Далі до Гути, тоді впірьод і вгору…То був один з найліпших моїх виходів у гори, ну дуже вже файний

Загалом всьо просто - йшли по маркованих маршрутах.

Спочатку мене трохи нервувала відсутність необхідності орієнтуватись на місцевості, можливості трохи поблудити, але і це нам вдалось…

Починаючи з 1100 метрів в горах лежить сніг. Так шо крім файної осені, ше трохи потрапив в морозну зиму ))

Отже, підйом на Сивулю видався доволі ненапряжним.

Перед останнім підйомом, оцим:

я загубив кришечку від об’єктива і хвилин зо 20 її шукав. Люди на мене троха позлились за то, але, вроді, не дуже. Кришечку так і не знайшов )

Взагалі, цього разу гори забрали троха матеріального в нас - моя кришечка, Лядека карімат, Христі - трекінгову палку. Зато взамін віддали море радості.

На спуску з сивулі нас застала нагла ніч, ми втратили марковану стежку, почали блудити, залазити по пояс в сніг, пробиватись через жереп… Короче, кльово розважились…

З горем пополам спустились, виникла суперечка - чи там же ночувати, чи мотати ще 6,5 км до колиби, яка мала би бути по дорозі в Гуту… Пішли до колиби… Я той останній перехід ледве волочив ноги. Воно й не дивно - не кожен день по такому рельєфу і снігу по коліна проходиш 30 км ))

Знайшли на місці колиби нову хату, без вікон і дверей. Всеодно довелось розкинути намети… Нарешті відпочинок…

На наступний день пару км до Гути, Франківськ, СВ вагон до Львова і всьо…Тепер лишається лише згадувати і мріяти про наступний раз…

Гавнафото, як завжди, тут

Спланували ми з Кобі на неділю 26 вересня велопокатушку за маршрутом Скотарське-Мукачево, про який дізналися з бескидівського форуму. А тут одразу бац - інші друзі запрошують на суботу в Мукачево просто погуляти. Спочатку думав, що не поїду з ними, бо два дні поспіль в одне і те ж місто їздити якось дивно.

У п’ятницю ввечері котрольно дивлюся погоду: субота – супер, а от у неділю дощі… Кобі переносити покатушку на суботу категорично відмовляється. Доволі спонтанно вирішую, що і в суботу просто так поїду в Мукачево погуляти плюс в неділю велопокатушка – відпочивати так відпочивати.

Львів – Мукачево – Львів

Субота, 25 вересня, 6:40 – я невиспаний уже на вокзалі. Друзів не спостерігається. Прибігає Юкі, знайомлюся ще з її другом Максом – наших спільних друзів з різних причин нема :(. Застрибуємо в мукачівку. Чомусь не вдається заснути, балакаємо щось, милуємося краєвидами. По дорозі згадую, що у мене родина (3-рідна сестра Таня) в Мукачево, пишу СМС – вона згодна з нами зустрітися.

11:40 вже чимчикуємо в напрямку центру Мукачево вулицею Ярослава Мудрого. По дорозі нас зустрічає Таня і береться за виконання функцій гіда-екскурсовода.

Центр міста подобається, таке враження, що в іншій країні, якась специфічна атмосфера, ритм життя, а також люди навколо не зовсім українською розмовляють . Приємно вразила кількість велостоянок і велосипедистів – круто!

Перекушуємо в пельменній «Тоні Бачі» (здається так називається). Потім ще сиділи в одній кав’ярні перед від’їздом. Приємно вражені низькими цінами.

Замок Паланок, вхід 8 грн. Гарно, особливо вподобав мальовничі види з площадок бастіонів. Набережна у центрі коло Латориці – теж гарно.

З хорошим настроєм і враженнями довга дорога назад до Львова. Під вечір над Закарпаттям згущуються хмари – оптимізму на рахунок погоди для завтрашньої велопокатушки меншає. Повернення додому, швидка підготовка до велопокатушки, короткий п’ятигодинний сон.

