу, і новою екологічною нішею, яка дозволяє їм мати їжу й бачити сонце, принаймні иноді, пролетарі досить свідомо обирають останнє. А от вбивство елоя відбувається абсолютно ірраціонально і, на перший погляд, взагалі безглуздо: через образу, зокрема, за те, що аристократ гидує чужорідним запахом.

Запах, до речі, — це теж дуже тонке і досить сучасне спостереження про видоутворення складних організмів, що починається саме з мікробіоти, від якої залежить запах. Отже, ми бачимо цілком досліджену послідовність, про яку неможливо було написати сто років тому: свідомий перехід від соціяльного низу до нової паразитарної екологічної ніші, яка відтак і визначатиме напрямок еволюції нового виду. Боротьба, цілком біологічна, за цю нішу теж показана в усій красі, дотепно і без зайвого моралізаторства. По-моєму, Оскарів дали цілком заслужено.