Львів – Скотарське – Мукачево – Львів

Підйом о 5:40, дозбирування ще деяких дрібниць. Прикольна поїздка враннішньо-нічним містом - тиша, спокій, поодинокі машини та пішоходи. О 6:15 заїхав до Кобі, від нього разом вже на вокзал. Сєрий трохи запізнюється, але з’являється ще до появи мукачівки. На пероні бачимо ще до десятка інших велосипедистів.

На жаль, bike-friendly вагону не спостерігається. Розміщаємо велосипеди між сидіннями, благо народу небагато. Зате є bike-friendly кондуктор, яка не бере з нас повної вартостій проїзду з габаритним вантажем, а також на дорогу назад обіцяє посприяти з розміщенням велосипедів у закритому службовому приміщенні (ака туалет).

Жую сухі хлібці. Спати на диво не хочеться. Балакаємо-жартуємо. Сєрий підсміхується з розмірів коліс мого найнера :). Сам же він виявляє, що в нього б деякі ланки ланцюга здалося б підтягнути. Відповідного інструменту у нас нема - пішов жебрати в інших велопасажирів. Як це не дивно, багатофункціональний ключ є хіба в дядечка з простеньким велосипедом, а не в чуваків на Cube’ах.

По дорозі за вікном хмарно з проясненням. Далі трохи побоююся за погоду. Прибуваємо у Скотарське. На диво погода чудова - тепло та сонячно.

Кобі розчохляє GPS і не без здивування виявляє, що початок взятого на форумі треку чомусь надто далеко від з/д станції (як виявиться потім, це через те, що трек був якось неправильно накладений на карту - насправді все ОК). Тому швиденько по конях і вперед.  До Воловця асфальт, далі приколійною крунтово-кам’янистою дорогою.

Набираю води з джерельця, часто/регулярно попиваю, а також Сєрого та Кобі припрошую - коліна наше все.

Перші болотця-калабані намагаємся якось акуратніше обійти/об’їхати, але далі забиваємо (їх кількість стрімко зростає) і рухаємося водою/болотом. Незважаючи на це, у лісі зовсім інакше та приємніше їдеться. А от каменюки напрягають.

Ось і очікуваний перетин річки вбрід:

Взагалі то, якщо не вилазити нагло на сусідні мости, то річку довелося б переходити ще у 2-3 місцях як мінімум. Але ми обрали залізнодорожні мости :).

Продовжуючи тему мостів: проїжджаючи один дерев’яний мостик з поздовжніми покладеними дошками, я примудрився переднім колесом застрягнути між ними і відповідно полетіти через кермо. Наздогнавши мене і побачивши цю картину, Кобі з Сєрим дружньо пореготали, як це я так примудрився. Взагалі-то добре, що на міст впав, а не в річку. Приземлився згрупувавшись, але трохи вдарив праве коліно, яке якраз до того турбувало. А от велосипед, спружинивши, плашмя гепнувся на правий бік. Як виявиться пізніше, наслідком цього стали проблеми із задньою перекидкою, а саме погнутий “пєтух”.

Дорогою стали все більше зустрічати грибників на машинах і мотоциклах. Виїжджаємо до роздоріжжя коло каплички, де до мене з лісу вибігає велика вівчарка. На щастя, собака добра і слухняна - біжить назад у ліс, чуючи вигуки господарів.

Толком ми щось ніде і не зупинялися поїсти, бо поспішали. Я на коротких привалах потрохи наминав крекери і сухі хлібці.

Дорога стає все більш вкатаною і врешті-решт переходить у асфальт. Приємно котимо між горами понад річкою. Ще одне поповнення запасів води у придорожному джерельці.

Виїжджаємо до цивілізації - Свалява. Прогавлюємо поворот на грунтову дорогу, вирішуєм не гаяти час і їхати трасою. Тут я остаточно виявляю проблеми з пошкодженою задньою перекидкою, а Кобі скаржиться, що у нього щось незрозуміло поскрипує/потріскує.

Санаторій “Карпати”, короткі оглядини замку Шенборнів.Починається дрібний дощ, але він ненапряжний - мчимо далі.

Чинадієво (хоча часом пише Чинадійово): Сєрий дуже хоче їсти, але чомусь у придорожніх забігалівках ніякої швидкої гарячої їжі не трапляється, перебиваємося вафельками і залишками крекера.

Звертаємо з головної дороги, проїжджаємо через базу відпочинку Водограй, спішуємося. Звідти маркована стежка веде вгору до водоспаду Стрикало (найстрімкіший підйом нашого маршруту). Водоспад доволі мальовничий.

Довго там не затримуємося. Спуск і знову в путь. У замок Сент-Міклош не заїжджаємо за браком часу. Дощ посилюється. Доки я зупиняюся витягнути і вдягнути куртку, він зменшується і виявляється, що можна було і не витягати :). Як наслідок, відчутно відстаю від Кобі і Сєрого, які їдуть собі далі, не парячись опадами.

Десь о 16:30 в’їжджаємо в Мукачево, вулицями якого ще трохи треба пиляти до з/д вокзалу на іншому кінці міста. На кілька хвилин символічно для галочки заїджаємо в центр міста.

Виявляється я від учора вже призабув, куди потрібно повертати на вокзал, Кобі з Сєрим трохи зляться, бо часу до відправлення мукачівки залишається не так багато. Але перехожі наставляють нас на шлях праведний.

З/д вокзал, швидкісне поглинання хот-догів (я навіть не вловив чи був у них якись смак), мінімальні закупи на дорогу. На пероні купа народу. Починаємо бідкатися, як ми вліземо з велосипедами. Але на диво влазимо доволі непогано. Сєрий ставить свій байк між місцями для сидіння у вагоні. Кобі припинає до дверей у тамбурі. А я щось туплю і не знаю, куди свій прилаштувати. Як наслідок, розміщаю його майже біля вхідних дверей, впираючи колесами у протилежні стіни, та бігаю на кожній зупинці притримувати його.

На одній із зупинок не встигаю зорієнтуватися, і при відкритті дверей велосипед вивалюється назовні на людей внизу. На щастя, реакція жінки внизу (спіймала за переднє колесо) і моя запізніла реакція (спіймав за заднє) не дали байку вилетіти зовсім. Після цього випадку, незважаючи на побоювання, що буде багато народу, я вирішив забрати велосипед у вагон і розмістив його між сидіннями коло входу в кабінку машиніста.

Кобі пересів до мене, бо в іншій частині вагону було душнувато. Сєрий вже спав, тому лишився там, де був. Дорогою назад дощ поливає як має бути - гарно ми встигли доїхати до Мукачево, не дуже змокнувши.

Знову bike-friendly кондуктор (інша тітонька правда), знову бере значно менше (40 замість 75), проте з хованням велосипедів у службовому приміщенні не складається.

У Славсько і Сколе передбачувано підсідає купа народу. Зокрема в нашу частину вагону залітає клас промоклих школярів під егідою керівнички - на вихідні їздили в Карпати. Велосипед доводиться перебазувати, але за порадою Кобі він доволі гарно поміщається боком у проході паралельно до дверей у кабінку машиніста.

По контингенту виглядає на те, що то учні якоїсь з кращих/мажорніших шкіл - доволі приємні та адекватні хлопці та дівчата (принаймні таке перше враження). Я вгадав, що це 9-ий клас, а також вгадав, хто староста :). Хлопці, що сиділи коло нас, розпитувалися за велосипеди і т.п. Виявляється, вони цікавляться dirt’ом і trial’ом. Один показує фотку поламаної рами свого Corratec. Ще щось з ними балакаємо. Так і проходить решта дороги до Львова.

На під’їздах до вокзалу виглядаю яка погода - ніби тепло і сухо. Але тільки-но вийшли з потягу, починав накрапати дощ, який швидко переріс у зливу. Тут-то і придалася мені Gore-Tex куртка. Порозпливалися по домівках. Зате велосипеди файненько помилися одразу :).

Поїздка фізично зовсім невиснажлива (матрасна). Підйомів моцних і не було зовсім. Якраз так як ми і хотіли - спокійно покататися серед гір. Задоволені.

Трохи статистики за даними мого велокомпнютора (не враховуючи ще кілометрів 20 накатаних по Львову до вокзалу і назад):

•  total distance - 78 km

•  total time - 4:50h

•  average speed - 16.5 km/h

•   max speed - 42 km/h

GPS-трек by Kobi:

Ну от на пошуки того літака ми й відправились. Досить змістовну інформацію про місце катастрофи взяли із розповідей Віктора Верховинця, координат він нам не дав, але тим воно й цікавіше було

День перший. Озерний

Отже, в суботу вранці виїхали зі Львова. Через всілякі несприятливі обставини (пошуки Любка, відсутність сала в Рукавичці, порушення правил ПДР і спілкування з даїшниками і тп), добряче вибилися з графіку і стартанули тільки пообіді.По плану, в перший день мали зайти на оз.Росохан і на оз.Аршиця, там і заночувати.

Спочатку йшли до Росохана маркованим маршрутом попри гарненьку річку Мшана:

По дорозі знайшли перший гриб, радість аж зашкалила:

Так помало вигребли на Росохан. По дорозі зустрічаючи різноого роду сміття, на одному дереві висів навіть бульбулятор ((

Росохан гарний, але шось не вразив. Не знаю чому. Ось він:

Далі поперли по тому ж маршруту ше метрів 100 догори, а там натрапили на райшток і помаслали ним вздовж хребта по старезних лісах. Такий кльовий ліс, шо просто не передати, ніколи такого не зустрічав: під ногами каменюки, вкриті зверху шаром моху. Коли йдеш - каміння рухається, мох трохи провалюється. Прямо хочеться попросити в лісу пробачення за шкоду, яку йому завдаєш

Йшли-йшли, води мали трошки, бо Ромко заявив - “та шо ти, там купа потоків, буде ше вода” )). Потоків не зустріли, з Росохана тоже пити не наважились. Таки потихенько йшли собі райштоком і вперлись в перший молодняк, в якому райшток губиться. Час був вже пізній, на оз.Аршиця ми не встигали, води не було, короче весело. Ромко поліз в молодняк і зробив висновок, шо ми там не пролізем. Потім на нього напав фулл тільт, і він помаслав через той же молодняк напролом вниз - до потоку ))) Ох і напсіхувався ж я через то. Мучились-мучились, вибрели з молодняка на якесь болото на березі потока, на наше щастя там виявився кусок сухої землі під палатку і ми вирішили розбити табір:

Протягом дня попри стежку назбирали ше купу грибів і Ромко зварив просто суперову юшку, за шо я йому всьо прощаю ))

Бєрьозка, хоч і сира, але була вже зламана стихією ) Зато яка потім була грань… )

Поїли-попили і пішли спати. Перший день видався не дуже вдалим.

День другий. Літаково-пошуковий.

Прокинулись вранці, знов набрали висоту до райштока і повалили далі вздовж хребта. Періодично втрачаючи райшток через потоки, молодняк чи Ромка )) Годині в 5 догребли до потоку, який тече під третьою Аршицею - десь біля неї впав літак. Перекусили, кинули рюкзаки і махнули вверх на хребет.

Долізли до зарослів жерепу і “весело” перевалили через нього. Ромко почав активно шукати місце аварії, порівнюючи краєвид із тим, який зображений на фотці Віктора

Я, тим часом, нависав чи впевнений він де шукати )) і як він мене терпів, не знаю )

Досить довго так продирались жерепами, і тут несподівано Ромко дико закричав, виявилось - знайшов якусь трубку. На вигляд як алюміній, але майже не гнеться, титан?

Тут нас вхопив незначний блуд: Ромко, по звуку, був метрів 5 попереду і чекав поки ми до нього долізем. Дерлись до нього ми хвилин 15, на звук відстань була та ж сама постійно… Поки не згадали про нечисту, нічого не мінялось. Трохи було моторошно, потім поржали з того

Чим далі, тим деталей ставало більше, що додавало оптимізму:

Ше трохи, і Ромко (справжній молодець) таки знайшов місце катастрофи:

Ну всьо, вже скоро мало почати темніти, ми оператитвно погребли назад. На південному схилі знайшли ше отаке:

Знову-таки, не шарю шо за метал, для алюмінію заважкий. Ми так однозначно не вирішили, чи то від вибуху він перелетів хребет, чи хтось намагався здати на цвєтмєт…

По дорозі, попри саму стежку, грибів було стільки, шо я ше ніколи не бачив:

Хотіли догребти на полонину Мшана, там отаборитись. Майже встигали, але тут вкотре трапився сраний зруб. В результаті знов довелось ночувати в якомусь болоті )) Цього разу ше й зі сотнями бігаючих туда-сюда павуків і їх жертв - шалених метеликів. Моторошне трохи місце (особливо для такого арахнофоба, як я).

Ну але місце ночівлі знов прикрасила чудова грибна юшка, цього разу настільки густа, шо перетворилась би в холодець, якби був холодильник )

День 3. Красивезний???

Ну всьо, заданіє виполнєно, далі по плану гора Яйко, гора Молода і купа чудових краєвидів…

…А фіг там… Перед тим як знайти літака, Ромко файно получив від ялинки в око гіллякою. Та так, шо поцарапав рогівку. На ранок подразнення стало нестерпним, іншого виходу, як повертатись назад не було. За кілька годин по дорозі подолали відстань, яку по лісу йшли кільканадцять. Нещасний Ромко мусів ше й вести машину до Львова.

Лікарі заспокоїли, шо нічо смертельного нема, виписали лікарства, Ромко ше підвіз мене домів, на тому пригода й закінчилась. Попри все, я просто в захопленні від походу, не часто такі враження можна пережити )

Ось наш маршрут. В основному намальований від руки, жопс включав лише інколи - надіявся на тривалу подорож, а батарея в мене тримає в районі 14 годин:

Точні координати літака не відмітив, заради спортивного інтересу шукаючих Якшо комусь сильно треба - пишіть, поділюсь

Отже, виїхали з Болехова близько 10 ранку і неспішно покрутили в напрямку Тисова і дальших сіл.

Перед самою Козаківкою є супер місце для купання, яке ми використали за призначенням.

Хто сказав шо роверисти не літають?

Там же:

Їхали на розслабоні по гірських селах:

Після села Сукіль почався троха крутіший підйом, але і його ми легко подолали. Хтось, крутячи педалі, хтось пхаючи ровера поперед себе. Підйомчик:

На хребті паслась одинока скотина:

Далі спуск. Всупереч моїм очікуванням, він виявився непридатним для швидкісного даунхіла (принаймні, для такого чайника як я) - дорога дуже болотяна і слизька. Фоток спуску нема

Помало спустились в село Кам’янка. Хотіли там купити хліба - не вдалось. Довелось вживати рідкий хліб:

Один місцевий мешканець нам трохи розказав, що тут активно діяло національне підпілля, за що все село було відправлено в засляння. Аж після смерті Сталіна людей повернули назад. Можливо, червоно-чорний прапор поряд із синьо-жовтим - данина тим часам, а може в селі і зараз живе багато націоналістів:

Ше дядько розказував шо церкву знищили в ті часи, а в часи незалежності відбудували точну копію:

Трохи почекали на дощ, він так і не випав і ми покотились до водоспаду. Мільярд матрацників підтверджував, шо пункт призначення вже близько. Також про це свідчили купи сміття на березі чистої? гірської річки:

Потім я швиденько збігав до мертвого озера (бо всі решта там вже були і не мали бажання лізти знов). Там зустрів байкерів (мото) - один був зі Львова, а другий з Німеччини. Львів’янин казав шо німцю вже далеко за 50, а йому на місці вопше не сидиться. От би й мені в його віці бути таким активним

Озеро мені сподобалось, зараз шкодую, шо не затримався там надовше:

Потім спустився до водоспаду, шо тут говорити:

Далі спуск до траси Сколе-Стрий… Спочатку планував в сколе сідати на електричку, але в запасі було дуже вже багато часу і я вирішив покотити до Стрия велосипедом. Рішення було правильне - в задоволення покотив майже всю дорогу легеньким спуском. В стрию дочекався електрички і вже після 10 вечора був удома

Маршрут приємний і кльовий, напевне, найбільше мені сподобався із тих, якими я наразі катав…

Згідно з моїми оцінками, його легко можна їздити за 1 день зі Львова до Львова. Причому, думаю, саме з Болехова прикольніше їхати, враховуючи рельєф

Ось, власне, трек поїздки:

Кілька ентузіастів вирішили звернути увагу на проблеми, з якими зустрічаються велосипедисти в місті і загалом популяризувати ровер.

Їхнє троха відєо:

І лінк на статтю

При плануванні поїздки основними критеріями було - виїхати не раніше 9 ранку (через одного засранця, якому треба було допомогти перекинути мотор в машині, я спав близько 3 годин попередньої ночі - потрібно було хоч трохи відіспатись) і приїхати не пізніше 8 вечора (бо то ж фінал ЧС 2010 був). Вибір впав на маршрут до г.Камула, як каже вікіпєдія - найвищої вершини подільської височини (471 м.)

Метеорологи прогнозували спекотну погоду і, як це не дивно, так воно і вийшло. Я не раз чув шо в таку погоду їздити не дуже прикольно, тому цікаво було спробувати.

Отже, 9-30 ранку, сонце вже жарить ніпадєццкі - моя велофутболка, яку я поправ в 8 ранку (бо замочив зночі і забув про неї) висохає за 10 хвилин. Я кручу педалі до Сихова і тут мене осягає геніальна думка - “треба купити сонцезахисний крем”. Який же я радий шо та думка мене навідала, бо з моїм типом шкіри я би до вечора перетворився на шкварка ))

Ну купили ше крем і вирушили… Їхалось, хоч і по трасі, але приємно. Машин мало на дорозі, тривалі спуски розслабляли і налаштовували на хороший лад

Біля Соснівки звернули з траси і поїхали сільськими дорогами. Тут слід сказати, шо проїджаючи селами, в мене прокинулись теплі переживання, спогади дитинства. Дуже вже мені запах свіжих коров’ячих гамняків, поля навколо, навіть сам асфальт (якийсь він специфічний, тепер такий не кладуть), нагадувало файне село Глухів Сокальського району, в якому я частенько відпочивав у бабулі коли був дітваком.

Так ми собі їхали спокійно, милуючись навколишньою природою. Я зловив себе на думці, шо поля теж бувають красивими, хоча куда їм до Карпат…ну то нічо, колись будуть і гори…Доїхали до Звенигорода:

Шось є в тому селі… якесь умиротворення висить в повітрі. Не знаю, чи то тільки мені так здалось, чи то древні племена Бужан вміли вибирати місця по феншую, але факт залишається фактом. Принаймні, Ігору теж село сподобалось:

Потім ми ше поїхали навколо горба, він мені виглядає штучно насипаним, може то те старовинне городище? Позаду горба проводять археологічні розкопки…

Ось частина коралів праукраїнки, виготовлена із клика шаблезубого тигра:

а ось череп древнього Чупакабра )

Насправді, знятий шар землі глибиною в кілька сантиметрів, так шо то напевно кістки свійської худоби ))

Весь день хотів скупнутись в якійсь водоймі, але не зміг себе перебороти і залізти в ставкову воду. Як не як, а я пачті гуцул і звик купатись в чистеньких гірських річках:

Їдемо далі… Сільська ідилія все більше і більше мене захоплює. Ось величезна калюжа посеред поля:

Як там взялось стільки води?

Ось коні. Я чомусь їх трохи боюсь - вони мені здаються магічними істотами, чесно

Приїхали в Підгородище. Я зрозумів, шо зробив велику помилку, коли накинув лише грубий маршрут. Я чомусь сподівався шо одразу побачу нємєряно вказівників на гору камула і взагалі шо то всьо буде дуже легко - то ж не Карпати, а якийсь горбик посеред поля

Короче, помилявся я. Ми зустріли в селі привітливих бабуль, які відправили нас в напрямку гори і троха збили з пантелику. Ше розказали нам шо там десь є підземний хід з гори, на якій колись був замок, до Звенигорода. Лєгєнди, напевно…

Далі трохи помучились. На бескиді бачив шо там має бути табличка з маршрутом, ми її не могли знайти. Кілька разів пробували зайти в ліс і поперти наверх напряму. Ці спроби, звісно, успіхом не увінчались ))

Проблема в тому, шо ми стояли між двома горбиками майже однакової висоти і не знали який з них та Камула )) Вже навіть подзвонили до друга у Львів шоб він глянув в неті GPS координати Камули, ну він нам закинув якісь, коли я ввів їх в телехфон - показало точку десь за Червоноградом. Ваня - привіт

Тому, на всякий випадок, напишу тут приблизні координати, може шо комусь буде потрібно:

г.Камула GPS-координати: +49° 41′ 10.17″, +24° 20′ 47.13″

Правда, врешті-решт, завдяки Ігору знайшли табличку і ломанулись по маркованому маршруту вверх. Маршрут доволі захаращений поваленими деревами, а отже, ровер вперше мав серйозну нагоду покататись на мені, а не навпаки ))

Догребли до вершини, запалили вогень, пожарили сосіджів, погодували комарів, загасили вогень, Ігор прибрав розбиту пляшку від горілки (яку віпило і розбило якесь малообразоване бидло), сфоткались…

…пішли далі по маршруту…

Далі продовжували годувати мульйони комарів і носити на хребті ровери:

Трохи воно напрягало…І тут, коли стежка вкотре повернула в ліс, а GPS показував шо вихід з лісу вже близько, мої нерви не витримали і ми спустились вниз напряму. Тут є 3 причини:

- Я боявся, шо ми не встигнем до львова на футбол (пошуки початку маршруту зайняли більше часу, ніж планувалось)
- Придурки, які малювали схему екологічної стежки, чого тільки там не вказали - сходи, альтанки, іншу срань. Зато не вказали шо на тому маршруті розташований файний кам’яний “стіжок”
- Не менший придурок і я. Бо коли читав на форумі звіт про маршрут, то читав його по діагоналі і пропустив про стіжок

Так шо великий камінь залишився до наступного разу…

При виїзді з лісу Ігор кумедно впав з ровера: колесо підсховзнулось на свіжій коров’ячій гамняшці, зіскочило в колію від коліс автомобіля і Ігор троха вилетів поперед ровера…

Далі на спуску з ліса кітайський холдер телефона, шо кріпиться на руль, не витримав і мій телефон файно вилетів на непоганій швидкості і розлетівся на 3 куска. Правда, з ним всьо ок.

Всьо. Бігом заїжджаєм в сільський магазин і вирушаєм додому. І тут мені стало хижо )))) Ноги вирішили шо я занадто їх експлуатую і перестали мене слухати. Колінні суглоби так боліли, шо мені було доволі напряжно згинати ноги.

Ну, але вибору не було, якось крутив педалі.

Далі виїзд на трасу і не дуже приємна, через завантаженість дороги, відсутність здоровлячка і срані підйоми, їзда до Львова )))

Потім душ, ванна, пиво, файний футбол, міцний і здоровий сон )) Зробив висновок, шо треба більше їздити, бо ~80 км то не відстань шоб так вмирати ))

Традиційно, мапа маршруту, може комусь пригодицця: